Історія розвитку священного одягу

Ієромонах Онуфрій

Унів, 2004

1. Одяг клиру та монашества

1.1 Небогослужбовий одяг

1.2. Богослужбовий одяг

1.3. Монаший одяг

2. Небогослужбовий одяг духовенства

2.1. Одяг священників – іматій

2.2. Одяг архієреїв

2.3. Одяг монахів

2.3.а. Хітон

2.3.б. Мантія

2.3.в. Ряса

2.4. Стрижка клириків

2.5. Головний покров клириків

2.6. Головний покров архієреїв

2.7. Головний покров монахів

3. Богослужбові одежі

3.1. Богослужбові одежі священників

3.1.а. Священничий і дияконський стихар

3.1.б. Єпитрахиль

3.1.в. Пояс

3.1.г. Рушник

3.1.ґ. Фелон

3.1.д. Малий (причетницький) фелон

3.2. Одежі дияконів

3.2.а. Стихар

3.2.б. Орар

3.2.в. Пояс

3.2.г. Рушник

3.3. Одежі єпископів

3.3.а. Омофор

3.3.б. Саккос

3.3.в. Поліставріє

3.3.г. Гаммати

3.3.ґ. Істочники

3.3.д. Жезл

3.3.е. Нарукавники

3.3.є. Епігонатій-палица

3.3.ж. Мітра

3.3.з. Панагії або енколпії архієрейські

3.4. Руські митрополити

3.5. Одежа читців і співців

3.6. Колір богослужбового одягу

4. Монаший одяг

4.1. Одежі древніх монахів

4.1.а. Кукуль з мафорієм-покровом

4.1.б. Хітон з сорочкою під ним

4.1.в. Аналав

4.1.г. Палліон

4.1.ґ. Пояс

4.1.д. Мантія

4.1.е. Взуття

4.2. Одежі монахів у пізньому Середньовіччі

4.3. Колір монаших одеж

4.4. Волосся

5. Монаший одяг за древніми іночеськими уставами

5.1. Монаший одяг за Уставом преп. Пахомія

5.2. Монаший одяг за Уставом св. Василія Великого

5.3. Монаший одяг за Уставом преп. Йоана Касіяна

5.4. Монаший одяг за Уставом преп. Венедикта

6. Нагрудний хрест

6.1 Носіння натільних хрестів древніми християнами

6.2 Хрести, панагія

6.3. Наперсний хрест

6.4. Нагороди

6.5. Панагія і хрест архієрея

6.6. Хрест архімандрита

6.7. Хрест ігуменії

6.8. Поява хреста в одязі схимонаха

6.9. Типікон митрополита Андрея та блаженного архімандрита Климентія Шептицьких про одяг схимонаха-ставрофора

7. Значення нинішнього небогослужбового одягу духовенства

8. Значення літургійного одягу духовенства

 

1. Одяг клиру та монашества[1]

За призначенням священний одяг поділяється на:

- небогослужбовий одяг клиру;

- богослужбовий одяг клиру;

- монаший одяг.

1.1 Небогослужбовий одяг

Небогослужбовий одяг – це одежі, які відрізняють духовенство від мирян:

небогослужбовий одяг диякона – підрясник і ряса;

небогослужбовий одяг священника – підрясник і ряса, наперсний хрест;

небогослужбовий одяг архієрея – підрясник, ряса, мантія, клобук, наперсний хрест і панагія.

1.2. Богослужбовий одяг

Богослужбовий одяг – це одежі, у яких священнослужителі та церковнослужителі звершують богослужіння. Деякі з цих одеж є символами благодатних дарів і без них священнослужитель не може звершувати богослужіння.

Богослужбовий одяг церковнослужителя – стихар;

богослужбовий одяг диякона – підрясник, стихар, орар, нарукавники;

богослужбовий одяг священника – підрясник, ряса[2], стихар, єпитрахиль, пояс, нарукавники, фелон, наперсний хрест;

богослужбовий одяг архієрея – підрясник, ряса[3], стихар, єпитрахиль, пояс, нарукавники, набедреник, саккос (або фелон), омофор, хрест, панагія, мітра.

Деякі богослужіння священник може звершувати без фелона, а архієрей без саккоса.

Як нагороду священникам надається право носіння скуфії, набедренника, камілавки, хреста з прикрасами і мітри.

Богослужбовий одяг буває різного кольору в залежності від того, яке випадає свято.

Відмінності між дияконами, священниками і єпископами: священник носить на грудях хрест, єпископ – панагію. Богослужбовим одягом дияконів є стихар, священників – фелон, а архієреїв – саккос з омофором[4].

1.3. Монаший одяг

Монаший одяг – одяг, який символічно зображає прикмети, обов'язкові для монаха. Одяг рясофорного інока як підготовчого ступеня монашества такому осмисленню не підлягає.

Монаший одяг рясофорного інока – ряса і камілавка;

Монаший одяг монаха малої схими – хітон (підрясник), параман, ряса, мантія, клобук;

Монаший одяг монаха великої схими – хітон, аналав, ряса, мантія, кукуль.

2. Небогослужбовий одяг духовенства[5]

2.1. Одяг священників – іматій

У Візантії не пізніше 6-го Вселенського собору (691 р.) узаконено або ввійшло у звичай, щоб священники і всі клирики, як люди особливі у суспільстві, одягались у свої спеціальні одежі. У правилах цього собору читаємо: «ніхто з клириків хай не одягається в неналежну одежу, ані перебуваючи в місті, ані будучи в дорозі: але кожен з них хай вживає одяг уже визначений для клириків».

Це узаконення чи звичай не слід розуміти в такий спосіб, що для священників винайшли якусь нову одежу, нову форму. Але це слід розуміти в такий спосіб, що із багатьох видів одеж, які існували в мирян, духовенству присвоїли або вони самі собі засвоїли один відомий вид одягу найбільш для них пристойний.

Ідеться не про всі одежі взагалі, а лише про вихідні-публічні, маючи на увазі, що одежі домашні, яких не видно під вихідними, залишені самоволі кожного.

Сьогодні священники мають дві вихідні одежі: підрясник і рясу.

До появи сучасної ряси (рясу ми запозичили від греків у першій половині 17 ст.) у священників була одна вихідна одежа: іматій-однорядка. Однорядка була вихідною одежею не лише священників і дияконів, але й усіх клириків, тобто читців і співців.

Іматій із найдавніших часів був національним одягом греків і представляв собою безрукавну накидку або плащ. Однак, у пізніших візантійських греків виник ще інший іматій, запозичений зі сходу, який по-іншому називався каввадій. Це вже була одежа надягальна і рукавна.

Іматій-каввадій із чорної матерії вживався як траурний одяг. Із одеж, які вживали у світі, священники вибрали одяг траурний, оскільки він найбільше їм личив, як одяг найскромніший та найпоміркованіший. Отож, іматій священника повинен був мати траурний колір: чорний або темно-червоний.

Св. Симеон Солунський окреслює іматій як одежу з рукавами, довжиною до п’ят. Іматій – широкий, але не з широкими рукавами. Він з рукавами, які виходять із стану, представляє хрест.

Читці перепоясували свій іматій поясом, оскільки «їх завдання служити», а священники не носили поясів. Сучасний звичай носіння поясів по підряснику священники запозичили від монахів разом із носінням ряси.

У мініатюрах одного руського рукопису другої половини 16 ст. знаходимо зображення іматія-однорядки. Це довгий до п’ят і досить широкий просторий халат, з прямим станом, без талії, з досить широким відкладним заокругленим на кінцях коміром (шаль), із рукавами як у нинішніх підрясників, з кінцями, що щільно обхоплюють кісті рук. Він застебнутий від коміра до низу на довгий ряд ґудзиків. Сутана римо-католицьких священників, яка є їхньою вихідною одежею, здається, є одне і те ж із нашою однорядкою.

Однак, класичні греки ще не знали одеж з рукавами із розрізаним передом, полами. У них одежі були або безрукавні плащі-накидки, або рукавні сорочки з глухими передами. Тому і священничий іматій спочатку був глухою, довгою і широкою сорочкою. Коли увійшли рукавні одежі з розрізаним передом – невідомо. Якщо це сталося після прийняття нами християнства, то, можливо, що і у нас спочатку священничий іматій був одежею глухою, яку надягали через голову.

Світські іматії у греків мали білі рукави і білий комір – можливо так було і в іматіях священників. Звідси би випливала назва біле духовенство.

2.2. Одяг архієреїв

Архієреї з монахів носили одяг мантійних монахів, з яких вони поставлялись: хітон і мантію. Який одяг носили архієреї з білого духовенства – невідомо, можливо, одяг білих священників.

Небогослужбовий знак розрізнення руських митрополитів, а, можливо, також і єпископів, стає відомим з часів митрополита Олексія (1354- 1377). Це золотий хрест з парамандою, який митрополити носили по хітоні (нинішньому підряснику). Митрополит Олексій, бажаючи поставити преподобного Сергія Радонежського своїм наступником, поклав на нього «хрест з парамандом, прикрашений золотом і дорогоцінним камінням”. Оскільки в грецьких архієреїв не було цього хреста з парамандою, то його носіння слід вважати за московське або руське пізніше нововведення.

2.3. Одяг монахів

2.3.а. Хітон

Сьогоднішня ряса не є дійсною рясою. Монахи першого ступеня рясофори носили одежу під назвою хітон, яку описово із-за якості матеріалу називали «ряса» – зношена, вбога, з грубої шерсті. По-перше, рясами називались усі монаші одежі, із-за їхньої вбогості. По-друге, рясою називали хітон, бо він мав бути із грубого сукна.

Хітон у класичних греків – це сорочка, яку безпосередньо одягали на тіло. У пізніших греків він був верхньою вихідною одежею з рукавами і глухим передом, довгий до п’ят. Пізніше хітон розрізали спереду, і він став довгим до п’ят халатом.

Отож, хітон – це те, що в нинішніх монахів підрясник. Свою другу назву «ряса» він передав одежі, яка згодом з’явилася поверх нього, тобто теперішній рясі.

Згідно зображень 10-11 ст. хітон – це довга до п’ят сорочка, ще не розрізана спереду, яка відрізняється від священничого іматія тим, що не є настільки просторою в стані і зовсім не має коміра. Рукави в нім: або такі як у священничих іматіях-однорядках – вузькі і обхоплючі кісті рук; або ширші і необхоплюючі кісті рук.

