Таїнство Страстей Христових у канонах на Страсний Тиждень св. Косми Маюмського

переклад з італійської

Розділ 3. Основні теми висвітлені у канонах на Страсний Тиждень

Свята й Велика Седмиця щороку пригадує нам про Страсті Христові – спасенні події нашого ізбавління. Св. Іван Золотоустий (+407) у 30-ій Бесіді на книгу Буття, виголошеній, ймовірно, під час Страсного тижня 388 року, мовить:

А називаємо цей тиждень Великим … тому, що впродовж нього звершилися для нас великі й невимовні благодіяння. Цього тижня завершена довготривала боротьба, знищена смерть, ліквідована клятва, зруйнована влада диявола, пропали його знаряддя, Бог примирився з людьми, небо стало доступним (для них), люди поєдналися з ангелами, розділене зблизилося, зруйнована стіна, ліквідована перепона, Бог миру умиротворив небесне й земне. Тому-то й називаємо цей тиждень Великим, що в ньому Господь дарував нам таку безліч благ^[1].

Св. Никодим Святогорець (+1809) у своїй книзі «Путівник святами» тлумачить богослужбові канони великих свят, а переходячи до пояснення канонів Страсного Тижня, він зауважує: ми перейшли, немовби, від простих пісень до пісень над піснями^[2], наводячи, очевидно, паралель із Піснею Пісень Старого Завіту.

Незважаючи на обмеження, викликувані правилами візантійської просодії[3], св. Косма Сладкопівець (+751/752) надзвичайно талановито спромагається вкладати величезне багатство богословських думок у короткі тропарі, завжди лімітовані усталеною кількістю складів та устійненими наголосами, згідно з правилами рівноскладдя та однаковонаголошуваності у візантійській поезії. У канонах Страсного Тижня поетично викладено спасенні слова та діла Господа Ісуса Христа в останні дні перед Його хресною смертю. Канони Страсного Тижня оспівують висловлювання і діяння, пов’язані з Тайною Вечерею та подіями Страстей аж до прославлення Христа у тріумфі Воскресіння^[4]. Зокрема, розповідається про помазання у Витанії, про Тайну Вечерю, про обмивання ніг апостолам, про події в Гетсиманському саду, про зраду Юди і арешт Ісуса, про зраду і каяття Петра, про суд, бичування, страждання, розп’яття, смерть, поховання Ісуса, про зішестя та перемогу над адом, про визволення Адама і Єви з їхніми нащадками, про запевнення воскресіння і прослави Христа. Спасительні події Страсного Тижня св. Косма викладає у спосіб історичної буквальної інтерпретації, з моральним і догматичним повчанням, шляхом вільного компонування біблійних цитат. Так у одній короткій строфі може бути інтегровано з десяток біблійних цитат:

«Тоді всі впізнають у вас моїх учнів (Ів. 13,35), якщо мої заповіді збережете (Ів. 15,10 і далі)», – говорить Спаситель друзям (Ів. 15,15), на страждання йдучи; – «мир майте між собою (Мк. 9,50; Ів. 14,27) та з усіма (Єв. 12,14), і вивищуйтеся мудрістю смирення (Мт. 23,12; Рим. 12,16; Фил. 2,6-11); і, пізнавши в мені Господа (Ів. 13,13) – оспівуйте і превозносіте по всі віки! (Дан. 3,57 і далі)» (Трип.В.Пн. пісня 8 троп. 1)^[5].

Канони Страсного Тижня висвітлюють христологічні питання; не раз потверджується догма про Божество Сина Божого і його єдиносущність з Отцем. Рівність Іпостасей Божих засвідчується щоразу, коли старозавітні звеличення Бога відносяться до Христа. Так, вигук «славно бо прославився!» [ἐνδόξως γὰρ δεδόξασται] (Вих. 15,1) відноситься почергово до Отця і Сина (Трип.В.Пн. пісня 1), або ж цей приспів постає у модифікованій формі: «Славно прославився Христос Бог наш!»[6]. Слова із старозавітної Молитви Анни, матері пророка Самуїла (1 Сам. 2,2) «нема святого/праведного понад Тебе, Господи!»[7] звернені також до Христа (Трип.В.Ср. пісня 3). Звертання «Боже отців наших» [ὁ Θεὸς τῶν πατέρων ἡμῶν] із Молитви святих трьох отроків у вавилонській печі (Дан. 3,26; 3,52) у каноні на Великий Четвер адресовано Христу (Кан.В.Чт. пісня 7), а в каноні на Велику Суботу це звертання видозмінюється, щоб підкреслити спасительну роль Сина Божого: «Відкупителю Боже, благословен єси!»[8]. У канонах Страсного Тижня серед різних модифікацій молитви із Пісні «Божих створінь» (Дан. 3,57-72) знаходимо заклик до старозавітних святих, прославляти Христа Бога: «Його ж, отроки, благословляйте; священики, оспівуйте; люди, превозносіте по всі віки» (Пс. 112,1; Дан. 3,57-72)[9]. А двопіснець на Великий Вівторок закликає християн іти назустріч Христу, «Безсмертному Жениху», із старозавітною молитвою на устах: «Творіння [діла], благословіте Господа!» (Дан. 3,57)[10]. Більше того, сам Христос проголошує себе Тим, «Кого благословляє все творіння, славлячи на віки!» (Дан. 3,57 і далі)[11]. У трипіснці на Великий Понеділок Христос на завершення свого поучення закликає апостолів: «і, пізнавши в мені Господа – оспівуйте і превозносіте по всі віки!» (Дан. 3,57 і далі)[12]. Отож, старозавітні звеличення Бога у канонах Страсного Тижня відносяться також до Сина Божого; цим підкреслюється єдиносущність між Божими Іпостасями Отця і Сина. Рівно ж це може вказувати на святоотцівське розуміння, що ізбавительне діяння Боже не обмежується воплоченням Сина Божого, але поступово розвивається, зростаючи, згідно Божого задуму спасіння (ікономії) у Старому Завіті^[13].

У канонах на Страсний Тиждень наводиться древнє святоотцівське вчення, засвідчене у св. Юстина Мученика (+бл.165), св. Іринея Ліонський (+202)^[14] і інших, які розглядають Слово Боже (Λόγος) як суб’єкт старозавітних богоявлень, тобто явлень Бога патріархам, пророкам і праведникам в образі людини, ангела чи в якомусь іншому вигляді; богоявлення Слова-Логосу досягають кульмінації у воплоченні^[15]. Отож, Христос є Той, «Хто в печі ізбавив преподобних отроків від полум’я» (Дан.3,92)[16].

Ісус Христос є сповненням старозавітних пророцтв про Месію^[17]. У каноні на Велику Суботу вказується на знак пророка Йони (Мт. 12,39-40; Мт. 16,4; Лк. 11,29); тут пророк Йона описується термінами біблійної екзегези як носій образу (типу) Христа, покладеного до гробу[18]. А пророк Авакум, як сказано у каноні на Великий Четвер, здалеку споглядав невимовну тайну могутньої любові, благодаті і милості милосердного Отця для спасіння світу, явлену через післанництво Сина Божого, Спасителя^[19]. Отож, у каноні пророк проголошує: «Приготував єси могутню любов у кріпості (Ав. 3,4), Отче Щедрий: Єдинородного бо Сина, Благий, послав єси у світ умилостивленням (1 Ів. 4,9-10.14)»[20].

У каноні Великого Четверга зауважується, що зрада Юди є також подією, пророчо передбаченою псалмоспівцем: «Іскаріот злощасний ноги обмиті наготував на зраду; і Твій ївши хліб – Тіло Божественне, підняв п’яту на Тебе, Христе» (пор. Пс. 40,10)^[21]. У трипіснці Великої П’ятниці згадано, що сам Христос передвіщає апостолам їх розсіяння в момент його арешту, посилаючись на пророка (Мт. 26,31, Зах. 13,7): «ви ж усі розсієтеся, мене покинувши»[22]. «Невігласи в Законі нечестиві, що дарма вивчали голоси Пророків, як овеча, волокли Тебе на неправедне заколення – всіх Владику»^[23] – тут сповнення пророцтва Ісаї «немов ягня, що на заріз ведуть його» (Іс. 53,7). У заключному тропарі трипіснця Страсної П’ятниці роздумуємо над подіями, пов’язаними зі стражданнями Месії; тут автор пов’язує три посилання на месіанські пророцтва: «Оточили Тебе, немов пси зграєю (Пс. 21,17), і вдаряли, Царю, по щоці поличником (Іс. 50,6), допитували Тебе і лжесвідчили на Тебе (Пс. 34,11), і все перетерпівши, всіх спас єси»^[24].

У Христі сповнилося пророцтво Амоса про Месію, який підніме занепалий дім Давида: «Того дня я підведу розвалену Давидову халупу, поправлю в ній проломи, підійму її румовища. Я відбудую її, як була за днів днедавніх» (Ам. 9,11). У цьому уривку йдеться про Царя-Месію, тобто про відновлення династії Давида^[25]. Це месіанське пророцтво богословсько осмислюється у каноні Великої Суботи: «Зруйновано пречистий Храм (Ів. 2,19), та воздвигає Він з Собою падшу скинію (Ам. 9,11)»^[26].

Щоб оспівати славну перемогу над адом св. Косма звертається до одного з найсильніших і найбільш вражаючих гімнів у книзі Ісаї, до пісні про велику помсту Страждаючого Слуги: «Хто ж це йде з Едому, у багряних шатах з Боцри? Такий величний у своїй одежі, що виступає повний сили? Це я, той, що повідає справедливість, великий у спасінні. Чому шати твої багряні, одежа твоя, мов у того, хто топтав грона у винотоці? Я топтав сам один у винотоці, нікого з-поміж народів не було зо мною. Я їх топтав у моїм гніві, давив їх у моїй досаді, їхній сік на мої шати бризкав, і я заплямив усю мою одежу. Бо я в моїм серці постановив день помсти, і надійшов рік моєї відплати. Дивився я, але помічника не було; глядів здивований, та не було, щоб хто підтримав. Тоді рамено моє прийшло мені у підмогу, і моє обурення мене підтримало. Я роздавив народи в моїм гніві, я їх розбив у моїй люті, пролив їхній сік на землю» (Іс 63:1-6). У каноні Великої Суботи тріумфально проголошується: «тремтять вартівники врат Аду, бачачи мене зодягненого у кривавий одяг відомсти; ворогів бо поразивши на хресті, як Бог, знов востану»^[27]. Відкривається апокаліптичне бачення: в остаточній всесвітній боротьбі зі злом, що перевершує будь-які людські сили, Бог є джерелом потуги; у страшний день Господній Бог остаточно знищує зло. Сам Христос, проголошуючи настання месіанської ери, чітко ототожнював Себе зі Страждаючим Слугою (Лк. 4,18-21; Іс. 61,1-2), тому святі Отці відносили цей біблійний уривок до Христа, до Його кривавої смерті на хресті^[28].

