Фарисеї

о. Олександр Мень, Історія релігії, VІ,6,31
Переклад (зі скороченням): ієрм. Онуфрій (Олег Кіндратишин)
Газета «Вісник», 16, стор. 1, 3-4. Афіни, 1.02.2004

Вступ
Книжники і фарисеї
Гіллель
Шаммай
Христос і книжники

Вступ

Юдея 50 р. до н.е. – 25 р. н. е.

Коли юдейському хлопчикові виповнювалося тринадцять років, його об’являли “сином заповіді”, тобто членом спільноти вірних, який несе відповідальність за свої вчинки. Відтепер він одержував право самостійно приносити обітниці Богові та читати Тору (перших 5 книг Біблії) на молитовних зібраннях. Цей день звичайно відзначали як сімейне свято.

Незадовго до повноліття Ісуса батьки перший раз узяли його на Пасху в Єрусалим. Подорож до столиці для назаретян була подією, яка вносила святкове пожвавлення в їхній монотонний побут. З міста виходили зі співом гімнів; родичі і сусіди трималися разом.

Єрусалим зустрічав прочан трубними звуками, гомоном юрб, що тіснилися перед Храмом, пишнотою своїх чертогів і веж. Після торжеств поверталися теж усі разом, тому Йосиф і Марія не відразу помітили зникнення Ісуса. Переконавшись, що Син не йде із ними, вони в тривозі поспішили назад, довго ходили по переповнених вулицях, поки нарешті не прийшли до Храму. Там, в одній з галерей, їм відкрилася картина, яка повинна була їх вразити: Ісус сидів біля поважних тлумачів Закону і задавав їм питання, коли ж вони самі запитували назаретского Отрока, то “дивувалися Його розумові і відповідям”. Євангелист не говорить, про що йшла бесіда, однак, без сумніву, вона стосувалася питань віри.

Так під сінню Дому Божого Христа вперше побачили люди, багато з яких стануть потім Його супротивниками.

Книжники і фарисеї

Єврейська релігійна еліта мала величезний вплив у старозавітній Церкві. Такі партії як садукеї, зелоти, ессеї залишалися в той час на периферії, а в центрі сторозавітньої общини ми знаходимо носіїв її живого Передання. Як правило, це були не священники, а світські люди, яких народ величав раббім – равинами, учителями. У дні Ірода та римських прокураторів саме равини найповніше виражали духовну свідомість Ізраїля.

“Повнота часу” збіглася з равіністичною епохою, і саме ця епоха є найближчою ступінню до Нового Завіту. Законники і фарисеї, усупереч поширеній про них думці, не були суцільно черствими педантами, потопаючими у трясовині казуїстики. Багато з них жили інтенсивним духовним життям та сповідували високі моральні поняття. Фарисейство дало не тільки ворогів Євангелія, але і ревних його служителів, насамперед апостола Павла, у посланнях якого виразно помітні ідеї його наставників.

Хоч Христос і викривав лицемірство фарисеїв, він не вважав помилковими основи їхньої віри. Коли Господь говорив учням: “Інші трудилися, а ви ввійшли в їхню працю”, він мав на увазі діяльність релігійних учителів народу. Навчання про єдиного Живого Бога, Творця і Промислителя Вселенної видимої і невидимої, надію на безсмертя і месіянське Царство – все це Господь зберіг у своїй Церкві як істинне Одкровення. Тим самим Христос засвідчив, що община Храму зберегла завіт Мойсея і пророків і що через цю общину відбувається Перехід до нової світової Церкви.

Равини ґрунтувалися на навчанні Мойсея, доповненому його спадкоємцями, у якому говорилося насамперед про покликання людини перед Особою Божою. Богослов’я равинів було переважно практичним, вони прагнули навчити людей жити згідно волі Господньої.