До появи сучасних ряс хітон ще називали ряска, сукман, сукманець.

2.3.б. Мантія

Мантія, яку сьогодні одягають мантійні монахи тільки в церкві, причому дуже рідко, в давні часи була такою ж неодмінною вихідною одежею, як нинішня ряса, якої ще не існувало.

У давні часи було три види монашої мантії:

- коротка як капюшон – до праці;

- середня – до церкви;

- довга, однак не волоклася по землі – для виходу з монастиря.

Монаша та архієрейська мантія 10-11 ст. відрізнялись від сучасних тим, що мали менше складок ззаду і були набагато коротші за нинішні, не волоклися по землі, а, навпаки, на 25 см або й вище не досягали до землі. Пізніше архієрейські мантії набули істочники та скрижалі.

Ставши рабами турків, грецькі архієреї були примушені одягатися в скромно-чорний одяг самого турецького духовенства, зберігши мантії тільки для церкви, де турки залишили їм повну свободу.

2.3.в. Ряса

Нинішні широкорукавні священничі та монаші ряси у греків з’явилися в часи турецького поневолення. Греки запозичили їх від турків, а ми взяли їх від греків аж у першій половині 17 ст.

Спочатку ряси були введені лише для монахів. Аж у 1675 р. за патріарха Йоакима собор говорить, щоб протопресвітери, протодиякони, ієреї мирські та диякони носили одяг на зразок грецьких широкорукавних монаших ряс або ж по звичаю руському (однорядки).

Властива назва широкорукавної ряси – кафтан, тому в багатьох місцях підрясники, тобто старі однорядки, називаються полукафтаннями.

2.4. Стрижка клириків

У давні часи священники підстригали своє волосся під круг, подібно як селяни в Російській державі на початку 20 ст., але значно вище. Причому волосся над чолом не зачісували на сторони, але залишали його висіти над чолом без проділу. По-друге, у вигляді круга їм гладко вистригали зверху більшу частину голови, залишаючи нижче вистрижки волосся шириною на 2-2,5 пальця. Таким чином із цього волосся утворювався довкола вистриженої частини голови вінець. Ця вистрижка в нас називалась гуменце.

У греків волосся стригли всі: і клирики, і миряни. На думку греків пострижене волосся було ознакою простоти і скромності, а довге волосся вважалось за вишуканість и хизування. Проте, довге волосся носили пустинники та анахорети.

Постригання було властивою і характерною особливістю клириків, це було знаком духовного звання – схима клирика. Постриг довершувався при посвяченні на читця.

Ще в приписі Московського собору 1674 р. читаємо: «Протопресвітери і протодиякони, ієреї мирські та диякони повинні ходити в скуфіях на знак їх священного духовного чину та архієрейського рукоположення, а на головах мати прострижено зовемое гуменцо немало, волосся ж залишати по круглості голови, що являє терновий вінець, який носив Христос”.

Традиція постригання верху голови (гуменце) тривала не далі, як до початку 18 ст.

Монахи носили підстрижене волосся, але не вистригали на голові вінця. Як пише патріарх Фотій (9 ст.), єпископи з монахів не переміняли стрижку з монашої на священничу.

2.5. Головний покров клириків

Головний покров священників, дияконів, і, мабуть, усіх нижчих клириків, був подвійний:

- внутрішній, який виявляв їхню приналежність до духовного сану;

- зовнішній – для захисту голови від непогоди, як у всіх людей.

Внутрішній – це скуфія, яка закривала вистрижений верх, щільно облягаючи його. Скуфію священники носили на головах поза церквою на вулиці й у домах, і, мабуть, у самій церкві, коли просто були присутні, не звершуючи богослужіння.

Скуфія, як священна приналежність, мала велике значення. «Якщо хтось ударить священника і при цьому попаде по шапочці, то підлягає великому покаранню і повинен заплатити священнику за безчестя. Щоб не торкати священної шапочки, спершу бережно її знімають із священника, потім потовчуть його гарненько і знову бережно надягають її на нього»[6].

За пізнішими відомостями, скуфії священників були складені з чотирьох клинів, обкладені тороками або оторочкою в три рядки. У греків у пізніші часи священники та диякони носили скуфії з великими хвостами, як теперішні російські послушниці.

Вкінці 18 ст. священники і диякони самі перестали носити скуфії, не зважаючи на накази архієреїв.

Зовнішній головний убір уживали лише на вулиці, накладаючи на внутрішній. Він був, мабуть, довільним, з тим лише обмеженням, щоб бути по можливості скромним, як і всі одежі священника.

На основі небагатьох пізніших відомостей чи іконографічних свідчень робимо висновок, що найбільш вживаним зовнішнім головним покровом священників був капелюх, який носять сьогодні, однак з нижчою тулією і з ширшими полями. Якщо не завжди, то інколи він мав практичне пристосування для того, щоб знятий з голови міг висіти на спині, а саме: у поля капелюха з боків навпроти вух засували шнури, нижні кінці яких зшивались докупи, а на зшитому місці для краси пришивалась досить велика китиця.

Більшість мирських ієреїв носили головні покрови капелюхи білого кольору, звідси назва: біле духовенство.

Зимовим покровом наші священники мали замість капелюха, якусь із вживаних у нас зимових шапок, переважно треух або малахай. Треух – це грецький солдатський шолом. Якщо він став цивільною грецькою шапкою, легко міг прийнятися в нас, бо закривав вуха і потилицю.

2.6. Головний покров архієреїв

Інколи, і, мабуть, тільки архієреї замість шнурів уживали широкі стрічки, які пришивались до боків капелюха зсередини, і які знизу не зшивались докупи, а залишались так, і при потребі зав’язувались.

У хроніці Йоана Кантакузена (перша половина 14 ст.) вказано, що головний покров архієреїв із білих священників був інший від головного покрову архієреїв із монахів. Там сказано, що патріархи, якщо вони не з чину монашествуючих, носять головний покров покритий білим полотном. Це слід розуміти, що архієреї із білих священників уживали за головний покров священничий капелюх, а архієреї із монахів – монаший головний покров.

На старих зображеннях архієреї зображені або в монашому покрові, або в священничому капелюсі поверх монашого головного покрову. Також архієреї із монахів вживали священничі капелюхи, так-звані, проїжджі, які вживалися в дорозі.

Капелюх архієрея відрізнявся від капелюха священника тим, що на нім із широких тасьм, стрічок або бахром нашивався великий хрест, центр якого був у центрі тулії капелюха, а кінці його простягались до країв полів капелюха.

Патріарх Йоан Гліка (1316-1320) обгорнув священничий капелюх по тулії білою матерією і на ній написав образ Спасителя з Богородицею і Предтечею[7].

Шість головних посадових клириків константинопольського патріарха на зразок архієреїв мали хрести на капелюхах. Їх називали ставрофори – хрестоносні чиновники. У пізніші часи також головні посадовці митрополитів отримували ці хрести, але тільки з особливого даяння імператора. Посадовцям митрополита Солунського дозволили носити хрести у 1347 р.

Зимовим покровом для архієреїв, як і для священників, служив замість капелюха треух або малахай. Подібно як на капелюхи, архієреї нашивали на них хрести.

Особливим головним покровом руських архієреїв був білий клобук, який на Русі носили і митрополити і єпископи. Білі клобуки на Русі спочатку, мабуть, появились як головний покров архієреїв не з монахів, а потім перейшли до всіх архієреїв. Десь після 1406 року митрополити і єпископи перестали носити білий клобук і він залишився виключною приналежністю і відрізненням архієпископа Новгородського. У 1564 р. соборна постанова велить, щоб разом з архієпископом Новгородським його носили митрополити.

2.7. Головний покров монахів

Монаший головний покров сьогодні не є у своїй древній формі. У древній формі його зберегли старообрядці. Замість теперішнього слов’янського високого клобука, монаший покров являв собою шапочку-скуфію, подібну до священничої, із накидкою.

3. Богослужбові одежі[8]

3.1. Богослужбові одежі священників

У домонгольській Русі богослужбовими одежами священників були: стихар, пояс, єпитрахиль, фелон або риза, малий або причетницький фелон і рушник. Тоді ще не існувало нарукавників та набедреника з палицею.

3.1.а. Священничий і дияконський стихар

Священничий стихар – це те саме, що дияконський стихар, бо священник висвячений із диякона, тому він до дияконської одежі додає ще свою власну. Греки дотепер називають священничий і дияконський стихар одним іменем: стихар, натомість росіяни священничий стихар називають подризник.

Жодну церковну одежу не придумали навмисно, але всі взяті із світського життя, із світського побуту. Стихар у світському побуті, із якого він узятий для богослужбового вжитку, належав до класу одеж, які греки називали хітони, а римляни – туніками.

Хітон, туніка – це одежа, яку не накидували на плечі (як грецькі іматії та римські тоги), але одягали; у них був глухий перед, як у нерозрізаний на два поли сорочці. Вони мали рукавні прорізи або й самі рукави. Світський стихар був довгою до п’ят одежею, з рукавами довгими до зап’ястя (такий висновок робимо із церковних стихарів). У світському побуті стихар був форменою одежею деяких придворних чиновників, і, можливо, його носили усі довільно, як прикрашені хітони.

Назва стихар походить від стіхос (ряд, рядок, полоса) означає, що він був прикрашений полосками іншого кольору, які нашивались чи вистрочувались на нім. Отже, стихар – це прикрашений полосками хітон. Одягаючи його священник і диякон говорить: „Возрадується душа моя ... одежею веселія одія мя”.

Спочатку священничий і дияконський стихар мали однакову форму довгої до п’ят одежі. Це була пряма, без талії, не дуже широка сорочка, з довгими до кисті руки і з вузькими зверху донизу рукавами. Полоски спочатку були на дияконських, священничих та єпископських стихарях. Проте на 12 ст. полоски залишались лише у стихарях деяких значніших єпископів.

3.1.б. Єпитрахиль

Це дияконський орар, обігнутий довкола шиї й опущений двома кінцями до переду. Дві полоси єпитрахиля у давній час не зшивали, а залишали так, застібаючи мабуть на один чи більше ґудзиків.

