Розвиток постних практик після Замойського синоду

Схм. Валент (Валентин Рубаха)
Доповідь, Львів, Святомихайлівський монастир, 2021

Замойський синод 1720 року можна сміливо вважати ключовою подією у житті унійної церкви. Головною метою синоду було нормативно врегулювати літургійні та обрядові традиції, реформування освіти духовенства, наголосити на важливості церковної дисципліни та внормувати адміністративне життя церкви. На сьогодні можна прослідкувати різні позиції стосовно правильності постанов Замойського синоду особливо в літургійних та обрядових питаннях, але також вартує підкреслити, що є помилковим розглядати Замойський синод, як головний аспект латинізації, для більш аргументованої позиції потрібно в цілісності підходити до історичної періодизації унійної церкви.

Від часу Берестейської унії, унійні єпископи усвідомлювали важливість плекання власної традиції, адже третина артикулів Берестейської унії містить літургійні питання, що в більшості належать до збереження ідентичності східної церкви. В після Берестейський період обрядовість унійної церкви не була статичною, а радше поступово динамічною, вбирала в себе деякі запозичені елементи латинського обряду і зазнавала змін. Тому єпископи унійної церкви вбачали за необхідне розглянути та врегулювати літургійні та обрядові виклики. Київська Церква знаходилась поміж двох сфер впливу західної та східної християнських традицій, тому політично-культурний контекст відігравав важливу роль.

Проблему латинських впливів можна пов’язувати із очевидним явищем того часу, а саме популярністю західноєвропейської культури та західної теології. Слід вважати, що феномен латинських впливів на унійну церкву потрібно розглядати не тільки в контексті після рішень Замойського синоду, але і до них. Якщо в цілому розглянути історико-культурний розвиток, постанови синоду були радше для нормування, узаконення видозмін в обряді, які вже більше ста років були поширені в житті Київської унійної церкви.

Для того, щоб краще зрозуміти внесок Замойського синоду щодо постів потрібно висвітлити практики посту, які існували до його постанов. У Київській Церкві стосовно практик посту неодноразово виникали питання, які були актуальними зважаючи на суспільно-економічне становище вірних, історичні обставини та життєві фактори. Для кращого розуміння ми розглянемо традицію постів у Київській Церкві.

Великий піст в українському народі завжди пильно шанували. Першим хто вносить корективи та приписи стосовно постів був Київський митрополит Георгій (1072-1073) «Білечеській Устав». Митрополит Георгій щодо Великого посту наказує:

«Першого тижня посту: суха їда (сухоядение), цебто хліб, вода й овочі, раз на день й нічого не пити. В инші тижні посту – понеділок, середу й п’ятницю: суха їда раз на день; у вівторок і четвер: каша (сочевиця) з оливковою олією або маковою раз на день; суботу й неділю: риба два рази денно, на празник Благовіщення: риба» (Білеческій Устав)^[1].

Важливим було б згадати монашу практику посту, яку в руській Церкві запровадив святий Теодосій Печерський у Києво-Печерському монастирі. Прикладом для наслідування св. Теодосій запровадив Студіський Устав і тим самим ввів приписи щодо Великого посту: перший тиждень посту суха їжа без пиття вина. В інші п’ять тижнів у середу й п’ятницю сухоїдіння без вживання вина (вино у пості дозволялося тільки важкохворим та літнім монахам), а в інші дні ярина і каша без олії й по одній склянці вина; щодо суботи та неділі споживання їжі дозволялося два рази на день разом з вином^[2].

Стосовно різдвяного посту (Пилипівка), що розпочинається 14 листопада в день святого Пилипа в «Білеческім уставі» приписується вживання їжі один раз на день, без набілу та м’ясних страв, але натомість в суботу та неділю дозволяє рибу двічі на день. Також митрополит київський Георгій у «Білеческім уставі» вводить приписи щодо Петрового (Апостольський) піст. Під час тривання Петрівки, у вівторок, четвер, суботу та неділю дозволяється вживати рибу два рази на день та пити вино. Натомість у середу і п’ятницю митрополит Георгій приписує сухоядение (хліб або сушені фрукти з водою) і з понеділка по п’ятницю приписує сто доземних поклонів. Щодо Успенського посту (Богородичний) він мав деякі скорочення, тривав з 1 по 15 серпня, але стосовно приписів споживання їжі митрополит Георгій нічого не вказує.