Щоб підкреслити повну поразку, повне роззброєння ворога Ада, св. Косма вдається до тріумфального вигуку про Боже спасіння у пророка Осії: З рук шеолу Я викуплю їх, від смерти їх вибавлю (Ос. 13,14)^[29]. Канон Великої Суботи передвіщає повний тріумф воскресіння, «бо вражий Ад роззброєно! … Адама і Єву визволяю я з усім їх родом і на третій день воскресну»^[30].

У трипіснці на Велику Середу (ірмос 9) Пресвята Богородиця названа Матір’ю Еммануїла [μητέρα τοῦ Ἐμμανουὴλ], адже в Ісусі Христі сповнюється знаменитий знак пророка Ісаї, пророцтво про присутність Бога серед свого народу^[31]: Ось дівиця зачала, і породить Сина і дасть йому ім’я Еммануїл (Іс. 7,14). А в каноні на Велику Суботу подається вчення про те, що Богородиця при народженні Христа надприродньо уникнула болів: «При дивному народженні Твоєму надприродньо уникнувши болів …»^[32]. У цьому сповнення пророцтва про дивовижне народження Месії: Ще й не мучилась, а вже вродила; ще не настали болі, а вже привела Сина (Іс. 66,7).

Переходячи до біблійних посилань на книги Нового Завіту у канонах на Страсний Тиждень, ми входимо цілковито у догматичну богословську сферу. З самого початку, уже в першому тропарі, св. Косма примикає до христології св. апостола Івана Богослова про Боже Слово (Λόγος) (Ів. 1,1-14). Подібно як Євангеліє від Івана починається згори, з відвічної історії Слова^[33], так і св. Косма Сладкопівець починає згори свої роздуми над спасительними подіями, що відбувалися протягом Страсного Тижня, із таїнства неописанного низходження Слова Божого[34], «що спустошив Себе Самого з милосердя без переміни і аж до страждань безстрасно приклонився»^[35]. У цьому таїнственному низходженні звертається увагу на христологічні антиномії[36] у воплоченні Слова, який як Бог залишається без переміни і безстрасний (непідвладний стражданням), але як людина спустошив себе і «аж до страждань приклонився». Щодо питання про сутність (субстанцію, природу) відвічного Слова-Логосу, то св. Косма Сладкопівець окреслює його в дусі нікейської антиаріянської традиції «нествореним з природи Словом»^[37]. «І Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Ів. 1,14)^[38] – це домінуюча концепція у христології св. євангелиста Івана^[39]. Слово, яке споконвіку було з Богом, тепер живе серед людей. Споконвіку «Слово було — Бог» (Ів. 1,1), а тепер є також людиною. Якщо раніше Його можна було споглядати лише через Його прояви, то тепер Його споглядають особисто^[40]. Реальність воплочення Слова представляється у канонах св. Косми особливо через наголошення на особистому діянні Слова на історичному рівні: само Слово велить учням «Ідіть, приготуйте Пасху на горньому місці», де вони будуть втаємничені в божественні таїнства (Кан.В.Чт. пісня 9,1). Апостоли називаються «блаженними співтрапезниками Слова»^[41], а само Слово за «безсмертною Трапезою» проголошує «найвище слово»^[42]. Іпостасна єдність Богочоловіка не припиняється навіть у момент смерті: «Умертвлений був єси, але не відлучився від плоті, Слове, якій став єси причасний; бо, хоч і зруйнований був Твій Храм у час страждання, але й тоді єдиною була Іпостась Божества і плоті Твоєї, бо в обох них єдиний єси Син, Слово Боже, Бог і Чоловік»^[43]. Далі св. Косма спростовує єретичне вчення найавторитетнішого представника антіохійської христології Теодора Мопсуестійського (+428) та його послідовників, які представляли у Христі два різні суб’єкти: людину, яка зазнала смерті, і Слово-Логос, яке, прийнявши на себе людину немов храм, воскресило її з мертвих^[44]. Св. Косма протиставляє цьому православне вчення, виражене вже у формулі єднання 433 р. («Бог Слово з’єднав собі храм, який прийняв на себе»)^[45], а потім розвинуте в символі Халкидонського Собору 451 р. («один і той же Христос, Син, Бог Слово в єдиній іпостасі»)^[46] та в анатематизмах Константинопольського Собору 553 р. (не як один в другому, але в єдиній іпостасі Христа, одного із Пресвятої Тройці)^[47]. У повній згоді з христологічним напрямком Халкидонського Собору, св. Косма викладає це богословіє у каноні Великої Суботи: «хоч і зруйнований був Твій Храм у час страждання, але й тоді єдиною була Іпостась Божества і плоті Твоєї, бо в обох них єдиний єси Син, Слово Боже, Бог і Чоловік»^[48].

У Новому Завіті бачимо ототожнення Христа-Слова із Божою Премудрістю, яка у текстах Старого Завіту постає як Особа (Прип. 8-9; 9,1-6; Сирах 1; 24; Муд. 7-8, Йова 28, Варух 3,9-4,4)^[49]. Персоніфікація зумовлена не просто поетичною мовою, але самим походженням Премудрості, яка походить від Бога і бере участь у Божій природі (Прип. 8,22-26), яка володіє божественними досконалостями незмінності та всемогутності, яка відіграє суттєву роль у створенні світу (Прип. 8,27-31)^[50]. Синоптичні Євангелія приписують Ісусу те, що Старий Завіт приписує Премудрості^[51]; Пролог Івана порушує тему Премудрості, яка перебуває з Богом як архітектор творіння і через яку Бог передає життя світові^[52]; св. апостол Павло проголошує Христа розп’ятого як Божу могутність і Божу мудрість (1 Кор. 1,23-24)^[53] і описує роль Христа у всесвіті термінами, запозиченими зі старозавітних описів Божої Премудрості (Кол. 1,15-20)^[54]. Виконуючи пророчу, царську, священничу, творчу та космічну функції, Премудрість обіймає найважливіші функції Месії, тобто функції спасительного посередництва між Богом і людьми, і таким чином старозавітну Премудрість можна розглядати як оповіщення Христа, втіленої Премудрості^[55]. Пізніше у Новому Завіті Ісуса прямо називають Премудрістю Божою; цей христологічний титул зберігається впродовж усієї історії християнства^[56]. Так апологети розуміють Премудрість Божу як відвічно (ab aeterno) іманентну безособово в Бозі та зроджену Ним перед часами (ante tempus), щоб забезпечити створення та управління світом^[57]. Премудрість в Орігена є одним із численних біблійних найменувань, які надаються Сину Божому^[58], повністю ототожнена з Христом: Первородний (Кол. 1,15) не є інший по природі, ніж Премудрість, але один і той же^[59]. Поєднання титулів «Слово» і «Премудрість» є звичайним явищем у давніх християнських авторів, особливо в розпал аріянських суперечок^[60]. Це поєднання титулів теж використовує св. Косма Сладкопівець, пов’язуючи у одній строфі два протилежні біблійні твердження про Премудрість: «Господь створив мене» (Прип. 8,22) та «Я народилась» (Прип. 8,24-25), що було одним з головних пунктів аріянської суперечки^[61]; аріяни, опираючись на Прип. 8,22, відносили Христа-Премудрість до сфери творіння, а захисники вчення Нікейського Собору (325) на основі Прип. 8,24-25 відстоювали Божество Сина Божого «родженого, не сотвореного» [γεννηθέντα, οὐ ποιηθέντα][62]. Вчення про всесвіт створений за посередництвом Христа-Премудрості^[63] виражено у каноні Великого Четверга, де йдеться про Творительку-Премудрість [δημιουργὸς σοφία]: «Творительку-Премудрість, Отець народжує [γεννᾷ] мене перед віками (пор. Прип. 8,24-25); Він учинив [ἔκτισε – досл. створив] мене началом шляхів (пор. Прип. 8,22)»; щоб подати православне тлумачення, св. Косма вважає за потрібне додати: «будучи нествореним з природи Словом» [λόγος γὰρ ἄκτιστος ὢν φύσει][64]. У цьому ж каноні ще раз вказується на нестворену божественну природу Божої Премудрості: «Прислухаймося, всі вірні, до нествореної і вродженої Мудрости Божої [τῆς ἀκτίστου καὶ ἐμφύτου σοφίας θεοῦ]» (Кан.В.Чт. пісня 1,3). На інших місцях канону вказується на Божу Премудрість як творительку та управительку всесвіту: «Всього Причина і життя Подателька»^[65]; «здатна втримувати невтримну і високолетну у повітрі воду, приборкувати безодні і вгамовувати моря, Божа Мудрість»^[66]. У цьому каноні св. Косма інтерпретує бенкет Премудрості (Прип. 9,1-6)^[67] в євхаристійному ключі Тайної Вечері, використовуючи, схоже, термінологію більш типову для розділювальної христології антіохійців: «Мудрість Божа збудувала дім Собі … у храм бо тілесний зодягнувшися»^[68].

Христологія св. апостола Павла відображена у канонах Страсного Тижня головно на основі стародавнього юдео-християнського гімну, включеного у Послання до Филип’ян 2,6-11, у якому оповідається про передіснування Сина Божого, про Його умалення у втіленні, про Його подальше упокорення у смерті, про Його вознесіння на небо, про поклоніння Йому всесвіту та про його ім’я «Господь» [Κύριος]^[69]. Вказуючи на стан, у якому перебував Син Божий перед воплоченням, будучи рівним Богові (τὸ εἶναι ἶσα θεῷ) (Фил. 2,6), св. Косма намагається описати цей драматичний перехід від Божественного стану (передіснування) до людського (став подібним до людей = воплочення) через добровільне «применшення-спустошення» [κένωσις], прийняття вигляду слуги, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж – хресної (Фил. 2,7-8)^[70]: «Неописанне Слова Божого низходження: той же Христос є Бог і чоловік; Божество Своє не вважаючи здобиччю, Він, прийнявши вигляд слуги …»^[71]; «До Тебе зі світанням лину, що спустошив Себе Самого з милосердя без переміни і аж до страждань безстрасно приклонився, Слове Божий»^[72]. Таке ж розуміння висловлює св. Павло у 2-му Посланні до Коринтян: Господь наш Ісус Христос, що задля вас став бідним, бувши багатим (2 Кор 8,9). Св. Косма використовує це біблійне поняття, щоб ще раз ствердити догму про Божество Христа: «Послужити сам прийшов я, Творець, багатий Божеством, зубожілому Адамові»^[73]; «Господь усього і Звершитель Бог, зубожівши, з Собою, Безстрасний, творіння з’єднав»^[74]. Із цим пов’язано застосування до Ісуса титулу «Господь» [Κύριος], який у посланнях св. Павла є головним (1 Кор. 8,5-6; 1 Кор. 12,3; 1 Кор. 16,22; Рим. 10,9; Кол. 2,6 і ін.); дуже ймовірно, що це було спадщиною літургійної традиції ранньої палестинської Церкви^[75]. У канонах Страсного Тижня Христос оспівується як Господь [Κύριος]: «пізнавши в мені Господа – оспівуйте і превозносіте по всі віки!»^[76]; «Який є всіх Господь і Бог отців наших»^[77].