3.1.в. Пояс

У стародавні часи цілковито відрізнявся від теперішнього. Це був шнур, верв, або вузька тасьма, але не широкий, бо широких поясів греки не знали і не вживали. Сьогоднішня форма наших священничих поясів – наша національна, тобто взята із властивого нам житейського побуту. Древні руські селяни носили дуже широкі пояси.

3.1.г. Рушник

На поясах в старі часи священники мали рушник, мовби нашу столову салфетку. Це саме той рушничок, який тепер висить на малому аналої біля престолу. У 10-11 ст. рушник зображають на поясі священника, коли точно його зняли і повісили окремо – не знаємо.

3.1.ґ. Фелон

Священнича риза – фелон. Походження слова фелон мабуть не грецьке, а якесь іноземне. В когось греки його запозичили до житейського побуту, а потім і до церкви. Про побутовий, а не богослужбовий фелон, говорить св. Павло у 2 Тим. 4, 13.

Древній фелон – це дзвоно-подібна одежа, яка закривала цілого священника з голови до ніг, спереду і ззаду, так що він був у ній, неначе в будинку. Він обіймає усі члени тіла, наче стіна, і символізує вхід зі страхом Божим у внутрішній дім ума і бесіду там з Богом.

Для священничих дій перед фелону піднімався руками з боків так, щоб кінці піднятого переду, спускаючись на сторони по руках, становили ніби крила, нагадуючи про ангельське служіння священників.

Грецький фелон зберігав свою древню форму до середини 17 ст. Згодом почали вирізати перед, і невідомо хто перший: греки, чи на Русі.

Сьогодні на священничий фелон нашивають хрести. Цього не було ані в древні часи, ані, принаймні, до половини 15 ст. Св. Симеон Солунський (15 ст.) говорить, що ніхто крім архієрея не може носити на фелоні хрестів.

3.1.д. Малий (причетницький) фелон

Замість властивої і справжньої своєї ризи-фелону в древні часи священники іноді вживали малий фелон або «малу ризицю причетницьку». Існує декілька стародавніх зображень літаній, похоронних походів, на яких усі клирики, священники і нижчий клир, зображені у однакових малих фелонах.

Окрім похоронних ходів, важко сказати, коли ще священники одягали малий фелон. Мабуть, як в Західній церкві: коли стоять у крилосі, або звершують таїнства, чи молитвослів’я. Імовірно, що і в Східній церкві священники одягали малий фелон для звершення таїнств, молитвослів’я і треб. Одягали малий фелон замість великого тому, що великий за своєю довжиною і формою був незручний для довгих ходів та для дій руками під час хрещення, причастя, шлюбу, єлеопомазання, освячення води.

3.2. Одежі дияконів

У домонгольській Русі одежами дияконів були: стихар, орар, рушник і, можливо, пояс. Не було ще нарукавників.

3.2.а. Стихар

Усе, що сказано вище про священничий стихар, рівно ж стосується і дияконського.

Можливо, у хресних походах і похоронних проводах диякони замість стихаря вживали малий причетницький фелон, бо для довгої ходи древні стихарі, вужчі за нинішні, були непридатні, як і фелони.

3.2.б. Орар

Слово орар оходить з латинського os, oris (уста, лице) і означає рушник для витирання лиця. У житейському побуті, з якого орар взятий для церковного вжитку, у знатних людей був звичай носити на плечах подібні рушники для витирання лиця. У Сирії ще в кінці 19 ст. носили такі рушники.

Найвірогідніше пояснення, чому орар засвоєний дияконам: щоб цим рушничком вони витирали уста тим, що приступають до чаші зі св. Кров’ю. Разом з тим із дуже древнього часу орарі служили і для того, щоб подавати знаки до молитви (лат. orare). У найдавніші часи орарі були саме рушниками, а потім стали полосами.

Форма залишається тою самою, лише колись орарі були вужчими. Їх особливістю у древні часи було те, що на них вишивалася (або писалася чорнилами) пісня ангелів, яких символізують диякони, Свят, свят, свят. Писали в один рядок по довжині, буква під буквою.

3.2.в. Пояс

У часи патріарха Германа (715-740), який зрештою виражається не зовсім ясно, диякони нібито перепоясувались поясами по стихарях, подібно до священників.

Патріарх Олексій говорить про це, як про осібний, а не загальний, звичай: «у студійському монастирі перепоясуються диякони”, а в патріархії цього не було.

Антіохійський патріарх Петро, перестерігаючи Михайла Керуларія не занадто повставати на латинян за їх церковно-обрядові різниці, говорить: «У пречестній Студійській обителі диякони перепоясуються, роблячи діло незгідне з церковним переданням, і ти не міг викорінити цього дуже дивного звичаю, як не силився і як не старався».

На іконографічних пам’ятках домонгольського періоду диякони переважно без поясів, хоч і зустрічаються перепоясані поясом, незалежно від ораря.

Із описів Симеона Солунського випливає, що у 15 ст. диякони не перепоясувались поясом.

3.2.г. Рушник

За часів патріарха Германа диякони, нібито, мали, подібно до священників, і рушники на поясах. Також він говорить про рушники, з якими служили диякони і, ймовірно, їх тримали в руках. На іконографічних пам’ятках домонгольського періоду диякони зображені з рушниками, які тримають у руках.

3.3. Одежі єпископів

У найдавніші часи єпископи вживали ту саму одежу, що й священники. Згодом виникають відмінності.

Приблизно в другій половині 4 ст. з’являється омофор. Спочатку він був ознакою вищих поміж єпископами. На протязі другої половини 9-го – першої половини 10 ст. омофор засвоїли усі єпископи.

Пізніше одними відзнаками вирізнялися патріархи та архієпископи автокефальних церков, іншими – митрополити, решта були притаманними усім єпископам.

Відзнаки патріархів та архієпископів автокефальних церков: саккос, поліставріє, стихар з істочниками та гамматами, особливий жезл.

Відзнаки митрополитів: нарукавники, епігонатій-палица, жезл.

3.3.а. Омофор

Означає нарамник, широка полоса на плечах, надіта на шию, вільно висить спереду і ззаду – зображення 10-11 ст.

З’являється приблизно в другій половині 4 ст. Спочатку він був ознакою вищих поміж єпископами. На протязі другої половини 9-го – першої половини 10 ст. омофор засвоїли усі єпископи.

3.3.б. Саккос

Означає мішок; назва походить від його форми. У давні часи не мав рукавів.

У першій половині 13 ст., як винятковий одяг, вживався для богослужінь лише тричі на рік: Пасха, П’ятидесятниця, Різдво Христове.

3.3.в. Поліставріє

Поліставріє, багатохрестіє – це фелон, який цілий суцільно прикрашений великою кількістю витканих, вишитих, чи нашитих на ньому хрестів.

3.3.г. Гаммати

Гаммати на стихарях – це фігури складені із чотирьох букв Г або чотирикутниками, або хрестами. По-іншому вони називались тригоніями, бо буква «Г» – це трикутник.

Опісля гаммати з’явились і на фелонах, і на саккосах, на яких чотирикутні гаммати оточують хрести.

3.3.ґ. Істочники

По грецьки потамі (ріки) – це дві подовжні полоси, які виходять з-попід рук і сягають аж донизу, по обох боках стихаря. Істочники раніше були на всіх стихарях єпископів, священників та дияконів.

Їхній колір різнився від кольору стихаря. Древні істочники були червоними, або червоно-зеленими. Пізніші, мабуть, завжди були червоними, бо знаменували істочники Крові Христової.

3.3.д. Жезл

Єпископський жезл був таким самим як ігуменський – мабуть, однорогий або клюкоподібний. Жезл патріарший був, мабуть, дворогий. У 15 ст. дворогий посох засвоюють усі архієреї.

3.3.е. Нарукавники

У 15 ст. нарукавники перейняли від єпископів і священники.

3.3.є. Епігонатій-палица

Епігонатій-наколінник, по-древньому палица. У 15 ст. його давали архієреям, деяким священникам і деяким архімандритам. Означає рушник-лентій, яким Господь витер ноги апостолам; за іншим поясненням означає перемогу над смертю і воскресіння Спасителя і має форму меча. Був довгим і вузьким.

3.3.ж. Мітра

У найдавніші часи у єпископів з’явився звичай підчас богослужіння прикрашати свої голови пов’язками на зразок старозавітного первосвященника. Ці пов’язки спочатку носили всі єпископи або по бажанню, а згодом були приналежністю лише двох: єпископа Риму і Олександрії. Римська пов’язка розвинулась у папську тіару.

Теперішня мітра пізнього походження. Ще в 15 ст. всі архієреї служили з непокритими головами, крім папи Римського та патріарха Олександрійського. Однак усі клирики на певних частинах богослужіння в церкві перебували в скуфіях. Згодом скуфію архієрея почали сильно прикрашати. А греки надали їй шароподібну форму вінців-корон своїх послідніх імператорів.

Назву мітра надав патріарх Нікон, змінивши форму на грецьку шароподібну. Цю назву у нас засвоєно у другій чверті 18 ст.

3.3.з. Панагії або енколпії архієрейські

Архієреї носять на шиї поверх одягу панагії – маленькі круглі іконки із зображенням Спасителя, Богородиці, святих. «Панагія» означає Всесвята, мається на увазі Богородицю.

У древні часи ці іконки називалися енколпіями. Енколпій – це хрест або іконка, що носиться в надрах, тобто натільні. Їх християни носили з глибокої давнини.

Назва архієрейських іконок енколпії вказує на те, що спочатку вони носили їх, як і всі християни (бажаючі, тому що звичай був добровільний, а не обов'язковий) не поверх одягу, а під ним, і що тільки потім вони почали носити їх назовні, як особливу приналежність свого сану.