Митрополит київський Георгій за національністю був греком тому можна припускати, що практика постів на Русі була схожою, до практики постів грецької Церкви^[3]. У грецькій Церкві не було одностайної позиції стосовно згаданих постів. Окрім «Білеческого Уставу», «Учительських Слів» у руській церкві Теодосій Печерський встановив Студійський Устав патріарха Олексія у якому не згадується Апостольський та Успенський пости, тому в певний період були різні непорозуміння та протиріччя. Митрополит Максим (1283-1305) у своєму «Правилі» встановив правило про пости, призначивши, окрім Великого посту, Апостольський (Петрівка), Успенський (Спасівка) і Різдвяний пости, та приписав, коли дозволяється піст, наприклад:

«у перший день серпня (початок Успенського посту) заборонено вживання риби та м’яса, а якщо свято Успіння Пресвятої Богородиці випаде середу або п’ятницю не можна їсти м’яса, але задля Пресвятої Богородиці дозволене вживання риби…»^[4].

Митрополит Максим у своєму «Правилі» внормував питання стосовно постів у руській Церкві, тим самим врегулював різні розбіжності. Також слід згадати про Собор у 1168 році, який відбувся в Києві, його очолював князь Мстислав разом з єпископами. Головним питанням собору було дотримання посту в середу і п’ятницю, коли на ці дні припадали Господні та Богородичні свята. Остаточне рішення собору, що на час Господніх та богородичних свят піст в середу та п’ятницю є не обов’язковим^[5].

Відомий інженер та військовий картограф Гійом Левасер де Боплан, який перебував на службі польського коронного війська у 1630-1647 рр. у своєму описі України вказує на сувору традицію посту українського козацтва:

«Вони сповідують грецьку вiру, яку по-своєму називають руською, дуже шанують святкові дні i дотримуються постів, які у них тривають 8 або 9 місяців на рік і полягають в утриманні від м’яса. Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що переконують себе, ніби порятунок їхньої душі залежить від зміни їжі»^[6].

Гійом Левасер де Боплан у своєму описі також згадує Києво-Печерську лавру та монастир св. Миколая, який розташований між Києвом і Печерами. Він згадує про те, що тутешні монахи споживають лише рибу, тим самим дає зрозуміти, що у монастирях строго не вживали м’яса, а рибу приймали тільки у великі свята^[7].

Щодо практик посту на території тогочасної Речі Посполитої також згадує Ульріх фон Вердум мандрівник із Фрисландії, який подорожував Західною Україною в 1670-1672 рр. У своїх мемуарах він згадує, що місцеві русини строго дотримуються посту так, що їхні обличчя виглядають змарнілими. Стосовно монашества мандрівник зазначає, що вони не вживають молока, масла, харчуються лише плодами землі, тобто овочами, зеленню.

В після берестейський період чернече життя у Василіянському Чині було доволі вимогливим та строгим. Митрополит Йосиф Велямин Рутський в 1622 році у своєму листі до Апостольської Столиці зазначає, що ченці чину св. Василія Великого, своїм строгим життям, перевищують всі латинські чини на території Речі Посполитої. Ченці Василіянського Чину ніколи не вживають м’яса та дотримуються багатьох постів. Велямин Рутський мав за мету зберегти в оновленому монашому чині, дотримування давніх чернечих традицій, одна з них ніколи не вживати м’ясних страв^[8]. На прохання митрополита Йосифа Велямина Рутського, папа Урбан VIII з 1625 року своїм листом зобов’язав ченцям чину св. Василія стримуватися від м’ясних страв^[9]. У постановах Лавришівської капітули 1626 року вказується, якщо чернець порушить вимогу не вживати м’яса, йому загрожує церковна клятва^[10]. Звичай зберігався до 1667 року, дозвіл на споживання м’яса в неділю, вівторок та четвер надав митрополит і протоархимандрит Гавриїл Колєда причиною таких дій було зумовлено тим, що цей припис спричинював багато труднощів для активних монахів^[11].

