Св. Симеон Новий Богослов
Послання до монаха, що спитав: Як ти відділяєш[1] Сина від Отця – в думці чи в дійсності?, у якому знайдеш багатство богослов’я, що спростовує його богохульство
Переклад із грецької:
д-р. Тарас Тимо
Світло слави Твоєї Ти явив мені, Спасе,
Світло Сутності Твоєї неприступне,[2]
І душу, тьмою вкриту, ти осяяв,
І тьму, гріхом принесену, розсіяв,
Пітьму душі, що втратила красу природну,
Душі, яку підняв Ти із дна Аду[3]
І дав їй світло Божого дня зріти,
І просвітившись променями сонця,
Самій тим світлом стати. О велике чудо!
Ті, що не знехтували славою людською,
як заповів Ти, ті не мають віри (Йо 12:43),
Бо Слави Божої вони не скуштували,[4]
Яку Ти дав і подаєш сьогодні[5]
Лиш тим, хто цілим серцем і душею
Тебе шукають – Славу віковічну (1 Пт 5:10),
Тебе – воістину прославленого Бога,
Якого зріти – ось вершина слави!
Хто ж удостоївся Тебе постійно споглядати,
Той гідність рівноангельську отримав,
Хоч і сповитий ще в природу плоті.[6]
Якщо перебувати в ньому Ти ізволив,
не захотівши залишитись в Собі (Йо 15:4),
То сповнив тим свій Промисел відвічний,
І, тлінного мене, вчинив Ти богом,
Подібністю до Тебе увінчавши,[7]
До Тебе – Боже вічний, Соприродний,
Пребезначальний із Собезначальним[8] –
Із Сином-Словом, що Його зродив Ти,
Що й «думкою» від Тебе невіддільний,
І «в дійсності» з Тобою сущий разом.[9]
Якщо ж і можемо Його ми відділити,
То не природою, а тільки іпостассю.
Бо [розділяти Трійцю] «в дійсності» – безбожно,
А «думкою» – то й взагалі безумно.
Бо містить Ум породжене ним Слово,
Що в ньому безнастанно пробуває,
І одночасно – нам це незбагненно –
Окремішність від Нього зберігає.[10]
Хоча й рождається воно, і істинно виходить,
І відділяється як особове Слово,[11]
Проте в Отці перебуває невідлучно,
«У лоні Отчому», як сказано в Писанні (Йо 1:18),
І звідти сходить на усе творіння,
І, як окремий від Отця, усе сповняє (Еф 4:10),
І сам цілком з Отцем перебуває.
Пронизує усе своїм діянням (ἐνεργείαις),
просвітленням своїм наповнює усе.
Бо чув ти, як написано про Нього,
Що Він ходив, перебував (Бт 3:8), дивився,
Обличчя відвертав (Пс 9:32) і сходив, і виходив,
Являвся й знову несподівано зникав (Бт 11:5; 17:22)…?[12]
І безліч описів божественних діянь,
Проречених в Священному Писанні
Словами Всесвятого того Духа,
Що від Отця ісходить невимовно,
І через Сина подається людям:
Не тим, що віри не імуть, не славолюбцям,
Не риторам, не вченим цього світу,[13]
Не мастакам в премудростях[14] еллінських,
Що власного Писання не читають,[15]
Не тим, що вправні в лицедійствах світських, [16]
Не в мові спритним і багатослівним,
Не тим, що титули гучні здобули,
Не тим, що дружби славних світу прагнуть,[17]
Не тим, що в злих ділах беруть співучасть,
Не тим, що одні одних величають,
Не тим, що грають в лицемірні ігри[18].
А вбогим духом і в житті нужденним (Мт 5:3),
У кого серце чисте й чисте тіло (Мт 5:8),
Що простоту здобули думки й слóва,
Життя своє у простоті проживши,
Що слави уникають, як вогню геєни,
І лестощі ненавидять душею
(бо не сприймає їхній дух неправди
І не бажають ким не є – здаватись);
І тим, що слави для душі лиш прагнуть
І для усіх братів своїх – спасіння (2 Мак 12:25),
Такі бо кожним порухом сердечним
Стороняться принад гріховних,
І від людей похвал, і слави світу цього (1 Сол 2:6),
І всяких інших пристрасних вподобань.[19]
Такі – мов мертві, та живі у Бога,
Немов обманці, та живуть у правді (2 Кор 6:8-9).
Вони смиренні духом і серцями (Мт 11:29),
Хоч тихі, та для Господа горливі (Дії 22:3),
Вони для нечестивих – нечестиві,
А для святих Господніх – найдорожчі,[20]
Немов ті пахощі безсмертного життя (2 Кор 2:16).
Вони нечисті для нечистих серцем,
Але для чистих душ – мов ангели небесні.
І серед почестей вони смирення повні,
І серед злиднів славу мають в Бога;
Для них убогість – як багатство царське,
А царська розкіш – як порожнє місце.
Як споживають їжу – то помірно,
А постячи, насичуються Духом,
Не миряться з неправдою ніколи,
І скривдженим завжди допомагають,
Убогих від багатих захищають,
І не зважають на обличчя людське,[21]
Бо споглядають лиш Лице Господнє.
Не м’якне серце їх від подарунків,
Не нехтують законом справедливим (Рим 9:31).[22]
Їх справжній скарб – захований у Небі,
Принади ж світу – за сміття вважають.
Учитель їм – лиш Дух Святий єдиний,
а від людей повчань не потребують.[23]
Просвічувані світлом того Духа,
Отця і Сина разом споглядають (Йо 14:9)
І поклоняються в особах – Тройці,
А за природою – Одному невимовно.
І сам Отець їх в Таїнство це вводить,
Що Сина свого родить невіддільно,
Як знає Сам, мені ж це невідомо.