За богословієм св. Павла Церква перебуває в неперервному святкуванні Пасхи, бо Христос своєю смертю і воскресінням здійснив спасіння, праобразом якого був Вихід з Єгипту: «Пасха наша, Христос, принесений у жертву» (1 Кор. 5,7)^[78]. Таке бачення пасхального таїнства передано у канонах Страсного Тижня: «і тим, за кого мав умерти, Сам Себе, як суща Пасха, переджертвував»^[79]; «як овеча, волокли Тебе на неправедне заколення – всіх Владику»^[80].

Вчення про спасіння відображено у посланнях св. Павла через паралель Адама і Христа – нового Адама (1 Кор. 15,21-23; 15,45-49; Рим. 5,12-21), які символічно розглядаються як праобраз і образ (антитип і тип). Через першого Адама ввійшов у світ гріх, смерть, втрата благодаті; через другого — повернення до благодаті, «нове творіння», обітниця життя^[81]. Св. Іриней Ліонський (+202) розглядає це вчення про відновлення Адама у Христі, новому Адамі, у світлі всезагального Божого задуму спасіння (ікономія)^[82]. А св. Григорій Богослов (+390) зворушливо порівнює в деталях Страсті Христові з гріхопадінням Адама: «Тому Древо за дерево і руки за руку – руки, мужньо розпростерті, за руку, нестримно простягнуту; руки цвяхами прибиті – за руку свавільну … Тому піднесення на хрест за падіння, жовч за споживання [забороненого плоду], терновий вінець за погане панування, смерть за смерть … поховання за повернення в землю, воскресіння за повстання. Усе це було для нас Божим певним вихованням і лікуванням нашої немочі, яке повертає старого Адама туди, звідки він упав, і приводить до дерева життя, від якого віддалив нас плід дерева пізнання, який ми передчасно й нерозсудливо скуштували»^[83].

Паралель двох Адамів оспівується у канонах Страсного Тижня у світлі вчення про відкуплення: «Послужити сам прийшов я … зубожілому Адамові, у чий образ власновільно зодягнувся, і покласти хочу мою душу на викуп за нього»^[84]. Також питання тридення смерті [triduum mortis], тобто де був Христос в період між хресною смертю та воскресінням, розглядається у світлі спасенного визволення старого Адама Новим. У згоді із вченням «Зішестя в ад» [κατελθόντα εἰς τὰ κατώτατα], загальноприйнятого для християн з найдавніших часів, широко засвідченого в Отців Церкви, як східних, так і західних^[85], св. Косма Сладкопівець виголошує: «до першого Адама – Другий, що во вишніх живе, зійшов аж до Адових схронів»^[86].

Оскільки Страсті, Смерть і Воскресіння – це вирішальний етап Божого плану спасіння, у канонах Страсного Тижня роздумується над богословським питанням воплочення Сина Божого у світлі вчення про спасіння^[87]. Сам Бог взяв на себе ініціативу спілкуватися з людиною, увійшовши в її історію^[88]. Справжньою причиною смерті Ісуса є та сама, що й причина Його воплочення: любов Божа, що виявляється у милосерді та прощенні^[89]. Св. Косма у канонах на Страсний Тиждень вказує, що Божа людинолюбність [φιλανθρωπία] є причиною воплочення та Страстей: Син Божий, людинолюбний, применшив, спустошив Себе Самого з милосердя до впалої людини і аж до страждань безстрасно приклонився^[90]. Св. Косма Сладкопівець іменує Христа найменуваннями «Спаситель» [Σωτὴρ][91], «Ізбавитель» [Ῥύστης][92], «Відкупитель» [Λυτρωτής][93], підкреслюючи, що воплочене Слово, Син Божий, з власної волі, добровільно віддав себе на страждання і смерть заради нашого спасіння: «Послужити сам прийшов я … зубожілому Адамові, у чий образ власновільно зодягнувся, і покласти хочу мою душу на викуп за нього»^[94]. Слово викуп (λύτρον або ἀντίλυτρον), вжите в Новому Завіті в контексті страстей і смерті Ісуса Христа, становить ціль месіанської місії Сина Божого, який прийшов щоб послужити й віддати своє життя як викуп (Мк. 10,45; Мт. 20,28; 1 Тим. 2,6; Тит 2,14; 1 Пт. 1,18-19). Так і в канонах Страсного Тижня відображено біблійне вчення, що остаточною ціллю воплочення є відкуплення нас із гріхів: «Ти, Звершителю наш, зодягнувся у таке саме, як наше, стражденне тіло – на відкуплення нас із гріхів невідання»^[95], «на спасіння нам»[96], як сказано у Нікейському Символі віри: «Він задля нас, людей, і нашого ради спасіння …»^[97]. Тим самим сотеріологічним терміном «λυτροῦμαι» у каноні Великої Суботи описано визволення з аду наших праотців: «вражий Ад роззброєно! … Адама і Єву визволяю я з усім їх родом»^[98]. У світлі Послання до Євреїв (9,11-12; 2,17) і Послань св. Івана Богослова (1 Ів. 2,2; 4,9-10) смерть Ісуса Христа розглядається як відкуплення [λύτρωσις] та умилостивлення-примирення [ἱλασμός]. У канонах на Страсний Тиждень це сотеріологічне поняття виражається тим же терміном умилостивлення [ἱλασμός]: «Єдинородного бо Сина, Благий, послав єси у світ умилостивленням»^[99].

У каноні Страсного Четверга розповідається про заснування Таїнства Пресвятої Євхаристії на Тайній Вечері; ця спасенна подія також розглядається у світлі вчення про спасіння: «Ізбавительною для всього смертного роду, Твоєю чашею, Благий, напоїв єси Твоїх учнів»^[100], «Тіло, що гріх відпускає, і Божественну Кров, що за світ проливається»^[101]. Ісус Христос – Архиєрей-Первосвященник (Євр. 9,11), який приносить жертву Самого Себе: «Ти бо Сам Себе священнодієш»^[102].

Слово Боже, через Якого все було створено, є кінцевою ціллю, сповненням і відновителем створеного всесвіту^[103]. Всеохоплююче значення спасительного діяння Воплоченого Слова для спасіння всього людства, через єдину і досконалу жертву відкуплення^[104], розкривається в богословських поемах Страсного Тижня: «Йдучи на страсті, що всім Адамовим нащадкам пролили безстрастя, Христе»^[105]; «все перетерпівши, всіх спас єси»^[106]. Слово Боже, Премудрість роджена Богом перед віками (Прип. 8,24-25) для діл спасіння: «Творительку-Премудрість, Отець народжує мене перед віками; Він учинив мене началом шляхів для діл, що нині тайно звершуються»^[107]. Тайна волі Отця: об’єднати [ἀνακεφαλαιώσασθαι – відновити, відбудувати, привести назад] все у Христі: небесне й земне (Еф. 1,10)^[108].

Отож, слід ствердити, що канони Страсного Тижня підсумовують представлене у Отців Церкви вчення про Христа у повній згоді із догмами церковних Соборів. Тут подаємо уривки із канонів Страсного Тижня, які переказують христологію, викладену на Халкидонському (451) та Константинопольському Соборах (553): «той же Христос є Бог і чоловік»^[109]; «Я, Творець, багатий Божеством … хоч безстрасний я по Божеству»^[110]; «Ти, Звершителю наш, зодягнувся у таке саме, як наше, стражденне тіло»^[111]; «Господь усього і Звершитель Бог, зубожівши, з Собою, Безстрасний, творіння з’єднав»^[112]; «Владиці всіх – Христові»^[113]; «будучи нествореним з природи Словом»^[114]; «Як людиною я є по сутності, не по сповидності, так і природа, що зо мною з’єдналася, – Божественна дією взаємообміну; тим-то мене, єдиного Христа, пізнайте, що зберігає те, із чого, в чому і чим став я»^[115]; «спустошив Себе Самого з милосердя без переміни і аж до страждань безстрасно приклонився, Слове Божий»^[116]; «Хто життя тримає в долоні»^[117]; «Творця всіх»^[118]; «всіх Владику»^[119]; «Дане народам Життя … єством Життєдавця»^[120]; «Умертвлений був єси, але не відлучився від плоті, Слове, якій став єси причасний; бо, хоч і зруйнований був Твій Храм у час страждання, але й тоді єдиною була Іпостась Божества і плоті Твоєї, бо в обох них єдиний єси Син, Слово Боже, Бог і Чоловік»^[121]; «хоч і постраждало взяте з праху єство Твоєї плоті – Божество зосталося безстрасним»^[122]; «І в Аді, і у гробі, і в Едемі єдиним залишалося Божество Христове і нерозлучним з Отцем і Духом»^[123]; «ось бо до мерців причисляється Той, Хто во вишніх живе»^[124]; «… Йосиф з Ариматеї: бо мертвого бачачи й нагого – над усіма Бога»^[125]; «бо з волі Своєї під землею запечатується Той, Хто во вишніх живе, і як обманник – Бог знеславлюється!»^[126]; «Безначальний Сину, нині ж Тебе, Боже мій, бездиханного бачачи, мертвого»^[127]; «ворогів бо поразивши на хресті, як Бог, знов востану я»^[128]. Зібравши разом ці глибоко богословські поетичні вирази у канонах на Страсний Тиждень, можна було б скласти справжній христологічний трактат.

Христологічні істини нерозривно супроводжуються догмами вчення про Діву Марію, «сущу Богородицю», «що без зотління Бога Слово породила»^[129], породила Безначального Сина^[130]. Від Неї Син Божий «зодягнувся у таке саме, як наше, стражденне тіло»^[131]. Вона «Невмістимого Бога в лоні вмістила»^[132]. У канонах також згадується маріологічні вчення про надприродне зачаття: «Сина, якого без сімені зачала єси в утробі»^[133], та про надзвичайне народження: «При дивному народженні Твоєму надприродньо уникнувши болів …»^[134]. Тому Богородиця – Непорочна і Пречиста: «прийдіте, возвеличмо Непорочну і Пречисту Матір Еммануїлову»^[135]. Канони Страсного Тижня оспівують Богородицю і закликають вірних до почитання Пресвятої Діви Марії, а Господь запевняє: «вознесу в славі, як Бог, тих, що вірою і любов’ю безнастанно Тебе величають»^[136]. Ми возносимо наші благання до Христа Бога, «через Неї приносячи Народженому з Неї молитву»^[137], бо Матір Божу ублажають всі роди (Лк. 1,48): «Її ублажаючи, ми, всі роди, Тебе величаємо»^[138].

