Адам Даніель Ротфельд. Меморіальна таблиця в Унівській Лаврі
Часопис Архистратиг 9 (19), стор. 2
Львів, вересень 2005 р.Б.
19 серпня 2005 року на свято Преображення Господнього в Унівській Лаврі відбулося урочисте відкриття меморіальної таблиці на честь Слуг Божих Андрея та Климентія Шептицьких як знак вдячності за врятування єврейських, українських та польських дітей у часи II світової війни. Ініціатором встановлення таблиці став міністр закордонних справ Польщі Адам Даніель Ротфельд – один із дітей, врятованих у цій обителі. Він особисто відкрив таблицю в присутності Патріарха УГКЦ Любомира Гузара, Кардинала Мар’яна Яворського, представників Церков України і Польщі.
«На початку грудня 1941 року, – згадує п. Ротфельд, – влада студитського монастиря запропонувала, щоб дітей шкільного віку з нашої родини перевезти до монастиря в Уневі з метою їх врятування. /…/ Монах звернувся до мого батька (цю мить пам’ятаю дуже добре, бо стократно повертався до неї в думках) з питанням: “Пане докторе, а може, Ви б віддали нам під опіку свого сина?” Мені було тоді три з половиною роки. Я зорієнтувався, що всі дивляться на мене з очікуванням. Підвівся. Раптом ціла родина кинулася в поспіху мене вдягати, стискати, цілувати. Мене вивели на подвір’я, де чекав запряжений віз. Це була остання мить, коли я бачив своїх батьків. У монастирі в сиротинці були різні діти… Вони потрапили туди внаслідок рішення митрополита Андрея, який закликав усі монастирі, що йому підлягали, аби серед українських і польських сиріт переховувати також єврейських дітей. У результаті тієї акції врятовано життя близько 150 дівчат та хлопців».
Лавра була острівцем спокою та безпеки в морі зла
Адам Даніель Ротфельд
Унівський прочанин, 2(20) 2013
стор. 12-13
28 листопада 2012 року Унівську Лавру відвідав Адам Даніель Ротфельд, відомий науковець та дипломат, екс-міністр закордонних справ Республіки Польща, який народився у 1938 році у містечку Перемишляни. Його доля тісно пов’язана з Унівською Лаврою. Своїм врятованим життям у часи німецької окупації він завдячує Блаженному Климентієві Шептицькому та монахам Унівського монастиря. Це людина, яка добре пам’ятає роки, проведені в монастирі та, перебуваючи в Україні, ніколи не оминає Унівської Лаври. У 2005 році Адам Ротфельд встановив тут меморіальну дошку з подякою за порятунок братам Шептицьким. На цей раз приїзд на Україну був пов’язаний з презентацією його книжки «У тіні», яку видало львівське видавництво «Літопис». Пропонуємо Вашій увазі уривки з книги Адама Ротфельда – його спогади про перебування в Уневі.
Оаза безпеки
Монастир був оазою безпеки. Якогось дня приїхали туди німці. Вони не мали поганих намірів, не проводили обшуків, ані арештів. Це радше був візит ввічливості до важливого осередку духовного життя. Усіх хлопців, а нас було близько двадцяти, одягнули в чисті сорочки. Ченці представили мене як здібну українську дитину. Німці усміхалися, гладили нас по головах. Наскільки пам’ятаю, я тоді отримав навіть якийсь подарунок. Тоді я відчував, що цілком пасую до усього, що мене оточує. Ніхто не давав мені зрозуміти, що я чимось відрізняюсь від інших сиріт.
Варто сказати, що в греко-католицьких монастирях в Галичині переховувалося понад сто польських і єврейських дітей[1]. 3 кількома з них я познайомився понад п’ятдесят років пізніше, коли вони вже були дорослими людьми. Переховування в українських монастирях великої кількості дітей стало можливим завдяки виразному розпорядженню митрополита Андрея Шептицького. Таку ризиковану форму допомоги практикували всі монастирі в дієцезії, що підпорядковувалася Главі Української Греко-Католицької Церкви. […] Всі ченці в монастирях знали, хто був ким, і я не знаю жодного випадку, коли би хтось когось виказав. Це феномен, що гідний найвищого визнання. Всі зберігали таємницю, не зважаючи на те, що українці часто негативно ставилися до єврейської та польської людності. Можливо, що саме отцям-студитам я завдячую свою майже біологічну відразу до донощицтва.