Якби я міг це в слові умістити,
Було б воно понад усяке слово,
І вишнє – нижнім стало б, і здрібніло б.
Якби Творця творіння осягнуло,
І розумом своїм змогло збагнути,
І висловити словом, й описати,
То стало б воно більшим за Творця самого.[24]
Спинися, смертний чоловіче, і побійся Бога!
І осягни, що ти постав з нічого,
Лиш визирнув із материнської утроби,
І світ побачив, що постав до тебе.[25]
Чи зможеш осягнути ти висоти неба,[26]
І сутність сотворіння зрозуміти:
Небесних зір, і місяця, і сонця:
Щó разом їх тримає, звідки рух їх –
Отих бездушних, безжиттєвих тіл?
Та й землю ту, що з неї був ти взятий:
Її границі, велич і простори,
Її підвалини, опору і основи,
Як рух свій звершує вона – чи знаєш (пор. Йов 38:5)?
Чи зможеш зрозуміти ціль усього,
І весь пісок морський порахувати,
Та ще й природу власну розгадати
Й премудрості світобудови пояснити?
То ж як Творця ти зможеш дослідити –
Як в Одиниці – Тройця Він незлитно,
І в Тройці – Одиниця нероздільно?[27]
Шукай же Духа, стань чужим для світу,
Не дай своїм повікам обважніти,
Життя цього турботам не корися,
Над часом втраченим заплач і помолися (пор. Як 4:9),
Щоб дарував Тобі Господь ще часу,
Як дотепер давав, щоб жити в світі,
І споглядати світло дня і сонця.
І щоб тебе сьогодні просвітив Він,
Осяявши трисонячним промінням,[28]
І дав тобі слова оці збагнути,
Бо лиш, коли ти сам усе побачиш,
То моїх слів пізнати зможеш силу.[29]
Тоді осягнеш ти і Духа благодать:
хоч за природою своєю Він незримий,
та силою своєю все проймає,
Перебуваючи ніде і водночас усюди.
Якщо Його тілесно ти шукаєш,
Ніде Його не зможеш ти узріти;
Духовними ж поглянувши очима,
(якщо просвітить Він твій дух і розум,
і зір сердечний у тобі відкриє),
Ти зможеш зрозуміти, що Він – всюди,[30]
І в Нього всьому зможеш научитись (Йо 14:26),
Хоча б ти був і зовсім просторіком.[31]
Якщо ж, однак, ти не пізнав ніколи
Очей прозріння й світла одкровення,[32]
Не відчував божественну солодкість,
І світла Духа не прийняв у себе,
Плачу безболісного ще не звідав,
Очищення ума не зазнавав ніколи,
І не досвідчив серця чистоти (Мт 5:8),
Що сяяла б у тобі світлим блиском;
Й Христа у собі не узрів неждано,
І вражений не був Його красою,
Аж так що й забував свою природу людську
І споглядав, як Він тебе міняє –
То як про Бога мовиш Ти безстрашно?
Як смієш ти, у рабстві плоті сущий,
Не ставши духом, як колись Павло (Рим 8),
Про Духа мудрувати й говорити?
Хоч чув, що Він в таких не пробуває,
Бо – плоть вони, як сказано в Писанні (Рим 8:9).
Оце пишу, щоб знав ти, як я вірю,
І, як захочеш, щоб мене послухав.
Якщо ж ти Скарбу не здобув ще й досі (Мк 10:21)
Того, що світ не може умістити (Йо 14:17),[33]
І ще рибалок слави не прийняв ти,
Яка вселяє Бога в душі тих,
Що в простоті її прийняли щиро,[34]
То світ залиш і всі його принади (1 Йо 2:15),
Поквапся, поспіши, поки не пізно
Поки відкриті ще життя ворота,
Поки триває цей театр і свято![35]
Бо сонце потьмяніє, згаснуть зорі,
Земля минеться, ад відкриє пащу (Мт 24:35)
І все порине в темряву і хаос.
Тоді побачиш, дорогий мій друже,
Що ті, хто Духа Божого не має,
Що, як світильник, в їх умах світив би
І сокровенно б мешкав у серцях їх,
У темряву відійдуть віковічну (Юд 13).
Господь є Дух, і Бог, що Господа Отець – теж Дух (Йо 4:24),
Цей Дух – один, Він поділу не знає (1 Кор 12:12, 23),
Хто Його має – має усіх Трьох,
Незлитно і водночас нероздільно.[36]
Бо є Отець, то ж як він буде Сином?
Отець за сутністю своєю – нерожденний!
І є так само Син – тож як Він буде Духом?
І Дух є Дух, чи ж буде Він Отцем?
Отець же є Отцем, бо Він постійно родить –
Й рождення те – предвічне й незбагненне,
Рождається бо з Нього невимовно,
Та невіддільним зостається Син…[37]
Він завжди пробуває в Отця лоні (Йо 1:18),
Й рождається назовні[38] несказанно.
В Отці ми Сина споглядаєм безнастанно,
Що з Нього роджений, але єдиний з Ним[39];
І в Сині невідступно, неподільно, невідлучно
Так само споглядаємо Отця (Йо 14:9).
І Син є Син, бо родиться постійно.
І роджений Він від Отця предвічно.
Він кореня свого не полишає,
І будучи окремим від Отця,
Він невіддільно в Ньому пробуває,
І сам увесь єднається з Живим Отцем,
І сам усе життя в собі вміщає.
Усе, чим є Отець, тим є водночас Син (Йо 14:9),
І все, чим Син є, тим і Отець так само.
Коли я бачу Сина – бачу і Отця.
Отець являється незмінно в Сині,
І відрізняються вони лиш в тому,
Що цей – Родитель, той – завжди Рожденний.[40]
(Щó без Отця могло би існувати?
