Єромонах Мирон (Михайло Деренюк)
22 жовтня 1885 року в с. Ридодуби на Тернопільщині народився хлопчик Михайло, якого Господь вибрав собі за улюбленого учня. Якось, ідучи на Вечірню у своєму рідному селі, спинився він на роздоріжжі біля хреста і благально запитав: “Ісусе, що мені робити?” Почув голос: “Пора, йди”. Юнак зрозумів ці слова як покликання до монашого життя.
Коли Михайло прямував до новоствореного Скнилівського монастиря Студійського Уставу, зустрів кілька юнаків, які розповіли, що покидають монастир, бо не витримали строгого життя. “Саме такого монастиря я шукаю”, – відказав хлопець. Брати погодилися прийняти його до спільноти. Нагодувавши, попросили хлопця помити підлогу. Михайло швиденько і акуратно виконав доручену справу, яка видалася йому дуже простою. Але хтось зі старших звернувся до нього і сказав: “Брате! Бачу, що підлогу потрібно ще раз добре вимити”. Здивований Михайло виявив досконалий послух, ще раз повторивши працю. Настоятелі й брати, побачивши таку щиру покору, між собою перемовилися: “Він буде святим монахом”. Ці слова в майбутньому стали дійсністю.
Монаше життя у Скнилові перервала перша світова війна. Якось уночі ченці задзвонили у дзвін на північну молитву. Угорці подумали, що студити подали знак для наступу московського війська. Пояснення не допомогли. Всіх монахів кілька днів тримали на колінах у холодній воді. Звільненню посприяло тільки прохання митрополита Андрея до австрійського цісаря в справі монахів-в’язнів у Талерґофі. Однак додому їх не відпустили, а відіслали до одного латинського монастиря, а звідти взяли на фронт. Єрм. Мирон згадував, як одного дня його одягнули у військову форму, видали карабін і набої та наказали йти на передову лінію фронту. “Я ніколи не зміг би підняти зброю на ближнього, – розповідав отець, – тому вирішив наступати по-своєму. Правою рукою виставив поперед себе чотки, а лівою – тягнув за собою незаряджений карабін. Устами і серцем промовляв Ісусову молитву: “Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних”. Російські солдати, побачивши такого дивного вояка, що молився, обминали його, а він таким чином перейшов лінію фронту і потрапив до російського табору. Солдати такого видовища ще не бачили. Перед ними стояв високого зросту, з бородою, худий монах. Привітали його вигуками: “Батюшка! Батюшка пришёл!” Але угорські офіцери відіслали монаха в полон, де він перебував до кінця війни.
Після важких воєнних досвідів схм. Мирон повернувся до Унівської Лаври, яку митрополит Андрей передав монахам Студійського уставу. На жаль, здоров’я було вже не те, однак невгамовний брат не шукав собі полегшення, провадячи і надалі суворе життя. Із розповідей монахів довідуємося, що він був пекарем. Іноді доводилося цілі ночі працювати, щоб на ранок для братії був свіжий хліб. Після нічної зміни вдень не хотів робити собі відпочинку – молився ціле церковне правило. Всі подивляли його витривалість. Навчаючи інших кухарської справи, схм. Мирон часто приповідав: “Старайся так приготувати страву, немовби самому Ісусові Христові, котрий має завітати до тебе на гостину”.
У 1943 р. ігумен призначив єродиякона Мирона настоятелем монастиря св. пророка Іллі у Дорі, де він прожив більше, ніж 30 років. Ченці Дорівської обителі підпільно провадили своє служіння у Яремчі та близьких селах. Отець Мирон зазвичай не ходив самотньо, а переважно брав зі собою брата Порфирія. Щоденно вони відмовляли ціле церковне правило, навіть тоді, коли були завантажені фізичною працею. Міліція, спостерігаючи за монахами, бачила їхню ревність, але не відважувалася переслідувати похилого віком старця Мирона. На всі прикрощі та образи, які часто доводилося переживати єрм. Мирону зі сторони “кагебістів”, він відповідав молитвою за них.
У пам’яті гуцулів єрм. Мирон залишився взірцем святості. Отці і брати відзначають надзвичайну стриманість, лагідність та смирення свого настоятеля. Господь обдарував цього покірного ченця даром лікування людських душ та тіл. Особлива риса єрм. Мирона – вміння розуміти іншу людину, тому він був добрим сповідником. “Отець Мирон був завжди врівноважений і спокійний. Часто заохочував до оптимізму, віри в краще і вільне майбутнє”, – згадує сестра Йосафата (ЧСВВ) з смт. Делятин, яка щодня приходила на Службу Божу до Дори.
Благодаттю Божою єрм. Мирон був наділений даром панування над злими духами, отець читав екзорцизми над людьми, звільнюючи їх від влади нечистого. Єрм. Володимир (Василь Вороновський) розповідає, що у 1970 р., на прохання батька-міліціонера допомогти синові, привіз до Дорівської обителі хворого хлопчика. Єрм. Мирон відчитав молитви і силою Ісуса Христа злий дух покинув хлопця. Подібних прикладів можна навести дуже багато.
6 січня 1976 року для історії студійського чернецтва є днем духовної радості і тихого смутку: єромонах Мирон відійшов до вічності – з’єднався з Господом правдивий ісповідник віри і святець нашої Церкви. Забажав Христос, щоб Його улюблений учень святкував Різдво у вічній щасливості.
Незважаючи на переслідування й заборону, тисячі людей прибули до монастиря попрощатися зі своїм дорогим і любим пастирем. Похорон перетворився на маніфест віри. Перед цим могутнім народним виявом вірності Христовій Церкві безбожна влада була безсила. Єрм. Володимир (Василь Вороновський), який провадив похорон, виголосив проповідь, в якій закликав вірних до витривалості у вірі. Ніхто з очевидців не пригадував собі іншого такого величного похорону. На цвинтар монахи і вірні супроводжували свого Пастиря українськими колядками.