Cхимонах Микита – монах-печерник
Cхимонах Микита (Микола Виcокінський)
(1910-2001)
Ієромонах Олександр Приліп
1.12.2019 р.
У мальовничому куточку Карпат в селі Матків, що на Турківщині, 18 грудня 1910 року, в переддень свята святого Миколая Чудотворця, народився хлопчик, і, звичайно, у хрещенні надали йому ім’я Микола. Зростав він у бідній сім’ї, бо батько Василь не повернувся з війни, а мати Ганна залишилася з шістьма дітьми. Вона важко трудилася, але піклувалася про дітей, передала їм свою віру і любов до Бога. Мати захворіла і молодою померла.
Одного разу Микола пішов у ліс по дрова і почув голос матері: «Микольцю, Микольцю, йди в монастир!» Спочатку подумав, що це причулося, але голос повторився. Наступного дня пішов Микола до сільського дяка, котрий сказав, що мати турбується про сина, і хоче, щоби він служив Богу в монастирі.
У 1930 році 20-річний Микола йде служити Богові. Господь привів його до Святоуспенської Унівської лаври монахів Студійського уставу. Отець-ігумен Климентій прийняв Миколу до монастиря. У лаврі закінчив новіціят і на шостому році монашого життя обіцяє Богові все життя служити в убожестві, послусі і чистоті, тобто складає схиму. У схимі отримав ім’я Микита, як у святого великомученика Микити.
Одного разу брат Микита при зустрічі з митрополитом Андреєм, який був також архимандритом студитів, сказав, що хотів би йти в народ, проповідувати Слово Боже. За порадою митрополита брат Микита вивчив катехизм, склав іспит і отримав благословення на проповідування. Три роки схимонах Микита босоніж ходив по селах Волині і Галичини з молитвою і проповідуванням. Не раз доводилося ночувати під відкритим небом, коли ж наставали приморозки, то повертався до Унівської лаври.
З приходом радянської влади, з благословення ігумена схимонах Микита поселяється в печеру біля села Матків, про яку він раніше знав. Сім років прожив тут в молитвах і постах. Виплітав людям теплі речі, і за це вони приносили йому харчі. На запитання більшовиків, хто проживає у печері, місцеві жителі відповідали: «Той, що раз на день їсть і нам інколи допомагає.» Але в 1947 році монаха-пустельника арештовують, як ворога радянської держави. З піднятими руками вели його через село, а у Львові відбулося судилище над монахом-печерником.
У таборах Колими відбув 15 років каторги. Перебуваючи в ув’язненні, працював у шахтах, на заготівлі лісу у 40-градусний мороз. Віра у милосердного Господа і молитва дали сили витримати і бути вірним монашим обітам.
Відбувши важке ув’язнення, монах Микита повернувся додому, але його одразу викликали до району і повідомили, щоби через 24 години його тут не було. Вимушено на короткий час поселився в Одеській області, потім проживав в Запоріжжі і Кривому Розі. Довго не хотіли приписувати чи взяти на квартиру колишнього політв’язня. Ще із заслання мав теплий кожух, яким накривався, коли спав у людських садах. Серед людей жив, як монах – у молитвах і праці. Своїм життям свідчив Христа Спасителя. Схимонах Микита не нарікав на тих, від кого терпів, хто його зневажав, хто його переслідував. Про своє терпіння писав:
Я терпіти научився,
Терплю без упину,
І полегшення не прошу
Навіть на хвилину.
У терпінні відчуваю
Насолоду духа,
А без цього душа в’яне,
У серці засуха.
Лише на початку 90-х років повернувся до Студійської братії, яка вийшла з підпілля. Спочатку брат Микита перебував у Львові і радів тим змінам, які розпочалися, адже у часи поневірянь він молився за свободу Української Греко-Католицької Церкви і українського народу.