Скажи, як знаєш, поясни це людям!).
Бог – безначальний і Творець усього,
Що лиш постало й може ще постати.
Син – Бог, що рівний із Отцем у всьому,
За сутністю й природою, за силою,
За владою, за образом і за єством,
Він без Отця не існував ніколи.
Як Він походить [від Отця]? – Як слово від ума!
Як Він окремий? – Як від слова – голос!
Як втілений? – Як слово на письмі!..
***
Тут із небес я до землі прилинув,
І обняла мене печаль глибока,
І сльози я пролив над родом людським:
Пояснень дивних він собі шукає,
Зі світу нижчого собі наводить
Всілякі приклади, уявлення, слова,[41]
Щоби природу Божу зобразити –
Природу, що ні ангели, ні люди
Не можуть бачити чи описати словом.
Та й хто би міг Творця усіх назвати?
Бо ж імена усі, слова і речі
Велінням Божим до буття постали.
Він сам дав імена усім творінням
І власну назву кожній із речей.
Втім, не завжди Він сам, бо ж і людині
Дав владу роздавати імена,
Щоб всі творіння ними наділити…
Його ж Імення ще нам невідоме,
Хіба що «Сущий», як гласить Писання,
– «Бог невимовний», вищий від імен (Бт 3:14),
Невидимий, від всього сокровенний,
Бог неприступний для ума і слова
Не те що людських, а й безплотних духів.
Вчинив Він темряву своїм покровом (Пс 17:12),
Усе, що поза Ним, – заховане в пітьмі,
Лиш Він один як Світло в пітьмі сяє… (Йо 1:5)
Якою думкою[42] Його осягнеш?
Як в дійсності[43]відділиш ти Його?
Як сам ти відділився від творіння
І зміг проникнути крізь темряви покров?
Якщо ж зробив це не ти сам, а інший,
То розкажи, щоб міг і я збагнути –
Це ангел Божий, чи безплотний ум?
Хіба ж не знаєш ти, що прикривають
Вони крильми свої обличчя й ноги
Учтиво й шанобливо перед Богом (Іс 6:2),
(якщо ті крила так ти розумієш)
Не в силі стерпіти тієї слави блиску?
Бо не природу бачать, а лиш славу слави…[44]
Хто із людей зумів її узріти?
Йоан Предтеча, чи Павло великий?
Йоан кричав і визнавав прилюдно,
Що недостойний навіть розв’язати
Ременя чи шнурка його сандалів (Лк 3:16);
Павло ж, до неба третього зійшовши,
І після того взятий аж до Раю, (2 Кор 12:2-4)
Тобі одному щось сказав таємно,
Що ти, сховавши, нам тепер звіщаєш?
Бо ж сам він про ті таїнства ніколи
не говорив і на письмі не свідчив,
а навпаки – він сам відкрито визнав:
«Я чув слова, людині невимовні» (2 Кор 12:4),
І: «Бог живе у неприступнім Світлі» (1 Тим 6:16).
Якщо ж Йоан боявся розв’язати
Шнурки сандалів, був бо недостойний,
І сам Павло слова ті невимовні,
Що їх почув, не зміг нам передати (2 Кор 12:4),
То хто ж спроможний Бога дослідити,
Щоб Світло те його не спопелило?
І хто ввійти зумів в Його оселю,
Й саму природу Божу споглядати,
Щоби насмілитися більше за Йоана
І за Павла про Бога говорити?
Хто не вжахнеться й гірко не заплаче
Над сліпотою тих, хто так мудрує,
Хто вводить в нас нове й чуже лжевчення,[45]
Яке вкидає всіх в одне провалля –
Тих, що такі питання ставлять,
І що на них готові відповісти.
Бо й ті, що Слово відділяють «в думці»,
І ті, що «в дійсності» – однаково хибують,
І так, і так впадаючи у єресь.
Бо «в дійсності» – ти відтинаєш Слово,
А «в думці» – із Отцем в одне зливаєш.[46]
Тремти, людино, і саму себе пізнай,
Якщо говориш – говори про себе,
Може і ти промовиш за Давидом:
«Предивне відання Твоє для мене,
Премудрість Твоя, Боже, недосяжна!» (Пс 138:6).[47]
Тому облиш свою пусту цікавість,
Відкинь слова блюзнірські і думки,
І спершу розкажи, як нам спастися,
Як спасся сам ти нам відтак повідай,
Щоб не навчав ти нас одним лиш словом,
Але і ділом подавав нам приклад.
Якщо ж себе не хочеш засудити
За те, що научав лиш словом, а не ділом,
За те, що зневажав ти вчення власні,
Не взявши їх для себе за основу,
То спершу заклади наріжний Камінь (Мт 21:42),
Бо ж хто будує дім свій у повітрі? (Лк 6:48)
Виконуй заповіді Христа-Скелі –
Будівника церковного Собору,
Нового Храму для овець духовних.
Роби й навчай, будуючи на Скелі,
Чи краще, хай тебе будує Скеля –
Вона хай буде Пастир твій і Архітектор,
Наріжний Камінь для життя твого!
Бо яка користь з даху без підвалин?
Спочатку дім, а лиш тоді – покрівля (1Кор 3:9),
Спочатку діло, потім – споглядання,[48]
Вина не п’ють, врожаю не зібравши,
Бо не вміщається воно у старих міхах… (Мт 9:17)
Раніше жнив снопів ніхто не в’яже
І іншим не дає пусте колосся…[49]
Якщо так хочеш – йди мерщій, не гайся,
Але навчай про «присудів глибини»[50] (Рим 11:33),
Про те, як декому в добрі живеться,
Хоча він злий і Бога не шанує,
Інші ж – страждають, хоч і знають Бога,
Й самі вони одним лиш Богом знані. (Гал 4:9)
Інші бідують, але вдячні Богу,
Ще інші бідність свою терплять вдячно,
А хтось і серед розкошів безбожний,
Грабує ближніх, чинить беззаконно,
Обманює себе, що служить Богу –
Щодня ти бачиш приклади того,
Що смертні чинять і самі терплять.