Проблематика застосування латинських постних практик та пролатинська орієнтація проявляється в період 1630-х років, очолює цей напрямок Дубенський архимандрит Касіян Сакович. Він у своїх творах критикує Унійну Церкву за те, що в ній залишилося багато недоцільних практик православної Церкви. Касіян Сакович відкрито виступав проти юліанського календаря, пропонував перейти на григоріанський, якого дотримується Католицька Церква. Закликав дотримуватися латинських постів, які сам практикував, також у Дубенському монастирі запровадив читану літургію. У своєму творі «Перспектива» Сакович висвітлює одну подію, яка сталася з ним на гостині у Жидичинському монастирі св. Миколая де перебували поважні духовні особи на чолі з єпископом Методієм Терлецьким та митрополитом Антонієм Селявою. Коли владики помітили, що Сакович не споживає м’ясних страв з огляду на суботній піст Латинської Церкви, владика Терлецький вступив з ним у гарячу суперечку^[12]. Касіян Сакович так описує дану ситуацію: «У часі моєї присутності при столі самого превелебного отця митрополита Селяви, коли я не хотів в суботу м’яса їсти, поклали крило печеного каплана наполягав, щоб я конче їв, тоді мовив ляхам підлещуєшся». Також цікавим є опис Саковича стосовно Методія Терлецького: «О, чи сам отець Терлецький людина могутньої сили, м’яса не споживав, але іншим диспензи давав його в суботу їсти»^[13].

У полеміці Саковича «Перспектива» та «Дзеркало» Пахомія Войни-Оранського унійного єпископа Пінського та Турівського можна побачити деякі впливи латинських практик. На закиди Саковича, Пахомій Война-Оранський пише, що уніати вже дозволяють літургію за померлих під час Великого посту, не забороняють їсти рибу і не критикують піст по суботах^[14]. Із наведених уривків ми ясно бачимо, що постні практики Латинської Церкви подекуди використовувалися в Унійній Церкві.

З часом Касіян Сакович зрезигнував від Дубенської архімандрії, а пізніше на Луцькому соборі 1631 року відрікся унії та бажав перейти до Латинської Церкви. На що члени Луцького собору задовільнили прохання Саковича.

Дискусії стосовно посту також простежуються у полеміці митрополита Антонія Селяви з Мелетієм Смотрицьким. На звинувачення Мелетія Смотрицького стосовно скасування уніятами давньої практики чернечого посту східної традиції не вживання м’яса, Антоній Селява відповідає, що правило чернечого звичаю не споживання м’яса дотримуються всі унійні монастирі і обґрунтовує своє твердження постановами Лавришівської капітули 1621 року. Споживання м’ясних страв дозволялося тільки хворим ченцям. Полеміст зазначав, що Церква – це мати, а не мачуха, і вона не накладає на своїх вірних непідсильні правила^[15]. Головним прецедентом для послаблення посту хворим монахам митрополит Антоній Селява вважав вжиток у церковному та світському праві поняття «епікії» (піднесення милосердя над законом), яке описане у Нікомаховій етиці Арістотеля^[16].