3.1. Великий Понеділок: Неописанне низходження Слова Божого, щоб послужити зубожілому Адамові

Богословські роздумування у трипіснці на Страсний Понеділок основуються на ранньохристиянському гімні, включеному у Послання до Филип’ян (2,6-11), який є підсумком христології св. апостола Павла^[139]. Пісня 1 розповідає про неописанне низходження предвічного Слова Божого[140], про Його добровільне умалення у прийнятті вигляду слуги, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж – хресної (Фил. 2,7-8)^[141]. У інших піснях трипіснця Великого Понеділка викладається вчення Христове про чесноти смирення і миру: «мир майте між собою та з усіма, і вивищуйтеся мудрістю смирення» (пор. Фил. 2,5), «щоб у Царстві Отця зо мною і прославитися»^[142]. Усі строфи, за винятком ірмосів, укладені у формі промови Ісуса Христа перед своїми учнями. Господь являє їм тайну Свого воплочення: «Послужити сам прийшов я … зубожілому Адамові»^[143]. Спаситель навчає своїх учнів про справжню поведінку християнина: «не мудруйте про високе, радше керуйтеся смиренним»[144].

Від початку канону св. Косма вводить нас у глибину християнського богословія, драматично представляючи оцю паралель поміж Божим задумом спасіння свого народу у Старому Завіті та його сповненням у Новому. Ірмос 1 пригадує про чудесне спасіння вибраного народу від запеклого переслідування фараоном на Червоному морі (Вих. 15,1-19); це одне з найбільш вражаючих діянь старозавітного Божого задуму спасіння^[145]:

Непрохідне схвильоване море Божим Своїм велінням осушив і пішим через нього Ізраїльський народ провів Господь – Йому співаймо, славно бо прославився!^[146]

Тропарі, натомість, розкривають таїнство воплочення, неописанне низходження [κατάβασις] Слова Божого (Фил. 2,6-11), центральний момент Божого спасительного діяння у Новому Завіті:

Неописанне Слова Божого низходження: той же Христос є Бог і чоловік; Божество Своє не вважаючи здобиччю, Він, прийнявши вигляд слуги, являє його учням, славно бо прославився[147].

«Послужити сам прийшов я, Творець, багатий Божеством, зубожілому Адамові, у чий образ власновільно зодягнувся, і покласти хочу мою душу на викуп за нього, хоч безстрасний я по Божеству»[148].

Як бачимо, той самий приспів вкінці строф (ἐφύμνιον) «славно бо прославився» [ἐνδόξως γὰρ δεδόξασται] (Вих. 15,1) в ірмосі відноситься до Бога Отця, а в першому тропарі – до Слова Божого, до Бога Сина. Це підкреслює єдність спасительного Провидіння Божого в обох Завітах: той же всемогутній Бог, який спасає народ Ізраїля на Червоному морі, і тому «славно бо прославився!», той самий Бог посилає Свого Єдинородного Сина (Ів. 3,16), який у вигляді слуги (Фил. 2,7) приходить послужити зубожілому Адамові, і тому Син Божий «славно бо прославився» (Вих. 15,1)^[149].

Незважаючи на обмеження, викликувані правилами рівноскладовості та однаковонаголошуваності у візантійській поезії, строфи пісні 1 Великого Понеділка висвітлюють надзвичайно глибокі богословські поняття вчення про Христа, представляючи зріле православне богослов’я у повній гармонії з доктриною, вираженою в актах Вселенських соборів та у вченні Отців Церкви. Підкреслюючи віру в передіснування (praeexistentia) предвічного Сина Божого (Споконвіку було Слово – Ів. 1,1), богословіє христологічного гімну із Послання до Филип’ян (2,6-11), що пронизує увесь цей трипіснець^[150], збагачується багатьма іншими поняттями, як біблійними (Христос Слово, Христос Премудрість, Христос Творець, Христос Господь, Христос Страждаючий Слуга, Христос «багатий Божеством»[151] [пор. 2 Кор. 8,9], що дав себе самого як викуп за всіх [1 Тим. 2,6] і ін.), так і патристичними («той же Христос є Бог і чоловік»[152], «безстрасний по Божеству»[153], «у образ Адама власновільно зодягнувся»[154] і ін.). Споконвічне, передіснуюче Слово Боже, Творець світу, неописанно сходить на землю; Він – один і той же у двох природах, Божій і людській, «не вважаючи здобиччю Божество Своє»[155] (пор. Фил. 2,6). «Творець, багатий Божеством»[156] добровільно «власновільно зодягнувся»[157] в образ слуги (пор. Фил. 2,7), тобто в образ людини, Адама, оскільки прийшов «послужити зубожілому Адамові»[158]. Хоч Слово, Син Божий «безстрасний по Божеству»[159], Він, однак, прийшов, щоб перенести страждання, «покласти душу на викуп»^[160] за впалу людину.

«Неописанне Слова Божого низходження»[161] – початкова фраза, немов вступний акорд до канонів Страсного Тижня, йде в руслі вчення Константинопольського Собору (553), який дуже наголошує, що Слово – єдиний суб’єкт воплочення^[162]; цей тропар, власне, представляє Слово Боже як суб’єкт «неописанного низходження». Ймовірне джерело натхнення вступної фрази тропаря – це богословський трактат Про Божі імена Діонісія Ареопагіта, який говорить по тайну воплочення Христа як невимовну [ἄρρητος]: «Та божественне утворення Ісуса за нашою природою осяйніше від усякого богословія, ніяким словом воно невимовне та жодному уму незбагненне … І те, що Він узяв на себе сутність чоловіка, ми перейняли як таїнство»^[163].

Далі слідує пояснення, чому низходження Слова Божого означується як «неописанне». Никодим Святогорець перелічує різні низходження [καταβάσεις] у Святому Письмі (Бут. 11,5; 18,21; Вих. 3,8; 19,20; Дан. 3,49; Чис. 12,5 і ін.). А в останні часи Слово Боже сходить у богодостойному низходженні і нашого ради спасіння стає досконалою людиною «як я, крім гріха». Неописанність цього низходження Слова Божого полягає в тайні вочоловічення [ἐνανθρώπησις], тобто в з’єднанні двох природ в єдиній іпостасі без злиття і нероздільно^[164].

Далі у цьому ж тропарі подається інтерпретаційна парафраза біблійного уривку із Послання до Филип’ян 2,6 «Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом». У біблійному тексті йдеться про Божу природу-подобу (ἐν μορφῇ θεοῦ ὑπάρχων) та про «рівність із Богом» (τὸ εἶναι ἴσα θεῷ), а в каноні ця біблійна цитата подається у світлі богословського вчення про дві природи Христа, розробленого Отцями Церкви та прийнятого на Вселенських Соборах; канонописець підкреслює догму про Божество Христа: «той же Христос є Бог і чоловік; Божество Своє не вважаючи здобиччю»[165].

Таїнство воплочення в христологічному гімні в Посланні до Филип’ян 2,6-11 виражається через парадокс: Ісус Христос «існуючи в Божій природі-подобі» (ἐν μορφῇ θεοῦ ὑπάρχων), прийняв «вигляд слуги» (μορφὴν δούλου λαβών); а також будучи рівним Богові (τὸ εἶναι ἴσα θεῷ), став «подібним до людини» (ἐν ὁμοιώματι ἀνθρώπων γενόμενος). Тут протиставлення протилежних понять: споконвічне, передіснуюче Слово Боже рівне Богові, а отже, безсмертне, приймає на себе цілковито людське існування з участю смерті. Тут, схоже, виражається контраст поміж двома крайніми поняттями: з однієї сторони Боже володарювання, а з іншої служіння. Цю концептуальну антитезу використовує св. Косма Сладкопівець, поглиблюючи богословське пояснення біблійного тексту: «Божество [τὸ θεὸς] Своє не вважаючи здобиччю, Він, прийнявши вигляд слуги [ἐν τῷ μορφοῦσθαι δοῦλον] …»^[166]. У навчанні св. Павла (Фил. 2,6-11; Гал. 4,1-11; 4,21-5,1; Рим. 8,15) невідкуплене людство є по суті рабством^[167], а Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні (Гал. 5,1).

Розкриваючи і пояснюючи біблійне вчення про низходження Сина Божого, що прийняв вигляд слуги (Фил. 2,7), канонописець у наступному тропарі переходить до роздумів над євангельським уривком: Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але — послужити (διακονῆσαι) й дати життя своє на викуп за багатьох (Мт. 20,28; пор. Мк. 10,45; Лк. 22,27; Ів. 13,12-15)^[168]. Тропар починається саме тим, застосованим у Євангелії, дієсловом «послужити» [διακονῆσαι]: «Послужити сам прийшов я … зубожілому Адамові»^[169]. Поняття слуги, який прийшов послужити й віддати своє життя, часто постає як натяк на пісні страждаючого Слуги в книзі пророка Ісаї^[170]: в Ісусі Христі – сповнення пророцтв про страждаючого Слугу. Місія і, передовсім, страждання і смерть Христа розуміються у світлі Слуги Ягве із книги пророка Ісаї^[171]. Слуга Ягве «видав на смерть свою душу [себе самого] … він узяв на себе гріхи багатьох» (Іс. 53,12)^[172]. Таємнича постать страждаючого Слуги, якого відкидають, зневажають, але Він спасає народи, беручи на свої плечі гріхи всього світу, приносячи таким чином спокутну жертву вселенського значення (Іс. 49,3-6), пояснюється в Діяннях Апостолів (3,13; 4,27; 4,30) як образ Месії, тобто Ісуса Христа, слуги Божого^[173]. Терпіння, страждання, смерть і возвеличення Слуги Ягве мають спасенне значення. Його страждання є заступницьким стражданням, хоча і невинним, Він страждає за «гріхи наші», за «гріхи багатьох» (Іс. 53,5.8.12), Його Страсті є причиною спасіння для інших^[174]: «Ось пощастить Слузі моєму; він вознесеться, піде вгору, стане вельми великим … Зневажений … Він же був поранений за гріхи наші … Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані … провини нас усіх Господь поклав на нього. Його мордовано … за гріхи народу свого його побито аж до смерти … Слуга мій виправдає багатьох, їхні беззаконня понесе на собі … він узяв на себе гріхи багатьох і за грішників заступався» (Іс. 52,13 – 53,12).