А Бог Творець все терпеливо зносить –
Тому й здається Бог несправедливим
таким як я, що чинять беззаконня, малодушні.
Тож спробуй – поясни тих присудів глибини,
Скажи про день той і годину,
Коли нагі ми всі постанем перед Богом,
Перед суддівським тим престолом Спаса (Рим 14:10),
І там за вчинки наші і слова у цьому світі,
За помисли й затаєні бажання
Отримаємо гідну ми відплату.
Скажи, хто зможе там відважно стати,
А хто гіркого сорому зазнає?
Про це все можна говорити безконечно,
А потім перейти до розгляду творіння:
У ньому знову ти знайдеш безмежність.
Поглянь на небеса, на сонце й зорі,
На землю ту, що Божим повелінням
Для нас є материнським лоном й гробом (пор. Сир 40:1).
Тут можеш ти про смерть поговорити,
Роздумати про необхідне і корисне,
Що знадобиться родичам і друзям,
Багатим водночас і знаменитим…
І вистачить тобі цього усього,
Щоб до кінця життя людей навчати,
Для себе ж мати користь після смерті.
Тоді ж оглянь і світ навколо себе,
І розмаїття сотворінь у ньому:
Пташине царство різнокольорове,
Пташок маленьких голоси чудові,
Морську глибінь, безмежжя і стихію...
Воскликни вражено і подивуй уголос:
«О глибино багатства і знання безодне!
Яка Твоя Премудрість, Боже мій!» (Рим 11:33)
Тоді від зовнішнього світу відвернися,
Збери свій ум, у себе увійди,
Пізнай себе, про себе філософствуй,
Знайди у всьому, що у світі бачиш,
Те, що тебе б чеснот навчало,
Або гріха потворність зображало,
Щоб із величності й краси творіння
Пізнав ти Мудрість Божу незглибиму
Й духовної навчився боротьби,
Що проображена Творцем у сотворіннях.
Здобудь собі ти розум, як зміїний (Мт 10:16),
Та виблюй з себе всю її отруту,[51]
Як кінь, біжи ти по дорозі правди,
Не заглядайся на лошицю (Єр 5:8).
Пильнуй, як кіт, що на мишей чигає,
На ближнього ж добро – не зазіхай,
І не жадай того, що братові належить.
Як шкідників-мишей жени із дому
Всі супротивні помисли і звички.
Не будь як вовк, відкинь його злосливість,
Наслідуй краще вірного собаку,
Всю злість свою спрямуй проти вовків,
Пильнуй твого господаря дороги,
Аж поки не знайдеш і не досягнеш
Тієї брами, що веде до Бога (Йо 10:7[52]).
Назад не відступай, не оглядайся (Лк 9:62),
Пильнуй, щоб здобиччю не стати лихих звірів.
Якщо ж не пса, наслідуй хоч би зайця,
І пристановищем для себе зроби Камінь (Пс 103:18; 1 Кор 10:4),
Під ним сховайся – там ти у безпеці.
Біжи високо в гори, як та сарна (Пс 103:18),
І уникай завбачливо мисливців,
Як птах, злети угору якнайвище,
Щоб не спіймав тебе ловець у сіті (Пс 10:1; 54:7; 123:7).
А крилами тобі нехай любов слугує (Пс 54:7),
Без неї ти нікуди не зайдеш.
Осля наслідуй, що носило Бога (Мк 11:7),
Будь, як той віл, що тягне Божий плуг,
І залишає борозну щонайсолодшу Слова.
Прикмети добрі від усіх бери й наслідуй,
А протилежного їм злого сторонися.
От лис, приміром, хитрий звір, живе обманом:
Назовні він – один, нутром же – зовсім інший.
Бач, мертвого вдає, – то здобич так хапає.
Ведмідь страшний: бува, на вістря як наткнеться,
То суне далі, рану роздирає – і так
Допоки смерть його не спинить.
Свиня – огидна, бо вона наїстися ніяк не може,
А гаспид – злий, що вуха затикає (Пс 57:5).
Багато всього злого є на світі, як хочеш
Приглянься й знай, чого, душе, ти маєш уникати,
Щоб мудрість істинну для себе осягнути (Сир 6:18).
Тоді, душе, зійдеш цим шляхом на вершину,
І зможеш там саму себе пізнати.
Коли тебе про щось тоді спитаю,
У відповідь мені ти скажеш слово,
Я ж слухом слово це прийму від тебе,
І буде слово це в тобі, хоч перейде до мене.[53]
Чи може слово, мовлене тобою,
У тобі порожнечу залишає?
«Ні», — скажеш ти, — «воно прийшло до тебе,
І в мені повністю, як і було, зосталось».
То як воно від тебе відділившись,
Прийшло до мене, й далі невіддільно
Все повністю в тобі перебуває?
Це поясни мені, й облиш в спокої Бога,
Щоб не здригнулося творіння й не розпалось,
Щоб обважнілу плоть[54] твою не розчавило
І душу, плоттю зв’язану, не стерло в порох,
І щоб вогонь не спопелив запалений твій ум,
За те, що не спрямований він ні на що корисне,
Але хоч в дійсності, хоч думкою самою
Все прагне розділити нероздільність Слова.
Так, як людина замкнена у домі:
Хоч ум її блукає вільно світом,
Сама вона не залишається без нього,
Бо він і в ній присутній, і назовні.
Як ти назвеш розділення таке?