Згодом монах Микита повертається в Карпати, де на горі Камінець віднаходить свою печеру, завалену землею, бо у 1947 році енкаведисти її підірвали, і знову розпочинає тут монаше життя в молитві і пості. Монах-печерник заснував скит святого Івана Хрестителя. Правда, не легко було братові з послушниками, які приходили біля нього жити.
У той час у селі Матків був такий випадок: у село на літо привезли до однієї родини дитину. Зранку всі пішли в поле заготовляти сіно, а малого Остапа самого залишили вдома. У сні дитина впала з ліжка і голова застрягла між ліжком і столом. Коли повернулися з поля на обід, то в хлопчика було вже холодне тіло, ручки і ніжки посиніли та набрякли і не було ознак життя. Жінки запанікували і почали плакати, а дядько Анатолій, схопивши малого, побіг за допомогою до брата Микити. Монах, взявши його на руки, сказав: «Якщо Бог поверне дитя з того світу, то воно буде належати Йому!» і почав молитися. Після довгої молитви над дитинкою, Бог повернув хлопчика до життя – він став відкашлюватись. Брат Микита сказав: «Вам дитя вже не належить, воно посвячене Богові. А ваш обов’язок – прослідкувати, щоб воно не відходило від церкви, – стане монахом…» Наказав із дитиною поїхати на перевірку до лікарні.
Цей Остап сьогодні є ієромонах Олексій, ігумен в монастирі Православної Церкви України в місті Києві. Розповідь скорочена з листа ігумена Олексія.
Схимонах Микита прожив у скиті до 2000 року і занедужав. Ігумен Святоуспенської Унівської лаври ієромонах Венедикт з намісником приїхали до скита і забрали брата до Унева. Будучи вже немічним, 90-річний старець Микита перебував у лаврі під опікою молодих монахів. Однак висловлював свої бажання настоятелю: «Ах би мені печерку!»
Він про своє печерне життя писав:
Олень прагне до джерела –
А я до печери.
Можу обійтись без обіду
Й лягти без вечері.
Там самітність – тиша
Насичує душу:
Ради неї усе в світі
Залишити мушу.
Від Господа брат Микита мав дар говорити віршами. Часто свої роздуми, повчання висловлював у віршах. Наш старець розповідав нам, що коли жив у Запоріжжі, то попросив державних працівників відкрити поетичний гурток. При відкритті ним був прочитаний вірш про Бога, і в той же день гурток заборонили. Брат Микита був дуже здивований…
В Унівській лаврі монахи переписали з братових уст його вірші на папір. На 90-ліття з дня народження та 70-ліття з початку монашої дороги життя – монахи-студити зробили подарунок братові – вперше було видано збірку віршів «Поезії брата Микити» на 78 сторінках. Він був дуже вдячний і радів, що його духовні роздуми у віршах залишаться серед нас:
Ой, дай, Боже, те, що сію
Щоб зійшло в серцях людей,
Щоби Віра і Надія
Засіяли з їх очей!
У 2001 році, коли наближалося свято Пасхи, брат Микита відчував, що Господь готує його до відходу у вічність. Перед монахами, які були біля нього, виявив бажання, що хотів би ще почути спів «Христос воскрес». Настало свято Воскресіння Христового з радісними піснеспівами. Брат радів Господньому святу, а також забажав, щоби обвезти його на візочку навколо храму. У такий спосіб він прощався з монастирем і з усіма нами. В останній годині земного життя брат у видінні бачив, як до нього прийшли монахи, з якими колись жив у монастирі. Він підвівся з ліжка і в радості сказав: «О, браття!»
17 квітня, на третій день свят, старець Микита Високінський переставився до Господа. Душа брата відійшла до Бога, а тіло спочило на монашому цвинтарі на Чернечій горі Святоуспенської Унівської лаври.
Коли будете в Унівській лаврі, відвідайте могилу схимонаха Микити, помоліться, він буде вам вдячний і піднесе ваші молитви до Господа.
Життєпис брата Микити складений в основному з його розповідей.
Ієромонах Олександр Приліп
монастир святого Антонія Печерського
м. Обухів, Київської області
1.12.2019 р.