Усіх тлумачів Закону поєднувала віра в те, що після приходу Месії “цей світ” переміниться на “світ майбутній”, коли Предвічний стане ближче до людини. “Час Месії” розуміли як проміжний період, що зв’язує обидва світи. Вони очікували, що “вік Месії” принесе щось нове у відносини між Творцем і людиною. Це нове і звістив Ісус Христос. Древньому Одкровенню Ісус надав цю повноту, що і очікувалася в дні приходу Месії. Бували випадки, коли фарисеї піднімалися на захист апостола Павла від зелотів і садукеїв. Онук Гіллеля Гамалиїл вимагав припинити гоніння на учнів Христових. Коли ж садукейський Синедріон страчував Якова, брата Господнього, фарисеї домоглися скинення первосвященика. Ці факти показують, що тоді багато равинів не вважали границю між юдаїзмом і християнством непрохідною.

Книжники навчали в спеціальних академіях, при синагогах або при Храмі. Їхнї бесіди звичайно були короткими і переходили в афористичну форму. Для того щоб ближче познайомитися з їхніми поглядами, потрібно звернутися до книг, які одержали загальну назву Талмуд.

Ініціатором законодавчої роботи фарисеїв був Симон бен-Шетах, а в 50-40 роках до н.е. його справу продовжили два видатні равини – Шемайя та Абталіон.

Жадібність і жорстокість ієрархів призначених Іродом викликали у всіх обурення. У порівнянні з цими сановниками демократичні фарисеї явно вигравали. На думку фарисеїв: “Людина, яка живе працею рук своїх, заслуговує більшої поваги, ніж той, хто чваниться своєю побожністю”. З фарисейської школи виніс повагу до праці й апостол Павло.

Гіллель

Одного разу в суботу, у холодний зимовий день, учні, які сиділи в школі Шемайї, помітили, як щось заслонило світло у вікні. Вийшовши, вони знайшли заціпенілого, занесеного снігом чоловіка. Усі відразу пізнали Гіллеля, батрака з Вавилонії. Не заробивши на урок, він вирішив слухати бесіду з-за вікна. Його завели в будинок, обігріли і привели до чуття. Шемайї сподобалась така ревність: “Заради цієї людини, – сказав він, – вартувало порушити суботній спокій”.

По смерті Шемайї, Гіллеля вибрали главою академії та главою равинської Ради. Гіллеля вважають найзнаменитішим вчителем Ізраїля тієї епохи. Особистість ученого чинила глибоке враження на сучасників.

Народився Гіллель близько 75 р. до н. е. і походив із роду Давида. Його батьківщиною була Вавилонія. У Єрусалим майбутнього равина привело бажання вчитися. Маючи незалежний характер, він не бажав удаватися до допомоги багатої рідні. “Якщо не я за себе, то хто за мене? – говорив Гіллель, але при цьому додавав: Якщо я тільки для себе, то чого я вартий?” Гіллель відвідував єрусалимську школу Шемайї і одночасно працював.

Ставши главою академії, він сформулював основні правила для пояснення Закону. Говорили, що Гіллель був обізнаний у різних галузях знань, що він “умів розмірковувати про гори і долини, про дерева і трави, про дикі і свійські тварини”, що йому були “однаково доступні і світські і богословські науки”. Але за головну науку Гіллель вважав уміння жити по заповідях Тори.

Основу благочестя Гіллель бачив не в обрядах, а в моральності. Іновірцеві, який погоджувався прийняти юдаїзм, якщо раббі зможе викласти йому Закон двома словами, він дав класичну відповідь: “Не роби ближньому того, що неприємно тобі, – ось суть усієї Тори, усе інше лише коментар”. Ці слова, посилені закликом до діючої любові, були перефразовані Ісусом Христом: „Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви” (Мт. 7,12). Гіллель не мав наміру ламати звичаї і захищав авторитет Передання. Його педантичність у відношенні до традиції випливає з його віри в потребу суми установ, які походять з древності.