Щоб ще більше аргументувати догму про рівність із Богом [τὸ εἶναι ἴσα θεῷ] (Фил. 2,6) передіснуючого предвічного Слова, св. Косма Маюмський збагачує канон ще одним уривком із послань св. Павла: «… Господа нашого Ісуса Христа, що задля вас став бідним, бувши багатим …» (2 Кор. 8,9). Як Син Божий, Христос – багатий, оскільки рівний Отцю і оскільки «у ньому враз з людською природою живе вся повнота Божества» (Кол. 2,9), однак Він прийняв на себе людську природу, ставши таким чином частиною цього світу слабкості та смерті^[175]. Саме у цьому руслі богословії св. Павла автор канону продовжує свою поетичну мову: «Я, Творець, багатий Божеством … покласти хочу мою душу на викуп за нього [зубожілого Адама]»^[176].

Словами «применшив себе самого» (дослівно: зробив себе порожнім, пустим) [ἑαυτὸν ἐκένωσεν] (Фил. 2,7) св. Павло вказує на добровільне зубожіння Христа у воплоченні^[177]. Христос добровільно звів себе до безсилля, прийнявши стан слуги^[178]. «Існуючи в Божій природі» [ἐν μορφῇ θεοῦ ὑπάρχων] (Фил. 2,6), Син Божий посідає Божу силу і славу; та Він добровільно полишив їх, «прийнявши вигляд слуги» (Фил. 2,7), залишаючись нероздільно з Отцем і Духом^[179]. Передіснуючий предвічний Син Божий, існуючи в Божому способі буття, своїм воплоченням обирає спосіб буття, що приховує його властиве буття^[180]. Причина цього применшення-умалення [κένωσις] Слова Божого полягає в незмірній щедрості Божої любові [ἀγάπη], що проявляється у створенні світу та в ізбавительному воплоченні. Применшення-умалення [κένωσις] воплочення полягає в тому, що Син Божий, залишаючись, безперечно, тим, ким Він був відвічно, все ж заради спасіння упалого людства, приймає на себе стан творіння підлеглого стражданню і смерті. Так Божа любов нас спасає, втілюючи в життя ту покору і послух, які гордість гріха відкинула^[181]. Щоб відзначити це свобідне і добровільне умалення [κένωσις] Слова Божого, св. Косма у каноні використовує термін «власновільно» [ἑκὼν]: «Послужити сам прийшов я, Творець, багатий Божеством, зубожілому Адамові, у чий образ власновільно зодягнувся, і покласти хочу мою душу на викуп за нього»^[182]. Син Божий абсолютно добровільно прийняв на себе вигляд слуги (Фил. 2,7), щоб відкупити і звільнити людину від вічного наслідку прокляття гріха. Не було жодної доконечності ні зовнішньої, ні внутрішньої, ані жодного насильницького стимулу, ні жодного іншого принципу, який міг би вплинути чи спонукати Слово Боже прийняти це служіння. Єдина спонука воплочення лежить у глибинах невимовної Божої любові: із надзвичайної своєї людинолюбності Творець узяв у свої обійми зубожілого прародича Адама^[183]. Згідно із вченням Христа, умовою і ознакою найбільшої любові є віддати своє життя: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15,13). Отже, Син Божий прийшов, щоб перенести страждання, бути розп’ятим і померти із надзвичайної любові до людей^[184].

Прояв сили і слави Слова Божого виявляється у воплоченні, тобто в прийнятті на себе людської природи^[185], у його низходженні до людського упокорення і немочі, як навчав св. Василій Великий (+379): «Бо це є величезним доказом сили, що Бог міг бути в людській природі. Бо не так устрій неба і землі, і моря, і повітря, і створення найбільших стихій, і чогось, якщо помислимо, надсвітового чи підземного, являє силу Слова Божого, як Божий задум [οἰκονομία] вочоловічення і низходження до упокорення і немочі людської природи»^[186]; «Невже ж така дбайливість про нас спонукають нас думати про Нього низько? А чи навпаки, вони викликають у нас захоплення великою могутністю і водночас людинолюбієм Спаса? Адже Він і благоволив «співчувати нашим недугам» (Євр. 4,15), і зміг зійти до нашої немочі. Бо не так небо, і земля, і неозорість морів, і живі істоти у водах і на землі, і рослини, і зорі, і повітря, і пори року, і різноманітний благоустрій всесвіту, доказують всеперевершуючу Його могутність, як те, що неосяжний Бог зміг безстрасно через плоть вступити в боротьбу зі смертю, щоб своїм стражданням подарувати нам безстрасність (звільнення від страждань)»^[187].

Богословіє свобідного і добровільного умалення [κένωσις] Слова Божого у цьому ж тропарі виражено через означальний займенник сам [гр. «αὐτός» без артикля]: «Послужити сам прийшов я» [Διακονῆσαι αὐτὸς ἐλήλυθα]^[188]; це більш дослівно можна передати «Я сам особисто [лат. «ipse»] прийшов послужити».

Першим священничим актом Ісуса є Його вхід у світ, щоб учинити волю Отця: «Тому, входячи у світ, говорив: Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло мені. Ти не вподобав собі ні всепалень, ні жертви за гріхи. Тоді я сказав: Ось іду, бо у сувої книги написано про мене, щоб учинити твою волю, Боже» (Євр. 10,5-7; Пор. Пс. 39,7-9). Священство Ісуса, яке розпочалось із воплочення, сповнюється жертвоприношенням на хресті^[189]. Далі тропар подає сотеріологічну формулу із І-го Послання до Тимотея (2,5-6), яка підкреслює універсальність спасительного діла Христа та унікальність посередництва Ісуса за всіх людей: «Один бо Бог, один також і посередник між Богом та людьми — чоловік Христос Ісус, що дав себе самого як викуп за всіх» (1 Тим. 2,5-6)^[190]. Це богословіє поетично виражено в тропарі: «прийшов я, Творець … і покласти хочу мою душу на викуп за нього [Адама]»^[191].

Тропар завершується виразом «безстрасний я по Божеству» [ὁ ἀπαθὴς θεότητι]^[192], апелюючи до філософського вчення про безстрасність і самодостатність Бога, що сягає Аристотеля (+322 до Хр.)^[193], зустрічається у Климента Олександрійського (+бл.215)^[194], який також приписує ці прикмети Слову Божому^[195], і остаточно це вчення систематизоване в догматичному богословії св. Івана Дамаскина (+749/750)^[196]. Отож, у каноні безстрасність, як прикмета Божої природи, належить Сину Божому. Тут христологічна антиномія «безстрасний Бог прийшов перетерпіти страсті (страждання)» поетично виражається через концептуальну антитезу: «прийшов я, Творець … покласти хочу мою душу на викуп за нього, хоч безстрасний я по Божеству»^[197]. Ці богословські роздуми натякають на богословіє Слова-Творця виражене у посланнях св. Павла та в Пролозі до Євангелія св. Івана Богослова^[198]. Беручи до уваги, що творіння світу – це суто діло Боже, св. Юстин Мученик (+бл.165), Татіан (+185)^[199], св. Теофіл Антіохійський (ІІ ст.)^[200] та св. Іриней Ліонський (+202)^[201] викладали вчення про посередництво Слова Божого у створенні світу^[202].

Ірмос 8: Злякався рівноцінного душі, непорочного тіла благочестивих отроків і відступив вогонь непогамовний, живлений паливом без міри; коли ж змарніло всеживуче полум’я, пісня віковічна піднеслася: «Всі творіння, Господа оспівуйте і превозносіте по всі віки!»^[203].

Ірмос 8 Трипіснця на Страсний Понеділок, повен метафор і гіпербол, оспівує чесноти благочестивих отроків в печі (Дан. 3,57-72), які непорочні душею не злякались непогамовного вогню і непорочні тілом не стали на коліна перед ідолом^[204]. Старозавітна пісня віковічна, яку співають три отроки у Вавилонській печі «Всі творіння, Господа оспівуйте і превозносіте по всі віки!» (Дан. 3,57)^[205], прославляючи велич Божу, у наступних двох тропарях звернена до Христа і поетично так представлена, що сам Христос закликає апостолів: «пізнавши в мені Господа – оспівуйте і превозносіте по всі віки!»^[206]. У такий спосіб підкреслюється одність Божого задуму спасіння (ікономії) обох Завітів і водночас ще раз стверджується догма про Божество Сина Божого. Автор канону тут входить в богословіє «Христос – Господь [Κύριος]», глибоко виражене у посланнях св. Павла. Загалом св. Павло застосовує цей титул до Ісуса близько 230 разів, деякі уривки походять із традицій раніших від св. Павла (наприклад: Рим. 10,9; 1 Кор. 12,3; Фил. 2,11). Визнання Ісуса Господом було відмітною ознакою християн (Рим. 10,9). Св. апостол Павло зберігав здебільшого ім’я Бог для Отця, а імена Господь або Син Божий для Ісуса. Ставлячи Ісуса Христа як Господа поруч із Богом Отцем, св. Павло навіть підрозділяє юдейське сповідування єдиного Бога «Шема» («Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю» Втор. 6,4-5), ототожнюючи Бога з Отцем і Господа з Ісусом Христом: «для нас, однак, є лиш один Бог, Отець, від якого все і для якого — ми; і один Господь Ісус Христос, через якого — усе, і ми через нього» (1 Кор. 8,6). Найменування «один Господь» розширює розуміння «Шема» («Слухай, Ізраїлю»), включаючи в нього Ісуса Христа. Використовуючи класичний монотеїстичний текст юдаїзму, св. апостол Павло викладає християнське розуміння Бога; визнаючи Ісуса як Господа, він переосмислює юдейський монотеїзм, переходячи таким чином до христологічного монотеїзму^[207].