Коли саме єпископи почали носити енколпії поверх одежі – невідомо, але в 15 ст. св. Симеон Солунський говорить про архієрейські енколпії у значенні іконок, що носяться ззовні: «На нововисвяченого архієрея, по здійсненні обряду інтронізації, покладається мантія та енколпіон, як запорука Божественного заручення». В іншому місці Симеон Солунський говорить, що на знак вірності архієрея визнанню віри, яке він промовив, і як би печать, якою він скріпив це ісповідання, вішається на його шию хрест малий або якийсь енколпій. Про константинопольських патріархів св. Симеон Солунський говорить, що обраному в патріархи імператор посилає енколпіон церкви, начебто слід розуміти, що патріархи носили один енколпій, який належав їхній катедральній церкві св. Софії, і що імператор, посилаючи обраному енколпій, вручав йому через це владу. У часи Симеона Солунського це були іконки або хрести.

Пізнішою назвою панагія енколпії стали називатись, мабуть, від того, що на іконах-енколпіях з лицьової сторони переважно стали зображати Богородицю.

Від архієрейських панагій слід відрізняти панагіари, такі ж самі маленькі іконки, але складані з пустою внутрішністю, на подобу медальйонів, які вживали для збереження Богородичної панагійної просфори. Благочестиві люди мали звичай в подорожах носити її на шиї в цих панагіарах, просячи Богородицю про допомогу в дорозі.

В архієреїв ці панагіари називалися столовими, путьними і похідними панагіями, тому що вживалися для возношення Богородичної просфори при трапезах і для носіння в дорозі. Їх могли носити усі бажаючі в надрах, точно так само як носили їх архієреї.

3.4. Руські митрополити

Оскільки руські митрополити не були дуже значними в константинопольському патріархаті і серед митрополитів займали досить невисоке місце, то з цього випливає, що в богослужбовому одязі вони нічим не відрізнялись від своїх єпископів. Усі єпископи від священників відрізнялись лише омофором, нарукавниками та епігонатіями.

Із другої половини 13 ст. саккос і поліставріє надавалися всім руським митрополитам із титулом пречестний. Його мав уже митрополит Теогност.

3.5. Одежа читців і співців

Богослужбовим одягом нижчого клиру був короткий фелон (мала риза). З грецької назви камісіон це означало би сорочку, яку одягали поверх іншої сорочки. У найдавніші часи, мабуть, була коротким стихарем.

На зображеннях 10-го – початку 11-го ст. короткий фелон виглядає як широкий мішок, на дні якого отвір для голови, від спуску до плеч розрізана донизу; одежа надіта на шию, яка висить спереду і ззаду у вигляді двох окремих платів.

Незадовго опісля читці і співці почали носити дияконський стихар, який замінив собою малий фелон.

3.6. Колір богослужбового одягу

Богослужбові одежі дияконів, священників та архієреїв у древні часи і в домонгольський період у греків були двох кольорів: білий – завжди, пурпуровий або червоний – для посних днів і при службах за померлих. За звичаєм траурні одежі архієпископа повинні були бути прості, без істочників і поліставрія. У 15 ст. нижчі клирики мали одяг білого або червоного кольору.

4. Монаший одяг[9]

4.1. Одежі древніх монахів

Монахи почали монашествувати, як само собою зрозуміло, у довільних одежах. Але коли появились справжні монастирі, то разом з устроєм усього побуту були введені одноманітність та одноманітна постійність і щодо одягу. Подібно до священників монахи не придумали для себе нових одеж, а з багатьох видів одягу, який вживався у світі, засвоїли собі деякі відомі, які вважали для себе найбільш пристойними і відповідними.

Визначені одежі були введені вже св. Пахомієм:

1.                 Коловій або левітон – поколінна сорочка без рукавів, тільки з прорізами для рук, або з рукавами по лікоть, із лляної або шерстяної матерії. Були коловії й іншої форми: у вигляді довгої сорочки з широкими рукавами, як нинішні дияконські стихарі, вони ввійшли в богослужбовий одяг західної церкви.

2.                 Аналав – особлива перев'язка коловія по грудях.

3.                 Шкіряний пояс.

4.                 Милоть – верхня накидка або короткий плащ із овечої чи козячої шкіри.

5.                 Кукуль – шапочка в формі островерхої скуфії.

6.                 Мафорій – покров на шапочку.

Після переходу монашества із Єгипту до візантійських країв монаші одежі преп. Пахомія зазнали певних змін: частково вони були змінені, а частково доповнені. Коловій, який у єгипетських монахів одягався на тіло замінили двома одежами: сорочка і хітон, милоть була замінена на мантію, і з’явилась нова одежа: паллій.

Отож, після цих змін монашими одежами стали:

1.                 Кукуль з мафорієм-покровом;

2.                 Хітон з сорочкою під ним;

3.                 Аналав;

4.                 Паллій;

5.                 Пояс;

6.                 Мантія.

Взуттям були сандали або калиги.

Одяг великосхимників та схимників був таким самим, відрізняючись лише «іконами воображеними», тобто нашитими хрестами на одязі великосхимників. Натомість у схимників одяг був простим, без нашитих хрестів.

Сьогоднішня ряса є досить пізнього походження і до її появи звичайною верхньою одежею монахів була мантія, яку вони носили завжди і всюди.

4.1.а. Кукуль з мафорієм-покровом

Нинішній головний покров схимників за своєю формою також досить пізнього походження. Сьогодні він складається із двох частин: із камілавки у формі високого буряка, чи капелюха-циліндра із обрізаними полями, та з покрова по ній – крепи. Ця сьогоднішня форма камілавки є пізньою, її греки запозичили з того самого джерела, що й рясу, тобто від турків. А від греків до Московії вона була перенесена патріархом Ніконом у середині 17 ст.

Доніконівська форма камілавки є та, яку нині мають старообрядці, тобто кругла маленька шапочка або скуфєйка. Ця камілавка у своїй властивій і справжній формі є древнім кукулем, який походить від хрестильного кукуля, який з древніх часів одягався на охрещених.

Камілавка схимників історично є тим самим головним покровом, що й кукуль великосхимників, однак відрізнялася від нього відсутністю вишитих хрестів. Теперішній кукуль великосхимників відрізняється від камілавки схимників тим, що є гостроверхим і глибоким. Він зберігає більш первісну форму від камілавки схимника, бо монахи в древні часи носили кукулії, закриваючи ними голову глибоко, до самих очей.

Покров камілавки або кукуля, нинішня накидка, у стародавні часи називалася мафорієм. Ця назва походить від омофоріон – головний покров, який сягає до плеч і закриває їх. Пізніше мафорій стали називати наглавієм і він разом з кукулем почав становити одне ціле.

Покров камілавки чи кукуля за своєю формою був більш-менш близьким до сьогоднішньої накидки-крепи. Роблячи висновки з сучасного великосхимницького кукуля, правдоподібно, що бокові кінці-крила, звисаючі по плечах, були колись зшиті разом спереду, бо так це зараз у великосхимників. У давні часи покров-накидка виготовлялася не із легкої матерії крепи, а із грубого сукна, і служила не для прикраси, а для того, щоб захищати голову від непогоди, коли кукуля було недостатньо. Звідси випливає, що його не постійно одягали на голову по камілавці, але надягали при потребі, а в інший час його відкидали на спину, де він висів у вигляді маленького капюшона-мішка.

У нас ще називають головний покров монахів древньоруським словом клобук, що означає взагалі шапку, головний покров. Грецьку назву камілавка виводять від виразу «проганяти жар», «захищати від жару», або від «верблюд», або від «закриваю потилицю». Однак, імовірно, що назва не грецька, а прийшла зі Сходу.

Були імператорські вінці, які називались камілавками, можливо скуфовидної форми. Можливо, від них кукулі схимників отримали назву камілавок.

Після того, як слово мафоріон вийшло з ужитку, греки називали дві частини головного покрову: «нижня, внутрішня камілавка» та «верхня камілавка» або просто «камілавка». У наших уставах для камілавки вживаються назви: «подкап» і «камілав», і для покрова: «плат імущ покров» та «плат, єже імат покривало». Дехто називав камілавку скуфією або сукамілавкою, а покров – клобуком та камілавкою. Сьогоднішня назва накидки крепа походить від назви матерії, з якої її шиють.

4.1.б. Хітон з сорочкою під ним

Сорочка древніх монахів мала, мабуть, таку ж форму як і сорочка сьогоднішніх монахів, тобто, форму звичайної сорочки із прямим коміром. Але вона була значно довшою: нижче гомілок. Її шили, як можна припустити, із грубого полотна. Монахи, які хотіли в особливіший спосіб умертвляти свою плоть, замість сорочок носили волосяниці – сорочки із верблюжої або іншої жорсткої шерсті, які багатьма шерстистими гострими кінчиками кололи і жалили тіло.

Хітон або ряса – це сьогоднішній підрясник. Як і суспільному побуті візантійських греків, так і в монахів, хітон мав форму довгої до п’ят сорочки з неширокими рукавами, які сягали до кисті руки і з зап’ястями на кінцях. Анітрошки не відрізняючись від мирського хітону за формою, монаший хітон відрізнявся від нього кольором і якістю (рубище).

Одежі греків були нерозрізані спереду, не з полами, але глухими, які одягались через голову.

Хітон монаха був верхньою одежею, бо після нього слідувала мантія, яка належала до іншого класу верхніх одеж – одеж для виходу і непогоди. Таким чином, хітон був верхньою одежею монахів у властивому і найтіснішому значенні, одежею, без якої монах не міг бути помислимий, як цивілізована людина немислима офіційно на людях без костюма. Тому вислів монаший одяг переважно стосувався хітону і означав саме його.

Існував і інший вислів: рясний одяг, що означав грубу одежу із грубої шерсті, витерту, стерту одежу. Це слово стосувалося всього монашого одягу, але головним чином стосується хітону. Звідси виникає друга назва хітону: ряса. У грецькому послідованії Одіянія ряси на того, кого зодягають у рясу, надівається хітон і камілавка.

Із сорочко-подібного одягу хітон перетворився у теперішній підрясник православного фасону у такий спосіб, що змінюючись із одеж грецьких (з глухим передом) на одежі новоєвропейські, до яких належать і російські, його розрізали спереду по довжині на два поли.

Із ряси його перейменували в підрясник недавно, коли появилась нинішня ряса, яка є кафтаном запозиченим пізнішими греками від турків.

Коли саме хітон був розрізаним спереду у греків і у нас, слідом за ними – невідомо. Розрізаний на поли хітон довгий час, як би з’єднуючи новий вид із старим застібався зверху до низу на частий ряд ґудзиків, а у греків і досі застібається від коміра до пояса.