Перші корективи до постних практик на синодальному рівні Унійної Церкви вносить Замойський синод у XVI титулі, тим самим це свідчить про вагомість та важливість матерії посту. У XVI титулі синод зазначає, що без необхідності християнин не повинен обтяжувати себе додатковими постами: «Позаяк без необхідності християнин не повинен обтяжуватися постами, тому-то слід пильнувати, щоб зберігалось те, що потрібно зберігати згідно з обрядом та приписом нашої Церкви»^[17]. Єпископи синоду розуміють важливість дотримання посту згідно обряду східної церкви. У постанові стосовно посту вказується, у який час потрібно зберігати піст, які саме пости та інші доповнення:

«Отож, починаючи з Чотиридесятниці Великого посту від понеділка після Сиропусної неділі аж до дня Святоï Пасхи, якому передуватиме пiст одного «молочного» тижня; другий – передріздв’яний – від п’ятнадцятого листопада аж до Різдва Господа (нашого) Ісуса Христа, з утримуванням від молочних страв; третій – перед Успінням Пресвятої Богородиці, від першого серпня аж до п’ятнадцятого; четвертий – перед святом Святих апостолів Петра і Павла: від першої недiлi після П’ятидесятниці аж до свята тих же апостолів.

Проте Святий Синод вважає, що від цього частково або повністю можуть бути звільнені селяни та інша робітники, позаяк припадає час, коли збирають плоди (з тієї причини ледве чи зберігається це у Литві). П’ятий піст є у саме свято Воздвиження Чесного Хреста, шостий – у саме свято Усікновення голови Івана Хрестителя. Крім того протягом цілого року (слід постити) у середу п’ятницю кожного тижня»^[18].

Постні постанови подані в досить обмеженій, стислі формі, вказівки стосуються лише основних приписів. У постановах не згадується про загальниці, який вид їжі передбачається для споживання у Петрівку та Успенський піст, і в які саме дні. На мою думку, отці синоду так детально не піднімали ці теми, адже всі приписи були описані в часослові, тріоді, мінеях. Їхнім головним завданням було чітко вказати, які пости вірні та духовенство повинні дотримуватися та окреслити сенс посту:

«Святий Синод наголошує: оскільки християни ведуть постійну боротьбу з тілесними спокусами, то ж хай для їх подолання та злагiднення Божого гніву використовують піст, який не менше потрібний ніж ліки для ран»^[19].

Замойський синод зазначає, що в Сиропусний тиждень дозволяється набіл (молочні продукти). Можна припускати, що попередньо набіл не вживався у Сиропусну неділю, але єпископ Юліан Пелеш у своїй праці «Літургіка» покликається на Львівський часослов 1837 року, що у Сиропусну неділю дозволяється споживання набілу також і в середу та п’ятницю цього тижня на противагу яковітам. Загальниця була від неділі митаря та фарисея до неділі про блудного сина, владика Юліан Пелеш (1843-1896) зазначає, що церковні книги кажуть, що у ці неділі дозволяється споживання м’яса навіть у середу та п’ятницю, для ченців тільки сир та яйця для того, щоб відрізнятися від вірмен^[20].

Щодо Великого посту та Пилипівки (Різдвяний піст) Замойський синод зобов’язує не вживати набіл. Також слід було дотримуватися Петрівки та Успенського посту, але не конкретизує щодо приписів, що саме споживати в ці пости, але стосовно Петрового посту подається доповнення щодо часткового або навіть повного звільнення селян від посту у зв’язку із збором плодів, бо даний піст майже не заховувався у Литві. Крім того Синод зобов’язує дотримуватися посту у свято Воздвиження Чесного Хреста, Усікновення голови Івана Хрестителя, і також протягом року слід постити у середу і п’ятницю кожного тижня^[21].

У V титулі про «Покаяння» піднімається проблема щодо не частої участі вірних у Тайні Покаяння. Отці синоду вважають, що існують дві причини чому вірні зрідка приступають до Тайни Покаяння, а саме: «триденний піст, якого слід дотримуватись перед цією Тайною, та покута задоволеність, яка приписується згідно з Номоканонами…»^[22]. Святий Синод вважає, що триденний піст перед сповіддю є похвальним, але не обов’язковим для повноти сповіді.