«Тоді всі впізнають у вас моїх учнів, якщо мої заповіді збережете», – говорить Спаситель друзям, на страждання йдучи; – «мир майте між собою та з усіма, і вивищуйтеся мудрістю смирення; і, пізнавши в мені Господа – оспівуйте і превозносіте по всі віки!»[208]

«Хай протилежною до язичницького звичаю буде ваша влада над співбратами; бо сваволя є не моїм жеребом, а насильством. Тож хто між вами хоче поперед інших бути вибраним, хай буде з усіх найостаннішим; і, пізнавши в мені Господа – оспівуйте і превозносіте по всі віки!»[209]

Продовжуючи тему добровільного умалення Слова Божого і, отже, Його небесного вивищення (Фил. 2,6-11)^[210], св. Косма у тропарях пісень 8 і 9 розвиває тему про смиренні помисли. У дусі вступного заклику, що передує христологічному гімну: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі» (Фил. 2,5), автор канону пригадує напучення Христа на тему смиренного служіння, зокрема сказані перед Його страстями «на страждання йдучи»^[211]: «вивищуйтеся мудрістю смирення» (пор. Мт. 23,12)^[212], «хто між вами хоче поперед інших бути вибраним, хай буде з усіх найостаннішим» (пор. Мк. 9,35)^[213], «з висоти прийміте мудрий розум, достойний Божественного Царства»^[214], «Споглядаючи мене … не мудруйте про високе, радше керуйтеся смиренним (Мт. 11,29; Рим. 12,16); пийте чашу мою, яку я п’ю (Мт. 20,22)»^[215]. Тема про смиренні помисли, «які були й у Христі Ісусі» (Фил. 2,5; Мт. 11,29), проходить через увесь трипіснець Великого Понеділка і знаходить своє завершення у тропарях пісні 9, у яких двічі згадується про нагороду в Царстві Отця: «… Божественного Царства, в якому ви прославитеся, сяючи світлопромінніше від сонця!»^[216], «щоб у Царстві Отця зо мною і прославитися»^[217] (Мт. 13,43; Мт. 20,21 і далі; Рим. 8,17)^[218]:

«Всяку скверну пристрастей відкинувши, з висоти прийміте мудрий розум, достойний Божественного Царства, в якому ви прославитеся, сяючи світлопромінніше від сонця!» – Твоїм Апостолам прорік Ти, всіх Премудросте[219].

«Споглядаючи мене», – мовив Ти, Господи, Твоїм учням, – «не мудруйте про високе, радше керуйтеся смиренним; пийте чашу мою, яку я п’ю, щоб у Царстві Отця зо мною і прославитися»[220].

Фактично, у каноні Страсного Понеділка хід думки – такий же, як у ранньохристиянському христологічному гімні, включеному св. Павлом у Послання до Филип’ян (2,6-11). Цей біблійний текст дуже важливий для морального повчання християнської спільноти. Апостол дораджує смиренність, безкорисливу любов і піклування про благо ближніх, закликаючи филип’ян наслідувати Христа: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі» (Фил. 2,5). Тоді як перша частина христологічного гімну оспівує умалення, пониження Сина Божого у воплоченні і Його хресну смерть в образі слуги (Фил. 2,6-8), друга частина звеличує небесне вивищення, всесвітнє вселенське поклоніння Господу Ісусу Христу^[221]. Такий же розвиток повчань подає св. Косма у каноні Великого Понеділка: тоді як у пісні 1 оспівується добровільне низходження, умалення Слова Божого та Його упокорення до вигляду слуги, щоб послужити зубожілому Адамові, у піснях 8 і 9 автор канону заохочує нас наслідувати цей великий приклад смирення, запевняючи прославлення і світлопромінне сяяння в Царстві Отця.

У пісні 8 викладено християнське соціальне вчення, якою повинна бути влада; тут язичницькому звичаю сваволі та насильства протиставляється природне право людини на свободу волі, акцентуючи на вченні Христа, що суть влади полягає у вільному служінні співбратам на благо (Мк. 9,35, Ів. 13,14-15): «Хай протилежною до язичницького звичаю буде ваша влада над співбратами; бо сваволя є не моїм жеребом, а насильством. Тож хто між вами хоче поперед інших бути вибраним, хай буде з усіх найостаннішим»^[222]. Тут теж підкреслюється важливість миру: «мир майте між собою та з усіма» (Мк. 9,50, Євр. 12,14)^[223], а також наголошується на новій заповіді Христа, яка полягає в братерській любові: «Тоді всі впізнають у вас моїх учнів, якщо мої заповіді збережете»^[224] (Ів. 13,34-35; 15,10)^[225].

Ірмос 9 христологічне вчення збагачує церковними догмами про Діву Марію:

Возвеличив єси, Христе, Богородицю, Яка Тебе зродила і від Якої Ти, Звершителю наш, зодягнувся у таке саме, як наше, стражденне тіло – на відкуплення нас із гріхів невідання; Її ублажаючи, ми, всі роди, Тебе величаємо[226].

Від Богородиці Христос прийняв «таке саме, як наше, стражденне тіло»[227], тому Пресвяту Богородицю ублажають і величають усі роди (пор. Лк. 1,48)^[228]. Найменування «Богородиця» [Θεοτόκος] зустрічається уже на папірусі 3-го ст. у грецькому тексті древньої молитви «Під Твою милість» [Ὑπὸ τὴν σὴν εὐσπλαγχνίαν / Sub tuum praesidium], яка виражає уповання на заступництво Богородиці Діви^[229]. На заперечення Несторія (+бл.451), який вважав титул «Богородиця» недоречним і хотів замінити його на «Христородиця», остаточну відповідь дав Ефеський Собор (431), затвердивши правомірність вживання терміну «Богородиця» та його точне значення^[230]. Після Ефеського Собору (431) найменування «Богородиця» уже ніхто не піддавав серйозному сумніву, радше цей титул став парадигмою, засвідченням правдивої віри у Воплочене Слово^[231]. Це істинне вчення про Богородицю підсумовує св. Іван Дамаскин: «Тому справедливо і воістину святу Марію називаємо Богородицею, бо це найменування виявляє усе таїнство Божого задуму спасіння (ікономії)»^[232]. Ця древня християнська традиційна доктрина про Богородицю синтетично виражена у каноні Великого Понеділка: «Возвеличив єси, Христе, Богородицю, Яка Тебе зродила і від Якої Ти, Звершителю наш, зодягнувся у таке саме, як наше, стражденне тіло»^[233]. Тут знову концептуальна антитеза та христологічна антиномія. Як навчав уже Климент Олександрійський (+бл.215), Бог «не підлягає страстям-стражданням [οὐδὲ ὁμοιοπαθής] і потребам як роджені істоти»^[234]. У каноні за допомогою цього ж філософського терміну «такий самий стражденний» [ὁμοιοπαθής] представлена христологічна антиномія: безстрасний Бог «зодягнувся у таке саме, як наше, стражденне-страсне тіло [ἡμῶν ὁμοιοπαθὲς]»^[235], щоб могти страждати і померти заради нашого спасіння: «на відкуплення нас із гріхів невідання»^[236]. Він прийняв справдешнє автентичне тіло, однак без елементу гріха^[237].

Ймовірним джерелом натхнення для ірмоса 9 могла бути проповідь св. Івана Дамаскина Слово про усохлу смоковницю, яка починається викладом богословського вчення про воплочення Слова Божого, вживаючи ту ж термінологію, що і в ірмосі: «Слово, не залишаючи надр Отчих, неописанно зачалося в лоні Діви, ставши заради мене тим, чим я є; Слово, безстрасним [ἀπαθής] будучи по божеству, зодягнулося в таке саме стражденне як моє [ὁμοιοπαθές] тіло»^[238]. Ірмос 9 дуже подібно передає цю богословську думку: «… Богородицю, Яка Тебе зродила і від Якої Ти, Звершителю наш, зодягнувся у таке саме, як наше, стражденне [ὁμοιοπαθές] тіло»^[239].

Ірмос 9 завершується нашою відповіддю на біблійний Марійський гімн «Величає душа моя Господа» (Лк. 1,46-55), натякаючи на сповнення пророчих слів «ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди» (Лк. 1,48): «Її ублажаючи, ми, всі роди»^[240].

Оскільки увесь ірмос 9 звернений до Христа, то й завершальні слова «Тебе величаємо», які часто вкінці ірмоса 9 у різних канонах звернені до Богородиці, тут, у Трипіснці Великого Понеділка, величають Христа:

Возвеличив єси, Христе, Богородицю, Яка Тебе зродила і від Якої Ти, Звершителю наш, зодягнувся у таке саме, як наше, стражденне тіло – на відкуплення нас із гріхів невідання; Її ублажаючи, ми, всі роди, Тебе величаємо[241].

Отож, підсумовуючи, коротко скажемо, що трипіснець Страсного Понеділка, беручи за основу христологічний гімн із Послання Филип’ян 2,6-11, розповідає про «неописанне низходження» [ἡ ἀπόρρητος κατάβασις] Слова Божого, щоб послужити «зубожілому Адамові» (пісня 1). Викладаючи напучення Ісуса про чесноти смирення та миру, трипіснець закликає до істинно християнського поводження (пісні 8,9)^[242].

3.2. Великий Вівторок: Чувайте з сяйливими світильниками!

Двопіснець на Страсний Вівторок підхоплює, продовжує й органічно розвиває завершальну тему трипіснця Страсного Понеділка про прославлення у Царстві Божому, як нагорода тим, хто наслідує приклад смирення Спасителя^[243]. Двопіснець закликає до пильності, щоб не стати позбавленими Царства Божого через недбальство і брак чування^[244]. Св. Косма розгортає цю тему, роздумуючи над євангельською темою месіанської пильності, вираженою в притчі про десять дів (Мт. 25,1-13), в притчі про таланти (Мт. 25,14-30) та в есхатологічному описі Страшного суду (Мт. 25,31-46). Отож, головна думка двопіснця Страсного Вівторка: Чувайте, зважаючи на пришестя Безсмертного Жениха (пор. Мт. 24,42; 25,13)^[245].

Ірмос 8: Велінню тиранському преподобні три отроки не підкорившись, до печі ввержені, Бога ісповідали, співаючи: «Благословіте, творіння Господні, Господа!»^[246]

Традиційно згадавши в ірмосі 8 про непохитність трьох отроків у Вавилоні, які «велінню тиранському» не підкорилися, а «Бога ісповідали», канон відразу заглиблюється в розкриття знаменитої притчі про десять дів (Мт. 25,1-13), рішучо закликаючи:

Недбальство далеко від нас відкиньмо і з сяйливими світильниками Безсмертного Жениха – Христа піснями зустріньмо, взиваючи: «Творіння, благословіте Господа!»^[247]

Хай вистачить єлею спільнотности в посудинах душі нашої, аби час нагород не змарнувавши на купівлю, ми співали: «Благословіте, творіння Господні, Господа!»^[248]

Тут знову-таки натякається на догму про Божество Христове та підкреслюється єдність спасительного Провидіння Божого в обох Завітах через почергове звернення старозавітної пісні трьох отроків «Благословіте, творіння Господні, Господа!»^[249] то до Бога Отця, то до Христа.

Ймовірним джерелом натхнення тут могло послужити Слово 40 «На святе Хрещення» св. Григорія Богослова (+390), яке закликає із сяйливими світильниками вийти назустріч Жениху, сон недбальства відкинувши: «підемо назустріч Жениху ми, сяйливі і непорочні душі, з сяйливими світильниками [φαιδραῖς ταῖς λαμπάσι] віри, не віддаючись сну через недбальство [ῥᾳθυμίαν], щоб, коли б Очікуваний прийшов несподівано, не залишитись без запасу і єлею й не убожіючи добрими ділами, що викинуло б нас зі шлюбного чертога»^[250].