У пам’яті Ізраїля Гіллель залишився людиною надзвичайної чарівності, шляхетності і лагідності. Він вважав, що витримка і доброта – це головні достоїнства служителя мудрості. “Люби мир і вселяй його всюди, – говорив він, – люби створених Богом людей і наближай їх до Закону Божого. Не суди ближнього, поки сам не побував на його місці; там, де немає людей, – будь сам людиною”.

Народ назвав Гіллеля Закеном, по-грецьки Пресвітером, тобто Старцем. Цей “князь” фарисеїв ніколи не чванився своїми знаннями і почесним положенням, він був уважний до людей, простий у звертанні і не цурався необразливого жарту.

Гіллель помер бл. 10 року н.е. у похилому віці, оточений любов’ю всього народу.

Після смерті раббі його школа об’єднала його послідовників. Моральний ідеал фарисеїв-гіллелітів багато в чому наближався до євангельського. Іноді там зустрічаються майже буквальні збіги з Новим Завітом: “Хто подає милостиню таємно, той вище самого Мойсея”; “Початок Тори і кінець її – любов до людей”; “Краще бути гнаним, ніж гонителем”; “Наслідуйте Божі прикмети; як Він є милосердним, так і ви будьте милосердні”.

Лицемірство засуджувалося кращими з равинів настільки ж недвозначно, як і в Євангелії. “Є люди, – говорили вони, – які кладуть на себе філактерії й таліт (тобто молитовні приналежності) але, однак, поступають гріховно … лицемірів треба викривати, тому що вони ображають ім’я Боже”. Таких пустосвятів називали “фарбованими фарисеями”, які “головне зробили другорядним, а другорядне – головним”.

Шаммай

На перший погляд здається незрозумілим, як люди, які сповідували настільки високі принципи релігійної етики, стали “сліпими поводирями сліпих”, які відкинули Христове благовістування.

Учні Гіллеля, хоч би в глибині душі, могли погоджуватися з Ісусом. Однак у I ст.  найбільш впливовими й активними стали якраз не гіллеліти, а їхні суперники. Стовпом цієї ретроградної течії став антипод Гіллеля – Шаммай. Шаммай і його школа нанесли найсерйозніший ущерб споконвічному духові юдаїзму.

Перекази одностайно змальовують Шаммая людиною впертою, дріб’язковою і фанатичною. Він був крутий, нестриманий і нерідко бив учнів.

Шаммая вибрали в Раді заступником Гіллеля. Значить, прихильників у нього було чимало. Вони вміло насаджували дух нетерпимості і казуїстики. Засилля шаммаїтів вело до релігійної стагнації, до віддалення від Біблії, до перетворення релігії в застиглу систему, пронизану ритуальним магізмом.

Причину цієї популярності рутинерів зрозуміти неважко. Варто визнати, що людина більш схильна до вузькості, ніж до широти. Їй часом буває легше дотримувати зовнішню “церковність”, ніж перейнятися духом любові і свободи.

Старанне вивчення всіх тонкостей уставу приносило Шаммаю велику насолоду. Без утоми він нагромаджував заборону на забороні, його теологія вела лише до утворення нових незліченних табу або до обтяження старих. Більш гнучке відношення Гіллеля до звичаїв шаммаїти розцінювали як сумнозвісний лібералізм, що розхитує правовірність. На їхню думку, краще дотриматися сотні зайвих міцвот, ніж хоч одну упустити. Гіллель волів уникати сперечань і частіше уступав заради миру. Не змогли противитися шаммаїтам і його учні. Фанатики, як правило, уміють брати верх, граючи на рабських струнах людської психіки.

Шаммай вважав життя важким тягарем і думав, що краща частка для людини – не народитися зовсім. Внаслідок надмірної запопадливості шаммаїтів і поступливості гіллелітів юдаїзм одержав зовсім інший, похмурий характер; він став релігією, що вчила і рекомендувала втечу від світу.