4.1.в. Аналав

Аналав являв собою особливу перев’язку хітона, щоб зручно працювати. Єгипетські монахи його мали із шерстяної тасьми, пізніше носили шкіряні перев'язі. За своєю формою аналав більш-менш подібний до параманду нинішнього схимника. Аналав був перев’язкою на зразок перев'язу піддиякона. Спереду і ззаду перев’язка утворювала андріївські хрести, тому аналаву надали і духовного значення: прийняття на себе хресного Христового іга.

Древній аналав перейшов на дві сучасні одежі: схимницький параманд та великосхимницький аналав. Великосхимницький аналав відрізняється від параманда тим, що не підхоплює попід руки, є просторим і вільно лежить на великосхимнику як прикраса. Його виготовляють із плетениці або шнурів і прикрашають, неначе китицями, багатьма маленькими хрестиками, поліставрієм. Параманд носять схимники та великосхимники по сорочці, а аналав – лише великосхимники по підряснику.

Древній аналав слід вбачати не в теперішньому аналаві великосхимників, але в параманді.

Аналав носили в древні часи монахи не по сорочці, але по хітону-рясі, нинішньому підряснику, по якому носять аналав нинішні великосхимники.

Великосхимники в давні часи мали один аналав, а не два, як сьогодні параманд і аналав.

Перейменування аналава в параманд, можливо, походить із йоо близькості до мантії, а, отже, його надягали не на сорочку, а на хітон-рясу, нинішній підрясник.

Чому древній аналав перенесли з хітона на сорочку, можемо лише припускати. Коли хітон розрізали спереду, то монахи почали сприймати за хітон сорочку під ним, бо хітон означає сорочка. Тому й перенесли аналав з дійсного хітона на уявний, тобто з нинішнього підрясника на сорочку.

Чому ж великосхимники перенісши справжній аналав з підрясника на сорочку, наділи зверху на підрясник так-званий параман? Можливо для відрізнення, а можливо, хотіли залишити його на хітоні для збереження древнього звичаю.

Аналав ще називається плетцами, що більше підходить до аналаву великосхимників, це підтверджує його древнє походження.

4.1.г. Палліон

Сьогодні не вживається. Паллій був монашим одягом, який надягався під час постриженія. Сьогодні у великосхимників є, так-звана, мала схима, яку вони інколи вживають замість великої схими.

Під великою схимою розуміється кукуль із наглавником. Мала схима – це полоса тканини, шириною в епітрахиль, із прорізом посередині, куди заходить голова, і тоді одна половина висить на грудях, а друга – на спині. На зображеннях 10-11 ст. знаходимо подібну до цієї малої схими одежу і підозріваємо, що саме це і є паллій.

Оскільки всі монаші одежі з’явились із якимось безпосереднім призначенням, а не для простої прикраси чи для духовного ознаменування, яке їм надано опісля, то мусів би мати якесь застосування і паллій. Отже, якщо припустити, що паллій – це вищеописана мала схима, то нагадує за призначенням сучасний жилет: нагрудник і разом з тим наспинник.

4.1.ґ. Пояс

Шкіряний, середньої ширини пальців на три.

4.1.д. Мантія

Монахи мали мантії трьох видів:

- коротка, за довжиною як капюшон;

- довга – вживалася до церкви на свята;

- велика – мабуть, вживалася в дорогу в холод і непогоду.

Велику мантію шили із сукна, а дві інші – із дещо легшого матеріалу.

Довжина довгої, церковної, мантії сягала до половини голінок або трошки коротша.

У епітиміях Теодора Студита читаємо: «Хто в неділю, а, особливо, у свято не одягне своєї більшої мантії, тобто на дві світильничні і на утреню, нехай покладе перед вівтарем 50 поклонів, а потім повернувшись, нехай її надіне»; «Хто робить якусь роботу без своєї мантії або без кукуля, нехай буде наказаний епітимією як нехтувач».

4.1.е. Взуття

Взуттям монахів були сандалі, калиги і чоботи.

Сандалі – первісно це шкіряні або дерев’яні підошви, прив’язані до ступні ноги ременями. Потім вони стали мілкими черевиками.

Калиги – глибші черевики з довгими ременями, якими обвивалась нога як у лаптях.

Чоботивеликі до колін і малі, мабуть, на половину коротші від великих.

Властивим взуттям монаха були сандалі, які давались при постриженії. Калиги, мабуть, носили разом з сандалями, а чоботи – лише в особливих випадках: в холод і в дорогу.

Клімат Росії вніс деякі зміни до монашого одягу: дозволено носити хутра, а за взуття служили чоботи та лапті. У Греції не положено було носити нижньої білизни, а в Росії мусіло ввійти у вжиток і це.

4.2. Одежі монахів у пізньому Середньовіччі

Отже, у пізньому Середньовіччі одежами монахів були:

- сорочка;

- хітон або ряса – теперішній підрясник;

- аналав – теперішній параманд;

- паллій – нині невідома одежа, імовірно, мала схима великосхимників;

- пояс;

- кукуль із наглавником – у схимників отримав назву камілавки; на Русі клобук;

- взуття – сандалі, калиги, чоботи.

Одежі схимників і великосхимників були такі самі, відрізняючись лише тим, що у великосхимників вони були з воображенними іконами, тобто з вишитими зображеннями хрестів на них, а у схимників цих зображень не було.

Тепер на велику схиму нашиваються хрести білого кольору, але в давні часи вони були червоними. Перші одежі монахів були не прості, але із зображеннями, які ввів уже преподобний Пахомій.

Прості одежі, без священних зображень, запровадилися, мабуть, у ті часи, коли монахи почали виходити із своїх пустинь у міста. Бо штовхатися у містах по вулицях і площах було незручно в одежах, які вже самим своїм виглядом занадто видавали своє призначення зовсім не для міських вулиць і площ. Досить імовірно, що саме поява простих одеж і була причиною поділу монахів на два образи: великий і малий. Монахи, які ніколи не хотіли знімати одеж із зображеннями й одягати простих, і не виходили з монастирів, стали монахами великого образу, а інші – малого.

4.3. Колір монаших одеж

Усі монаші одежі із давніх часів, як і сьогодні, були чорного кольору, із дозволом переходу із чорного в темно-червоний і темно-сірий. Звідси і назва для монаха: чернець.

Вийнятком були єгипетські монахи. За преподобного Пахомія вони носили коловії білого кольору. Також і пізніше, у другій половині 12-го ст., якщо не всі, то деякі з них носили одежі білі, як сніг.

Зустрічаємо також монаха в темно-червоній мантії.

Увесь одяг повинен бути із простого і грубого матеріалу і в порівнянні з одежами мирян бути «рубищами і вретищами», «одежами нищетними».

4.4. Волосся

У древні часи монахи не носили довгого волосся, як тепер, але стригли голови наголо, тому й посвячення в монахи називається постриженієм. Ченці наслідували св. ап. Якова, брата Господнього, св. Павла, древніх євреїв, які постригали голову на знак печалі і жалоби, а монашество є станом печалі. Також, мабуть, цим виражалось відложення марних турбот «про принадність і суєту плоті», бо турбота про волосся саме це би й означала.

Звичай носити довге волосся монахи запозичили, мабуть, від анахоретів та пустинників. Довге волосся почало входити у звичай між монахами не пізніше 9-го ст., а стало загальним і обов’язковим по закінченні домонгольського періоду.

Дехто представляє справу волосся таким чином, що перед Теодором Студитом почали запускати волосся, за прикладом св. Теодора повернулись до стрижки, а потім знову остаточно почали запускати волосся.

5. Монаший одяг за древніми іночеськими уставами

5.1. Монаший одяг за Уставом преп. Пахомія[10]

Тавенісійці вживали такі одежі: левітон, пояс, нарамник, кукулій, милоть, мантійца, сандалі; посох брали в дорогу.

  1. Левітон. Спіднього плаття не було, левітон надягався одразу. Виглядав на подобу мішка, з прорізами зверху для просування рук, рукави до ліктів; у довжину левітон сягав колін.
  2. Пояс полотняний, не зі шкіри. Ним опоясували стегна і при потребі за нього підтягували левітон.
  3. Нарамник – довгий плат або широка полотняна лента, яка обходила шию, сходила на груди і тут зробивши хрест, проходила під плечі, а потім обвивала все тіло на висоті грудей.
  4. Кукулій – подібний на дитячу шапочку, загострений доверху, донизу сходив лише до кінця шиї і до плеч. На ньому нашивався знак, який вказував на монастир і дім монастиря, до якого належав брат, що його носив. Палладій говорить, що на ньому нашивалось також зображення пурпурового хреста.
  5. Милоть – біла козяча шкіра, яка прикріплювалась до шиї і спускалася з плечей по спині до рівня з левітоном.
  6. Мантійца – із полотна, застібалася на шиї і покривала плечі. Це неширокий плащ, протилежний до розвіюваних плащів світського марнославства.
  7. Сандалі – це самі підошви, які прив’язувалися шнурками або ременями до ноги і захищали лише підошву. Їх вживали не постійно.
  8. Посох – носили не завжди.

Тавенісійці відрізнялись від інших іноків не лише типом монастирських порядків, але і своїми одежами, які своїм значенням «налаштовували їх до чесноти і спонукували душу нехтувати земним і дивитись вгору, щоб вона зручніше могла перейти до оселі небесної, коли розлучиться з тілом». Їх одежі не стільки відповідали потребам тіла, скільки вказували інокам на обов’язкові для них моральні риси. Одежі мали символічні значення. Не всі одежі завжди вживались. Постійними були: кукулій, левітон, милоть, пояс, і, мабуть, нарамник. Кукулій не знімався навіть коли вони приступили до Святих Тайн.

5.2. Монаший одяг за Уставом св. Василія Великого[11]

IV. Іночеська одежа повинна бути особливою.

54. Корисна особливість одежі, яка попереджає кожного і наперед свідчить про нашу обітницю жити за Богом. Від тих, які з нами зустрічаються вимагаються належні поступки. Якщо хтось із народу когось б’є або сам битий, коли говорить непристойні слова, проводить час у корчмах, робить інші безчинства – не дуже звертає на себе увагу. А на людину, яка дала обіт строгого життя, якщо злегковажить навіть щось мале із своїх обов’язків, звертають увагу і ставлять їй це в докір. Тому це відрізнення в одежі служить ніби напоумленням для немічних, яке мимовільно утримує їх від злого.