Я був дитиною і довірливо приймав основи релігії, заповіді віри біблійні оповіді. В мене не було сумнівів, що без дозволу та волі Бога жодній людині навіть волосина з голови не впаде. Тоді ще не навчали ідей про вільну волю людини. Я не міг зрозуміти, ані зіставити з волею Божою того, що діялося навколо. Я бачив страшні речі та злочини поза мурами монастиря. Я не розумів, чому немає Божого втручання, щоб захистити невинних і покарати винуватців.
Одного дня я вирішив отримати знак, який був би скерований до мене особисто. Коли діти поснули, я потай вирушив до церкви, де увійшов за царські врата. Мені доводилося прислужувати при відправі, тож я знав, що вчиняю недобре. Я відчинив дароносницю. Психічна напруга була такою великою, що я зомлів. Потім я лежав з пропасницею хворий у ліжку. Настоятель монастиря Климентій Шептицький, брат Андрея Шептицького, прийшов вислухати мою сповідь. Вислухавши мене, він сказав: “Сину мій, ніколи так більше не роби”. Жодної покути мені він не призначив.
Монастир справді був острівцем спокою та безпеки в морі зла. Обитель була самодостатньою, вона володіла лісом, полями, гарбарнею, оливнею, ткацькими верстатами, на яких ткали полотно, млином, який урухомлювали коні, рибними ставками. Монахи готували ліки, збирали лікувальні трави, цвіт липи і пелюстки диких троянд, мед, березовий сік, гриби, суниці, малину, чорниці. Все сушили, солили, консервували. Природа забезпечувала всі наші потреби. Але не завжди вдавалося це зробити. Наприклад, коли в хлопців почалися якісь шкірні захворювання, їх лікували пекучою маззю фіолетового кольору. Щоб уникнути зараження під час спілкування з хворими, ми торкалися їх спеціальними довгими паличками.
“Ленін у божевільні”
Саме цей монастир і був для мене головною метою подорожі. Коли я приїхав туди вперше (в 1979 році), там був притулок для психічно хворих жінок поважного віку. Тоді це мене шокувало. Монастир ліквідували, будинки були занедбані. Старенькі жінки кружляли подвір’ям без жодної мети. Церква була закрита. її забили дошками, щоб туди ніхто не заходив. Колись це було одне з головних місць, куди в Східній Галичині приходили на прощу. Монастир був відомий чудодійним образом Матері Божої та джерельцем води, яка мала лікувальні властивості. Потім все поруйнували.
Я тоді звернув увагу на те, що серйозно змінився вигляд господарського подвір’я. Збоку, коло стайні та стодоли, колись був резервуар, де збиралася гноївка. Його залили бетоном, і на цьому місці встановили постамент з гіпсовим пам’ятником Леніна, який був тоді помальований золотою фарбою. Я був там 12 червня 1979 року. З розжареного неба лилася спека. Ленін блищав золотом, а бабусі ставали перед ним навколішки, як перед святою фігурою. Саме тоді я вперше подумав, що ця система настільки абсурдна, що мусить впасти. Я не відважився сфотографувати це, щоб не зачепити гідності тих старих хворих жінок. Тоді в мене було відчуття, що традицію цього місця зганьблено, а цих хворих людей зведено до найнижчого стану.
Через дванадцять років, після візиту до Перемишлян Радянський Союз розпався. Тоді я вже працював у Стокгольмі як директор Міжнародного інституту досліджень миру. До мене прийшов журналіст часопису “Новий час” (Новое время), який попросив, щоб я прокоментував цю подію. Я погодився, а він запевнив, що опублікує все, що я скажу. Ми домовилися, що я отримаю текст для авторизації. Те інтерв’ю я назвав “Ленін у божевільні”. Редакція замінила назву на “Ленін у подвір’ї монастиря”, але все інше залишилося без змін.
Вдячність і пам’ять
Маю не тільки відчуття вдячності, крім цього, я зберіг у пам’яті багатьох українців, які продемонстрували мені відкрите серце та людяну прихильність. Деякі поводилися надзвичайно благородно. Йдеться головно про ченців. Багато років мене турбувало те, що ніколи не зможу подякувати тим людям, висловити їм своє захоплення за їхню відвагу та свідчення того, що християнство і милосердя до ближнього не були для них порожньою декларацією, а чимось важливим, що означало надання допомоги потребуючим і порятунок життя, що був пов’язаний з небезпекою для всієї монашої спільноти.
[1] Згідно з сучасними дослідженнями, у сиротинцях та монастирях УГКЦ часи німецької окупації пережило понад 200 єврейських дітей