Воно у дійсності, чи тільки в думці?
Якщо лиш в думці, то як же цілий ум – назовні?
Якщо ж у дійсності – то як він всередині?
Та й що вартує приклад цей для Слова,
Що перевищує і розум наш, і слово?
***
Бо від Отця те Слово послане, у світ приходить (Йо 10:36),
Й ціле воно вселяється у дівственну утробу,
Й ціле в Отці перебуває, й ціле у Діви лоні,
І світ наповнює ціле, хоч ним і невмістиме.[55]
Воно ціле, не зменшившись, ніяк не умалившись,
У світ ввійшло і залишилося незмінним.
Прийнявши вид слуги (Фил 2:7) й [від Діви] народившись,
Воно було людиною, подібною до нас у всьому;
Цілим з утроби вийшов [Син], цілим у світ прийшов,
І знов цілим зійшов туди, звідкіль не відлучався (Мк 16:19).[56]
І як це сталося – у дійсності чи лиш у думці?
Невже і тут наважишся ти мовити про те, що невимовне
Для ангелів, архангелів і всього сотворіння?
Бо хоч і пізнаємо істинно ми [Бога], однак
Ні словом Його висловити ми не можем,
Ні розумом схопити в цілості Його не в силі.
Бо як Він – Бог і водночас людина,
І як людину в собі чинить богом,[57]
І як Він – Син Отця, від Нього невіддільний,
І водночас – Син Діви, що родився й жив у світі,
Хоч залишився Він для світу невмістимим? –
У думці це, чи в дійсності, скажи? Чому тут замовкаєш?
Не знайде слова ум твій, хоч би ти й хотів,
І гострий твій язик затнеться на півслові.
А як назвати схочеш ти природу Божу річчю,
То поясни – якою саме? Бо мені це незбагненно.
Слава Тобі, Отче, і Сину, і Духу Святий,
Слава Тобі, Божество неосяжне, неподільне природою!
У Дусі Святому Тобі поклоніння приносимо,
Духом Твоїм, від Тебе прийнятим, сповнені (1 Кор 7:40; 2:12),
І славу Твою узрівши, надмірно не мудруємо,
Але в Ньому Тебе – Отця Нерожденного бачимо,
І Слово Твоє Рожденне, що від Тебе походить.
Тройці нероздільній і незлитній поклоняємось
В єдиному Божестві, і Началі, і Силі.
Амінь.
[1] У цій фразі присутня неперекладна гра слів, побудована на багатозначності грецького дієслова χωρίζω: воно означає як «розрізняти, виділяти» (в чисто умоглядному значенні – скажімо, різні відтінки одного кольору), так і відокремлювати, відділяти (фізично, просторово, або умоглядно – відносячи до різних категорій). Враховуючи цю багатозначність, ніби то безневинне питання Стефана («Як відрізняєш Сина від Отця?») набуває провокаційного значення – «Як відділяєш Сина від Отця?». Тому у своїй відповіді Симеон зосереджується на парадоксі: Тройця – нероздільна (ἀχώριστός) і єдиносущна; Отець, Син і Святий Дух – окремі Особи, однак ця окремішність не є відокремленням Осіб між собою чи розділенням єдності Бога. Однак те, як саме вони поєднані і при цьому залишаються Трьома, лежить повністю поза межами пізнавальних спроможностей людини, а тому дослідження цього є безглуздим і шкідливим.
[2] Тема божественного Світла є центральною для духовності Симеона і пронизує всі його твори. Вона випливає з особливого містичного досвіду видіння цього Світла, який святий неодноразово переживав (численні свідчення про це збереглися і в його власних творах і в Житті, написаному пізніше Никитою Стефатом (Життя 5, 19, 33 та ін.).
[3] Симеон описує власну трансформацію під впливом благодаті у притаманній йому драматичні манері: і він, і кожна людина через свої гріх перебуває на «дні Аду», і лише особливе милосердя Боже рятує її звідти і преображає до нового життя (пор. Містична молитва 1-10).
[4] «Скуштували» (ἐγεύσαντο – досл. «скуштувати, спробувати на смак, вкусити; досвідчити») – автор навмисне вживає дуже виразну, фізіологічну метафору «смакування» Слави Божої, щоб підкреслити реальність богоспілкування і те, що близькі до Бога люди переживають Його присутність αἰσθητῶς – «відчутно, чуттєво».
[5] «Дав… і даєш…» підкреслює два аспекти, однаково важливі для Симеона: благодать Божа дається святим сьогодні так само реально і дієво, як і в минулому.
[6] Дослівно: «хоч і зв’язаний плоттю відповідно до своєї природи» (з огляду на поетичний характер тексту перекладаємо «сповита). Людина, яка досвідно пізнала Христа на землі, хоч і продовжує далі жити фізичним, земним життям, водночас отримує «ангельську гідність», тобто стає подібною до ангелів, які споглядають Бога.
[7] У цьому вислові Симеон поєднує дві реальності, центральні для його вчення про людину: образ Божий («подібність»), завдяки якому ми можемо пізнавати Бога і наближатися до Нього і обожнення людини через реалізацію уподібнення до Бога через Христа.
[8] Багато богословських висловів цього гімну побудовані на парадоксах, оскільки парадокс (логічно суперечливе твердження, яке неможливо узгодити) є для Симеона найкращим способом вислову про Бога, який перевищує наші пізнавальні можливості. В даному випадку автор називає Отця у Його стосунку до Сина дослівно «Перед-Безначальним [Богом] співбезначального Бога» (ὁ προάναρχος θεῷ τῷ συνανάρχῳ): ні Отець, ні Син не мають начала-початку, якщо говорити з людської точки зору в категоріях часу; водночас, Отець є Началом Сина, як Причина і Джерело Його буття (саме в цьому сенсі Його можна назвати «перед-Безначальним» щодо Безначального Сина). Однак важливо пам’ятати (і Симеон це багаторазово підкреслює у Богословських словах (див. напр. 1:14-18; 1:26-32; 1:72-81; 1:33-41 та ін.), що ця першість не є ані часовою, ані вищістю Отця у славі понад Сина і Духа, ані порушенням абсолютної єдності Тройці.