55. Нам необхідно старатись про малу ціну та невеликі витрати.

56. Слід придумати, як набути одну таку ризу, щоб вона для кожного могла бути достатньою і для благовидного одягу вдень, і для необхідного покрову вночі.

57. Вибирати взуття невишукане, яке скоро задовольняє ціль вжитку.

58. Необхідно вживати пояс. Особливо хто має намір працювати руками, йому необхідна розв'язність и безперешкодність руху, а тому йому потрібно вживати пояс, яким одежа притискається до тіла і більше гріє його, будучи всюди зібраною і не ставить йому перешкод у русі.

59. Про множество одеж немає чого нам навіть говорити. Якщо тому, хто має дві ризи, Господь велів віддати тому, хто не має, то придбання великої кількості риз для себе заборонено. А кому заборонено мати дві ризи, чи йому потрібно давати закон про уживання?

60. Не слід бажати собі кращої одежі чи обуві.

63. Вживання волосяниці має свій час, бо служить не для тілесної потреби, але для умертвлення і смирення плоті. Оскільки нам заборонено мати по дві одежі, то чи можна допустити також вживання волосяниці окрім згаданої вище причини, нехай кожен розсудить про це сам.

5.3. Монаший одяг за Уставом преп. Йоана Касіяна[12]

  1. Пояс – «монах, як воїн Христа, завжди готовий до боротьби, постійно ходить з опоясаними стегнами».
  2. Кукулій – день і ніч носять невеликий кукулій, який покриває лише голову, спускаючись до шиї і плеч, для того щоб, наслідуючи головний покров у дітей, завжди берегти дитячу невинність та простору.

За Никифором Істориком, 9,14 кукулій «не був загостреним доверху», за Лавсаїком, 37: «у тавеннісійських іноків на кукулії вишивався хрест пурпурного кольору».

  1. Коловій – лляний одяг, з рукавами до ліктів, залишаючи іншу частину руки голою; укорочення рукавів говорить про те, що для монахів відрізані всі діла і звичаї світу, а це, що ця одежа полотняна, вчить їх, що вони повинні бути мертвими для всього земного.
  2. Нарамник (перев’язка) – це подвійні двері, які спускаються з шиї і йдуть з двох її сторін, обходять два передпліччя і опоясують їх звідусіль; щоб стягуючи широку одежу притискати її до тіла і робити монаха пристосованим до неліностного звершення всякого діла.

Св. Доротей говорить, що монах «має аналав, який кладеться на плечах хрестообразно, а це значить, що ми носимо на своїх раменах знамення хреста» – у наш час це параман у схимників та поліставріон у великосхимників.

  1. Мафорт – тісний плащик, що покриває шию і плечі; цим показують смирення і уникають дорожнечі довгих і широких плащів, що розвіваються.

Це мала мантія, тобто наша мантія обрізана до ліктів.

  1. Милоть – козяча шкіра; означає, що монах повинен умертвити в собі плотські пристрасті і твердо стояти в чесноті, не допускати, щоб в тілі залишалось щось від жару юності та потягів попереднього життя.
  2. Жезл – нагадує монахам, що вони ніколи не повинні ходити без знаряддя серед стількох псів пристрастей; їх проганяють і знищують знаком хреста, постійною пам’яттю про страсті Господні та наслідування їх через самоумертвлення.
  3. Сандалі – вживаються при потребі і означають, що монах не допускає, щоб смертовбивчі турботи цього віку опутували ноги, які завжди повинні бути пристосовані до духовного бігу і готові до проповіді Євангельського миру; однак, до Св. Тайн приступали босими.

Устав преп. Йоана Касіяна проти того, щоб правило носіння волосяниці-вретища було введенно для всіх.

5.4. Монаший одяг за Уставом преп. Венедикта[13]

Одежі повинні бути призначені згідно клімату місцевості: в холодних країнах – більша в них потреба, в теплих – менша. Визначити це повинен авва. У краю преп. Венедикта монахи носили:

  1. Кукуль – на зиму шерстяний, а на літо – полотнятий.
  2. Полукафтаньє (туніка).
  3. Нарамник для праці.
  4. Сандалі і чоботи.

Про колір і товщину не повинні бесідувати монахи, але нехай задовольняються такими, які можна знайти в їх місцевості, або які дешевші.

6. Нагрудний хрест

6.1 Носіння натільних хрестів древніми християнами[14]

Початки звичаю носити хрест на грудях сягають перших віків християнства. У житії св. мученика Ореста[15], який загинув при імператорі Діоклетіані (284-305), розповідається:

Св. Орест перебував на військовій службі. Одного разу воєначальник Лісій зажадав, щоб Орест показав свою вправність у киданні списа. Внаслідок сильного руху руки, хрест, який св. мученик носив на грудях, висунувся назовні, і в такий спосіб виявилася приналежність Ореста до християнства. Побачивши хрест, язичник Лісій звернувся до св. Ореста із запитанням: «Хіба й ти з тих, що є частинами Розп'ятого?» Св. мученик твердо відповідав: «Я – раб Розп'ятого Владики мого і оце знамення його ношу на прогнання всякого зла, що надходить на мене». І перетерпів мучеництво за Христове ім'я.

Про св. великомученика Прокопія[16], який постраждав у Кесарії Палестинській на початку 4-го ст., відомо, що він носив на грудях хрест із золота і срібла, на зразок того, який з’явився йому вночі на небі, на шляху до Антіохії Сирійської.

Св. Григорій Нісський, оповідаючи про кончину своєї сестри, преподобної Макрини (+379), між іншим, розповідає, що на шиї покійної був залізний хрест, а на руці – залізний перстень із зображенням хреста.

Хрест, що носиться на грудях, був звичайною зовнішньою ознакою приналежності людей до спільноти послідовників Розп'ятого Господа. Ця ознака була дуже істотною і загально розповсюдженою. У житії св. Микити Ісповідника розповідається:

У 9-му ст. імператор Лев Вірменин, бажаючи переконати у своєму православ'ї зібраних у нього святителів, вважав необхідним вказати їм саме на цю ознаку. Він вийняв ікону Розп'яття Христового, яку носив на грудях і лицемірно поклонився їй.

Усі ці приклади показують, що звичай носити св. хрест на грудях сягає перших століть християнства.

6.2 Хрести, панагія[17]

У Середньовіччі в грецьких і руських монастирях, а також у світі, на грудях носили енконпіони (наперсники). Енконпіони – це невеликі ковчежці із зображеннями хреста, Богородиці, святих, їх носили на шнурках або на ланцюжках.

Енконпіони бували округлими і хрестоподібними. У таких енконпіонах покладалися іноді мощі святих або частина службової просфори на честь Матері Божої, щоб охоронити людину від різних напастей у житті, особливо в далеких подорожах або походах. Енконпіон, у якому переносилася Богородична просфора, називався панагіара або панагія. Енконпіон з мощами святих, що його благочестиві люди постійно носили на грудях, також називався панагіара, або панагія. Крім того, із глибокої древності деякі віруючі люди носили на грудях, під одягом або поверх нього, замість хреста ікону Всесвятої Богоматері – Панагії.

Першу згадку про енконпіон як про обов'язкову приналежність єпископа, яка дається йому при хіротонії після літургії, знаходимо у творах блаженного Симеона Солунского (15 ст.). Письменник 17 ст. Яків Гоар свідчить, що по прийнятті омофору єпископи Грецької Церкви зі словами Аксіос! отримували дорогоцінний хрест із мощами святих, званий енконпіон.

Звичай покладати енконпіон на єпископа при його хіротонії з Православного Сходу перейшов і до Російської Церкви. Але на Русі були вже у широкому вжитку панагіари у вигляді прямокутних ковчежців із зображеннями Господа Христа, Богородиці, святих. Часто ковчежець з мощами мав зображення Святої Тройці, Христа Вседержителя, Богородиці, святих.

Позолоченими були тільки ікони з зображеннями Богоматері. Такі ікони в 16 ст. носили єпископи й архімандрити. Тому при архієрейській хіротонії в Росії з 17 ст. стали покладати хрест. Оскільки в російських архієреїв був звичай носити поверх одіянь також ікону Богоматері або енконпіон-ковчежець з мощами, Московський Собор 1674 року дозволив російським митрополитам носити поверх саккоса енколпій і хрест у межах своєї єпархії. Російські патріархи, а також Київські митрополити як екзархи із середини 17 ст. носять дві панагії і хрест.

Згодом мощі святих перестали бути обов'язковою приналежністю панагій. На даний час панагія являє собою образ Богоматері, найчастіше круглої або овальної форми, з різними прикрасами, без мощів. Хрести єпископів тепер також бувають без мощів. З 1742 року панагіями нагороджувалися архімандрити деяких монастирів.

Щоб відрізнити єпископів від архімандритів, із середини 18 ст. єпископам стали покладати при хіротонії хрест і панагію. У повсякденній обстановці єпископи повинні були носити панагію, а за богослужінням панагію і хрест. Такий порядок зберігається і до наших днів.

Задня частина ланцюга спускається на спину. Це знаменує загублену вівцю, яку добрий пастир узяв на рамена, і хрест, що Господь Христос ніс на Голгофу.

Ланцюжки або шнурки натільних хрестів простих мирян не мають заднього кінця, тому що мирянин не має пастирських обов'язків до інших людей.

6.3. Наперсний хрест[18]

Наперсні хрести для священиків з'явилися у Російській Церкві порівняно недавно. До 18 ст. тільки єпископи мали право носити наперсні хрести.

Після того як ввійшли в ужиток змінені грецькі підрясники, ряси і клобуки, одежі священиків перестали відрізнятися від одеж дияконів і келійних одягів монахів, що повинно було сприяти появі особливих знаків, по яких можна було б відрізнити священика від інших духовних осіб.