В після Замойський період практика посту зазнає деякі спрощення. Стосовно цієї проблематики можна використовувати різні гіпотези, наприклад занадто строгі пости, актуальність з огляду на зміни обставин життя та суспільно-економічного становища вірних. У більшості скорочення днів посту та часткове виконання постних традицій стосувалися мирян ніж духовенства. Це ми можемо побачити у рішенні Львівського Ординаріату датованим 30 травня 1788 року, пости перед святом Петра і Павла та перед Успінням зводяться до одного дня перед самим святом. Щодо Пилипівки (Різдвяний піст) піст може зводиться до 9 днів перед святом. У Великий Піст, якщо в цьому буде потреба дозволяється звільнення від посту окрім середи та п’ятниці, також це стосується свята Воздвиження Чесного Хреста, Усікновення голови Івана Хрестителя та навечір’я Богоявління, а монахи повинні дотримуватися всіх постів^[23].

У газеті «Зоря Галицька» за 1860 рік описується цікава історія. 6 березня 1786 року до Львівської греко-католицької консисторії був надісланий декрет від цивільної влади у якому містилося прохання, щоб церковна влада зменшила або звільнила від гострих та здоров’ю шкідливих численних постів греко-католицького обряду, люд Станіславський та Стрийський, бо через ці пости розвиваються хвороби. У зв’язку з цим єпископ Львівський Петро Білянський 12 березня 1786 року надає загальне звільнення від посту Чотиридесятниці окрім середи та п’ятниці людям віком від 24 до 60 років з однією умовою, щоб споживали м’ясні страви тільки раз на день^[24].

Доречним буде висвітлити цікавий факт описаний у газеті «Зоря Галицька» (1860) про те, що 30 листопада 1787 року Львівська греко-католицька Консисторія проінформувала декана Рогатинського, що жінка греко-католицького обряду, яка вийшли заміж за чоловіка латинського обряду звільняється від дотримання постів та свят греко-католицького обряду, але обов’язково повинна приймати Святі Тайни Покаяння та Євхаристії у своєму обряді^[25].

Наступний Львівський Cобор 1891 року кардинально зм’якшує піст. У Різдвяний, Петрівський та Успенський пости Собор зобов’язує постити кожного понеділка, середи, п’ятниці та дозволяє у ці дні набіл, а в інші 4 дні (вівторок, четвер, субота, неділя) посту дозволяються м’ясні страви з обов’язком перед м’ясним обідом та вечерею відмовляти відповідні молитви, для мирян це 5 «Отче Наш» та «Богородице Діво», а для духовенства і монашества 50-ий псалом^[26]. У Сиропусний тиждень Львівський синод забороняв вживати м’ясо у середу та п’ятницю, а в інші дні дозволяв. Щодо Великого Посту м’ясні страви не вживалися в перший та останній тиждень посту, набіл дозволявся у вівторок, четвер та суботу, в інші тижні м’ясні страви дозволялися у вівторок, четвер та суботу. Також обов’язковим було відмовитися від м’ясних страв кожної середи та п’ятниці цілого року.

На мою думку, помилково вважати, що рішення Львівського Собору 1891 року стосовно пом’якшення постів є феноменом латинізації. Синод мав за мету спростити пости для того, щоб миряни та духовенство могли дотримуватися приписів, адже проаналізувавши вище наведені факти, часткове полегшення посту після рішень Замойського Синоду аргументувалося тим, що не всі вірні мали фізичну спроможність дотримуватися постів. Очевидним є те, що у постановах Замойського та Львівського синодів отці наголошували на важливість посту та на його сенс. Піст є не тільки фізичне обмеження у стравах, а перш за все примирення з Богом, ближнім та власної переміни.

Тому можу припускати, що рішення Замойського Синоду стосовно постів майже нічим не змінили східну традицію практики постів Унійної Церкви, а радше зберегли її ідентичність. Проблема подальшої видозміни посту спричинилася не з рішень Замойського Синоду, а радше через історичні обставини, суспільно-економічне становище вірних та інші життєві фактори.