[9] Алюзія до теми полеміки, згаданої у заголовку цього гімну. Вже тут Симеон відкидає запропоноване його опонентом розрізнення як абсурдне і недоречне в контексті троїчного богослов’я.
[10] Антропологічна аналогія Тройці, де Отця можна порівняти з Умом, який містить у собі Слово (Логос-Сина) знаходить ширший розвиток у «Богословських словах» Симеона (особливо БС 2). Суть її у тому, що як в людини ум містить у собі і породжує зі себе слово, але при цьому людина не роздвоюється, а залишається єдиною, так і в Бога: Отець має у лоні Сина і являє Його на зовні. При цьому Отець і Син залишаються і єдиним Богом, і водночас кожен сам собою. Далі (21:41-49) Симеон розвиває цю аналогію.
[11] καὶ κεχώρισται ἐνυποστάτῳ λόγῳ – однак антропологічна аналогія є умовною і не цілком адекватною для Бога, бо Слово, яке «невіддільно відділяється» від Отця є особовим, а не просто дією чи енергією Отця, як це маємо у випадку парі «ум – слово» в людей.
[12] Колаж біблійних метафор, що описують поведінку Бога в антропоморфічних образах зітканий з Бт 3:8; 18:3; Пс 9:32; Бт 11:5; 17:22…
[13] Досл. «філософам».
[14] Досл. «συγγραφὰς» – писаннях, текстах; Симеон протиставляє начитаність своїх опонентів в античних еллінських трактатах і християнське знання Святого Письма.
[15] τὰς γραφὰς ἀναγνοῦσι τὰς ἔσω – тут Симеон дорікає своїм опонентам за те, що «зовнішня» еллінська мудрість (тобто філософія і її категорії) для них важливіші за власне Церковне Писання, а їх думка ґрунтується швидше на першому, ніж є плодом роздумів і пізнання Слова Божого. Протиставлення «зовнішньої вченості» і християнської мудрості часто зустрічаємо в «Житті» Симеона (див. ЖС 2; 20).
[16] Тонка іронічна гра слів: фраза «τοῖς ἐξασκήσασι σκηνικὸν βίον» з одного боку натякає на аскетизм (досл. «вправність», «вправляння», «подвижництво»), який мав би б лежати в основі християнського життя опонентів Симеона і бути спрямованим на очищення серця і пошук Бога. Однак у них він спрямований на світську «сценічну гру»: марнославство, змагання за прихильність публіки і сильних світу. Така постава опонентів, на думку Симеона, є негідною (театральна гра у Візантії сприймалася як низьке ремесло, негідне християн) і хибною, бо орієнтована на минущі і оманливі речі (етимологічно прикметник σκηνικὸν пов’язаний зі σκιά –«тінь» і співзвучний з ним (Chantraine P., Dictionnaire-Etymologique-Grec, с. 1017).
[17] Бажання слави від людей та дружби зі сильними цього світу у класичній монаршій літератури вважаються очевидними ознаками марнославства (κενοδοξία) – одного з головних гріхів (ЖС 3; 18)
[18] У цілому цьому пасажі Симеон знову і знову підкреслює, що головна проблема його опонентів – пошук людської слави і захоплення «світською грою»: популярністю, титулами, взаємним величанням…
[19] Весь цей перелік гріхів і чеснот є відображенням традиційного монашого ідеалу святості: убогість, чистота, смирення, простота, уникнення людської слави і турбота про спасіння ближніх – все це головні чесноти, представлені у східнохристиянській аскетичній літературі ще від 4 ст. (Отці пустелі, Євагрій, Макарій Великий, Йоан Ліствичник, Марко Пустельник та інші твори, які читав і на яких виховувався Симеон, згідно з його «Життям», 4, 6 та ін.).
[20] «Обманці», «нечестиві» – з ЖС та інших візантійських джерел знаємо, що далеко не всі сприймали аскетичний стиль життя таких подвижників, як Симеон Новий Богослов і його духовний отець Симеон Благоговійний, часто підозрюючи і звинувачуючи їх у різноманітних гріхах (див. напр. Життя Симеона про конфлікти з ігуменом Студіону Петром (16-17, 21), рідним батьком (8, 17, 23, окремими монахами власної спільноти (38-39) і насамперед – зі Стефаном Нікомидійським щодо визнання святості духовного отця Симеона (81 і наст.).
[21] Тобто не запопадають перед могутніми, чинять по справедливості незалежно від особи.
[22] Враховуючи полемічний контекст цього твору, спрямованого проти стилю життя синкела Стефана та подібних до нього впливових «придворних богословів», Симеон вказує на їх прив’язаність до багатства, схильність ставати на бік багатіїв, приймаючи від них хабарі і дарунки.
[23] Ще одна докорінна різниця між Симеоном і його опонентом у тому, що Стефан чваниться своєю «людською» вченістю, а Симеон опирається на містичний досвід і просвітлення отримане від Святого Духа (в Житті Симеона і в автобіографічних уривках його творів знаходимо чимало свідчень про те, що Симеон віддавав пріоритет містичному богопізнанню перед формальною вченістю і за це був ви нагороджений особливим просвітленням і мудрістю (ЖС, 19-20, 29, 36, 111).