Такою відмінністю став наперсний хрест, встановлений у 1797 р. До 1896 року він мав статут церковного ордена. Наперсним хрестом як нагородою і знаком монархової милості нагороджували заслужених ієреїв за довголітнє бездоганне служіння. Цей хрест – чотирьох-конечний, з подовженим нижнім кінцем. З лицьової сторони він має рельєфне зображення Розп'яття, із внутрішньої сторони напис «Пресвітерові, що дає образ вірним словом і житієм. Встановлений у благочестиве царювання великого государя імператора Павла I 1797 р., грудня 18». Хрест носять на ланцюзі з великих плоских ланок, з'єднаних подвійними дрібними кільцями. Посередині ланцюга – перемичка, так що ланцюг попереду охоплює шию, а позаду спускається на спину.

Хрест священика свідчить про те, що він є служителем Ісуса Христа, який страдав за гріхи світу. Ієрей повинен мати його в своєму серці і його наслідувати. Двох-конечний ланцюг хреста – знамення загубленої вівці, тобто пастирського піклування про душі довірених священикові парафіян, і хреста, що Христос ніс на своїй спині, як знамення подвигів і страждання в земному житті. Хрест і ланцюг роблять срібно-визолоченим.

На початку 19 ст. священиків в особливих випадках стали нагороджувати хрестами з прикрасами. Указом Святійшого Синоду від 24 лютого 1820 року російським священикам, які їхали за границю, благословлялося носити там особливі золоті хрести, видавані з кабінету імператора. Такі хрести одержали назву кабінетні. Іноді вони видавалися як нагорода деяким священикам, які не виїжджали за межі Росії.

Державним указом від 14 травня 1896 р. у церковний ужиток був введений хрест, що став знаком відмінності кожного священика й ієромонаха. Цей хрест покладали з тих пір при ієрейській хіротонії, він срібний, восьми-конечної форми з рельєфним зображенням Розп'ятого Спасителя на лицьовій стороні і написами у верхній частині: «Господь Цар Слави»; на кінцях широкої поперечини «Ісус Христос», під нижньою косою поперечиною – «Ніка». На зворотній стороні хреста напис: «Образ будь вірним словом, житієм, любов’ю, духом, вірою, чистотою[19]. Року 1896, травня 14 дня». Цей хрест – із срібним ланцюгом з одинарних подовжених кілець. Перемичкою посередині цей ланцюг також розділений на дві частини.

Хрести 1896 року стали неодмінним знаком відмінності ієреїв, що вони носять за богослужінням поверх риз і можуть носити в повсякденній обстановці поверх ряси, а хрести 1797 року так і залишилися нагородними, по традиції їх дають також усім випускникам духовних академій, які мають сан священиків.

Крім того, у 19 ст. протоієреям стали видаватися як нагорода хрести з прикрасами, подібні до архієрейських наперсних хрестів.

6.4. Нагороди[20]

Історичні факти свідчать, що в роки I Світової війни визначився порядок нагородження військових пастирів за військові відзнаки і подвиги.

Ось у якій послідовності нагороджувалися представники білого духовенства:

1.      набедренник;

2.      скуфія;

3.      камілавка;

4.      наперсний хрест від Святійшого Синоду;

5.      орден св. Анни 3-го ступеня;

6.      сан протоієрея;

7.      орден св. Анни 2-го ступеня;

8.      орден св. Володимира 4-го ступеня;

9.      епігонатій-палица;

10.  орден св. Володимира 3-го ступеня;

11.  хрест від кабінету Його Імператорської величності з прикрасою;

12.  орден св. Анни 1-го ступеня;

13.  мітра.

Для представників чорного духовенства порядок нагородження залишався тим же, за винятком вручення скуфії і камілавки.

6.5. Панагія і хрест архієрея[21]

Панагія – нагрудний знак архієреїв. Це образ Богоматері, найчастіше круглої або овальної форми, з різними прикрасами.

Єпископські хрест і панагія є знаками вищої влади в Церкві. Як і запрестольні хрест і ікона Богородиці, вони означають, що люди спасаються в Церкві благодатною силою хресного подвигу Ісуса Христа і молитвами Богородиці, Матері Церкви. Єпископські хрест і панагія нагадують про те, що єпископ повинен мати у своєму серці Господа і Богоматір, а тому в нього повинне бути чисте серце і правий дух. У повсякденному житті єпископ носить панагію як служитель Богоматері, представник її влади на землі.

Архієрейські хрест і панагія також носять на ланцюжках, які розділяє перемичка, так що передня половина ланцюга спускається на груди, а задня на спину. Два кінці єпископського хреста і панагії знаменують наслідування єпископа Христу в пастирській турботі про спасіння людей і в подвигу несення свого хреста, а також подвійний характер служіння архіпастиря – Богові і людям.

6.6. Хрест архімандрита[22]

Архімандрит – начальник монастиря. Архімандрит має право носити деякі частини архієрейського одягу: мітру, епігонатій-палицу, посох, архімандритський наперсний хрест.

6.7. Хрест ігуменії[23]

Ігуменія - у православ'ї настоятелька жіночого монастиря. Особливих богослужбових функцій не має, носить наперсний хрест.

Ігуменія, на відміну від монахинь, носить золотий наперсний хрест і має право благословляти. У неї тому просять благословення.

6.8. Поява хреста в одязі схимонаха

Хрест, який міг розвинутися із натільного, появляється в чинах постригу у 17 ст. і спочатку давався окремо від параману.

Евхологіон або Требник Митрополита Петра Могили. Київ, 1646:

У Послідованії Малаго Образа, єже єсть Мантія на стор. 910 після возлагання параману на плещи новоначальнаго, настоятель «вземе Крест і держа єго шуїцею, глаголет: брат наш (імя-рек) пріємлет знаменіє Креста Господня на своя перси, во всегдашнеє воспоминаніє злостраданія, і уничиженія, оплеванія, поношенія, рани, заушенія, Распятія, і Смерти Господа нашого Ісуса Христа, яже волею нас діля претерпі: і во єже по єлику мощно сія подражати тщатися: во імя Отца, і Сина, і Святаго Духа: Рцім всі о нем, Господи помилуй. І абіє знамена Крест десницею, возлагаєт на вию єго, Братіям поющим трижди Господи помилуй».

Згодом хрест на грудях приєднують до парамана:

«Надівається параман, тобто чотирикутний плат із зображенням хреста, що носиться на персях або раменах... Параман шнурами, що пришиті до його кутів, обіймає плечі ченця й обвиває і стягає одяг... З параманом покладається хрест, у спогад хресних страждань Господа і Смерті його й у знамення слідування за Господом, тобто перетерпівання всіх скорбот і страждань»[24].

6.9. Типікон митрополита Андрея та блаженного архімандрита Климентія Шептицьких про одяг схимонаха-ставрофора

5. Схимонах-ставрофор. По закінченні архаріату, чернець вступає в ряди досвідчених монахів через другий ступінь монашого Церковного посвячення, тобто через «Чин Малого Ангельського образу» або «Чин Мантії», називаний також «Малою Схимою». З цього часу монах стає схимником або схимником-ставрофором (хрестоносцем).

На тому ступені чернецтва новосхимник одержує такі частини монашого одягу: параман, мантію і нагрудний хрест.

457. Зокрема в Церкві та в часі Богослуження монах мусить уважати на те, щоб його зовнішній вигляд був охайним та щоб був він одягнений так, як вимагає цього ступінь його чернецтва: рясофор – у рясі, схимник-ставрофор – у мантії і завжди з хрестом на парамані.

680. Крім цього, новосхимник одержує параман на знак того, що Христове ярмо і Його св. Хрест він має завжди на раменах носити. Дістає також нагрудний хрест, ручний хрест і вервицю з хрестом, щоб св. Хрест став духовним змістом його земного життя. Від цієї хвилини він називається монахом-ставрофором, тим, що носить Хрест.

684. Нехай схимник пам’ятає, що він є ставрофором, який має високо нести св. Хрест і у своєму серці, і у своєму житті аж до смерті.

685. Ставрофори завжди мають носити на верху парамана дерев’яний нагрудний хрестик, що його одержали при обряді Схими.

7. Значення нинішнього небогослужбового одягу духовенства[25]

Небогослужбовий одяг - це підрясник і ряса. Вони заміняють духовенству повсякденний одяг. До них треба додати скуфію (або скуфєйку) як основний повсякденний головний убір.

Підрясник – нижнє одіяння духовенства, вівтарників і піддияконів. Це довге до п'ят одіяння з наглухо застебнутим коміром і вузькими рукавами. У ченців він обов'язково чорного кольору, в інших він може бути темно-синього, коричневого, сірого кольору або білого для літа.

Ряса – верхнє одіяння духовенства. Церковнослужителі, що не мають священного сану, її не носять. Ряса ширша від підрясника, із широкими рукавами, найчастіше чорного кольору.

Усі богослужіння, крім літургії, священник звершує у підряснику і рясі, поверх яких одягаються ще і богослужбові одіяння – ризи. Коли священник готується служити літургію, він знімає рясу і на підрясник надягає стихар і ризи. Диякон служить у підряснику, поверх якого надіває стихар. Єпископ звершує усі богослужіння в підряснику, на якому надіває особливі святительські ризи. Утім, деякі молебні, литії, келійні священнослужіння єпископ може служити в рясі або рясі і мантії, поверх яких надітий єпитрахиль.

Усі церковні одежі мають свою історію і глибоко символічні, тому в своїй основі незмінні. Підрясник і ряса нагадують одяг Спасителя. Слово "ряса" у перекладі з грецької мови значить витертий, поношений одяг. Саме такий одяг носив наш Господь, такий же належало носити і ченцям у древній Церкві. З монастирів вона прийшла до всього духовенства.

Символічне значення підрясника і ряси – свідчення відчуженості від земної суєти, знаходження духовного спокою. Ці одежі як образ одіяння, яке носив Христос, означають, що духовенство і монашество наслідують Його життя.

Довге одіяння духовенства є також знаком Божої благодаті, що мовби огортає священнослужителя зверху до низу, що покриває всі людські немочі. Підрясник монаха підперезаний шкіряним поясом – це ще й образ волосяниці і пояса, які носили в пустелі Йоан Хреститель і отці-пустельники, що його наслідували.

Чорний колір – це, по суті, відсутність світла, тому що лежить за межами спектра. Одежі духовенства чорного кольору тому, що означають покаяння і досконалий спокій, що панує в їхніх душах, відсутність рухів пристрасті, відчуженість від усього суєтного і зосередженість на внутрішнім житті. Ці одіяння свідчать, до якого стану ми повинні стреміти.