Список використаної літератури:

STATUTY SYNODU ZAMOJSKIEGO 1720 ROKU Nowe tłumaczenie z komentarzami Redakcja naukowa Przemysław Nowakowski Kraków 2020.
Катрій Юліян, о, ЧСВВ Пізнай свій обряд. – Львів: Свічадо, 2004. – 472 с.
о. д-р Роман Шафран Синоди Києво-Галицької митрополії (1596-1991): Організаційно-душпастирський аспект. – Львів: Свічадо, 2008. – 296 с.
Боплан, Гійом Левассер де. Опис України / Гійом Левасер де Боплан. Пер. з фр., приміт. Та передм. Я. І. Кравця. – Львів: Каменяр, 1990. – 301 с.
Ткачук Р. Ф. Полемічна традиція унійних письменників кінця XVI – першої половини XVII ст.: доба і постаті, текст і прототекст, риторика і поетика. Київ: КММ, 2019. 486 с.
Нарис Історії Василіянськго чину Святого Йосафата – Рим: оо. Василіян, 1992 – 640.
Пам’ятки Архів української церкви Випуск 1 // Документи до історії унії на Волині і Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. Том третій Київ 2001 – 464 с.
Провінційний Синод у Замості 1720 р. Б. // Постанови. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. – 304 с.
Кир Ю. Пелеш. Літургіка. Біографічні матеріали / Кир Ю. Пелеш; упоряд. А. Черемський. – Харків: Видавець Савчук О. О., 2013. – 680 с.
Зоря Галицкая яко АЛЬБУМЬ – Львов: Типомь Института Ставропигійськаго 1860.
Постанови Львівського Собор 1891 р. [DJVU].

[1]Катрій Ю. Пізнай свій обряд. Львів 2004, .92.

[2]Пор. Катрій, Пізнай свій обряд, 92.

[3]Пор. Так само, 393.

[4]Пор. Так само, 437.

[5] Шафран Р. Синоди Києво-Галицької митрополії (1596-1991) Львів 2008, 70.

[6] Боплан, Гійом Левасер де. Опис України Львів 1990, 138.

[7] Пор. Боплан. Опис України, 141-142.

[8]Нарис Історії Василіянськго чину Святого Йосафата Рим 1992, 132.

[9]Пор. Нарис Історії Василіянськго чину Святого Йосафата, 132.

[10]Пор. Там само, 132.

[11]Пор. Там само, 132-133.

[12]Пам’ятки Архів української церкви Випуск 1 // Документи до історії унії на Волині і Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. Том третій Київ 2001, 72.

[13]Пор. Пам’ятки Архів української церкви Випуск 1 // Документи до історії унії на Волині і Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. Том третій, 72.

[14]Р. Nowakowski, STATUTY SYNODU ZAMOJSKIEGO 1720 ROKU Nowe tłumaczenie z komentarzami Redakcja naukowa. Kraków 2020, 362.

[15]Р. Ткачук, Полемічна традиція унійних письменників кінця XVI – першої половини XVII ст. Доба і постаті, текст і протекст, риторик і поетика. Київ 2019, 338.

[16]Пор. Ткачук. Полемічна традиція унійних письменників кінця XVI – першої половини XVII ст. Доба і постаті, текст і протекст, риторик і поетика., 338.

[17]Провінційний Синод у Замості 1720 р. Б. Постанови. Івано-Франківськ: Нова Зоря 2006, 257.

[18]Пор. Провінційний Синод у Замості 1720 р. Б. Постанови, 257.

[19]Пор. Провінційний Синод у Замості 1720 р. Б. Постанови, 257.

[20]Ю. Пелеш, Літургіка Харків 2013, 123.

[21]Пор. Провінційний Синод у Замості 1720 р. Б. Постанови, 257.

[22]Пор. Провінційний Синод у Замості 1720 р. Б. Постанови, 171.

[23]Пор. Ю. Пелеш, Літургіка Харків 2013, 122.

[24]Малицкій И. О литочислении вобще, Христіаньскомь и руском вь часности // Зоря Галицкая 281 (1860).

[25]Пор. Малицкій И. О литочислении вобще, Христіаньскомь и руском вь часности // Зоря Галицкая 280 (1860).

[26]Львівський Собор 1891 року, 242.