[24] Тут присутня певна гра слів і смислів: якщо б якесь слово могло пояснити Таїнство Тройці, то таке слово було б абсолютним, вищим навіть за самого Бога-Слово, що неможливо. Схожу думку про «умаління» Таїнства, виражену дещо іншим чином, зустрічаємо у Григорія Богослова, Слово29:21.
[25] Досл. «παρακύψας» – «висунувся, перехилився через край». Доволі груба іронія, що натякає на мізерність людини і її нікчемність.
[26] Тут і далі Симеон наслідує аргументацію Григорія Богослова про те, що людина не здатна пізнати ані власного влаштування, ані навколишнього світу з усіма його таємницями, то як же вона посягає на пізнання Бога, який це все сотворив (пор. Григорій Богослов, «Слова про богослов’я», 28:22-30).
[27] «Незлитно…, нероздільно» – терміни традиційної православної тріадології і христології. У христологічному контексті Визначення (ὅρος) Халкидонського собору вживає їх на означення стосунків між божественною та людською природами Христа. У тріадо логічному контексті вони означають нерозривну (ἀδιαιρέτως) єдність Тройці з одночасним збереженням окремішності (ἀσυγχύτως) трьох Осіб (Lampe, cc. 32-33 і 249-250).
[28] Досл. «трисонячний світлом» – доволі поширена троїчна метафора у патристичних текстах (Атанасій Великий, Григорій Ніський, Йоан Дамаскин – див. Lampe, c. 1409) та візантійській літургійній гімнографії (приписуваних Теодорові Студиту, Митрофанові та багатьом анонімним піснеписцям). У текстах Симеона зустрічається лише 1 раз, у цьому місці.
[29] Симеон переконаний, що людина може сприйняти вчення записане у Святому Письмі чи передане на словах іншими, лише тоді, коли сама його досвідчить через дар Духа (див. БС 1:313).
[30] Дуже близьку за змістом і термінологією фразу знаходимо у «Богословських главах»Симеона, 1: «Для тих, хто дивиться тілесно, Бога немає ніде, адже Він невидимий. А для тих, хто мислить духовно – Він усюди, адже Він всюдисущий, і присутній Він у всьому, але [водночас] і поза усім» («Глави», 1:1).
[31] Тут автор знову (як і в 21:55-57) наголошує на вищості безпосереднього містичного досвіду над формальним знанням і вченістю.
[32] Тут і далі Симеон, посилаючись на власний містичний досвід (описаний ним самим в автобіографічному Катехитичному слові 22 і Никитою Стефатом у «Житті», 5, 19 та ін.), подібний до якого необхідно пережити кожному, хто хоче отримати істинне богопізнання могти говорити про Бога (бого-словити).
[33] Тобто Святого Духа.
[34] Симеон вдається до свого улюбленого порівняння вірних з апостолами – простими рибалками, яких Дух Святий «премудрими явив», зійшовши на них у день П’ятдесятниці. Подібну згадку про апостолів-рибалок як зразок доброго і смиренного ставлення до богослов’я зустрічаємо і в Григорія Богослова (Слово 27:1; див. Головач У., Тимо Т.,Григорій Богослов, П’ять слів про богослов’я (In Via, 5), Видавництво УКУ, Львів, 2018 с. 5, при. 5).
[35] Головне покликання людини на землі – пізнати Бога і жити у Ньому. Якщо опоненти Симеона досі не зрозуміли цього, то їм потрібно негайно зосередитися на цьому завданні, поки ще є час.
[36] Пор 21:136-137. Це дуже цікавий і, мабуть, ключовий уривок для розуміння дуже своєрідної тріадології Симеона, яку можна назвати духоцентричною. У повищих рядках (починаючи з 138 – «Шукай же Духа…»), Симеон демонструє духоцентричність нашого духовного життя і богопізнання: спасіння і пізнання Бога можливе лише у Святому Дусі, лише завдяки Його посередництву. Тепер він поширює цю духоцентричністьна троїчне богослов’я, відштовхуючись від того, що «Дух» це і ім’я Третьої Особи Тройці, і так би мовити «сама природа» Бога. Тут Симеон хоче пояснити оце «Незлитно і водночас нероздільно»: особи Трійці є незлитними, бо кожна є сама собою за рахунок особистісних властивостей (в традиції східнохристиянської тріадології їх називають «ідіомата» ): Отець є Отцем, бо Він нероджений і родить, Він не є ані Сином, ані Духом; Син є Сином, бо Він роджений і перебуває з Отцем і в Отцеві; Дух є Духом, бо Він ісходить від Отця… Поза цими властивостями, які роблять кожну з Осіб Трійці собою, жодних інших розрізнень ми не знаємо і створювати їх не повинні.
[37] Симеонові йдеться про те, що «процес» внутрішнього родження Сина від Отця лежить поза межами будь-яких логічних категорій і є в принципі немислимим. Цю парадоксальність («невимовність») він намагається виразити через протиставлення двох взаємовиключних тверджень: Син постійно (ἀεί) родиться від Отця і, водночас, залишається єдиним з Ним («невіддільним»).
[38] «Родиться назовні» – προέρχεται – досл. «виходить назовні», «виходить з місця, в якому був до того». Власне ця просторова термінологія, взята з людського досвіду, невідповідна для того, щоб висловити правду про Бога, Який є поза часом, простором і формою. Відтак вона може слугувати лише метафорою, і то парадоксальною, самосуперечною для невиразного і умовного представлення цього Таїнства: Бог є абсолютною єдністю і водночас Трійцею Осіб.
[39] Тут Симеон використовує своєрідну гру метафор: недосконалий людський спосіб мовлення передбачає, що раз Син родиться від Отця, чи з Отця, то це порушує їх єдність (як це має місце у випадку народження дитини, що є її виходом з лонаматері і початком окремого існування). Однак у Бога народження з Отця незбагненно і парадоксально поєднується з перебування в Отцеві.