8. Значення літургійного одягу духовенства[26]

Тілесна оголеність становить контраст до духовного одягу людини в раю, яка, хоч і не була одягнена, але по суті не була оголена – її одягом була Божа благодать. Лише відірвавшись від життєдайної і обожествлювальної злуки із Нествореною Благодаттю – після першого гріха – людина справді стала оголеною. Саме тому нагота стала богословським феноменом: далека від Бога, відірвана від єдності із живим Богом, що дає і підтримує життя, людина є вже тільки тлінна плоть. Така духовна нагота породжує почуття сорому через те, що чоловік став нагий, встидається перед Богом, перед іншими людьми, а також перед самим собою.

Одяг допомагає приховати цей сором. Він, як прикраса, надає власноручно зробленої краси, яка має прикрити цю богословську наготу, але є лише спогадом про втрачену красу духовного одягу благодаті.

Одяг – це знак даної через хрещення нової благодаті, що перевищує первісну. Зодягаємося в самого Христа. Так, одяг, яким людина прикрашає себе і прикриває свою плоть, стає виражальним засобом нової реальності віри, стає здобуванням первісних шатів Нествореної Благодаті, якою є сам Бог. Той феномен, що людина прикрашає себе одягом, в богослов’ї отримує поглиблення у хрестильному і літургійному одязі. Монаший одяг також має зв’язок із хрестильним одягом, а отже, із зодяганням у Христа.

Спочатку клир одягався у звичайний святковий одяг, і лише, тоді, коли мода почала докорінно змінюватися (германський костюм, у який входили штани), зберігся, принаймні для  літургійних відправ, звичай одягатися по-давньоримському. Цей одяг, доповнений державними відзнаками, що означали священничий уряд, і став літургійним одягом.

Із свідчень Отців Церкви можна зробити висновок, що вже раніше існував звичай (і не тільки для самого клиру, а й для всіх учасників літургії!) на богослужіння одягатися у святковий одяг, отже, виділити його сакральний характер; цей одяг мав відрізнятися від звичайного несвяткового. Наскільки таке відчуття сакрального існує в новітні часи, видно із назви одяг для вечері або церковний костюм.

Дотримання пізньої античної моди в переломні часи переселення народів привело до того, що виник літургійний одяг, вживаний і нині. Ймовірно, що нову моду (штани) вважали не дуже придатною для того, щоб символічно передавати покриття людини Божою славою, бо їй бракує властивостей одягу. Тому дотримання пізніх античних звичаїв щодо одягу не було таким випадковим, як видається на перший погляд. Із туніки – античного спіднього одягу – виникла західноєвропейська альба, сама назва якої свідчить про її білий колір, тимчасом як на Сході візантійський стихар і відповідні частини літургійного одягу інших східних літургій могли бути кольорові. Їх підперізували: на Заході – лляною стрічкою, на Сході – стрічкою із тканини такого самого кольору, як верхній одяг. Із альби виник на Заході суперпелліцеум, вкорочена альба, яку не підперізували і носили взимку поверх хутра і яка тепер разом із сутаною становить хоровий одяг.

Верхній одяг священника – фелон став на Заході з 12 ст. одягом для меси, а на інші богослужіння одягали хоровий плащ – каппа. На Сході у фелон убиралися не тільки для євхаристійних відправ. Його початкова форма нагадувала конусовидний плащ 5 ст.

Після того, як у 4 ст. дальматика, прийшовши з Дальматії, стала почесним одягом римських дияконів (і папи), вона поступово перетворилася на звичайний службовий одяг дияконів і на частину одягу, яку носять під фелоном західні єпископи.

Відзнаки пов’язані з виконанням певних функцій у церковній ієрархії беруть свій початок від відзнак чинів римських урядовців і суддів; питання, як вони стали відзнаками клиру, до кінця ще не з’ясоване. Поряд із єпископськими урядовими відзнаками (понтифікаліями) стула – це найчастіше вживана урядова відзнака. На Заході її використовують як єпископи, так і священники, тимчасом як візантійський єпископ носить омофор додатково до священничого єпитрахиля, який схожий на західний палліум, що його носить папа й архиєпископи. Західна дияконська стула відповідає східному орару, який так само накладається на ліве плече, нагадуючи стрічку, що на грудях і спині сягає землі. Дехто переконаний, що паліум, орар і стула та їх візантійські відповідники – це не що інше, як ознаки гідності, які Церква перейняла з дозволу імператора або принаймні без його заборони, аналогічні до палліум дісколорум теодосіянського порядку щодо одягу.

У візантійській церкві виник звичай використовувати світлі кольори у святкові дні, а червоні натомість на заупокійні відправи.

Символіка одягу як такого і його значення як богослужбового виражального знаку з часом, на жаль, втратилася, хоча літургійний одяг у християнській Церкві має обов’яковий характер. Цей обов’язковий характер одягу спирається на постсимволіку, якій властива певна алегорична довільність.

Наскільки лютеранська і реформатська традиції збігаються в тому, що відкидають жертву літургії, настільки й відмінне їхнє ставлення до літургійного одягу. Для Лютера одяг цілком другорядна річ, яка сама відпадає, коли людина дозріє до цього. Збереження або неповне запровадження у різних лютеранських церквах католицьких параментів сталося через опозицію і намагання відокремитися від реформатської традиції.

Все-таки у протестантизмі як літургійний одяг прийнято мантію, яка виникла із одягу вчених – тога. Дехто вважає, що мантія і комірець як вчительський одяг проповідника, разом із церковними лавками для учасників богослужіння, свідчать про готовність вчитися.

Після ІІ Ватиканського Собору критика однобокого культового розуміння літургії зачепила і культовий одяг, що виявилося в постсоборовій тенденції редукувати літургійний одяг, при чому не бракувало голосів за те, щоб його взагалі скасувати. Не один прогресивний служитель, коли одягає в захристії богослужбовий одяг, думає: «Ще досі?». Але звичайний побожний вірний, який бачить свого пароха, що в короткій похідній стулі готується служити шкільну месу, розчаровано думає: «Невже ми зайшли вже аж так далеко?».

Літургійний одяг може здобути своє повне значення не як культовий одяг, а як виражальний засіб людини, яка у літургійній відправі вступає у єдність із Богом, залучаючи в це, як виражальний засіб своєї особи, і одяг. Благодать також пронизує одіж, вона приводить все буття до його літургійного сповнення, до участі в тайні, в божественній повноті життя. Людина, що має зв’язок із живим Богом, відчуває, що вона ніби зодягнена у Божу любов.

Ця символіка одягу завдяки таїнству хрещення стосується всіх християн, незалежно від відмінностей між ними. Всі християни мають частку у царському священстві, своїм хрестильним одягом вони підкреслюють те, що наново створені у Христі, а також своє священниче завдання посередництва – увести світ у життєдайний обмін з Богом. Звідси виникла думка дозволити одягати літургійний одяг усім учасникам богослужіння. Виникає питання, чи може це бути тільки недільне, святкове вбрання? Людям не вистачає культури святкування, а отже, і святкового одягу, тому одягання в Христа, вимагає інших форм одягу, які не мають нічого спільного з обивательським світом. Дуже важливо, щоб символіку одягу використовували принаймні ті, хто має якийсь уряд, а також миряни, що виконують якийсь обов’язок на літургії. Царське священство спільне для всіх – посвячених і непосвячених. Як літургійний, хрестильний одяг належить усім християнам, але тільки деякі одягають його, заступаючи цілу громаду, як основний літургійний одяг, до якого у посвячених служителів належать особливі регалії та відзнаки.



[1] http://www.philosophy.ru/edu/ref/slovar/index.html. Д.Покровский. Словарь церковных терминов.

[2] На Літургії замість ряси одягається стихар.

[3] На Літургії замість ряси одягається стихар.

[4] http://www.iwbridge.fi/orthodox/uz_163.htm. Церковные одежды.

[5] Голубинский Е. История Русской Церкви. Том І. Первая половина тома. – Москва, 1901 (репринт Москва, 1997), - с. 564-588.

[6] Голубинский Е. История Русской Церкви. Том І. Первая половина тома. – Москва, 1901 (репринт Москва, 1997), - с. 581.

[7] Хроніка Йоана Кантакузена, перша половина 14 ст.

[8] Голубинский Е. История Русской Церкви. Том І. Вторая половина тома. – Москва, 1904 (репринт Москва, 1997), - с. 253-275.

[9] Голубинский Е. История Русской Церкви. Том І. Вторая половина тома. – Москва, 1904 (репринт Москва, 1997), - с. 675-689.

[10] Древние Иноческие Уставы. – Москва, 1892, С.107-112.

[11] Древние Иноческие Уставы. – Москва, 1892, С.305-309.

[12] Древние Иноческие Уставы. – Москва, 1892, С. 519-527.

[13] Древние Иноческие Уставы. – Москва, 1892, С.638-639.

[14] Дьяченко Г. Общедоступныя беседы о богослужении православной церкви. – Москва, 1898. – с. 120-122

[15] Пам’ять у церковному календарі – 13 (26) грудня.

[16] Пам’ять у церковному календарі – 18 (31) липня.

[17] Настольная книга священнослужителя. т. 4. – Почаїв 2003, - Стр. 119.

[18] Настольная книга священнослужителя. т. 4. - Почаїв 2003. - Стр. 117.

[19] 1 Тим. 4, 12.

[20] http://www.voskres.ru/army/library/fleetpr218.htm

[21] http://www.voskres.ru/army/library/fleetpr218.htm

[22] http://www.nerungri.ru/users/church/pprav/slov1.htm. Поговорим о Православии. Словарь церковных слов и выражений.

[23] http://www.upelsinka.com/Dictionary/christian.htm; http://www.lavra.kiev.ua/ru/piligrim/piligrim.php

[24] Настольная книга священнослужителя. т. 4. Почаїв 2003. - Стр. 361. Последование малой схимы, или мантии.

[25] http://www.iwbridge.fi/orthodox/uz_163.htm. Церковные одежды.

[26] Міхаель Кунцлер. Літургія Церкви. – Львів, 2001. – С. 188-195.