Вживаючи вислів «єлей спільнотности» [τὸ κοινωνικὸν ἔλαιον]^[251], що означає єлей ділення, щедрості, доброзичливості, автор канону прилучається до святоотцівського тлумачення притчі про 10 дів, яке ми щойно бачили у св. Григорія Богослова, а також і особливо у св. Івана Золотоустого (+407), які тлумачать єлей в посудинах як добрі діла, милостиню, допомогу нужденним тощо. Так св. Іван Золотоустий пояснює: «А світильниками Він тут називає сам дар дівства, чистоту святості, єлеєм же – людинолюбність, милостиню, допомогу нужденним»^[252].

З іншої сторони, у творах, які дійшли до нас під іменем преп. Макарія (автор діяв у 385-430), єлей у посудинах серця тлумачиться як благодать Духа з висоти (пор. Ів. 3,3): «Ось бо п’ять дів мудрих, чуваючи і поспішаючи … взявши єлей у посудини серця свого, тобто благодать Духа з висоти, змогли увійти разом із Женихом у небесний чертог»^[253]. Подібно і св. Іван Золотоустий розуміє під «полум’ям світильників» дар отриманий «благодаттю Духа»: «якщо не будемо творити милостиню, то не зможемо прийти туди, а й зазнаємо того, що сталося з [немудрими] дівами. Бо вони не змогли увійти туди, де був Жених, але відійшли, бо загаснули світильники, тобто полишив їх дар. Бо полум’я ото, яке ми отримали зараз же благодаттю Духа, якщо захочемо, можемо зробити його сильнішим, а якщо не захочемо, скоро його втратимо»^[254].

Далі на основі славнозвісної притчі про таланти (Мт. 25,14-30) канон закликає нас, які від Бога прийняли талант, примножити рівносильну благодать з допомогою Подателя – Христа:

Ви, що талант від Бога прийняли, примножте рівносильну благодать з допомогою Подателя – Христа, співаючи: «Благословіте, творіння Господні, Господа!»^[255]

Подібний хід думки про примноження благодаті можемо простежити у св. Василія Великого (+379): «Гадаю, ця притча оповідає про всякий дар Божий, щоб кожен, хто удостоївся отримати Божу благодать, примножував її для добрих справ на користь багатьох. Бо немає нікого, хто не був би наділений Божою благодаттю»^[256].

Св. Іван Золотоустий теж тлумачить «талант» із притчі як дар Божий [χάρισμα τοῦ Θεοῦ]: «Бо серце, яке приховує дар Божий, насправді є землею та попелом»^[257].

Якщо ж узяти двопіснець Страсного Вівторка у цілості, то можна простежити певну аналогію із напученням св. Івана Золотоустого, який коментує притчу про десять дів і притчу про таланти у бесіді 78 Тлумачення на святого Матея євангелиста: «Поки є час, візьмімся за наше спасіння, уготовімо єлей для світильників, працюймо для [помноження] таланту. Бо якщо тут будемо зволікати і в безділлі гаяти час, то там ніхто потім не помилує нас, як би тяжко ми не голосили»^[258].

Як і в св. Івана Золотоустого, так і в каноні, спостерігаємо перехід до наступної теми: до заклику «Чувайте!»:

«Чувайте, – мовив єси учням, Благий, – бо не відаєте години, в яку прийде Господь кожному воздати!»^[259].

Заохочення «Чувайте!», зважаючи на невідомість часу пришестя [παρουσία] Господнього, є кульмінацією канону Великого Вівторка^[260]. Перший тропар пісні 9 має в основі два новозавітні уривки про друге пришестя Господнє: «Чувайте отже, бо не знаєте, якого дня Господь ваш прийде» (Мт. 24,42) і «От, приходжу скоро, і відплата моя при мені, щоб віддати кожному згідно з ділами його» (Од. 22,12)^[261]. Так св. Косма у каноні цими біблійними словами закликає до пильності, з огляду на наближення раптового часу воздаяння: «Чувайте … бо не відаєте години, в яку прийде Господь кожному воздати!»^[262]. Зауважмо, що св. Косма Маюмський, як і св. Іван Золотоустий, цитуючи Євангеліє від Матея 24,42, вживають слово година, час [ὥρα] замість день [ἡμέρα], наслідуючи візантійську текстуальну традицію Нового Завіту (текст більшості – Majority Text), тобто домінуючий текст у грекомовному світі в 4-16 століттях^[263]. Спонукаючи послідовників Христа чувати, бути пильними, завжди готовими, приготованими, як мудрі діви, ділами-чеснотами, автор канону теж додає грізний мотив, Страшний суд: «прийде Господь кожному воздати!»^[264] Як навчали св. Іван Золотоустий та блаженний Теодорит Кирський (+прибл.466): Бог погрожує карою, щоб спонукати нас уникнути реальної кари^[265]. Мовить св. Іван Золотоустий: «Погрожує бо геєною Бог, не щоб ввергнути в геєну, але щоб від геєни вибавити. Бо якщо б Він хотів наказати, то наперед би не погрожував, щоб ми остережені не уникнули погрози. Погрожує покарою, щоб ми уникнули реальної покари; лякає словом, щоб не наказати ділом»^[266]. Блаженний Теодорит Кирський навчає: «А хотячи наказати, Він би не виголосив погрози, але застосовував би саму покару. Та оскільки Він радіє лиш спасінню, то погрожує скорботою, щоб не навести скорботне»^[267].

У цьому руслі, щоб пом’якшити напругу, св. Косма з-поміж безлічі Божих імен обирає найменування «Благий» [ἀγαθὸς]^[268]: «Чувайте, – мовив єси учням, Благий»^[269]. Цією прикметою означували Бога уже в багатій платонівській традиції. Так у Державі Платона (+347-348 до Хр.) сказано: «Визнай також і те, що пізнаваність предметів пізнання можлива лише завдяки Благу і що воно є джерелом їхнього буття та існування, хоч саме Благо насправді не є існуванням, воно понад усяке існування – щось найдостойніше і найсильніше з усього»^[270]. А в Енеадах Плотіна (+270), послідовника Платона, мовиться: «зауваж, що Благо – причина осмисленого та розумного життя, сила, від якої життя та розум, і все, що належить до сутності та буття»^[271].

У святоотцівській традиції Бог – це Найвище Благо [Summum Bonum]. Про це навчали^[272]: Климент Олександрійський (+бл.215): «немає нічого кращого від Блага … Благим же Бог визнається (Мт. 19,17)»^[273], св. Атанасій Олександрійський (+373): «Бо Бог благий, а радше він – джерело благості»^[274], св. Василій Великий (+379): «Абсолютне Благо – сам Бог, і всі, що шукають Його, не лишаться без Нього»^[275], св. Григорій Нісський (+бл.395): «Благо у первісному і найправдивішому значенні, природа якого – доброта, воно і є саме Божество, що завжди через свою природу розпізнається, таким і є, і так називається»^[276], «Оскільки ж найпрекраснішим з усього і найвищим благом є саме Божество, до Якого спрямоване все, що стремить до Прекрасного»^[277]. Найменування «Благий» [ἀγαθὸς] виразно виділяється серед усіх Божих імен в Діонісія Ареопагіта: «Гаразд, отже, перейдімо тепер [у цім нашім] слові до самого [Божого] імені Благо, яке богослови [присвоюють] виключно пребожественній Божественності і з усіх виділяють [його], як я гадаю, називаючи Благістю буття Божественного Начала; і оскільки Воно є благом, як благо за своєю суттю, Воно простягає [свою] благість на все суще»^[278], «… оспівано Благо як воістину гідне захоплення, як начало і межа всього, як те, що обіймає суще, як те, що надає ідею [існування] несущому, як причину всіх благ, як непричину зол, як промисел, і вседосконалу Благість, що перевершує суще та несуще й облагодіює зло та брак себе самої, для всіх жадане, і любе, й дороге»^[279].

Двопіснець Страсного Вівторка завершується коротким благанням до Господа Ісуса Христа, щоб на Страшному Суді Він поставив нас по Своїй правиці, незважаючи на множество прогрішень наших:

У другому Твоєму і страшному пришесті, Владико, причисли мене до овець по правиці, не зважаючи на моїх прогрішень множество^[280].

Цей тропар основується, очевидно, на біблійному описі другого і славного пришестя [παρουσία] Господа нашого Ісуса Христа та Страшного суду (Мт. 25,31-46), який у Євангелії слідує безпосередньо за притчами про десять дів (Мт 25,1-13) і про таланти (Мт 25,14-30). Славне пришестя Сина Людського, есхатологічного Судді, представлене як особисте відокремлення «одних від других». Автор канону теж послуговується цією метафорою св. євангелиста Матея про Пастиря, який відділяє овець від козлів^[281]. Ключ до розуміння цього євангельського уривку – у подвійному симетричному діалозі. Страшний суд побудований на заповіді любові до ближнього, яка проявляється, особливо, у вчинках милосердя до найбільш потребуючих^[282]. Цей аргумент гармонійно зливається із загальною темою канону, який заохочує до чування, до добрих діл і чеснот, до примноження Божих дарів на благо усім^[283].

Алегорія «сяйливих світильників»^[284], запалених милосердям до ближнього, тісно пов’язана з відповідальністю на Страшному Суді, про що навчав у своїх проповідях св. Іван Золотоустий: «Та щоб не довелось нікому почути цей голос “Я вас не знаю” (Мт. 25,12). Коли ж можна почути цей голос, як не тоді, коли, бачачи бідного, поводимося так, немовби його не бачили? … Тому закликаю, робімо усе і дбаймо, щоб не скінчився єлей, але щоб були заправлені наші світильники, і щоб ми увійшли разом із Женихом у весільну світлицю»^[285].

Св. Іван Золотоустий, коментуючи євангельський опис Страшного суду, зауважує, що твердосердя є коренем зла, а милосердя – корінь усякого добра: «Ідіть геть, прокляті, у темряву кромішню, приготовану дияволові й ангелам його (Мт. 25,41). Чому? За що? – За те, що, коли голодував, і ви не дали мені їсти (Мт. 25,42) … За нелюдяність засуджую вас, за те, що маючи таке велике і сильне лікарство на спасіння – милостиню, якою стираються всі прогрішення, ви знехтували таким благодіянням. Тому я засуджую нелюдяність, як корінь зла і всякого нечестя; Я схвалюю людинолюбність, як корінь всіх благ»^[286].