[40] «Завжди Рожденний» (ἀεὶ γεννᾶται) – вказівка на класичне тріадологічне вчення про те, що Рождення Сина – це не одноразовий акт (бо тоді воно б мало бути моментом, точкою в часі), а постійне і безнастанне Родження від Отця, що є Його особовою ідентичністю «Синівства».
[41] Гра слів: ξένα означає і дивний, незрозумілий, і (насамперед) – чужий, сторонній. Симеон говорить про терміни, якими послуговується його супротивник, Стефан: ἐπινοία, πράγματα (які ми вимушені у цьому місці перекласти дещо по іншому: «приклади» і «пояснення»; втім такий переклад теж відповідає значенням цих термінів). Ці та інші надміру раціоналістичні поняття, Симеон вважає чужими духові християнського богослов’я, сторонніми і зайвими для нього.
[42] ἐπίνοια – Симеон знову натякає на ті терміни, якими оперує його опонент.
[43] πράγματι
[44] «Славу слави» – тобто не саме природу Божу, ані навіть не її «безпосередній» вияв назовні, а «віддалене» сяйво Бога.
[45] Дослівно «αἵρεσιν» – єресь. Первинно це слово означає «вибір», в даному разі – штучний вибір однієї з двох фальшивих і наперед хибних альтернатив (тобто, що Син окремий від Отця або «в думці», або «в дійсності»)
[46] Автор наполягає на тому, що обидві альтернативи його опонента – неприйнятні з точки зору православної тріадології. Перша (розділення «в дійсності») означає «відтинання» чи «відсікання» (τομή) Сина від Отця так, ніби вони були чужими (фактично це повернення до аріанства і заперечення Тройці як такої); друга («в думці») означає «злиття» (συγχυσις), нівелювання розрізнення між Отцем і Сином, ніби воно було чисто умовним, абстрактним і за ним не стояло реальності Іпостасей (що фактично є поверненням до т. зв. «модалізму» чи « савеліанства» ІІІ-IV ст.).
[47] Той самий текст Псалма цитує Григорій Богослов у Слові 28, розд. 21 в ідентичному контексті.
[48] Досл. «діла з розумінням», тобто виконання заповідей і добрі діла, яких вимагає християнський спосіб життя.
[49] Ці риторичні питання, якими Симеон ілюструє потребу дотримуватися природного порядку у богослов’ї (спершу – дозріти самому, відтак навчати інших), перекладаємо дещо вільно, зберігаючи їх головну думку і дидактичну форму.
[50] Ще одна паралель з аргументами Григорія Богослова у «П’яти словах про богослов’я» (напр. 28:21), втім Григорій висловлює дещо іншу думку: для великих біблійних святих недоступні не те, що Природа Божа, а навіть Його «присуди» (Григорій посилається тут на Пс. 35:7).
[51] Змія, як символ, має у давніх культурах, як позитивний, так і негативний аспекти: Симеон закликає наслідувати мудрість змії (пор. Мт 10:16), але уникати її отрути.
[52] В оригіналі євангельського тексту Йоана 10:7 вжито те саме слово, що й тут у Симеона – ἡ θύρα – барама, двері.
[53] Симеон звертається до свого улюбленого прийому – т. зв. «антропологічної аналогії» Тройці (приклади чого ми зустрічаємо й у «Богословських словах», напр. СБ 1:185, СБ 1:185 та ін.). Явища зовнішнього, фізичного світу не відповідні для того, щоб з їх допомогою описувати внутрішнє життя Бога, вони неодмінно приводять до грубих і викривлених уявлень про Божество. Однак якщо людина «пізнає себе», тобто проаналізує свій внутрішній устрій, то знайде у ньому певні паралелі з таїнством життя Тройці. Тут не діє принцип фізичного світу «або – або», а «і – і»: людський ум за допомогою слова виражає певну думку, і те слово «переходить» до іншої людини, яка його сприймає, водночас не «відокремлюючись» від того, хто його мовив, ані не утворюючи у ньому «порожнього місця». Так само і Божественне Слово сходить у світ, до людей, водночас нероздільно перебуваючи з Отцем…
[54] Тут бачимо чергову паралель з Григорієм Богословом (Слово 28:4), який у схожому контексті говорить про «обважнілу плоть» (τὸ παχὺ τοῦτο σαρκίον) як перепону на шляху богопізнання.
[55] Тут і далі (482 і 484) Симеон грається з подібністю слів ἀχώριστος – «нероздільний», «невіддільний» і ἀχώρητος – «невмістимий» і «незбагенний» (тобто «невмістимий для розуму»). Син Божий, воплотившись і ставши людиною, не «розділився» на частини, перебуваючи «трохи там, і трохи тут», а незбагненним чином цілий перебував «в лоні Отця», і в лоні Діви, залишаючись невмістимим для нього і незбагненним для людського розуму. Тому будь-які намагання підпорядкувати його філософському аналізу, як це робить опонент Симеона, заздалегідь приречені на поразку.
[56] Симеон звертає увагу на черговий парадокс: звершивши свою місію на землі, Син Божий вознісся на Небеса, де возсів по правиці Отця, звідки і не відлучався, коли перебував у світі. Говорячи словами Акафісту до Пресвятої Богородиці, прихід Сина Божого у світ був не «зміною місцеперебування» чи «просторовим переміщенням», а «божественним сходженням» (Ікос 8).
[57] У цьому місці ми дещо відходимо від дослівного перекладу, щоб точніше передати думку автора. Симеон говорить, що воплочений Логос є водночас Богом і людиною, а також «людиною-Богом» (ἄνθρωπος θεὸς), тобто у Ньому Бог стає людиною, і навпаки, людина стає Богом.