Проща – дорога до Бога

  Паломництва до святих місць були дуже поширеними на наших землях і займали важливе місце в духовному житті українського народу. Своїми спогадами про прощі з нами поділився єромонах Василь Вороновський:

  Отче, цікаво, як відбувалися прощі у довоєнні часи?

  Майже всі християни старалися хоч би раз у році піти на прощу до одного з відпустових місць, де обов’язково приступали до сповіді та Святого Причастя. Мої батьки кожного року на свято Різдва Івана Хрестителя їздили до Олеська. Навіть коли в травні народився мій брат, мама з двомісячним немовлям на руках була на відпусті.

  Через село, де ми жили, люди йшли прощею до Милятина. В нашій стодолі на сіні ночували прочани, не раз до 15 осіб. Вранці батько запрошував їх сідати на воза, бо ми також їхали на відпуст, але прочани відмовлялися, бажаючи подолати шлях пішки.

  Колись люди вважали, що на прощу треба йти тільки пішки. Чому?

  Проща – це велика жертва для Господа. Йти пішки нелегко. Переносячи в дорозі труднощі, невигоди, часом і біль, ми немов співстраждаємо з Христом, який ніс хрест на Голгофу. Ми перепрошуємо Бога за наші гріхи, випрошуємо благословення і здоров’я. Пригадую, що до Унева багато людей прибувало з Бродів, Підкаменя, йдучи тиждень пішки, а потім також пішки поверталися додому.

  Чи пам’ятаєте свою першу прощу до Унева?

  Так, у 1938 році наш парох організував прощу до Унева. Нас, дітей, посадили по 10 осіб на фіри, яких було близько восьми. Вранці ми виїхали з дому, а ввечері прибули до Унева. Були на Вечірній, молилися перед чудотворною іконою, а потім пішли відпочивати на сіно. Наступного дня всі сповідалися, на Службі Божій приймали Причастя. Пополудні ігумен Климентій Шептицький повів нас через ліс до села Словіта. Там коло жіночого монастиря була стара дерев’яна церковця, а біля неї – озеро. Пам’ятаю, я вперше там плавав на човні… Відтоді щороку з нашого села люди ходили на прощу до Унева.

  Що б Ви побажали тим, хто тепер ходить на прощі?

  Тішуся, що люди знову йдуть пішки на прощі. Унів – чудотворне місце, але є і інші, навіть незнані для загалу, місця. Для мене чудотворне місце є у селі Сивороги (біля Унева). Сім років тому в мене дуже піднявся тиск, майже місяць сильно крутилася голова, жодні ліки не допомагали. Одного разу я правив Літургію в Сиворогах, мав причащати людей і дуже боявся, щоб не впасти. Я почав просити Матір Божу, щоб зробила чудо. Коли я запричащався, то по нинішній день мені голова не крутиться.. Доки я буду жити, то пам’ятатиму про це чудо.

  Нехай люди йдуть на прощі до святих місць, але також і в своїх церквах моляться, просячи Бога про поміч. Можливо, Матір Божа зробила для мене чудо в Сиворогах, щоб звертати людям увагу на те, що Бог чує наші молитви всюди, – головне мати сильну віру.