Живучи в обрядовій цитаделі, шаммаїти безмірно пишалися своєю праведністю. Вони не упускали приводів демонструвати її всюди. Одні з них ходили, опустивши очі, щоб не дивитися на сторонніх жінок, інші нарочито згинали плечі, як би показуючи, який великий тягар правил вони несуть на собі, треті приймали відсутній вид і раз у раз натикалися на людей і на стіни. Коли Христос йшов по вулицях, оточений простим людом, законники бридливо говорили: “Цей народ – невіглас у Законі, проклятий він”. Їхня пиха і презирство до людей, що погано знають Закон, переходила всі межі.

Якщо Гіллель був причетний до світських наук і дещо запозичав у грецьких філософів, то шаммаїти таврували все чужоземне. Обволікаючи юдейство непроникним коконом, шаммаїти перекривали всі канали, які зв’язували його з зовнішнім світом. Гординя, обрядовір’я і шовінізм готові були поховати всесвітню спадщину пророків. Але, на щастя, юдеї не були заражені повністю вузькістю Шаммая.

Христос і книжники

Напруженість між Христом і фарисеями виникла набагато раніше, ніж Він відкрито заговорив про таємницю Свого послаництва у світ, тобто законники не бажали прийняти Назарянина навіть як Учителя.

Христос не засуджував саму ідею обряду. Він брав участь у старозавітних святах і дотримував правила Закону. Коли Ісус говорив із книжниками, він апелював до найвищого і найчистішого у їхній традиції. Законникові, який погодився, що сутність віри полягає в двох головних заповідях любові до Творця і до ближнього, Христос відповів: “Недалекий ти від Царства Божого”. Однак з “фарбованими фарисеями”, буквалістами і лицемірами Він був винятково суворий. Про них Ісус сказав найрізкіші з усіх вимовлених ним слів.

Основна вада ложного законництва – це впевненість, що вистачить дотримуватись визначеного числа приписів, щоб догодити Богові. Ця психологія арифметичної праведності завжди таїть у собі страшну небезпеку. Ісус викривав „святош”, які заради уставу і звичаю забували про любов і співстраждання до людей. Він дорікав учителям, які чванилися своєю побожністю, які виставляли її напоказ і носили пісну личину благочестя. Христос порівнював таких фарисеїв з побіленими саркофагами, усередині яких лежать тліючі кості. Дотримання ритуальної чистоти – це порожня шкарлупа, якщо нечистота заповнила душу. „Ви занедбуєте, – говорив Ісус, – найважливіше в Законі: справедливість, милосердя і віру. І те слід робити, і того не слід лишати. Назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви сповнені лицемірства й беззаконня”.

Звичайно, не всі фарисеї були такими, і, звичайно, ніхто з них не вважав лицемірство нормою; до того ж не одне фарисейство страждало недугою формалізму. У римлян, конфуціанців, індуїстів було не менше заборон і церемоній, ніж у талмудистів. Страшні були не самі устави, а їхня тенденція вироджуватися в самоціль. Це те зло, яке робить “фарисеїв” завжди й усюди схожими один на одного. Згадаємо гнівні промови Златоустого і Савонароли, Данте і Максима Грека проти архиєреїв і прелатів, і ми переконаємося, що порода “фарисеїв” зуміла звити собі гніздо в самій Церкві.

Викриття Христа, спрямовані проти подібних людей, стали продовженням боротьби, розпочатої ще пророками.

Фарисеї занадто звиклись з думкою, що їм належить монополія вчителювання, і були занадто високої думки про свою мудрість і права, щоб змиритися з тим, що безвісний Галилеянин проповідує “із владою”, незалежно від схоластичних тлумачень і шкіл. Тим більше нестерпні були для них викривальні слова Христа. Чим яснішою була справедливість докорів Христа, чим більше людей збиралося довкола Нього, тим сильніше розпалювалася ненависть фарисеїв. На карту був поставлений їхній авторитет. Почуття заздрості спонукувало фарисеїв ревниво стежити за Христом і вишукувати приводи піймати його на слові. Євангелія прямо говорять, що вони видали Христа в руки садукеїв і римської влади “із заздрості”.

«Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите й не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти».