НОВА ЕРА – НОВА БОРОТЬБА

о. Олександр Мень, Історія релігії, VІ, замість епілогу
Переклад (зі скороченням): ієрм. Онуфрій (Олег Кіндратишин)
Газета «Вісник», 19, стор. 7-8. Афіни, 21.03.2004
Газета «Вісник», 20, стор. 5. Афіни, 28.03.2004

«Як Мене переслідували, то й вас переслідувати будуть; як слово Моє зберігали, берегтимуть і ваше» (Євангеліє від Йоана)

Три роки проповіді Христа – це ледь помітна у століттях мить, яка вислизнула з-під уваги більшості сучасників. Однак після неї щось докорінно змінилося у світі.

По дорогах Галилеї і Юдеї пройшла таємнича Людина. Не філософ, не жрець, не пустельник, але народний Учитель, який говорить про зерна в борозні і про рибалок на озері. Проте його прості слова запалюють, неначе вогонь.

Єретик в очах релігійних авторитетів, заколотник в очах влади, він буде засуджений і страчений. І лише деякі в ті дні зрозуміють, що його хрест і перемога над смертю – це явління Царства Божого серед сутінку земного життя…

“Євангельський переворот” унікальний. В епоху Августа і Тиберія ніхто, навіть віддалено, не нагадував Ісуса Назарянина. Тому його прихід не можна вважати тільки частиною загального духовного процесу. Якщо релігійні реформатори, чи прихильники культу людини лише шукали істину, то Син Людський приніс людям відповідь. Відповідь, яка міститься в Ньому Самому.

Суть християнства – це не просто віра в таємниче верховне Начало і не гордовите самоствердження творіння. Суть християнства – це Богочоловік, одкровення Сущого через конкретну Особистість, Месію, “розп’ятого за нас за Понтія Пилата”.

Назаретский Учитель сказав, “Хто бачив мене, бачив Отця”. Такого не знала жодна релігія, жодне навчання.

На світ прийшов Неізреченний Бог, який з’явився світові воістину божественним способом – без насильства над розумом і волею людей.

Відкинутий і гнаний, “той, що не має, де голови прихилити”, Христос кличе до себе тих, хто вільно полюбив і прийняв його, хто пізнав його під “видом раба”.

Християнство – це не нова доктрина, а звістка про реальний факт, про подію, яка сталася в двох планах – земному і небесному. Ця подія обмежена місцем і епохою, і водночас вона виходить за межі тимчасового.

До Християнства сходяться всі дороги, ним вимірюється і судиться минуле, сьогоднішнє і майбутнє.

“Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!” – говорить Христос. Усякий, хто захотів би зрозуміти в цих словах дрімотну заспокоєність, ризикує перетворити Євангеліє Царства в “опіум”, у свого роду духовну анестезію. Однак це зовсім не схоже на задум Ісуса, який “приніс вогонь на землю”, на задум Ісуса, чиє служіння було постійною боротьбою. І якщо Він обіцяв бути з вірними своїми “до кінця світу”, то чи не повинні вони поділяти з ним його хресну путь? Історія Церкви – це продовження цієї путі, це продовження євангельської історії.

У людей, які вперше відкрили для себе християнство, іноді виникає ілюзія, начебто крутовина закінчилась, всі перешкоди залишилися позаду. І їх жахає необхідність нових зусиль і нових долань. Вони шукали тихої гавані, а знайшли поле бою.

Щось подібне ми бачимо і в історії. Здавалося б, Царство Боже возвіщено, врата спасіння відкриті, іскупительна жертва з’єднала Небо з землею, але поступово з’ясовується, що перед нами ще чимало бурь і випробувань.

Чим вища релігія, тим важча вона для людини. До християнства це відноситься повною мірою. Для багатьох свобода Христова виявляється непосильним тягарем. Вона страшить, немов вихід у відкрите море. Звідси бажання сховатися під покровом авторитаризму, що рятує від відповідальності.

Каменем спотикання стала і сама таємниця Боголюдства, що видно на прикладі головних церковних єресей. Одні вважали Христа тільки створінням, інші – тільки Богом. Успіхи ісламу зайвий раз підтвердили, наскільки сильним залишилася спокуса повернутися до більш простої релігії, де Бог – це все, а людина – ніщо.

Вселенське християнство подібне до гори з лісами, чагарниками, лугами і льодовиками, які разом складають її цільне одіяння. Світло Євангелія, проходячи через товщу різних народів, створює все нові і нові ландшафти духовності.

Знаменно, що християнство не породило єдиної культури, яку породили, наприклад, буддизм або іслам. Теологія Августина і Томи, руська ікона і готика – це тільки грані християнської творчості, які відповідають певному середовищу й епосі. Утім, плюралізм не скасовує принципу єдності. Навпроти, чим богатшим і різноманітнішим стає життя Церкви, тим конечнішою є потреба в сполучному її стрижні, роль якого виконують віроучительські формули та канонічний устрій громад. Новий Завіт визнає Старий як своє лоно і фундамент.

Християнин не може змирятися з положенням знедолених та з несправедливими суспільними порядками, адже євангельська притча про овець і козлів на Страшнім суді вимагає саме земних діл, активної самовіддачі в цьому житті. Христос велить “нагодувати голодного”, в особі якого віруючий служить Самому Богові.

Ціль, яку поставив світові Христос, дуже велика; вона перевершує можливості окремих культур. Потрібні напевно, ще сотні і тисячі років, щоб закваска зробила свою всесвітню справу.

Отже, прихід на землю Богочоловіка не означає кінця боротьби між світлом і темрявою, але поляризує їх з подвійною силою. Ця поляризація буде зростати у всіх вимірах, як пророкував Господь на Єлеонській горі.

Кожна світова релігія переживає три етапи: зародження, поширення і консервацію. Цьому законові, на перший погляд, повинно би підкоритися і християнство. Проте воно, навіть застигаючи і вгасаючи на певний час, постійно воскресає до нового життя. Світ пробує знищити християнство в ім’я Олімпу, Кесаря, Імперії. Світ намагається винести Церкві смертні вироки від імені Розуму, Науки, Прогресу і інших богів неоязичества. З Церквою стараються розправитися філософи і диктатори. Навчання християнства часом спрощують і спотворюють. І все-таки воно не похитнеться.

Цивілізація нового часу, засвоївши лише окремі висновки із християнської віри і порвавши з її коренями, пізнає гіркоту несправджених надій. Споруджуючи замість Царства Божого вавилонську вежу, вона прийде до того ж плачевного результату, що і древні будівельники. Мрії про свободу обертаються новими видами поневолення, перемоги розуму ставлять під загрозу життя на Землі, розмови про братерство закінчуються терором і світовими війнами.

Але і після цього безсилля Заходу і здичавіння Сходу, бездуховності та моральному збіднінню протистоїть Євангеліє Ісуса. У переслідуваннях християнство міцніє, сковане розриває кайдани. Як говорив св. Йоан Золотоустий: віра Христова вічно обновляється. І це відбувається тому, що Син Божий реально присутній у житті Церкви. У ньому її надлюдська сила. Тому в кожній епосі ми знаходимо динамічне, живе, відкрите християнство, яке очікує Царства Божого. Воно незламне, хоч би всі полчища пекла намагалися його вбити або зробити застиглим, рабським, безжиттєвим. “Зодягнене в Христа”, воно продовжує свій шлях, знаючи, що воля Отця повинна здійснюватися “на землі, як на небі”.

Христос віддав себе усього, тріумфуючи в муках і перемагаючи в смерті. Він обіцяв, що віруючі в нього будуть діяти великі знамення. Він обіцяв їм повну владу над законами природного світу. Але досягти цього неможливо без виконання “нової заповіді” Христової, заповіді жертвенної любові. З перших своїх кроків Церква усвідомлює центральне значення любові, про що свідчить гімн апостола Павла: „Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!”

Подвиг самовіддачі приносить християнству рясні плоди. Подібно як життя повстає проти розпаду матерії, християнська любов веде бій з демонічними стихіями, які збурюють людей. Ось чому релігія майбутнього міститься в Євангелії.

Християнська любов – це щось незбагненне для тих, хто не пережив її на досвіді. Деяким людям здається неймовірним, що можна любити Нескінченне і Недослідиме, що серце людини може битися щирою любов’ю до свого ближнього. Однак це почуття існує, і воно надзвичайно сильне. Ось уже двадцять століть тисячі містиків черпають у його вогні полум’яну ревність. Тисячі богопосвячених осіб, випробувавши цю любов, відмовляються щодня від усякого іншого прагнення і від усякої іншої радості і довіряють себе їй, усупереч будь-яким труднощам.

Церква, як совість суспільства, встає на захист слабкого і бореться з безправ’ям і війнами, вона зберігає духовну спадщину народів, стверджує людське достоїнство жінки, раба, кріпака. Вона є справжнім знаряддям Господнім. Коли апостол Павло й інші місіонери, аж до наших днів, долаючи незліченні перешкоди, несуть людям звістку про “свободу дітей Божих”, коли св. Климентій Олександрійський і св. Тома Аквінський стверджують, що віра не є ворогом розуму, коли апологети перших століть проголошують принцип терпимості, а св. Мартин і преподобний Ніл Сорський засуджують страти інакомислячих, коли св. митрополит Филип або Дитріх Бонхоффер складають голови в боротьбі з тиранією, коли Отці Церкви називають багатих грабіжниками, а державу, яка нехтує правом, – шайкою розбійників, коли мученики всіх країн і часів закарбовують своєю кров’ю вірність Христу, – усі вони являють собою істинне християнство.

Свідком Христа на землі стає кожна душа, яка обрала тернистий шлях святості. Вона знаменує життя з Христом і в Христі. Її осередок Чаша Господня, від якої струменіють благодатні потоки, що опромінюють Церкву.

Християнська святість невіддільна від молитви і служіння. Молячись за світ, подвижники очищають його моральну атмосферу, творять вогнища духовності, роль яких неможливо переоцінити. Протягом століть незліченні шедеври мистецтва, наукові і філософські праці виходять з монастирів. Багато ченців, відрікшись від себе, виявляють великі зразки жертовної любові. Містичне горіння не віддаляє їх від ближнього: “Якщо ти вознесений до сьомого неба, а брат твій голодний, спустися на землю і приготуй йому їжу”.

Цілий сонм “наслідувачів Христа” у всіх кінцях світу лікують хворих, виховують сиріт, рятують переслідуваних, утішають страждучих. Деякі, як Тереза Калькутська та послідовники Фуко, йдуть проповідувати у дебрі, до злочинців, до зневажуваних та відкинених.

У XX ст. героями Церкви визнають таких людей, як Максиміліан Кольбе та мати Марія, які загинули в концтаборах за своїх братів і сестер. Це свідчить про невичерпну моральну енергію християнства і навіть більше: про її зростання в порівнянні з минулими епохами.

Джерело цієї жертовності здається незбагненною загадкою.Адже людині так важко вийти із замкнутого кільця самости, піднятися над егоїзмом і іншими хворобами своєї душі. Але Блага Вість саме в тому і полягає, що з приходом Христа світ вступив у нову еру, коли люди можуть перетворюватися благодаттю Духа, яка дарується через Ісуса Христа.

Християнство – релігія спасіння. Тільки єднання з Христом робить людей носіями вищого буття, допомагає їм не відкинути, але освятити світ, прилучити його до божественного життя, повернути Творцеві “помножені таланти”.

У молитві св. Августина виражений головний зміст людської долі і покликання: «Ти створив нас, Боже, для себе, і тривожиться наше серце, доки не заспокоїться в тобі».