Отож, двопіснець Великого Вівторка, поєднуючи заклик чувати, бути пильними через діла милосердя із есхатологічною притчею про відокремлення овець від козлів, узгоджується із традиційними коментарями святих Отців на євангельські притчі про десять дів (Мт. 25,1-13), про таланти (Мт. 25,14-30) та на опис Страшного суду (Мт. 25,31-46).

Ірмос 8: Велінню тиранському преподобні [ὅσιοι] три отроки не підкорившись, до печі ввержені, Бога ісповідали, співаючи: «Благословіте, творіння Господні, Господа!»^[287]

У ірмосі 8 святість трьох отроків у Вавилонській печі (Дан. 3,57-72) передано словом «преподобний» [ὅσιος] – благочестивий, побожний, чистий^[288]; цей термін у Біблії по відношенню до Бога або до Христа має значення святий, праведний (наприклад, Втор. 32,4; Пс. 144,17; Євр. 7,26; Од. 15,4; 16,5), а по відношенню до людей означає благочестивий, побожний, праведний, угодний Богові (Пс. 11,2; 31,6 LXX; Прип. 21,15)^[289]. За вченням Климента Олександрійського, лише істинний «гностик» богодостойно поклоняється істинному Богові згідно з церковним вченням і є преподобним [ὅσιος] і благочестивим^[290]. У Слові про трьох отроків і про піч вавилонську [De tribus pueris sermo], приписуваному св. Івану Золотоустому, роздумується: «Хіба вони не прилічувати себе до рабів Господніх, коли промовляли: Благословіте, раби Господні, Господа, або, коли промовляли: Преподобні [ὅσιοι] і смиренні серцем (Дан. 3,71), то хіба не зачисляли і себе поміж преподобними [ὅσιοι]?»^[291]. Отже, автор канону теж найменовує «преподобними» [ὅσιοι] трьох юнаків у вавилонській печі: «преподобні три отроки … до печі ввержені, Бога ісповідали»^[292]. У середньо-патристичний період 5-6 ст. до V Вселенського Собору (Константинополь 553), коли велися богословські дискусії про Христа і Богородицю, остаточно утвердилися дві давні догми про Марію: Боже материнство і вічне дівицтво^[293]. Тоді як в ірмосі 9 у Великий Понеділок св. Косма Сладкопівець подає догматичне вчення про Богородицю [Θεοτόκος]^[294], в ірмосі 9 у Великий Вівторок прославляє Богородицю Всесвятую Діву [παναγία Παρθένος]:

Невмістимого Бога в лоні вмістила Ти і радість світові родила – Тебе оспівуємо, Всесвятая Діво^[295].

Святі Отці з самих початків проповідували церковне вчення про дівицтво Марії^[296].

Ужите у каноні Страсного Вівторка найменування Богородиці «Всесвятая» [Παναγία] зустрічаємо у візантійських богослужбових текстах епохи св. Косми Маюмського (+751/752). Його засвідчує славнозвісний рукопис візантійського Требника^[297] Кодекс Barberini gr. 336 (8 ст.), найдавніший із збережених богослужбових текстів грецькою мовою^[298]. Достовірні патристичні свідчення ужитку терміну «Всесвятая» [Παναγία] датуються щонайменше кін. 6 – поч. 7 ст., зокрема вираз «Всесвятая Діва» [Παναγία Παρθένος] зустрічається у Бесіді на Квітну Неділю [Sermo in ramos palmarum] св. Євлогія Олександрійського (+607-608) і в Лузі Духовному [Prato Spirituale] св. Івана Мосха (+620/634)^[299].

Таїнство Матері-Діви у каноні на Великий Вівторок передано через поетичне поняттєве протиставлення: Всесвятая Діва «невмістимого Бога в лоні вмістила»^[300]. Ймовірним джерелом натхнення для цього виразу могли послужити слова прослави Пресвятої Богородиці у книзі Панаріон св. Епіфанія Саламінського (+403): «Бо дійсно велика свята Діва Марія перед Богом і перед людьми. Як не назвемо великою Ту, що вмістила Невмістимого [χωρήσασαν τὸν ἀχώρητον], Якого небо і земля вмістити не можуть? Та будучи Сам невмістимий, із власного зволення і благовоління захотів вміститися, а не із принуки»^[301].

Отож, двопіснець на Страсний Вівторок, роздумуючи над притчею про десять дів (Мт. 25,1-13), притчею про таланти (Мт. 25,14-30) та есхатологічним описом Страшного суду (Мт. 25,31-46), закликає нас до чування, щоб бути пильними, зважаючи на пришестя [παρουσία] Безсмертного Жениха (Мт. 24,42), щоб не бути позбавленим Царства Божого через недбальство та брак пильності^[302].

3.3. Велика Середа: Священнодіється відкуплення ісповіданням

Трипіснець Страсної Середи^[303] розкриває три головні теми: засуд на смерть нашого Ізбавителя синедріоном беззаконних (пісня 3), відкуплення благорозумної жони, що вилляла миро прецінне на Владичню і Божественну главу Христа (пісня 8), та сліпе сріблолюбство, зраду й злощасну кончину Юди (пісня 9). Трипіснець повен концептуальних антитез, драматичних протиставлень і гострих контрастів. Синедріон, заснований саме для здійснення правосуддя і закону [νόμος], стає лютою радою беззаконних [ἄνομοι], що всупереч закону несправедливо засудили Праведного (пісня 3). По один бік жінка, винна у гріхах, яка «сльозами омиває і волоссям обтирає ноги Сотворителя» і «через спасенний жаль та сліз потік» ісповіданням омивається від своїх гріхів (Мт. 26,6-13) (пісня 8). А з іншого боку лукавий заздрісник, злостивий Юда, «оцінює дар» прецінного мира, «торгує боголюбною благодаттю» (Йо. 12,4-6, Мт. 26,14-16) (пісня 9).

Отож, трипіснець Великої Середи у пісні 3 описує змову юдейської влади проти Ісуса напередодні Пасхи (Мт. 26,1-5), а далі оспівує євангельські теми, які в цей день читаються на Літургії Передосвячених Дарів (Мт. 26,6-16): намащення Ісуса миром у Витанії (Мт. 26,6-13) та зрада Юди (Мт. 26,14-16)^[304].

Після поетичної парафрази на старозавітну пісню Анни, матері пророка Самуїла (1 Сам. 2,1-2) у ірмосі 3^[305], канонописець відразу переходить до опису змови юдейської влади проти Ісуса напередодні Пасхи (Мт. 26,1-5):

Даремно синедріон беззаконних з наміром збирається зловмисним – засудженим оголосити Тебе, Ізбавителя, Христе, Якому співаємо: «Ти єси Бог наш, і нема святого понад Тебе, Господи!»^[306]

Згідно з хронологією розп’яття за синоптичними Євангеліями, рада первосвящеників і старших у палаці первосвященника Каяфи відбулася за два дні до Пасхи, тобто у Велику Середу: «Ви знаєте, що через два дні буде Пасха» (Мт. 26,2)^[307]. Автор канону підхоплює одну з головних тем, що розвиваються в Євангелії від св. Матея: полемічний наголос на відповідальності юдейських провідників та їх прибічників за страждання і смерть Ісуса: «Тоді зібралися первосвященики і старші народу … радились, як би то підступом схопити Ісуса й убити» (Мт. 26,3-4)^[308]. Отож, трипіснець докоряє «раді беззаконних» за їх злий намір вбити Праведного:

Люта рада беззаконних, душею – богоборців сущих, наміряється як невгодного вбити праведного – Христа, Якому співаємо: «Ти єси Бог наш, і нема святого понад Тебе, Господи!»^[309]

Св. Косма Сладкопівець, основуючись на Євангелії від Матея, заглиблюється у христологію, відзначаючи сповнення пророцтв, зокрема натякаючи на пророцтво Ісаї: «задумали лукаву раду проти себе, сказавши: Зв’яжемо праведного, бо він нам є непотрібним» (Іс. 3,9-10 за Перекладом сімдесятьох тлумачів, Septuaginta – LXX)^[310]. Водночас тут можливе посилання і на книгу Мудрості: «Засядьмо на праведника, бо він нам невигідний» (Муд. 2,12)^[311], адже блок повчань у книзі Мудрості, 2,12-5,23 є результатом роздумів над розділами 52-66 книги пророка Ісаї у Перекладі сімдесятьох (LXX), наслідуючи стиль та приклади, подані у св. пророка Ісаї^[312]. Отож, трипіснець Страсної Середи на основі пророцтва Ісаї проголошує: «Люта рада беззаконних … наміряється як невгодного вбити праведного»^[313].

Термін «невгодний» [δύσχρηστος] наводить на концептуальний парадокс: Христос – найбільший благодійник, який «глухим дає слух, і мову — німим» (Мк. 7,37), стає «невгодним» для книжників і фарисеїв через те, що докоряє їх за марнославство та лицемірство, як саме сказано у книзі Мудрості: «Засядьмо на праведника, бо він нам невигідний і противиться нашим учинкам; він закидає нам гріхи проти закону, винує нас у вадах нашого виховання; гадає, нібито він знає Бога, Сином Господнім себе самого називає» (Муд. 2,12-13)^[314].

Найменування «праведний» [δίκαιος] вказує, що саме Христос-Месія є сповненням пророцтв про Страждаючого Слугу, як його називає пророк Второ-Ісая, старозавітний «євангелист» страстей, смерті, поховання та воскресіння Ісуса Христа: «Праведний Слуга мій виправдає багатьох, їхні беззаконня понесе на собі» (Іс. 53,11)^[315]. Сам Ісус явив своє месіанство, ототожнюючи себе із Страждаючим Слугою: «Син Чоловічий прийшов … щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох» (Мк. 10,45; пор. Іс. 53,11). Ісус знає, що наростаючий спротив провідників народу наближає сповнення месіянських пророцтв про страждання і смерть Страждаючого Слуги та Його воскресіння. Він передрікає свої страждання з чітким натяком на пісню Слуги Господнього у пророка Ісаї: «Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб’ють його, і, вбитий, по трьох днях, воскресне» (Мк. 9,31; пор. Іс. 53); «Ця чаша — Новий Завіт у моїй крові» (1 Кор. 11,25)^[316].

Проповідь про страждання і смерть Ісуса Христа, а також про його упокорене життя, у світлі пророка Ісаї, 53, ширилася від початків християнства. Так св. апостол Петро у своїй проповіді у Єрусалимському храмі свідчить: «Бог отців наших, прославив слугу свого Ісуса … ви ж Святого і Праведного зреклися … Творця життя вбили, якого Бог воскресив з мертвих, чому ми свідки» (Ді. 3,13-15), «Бог воскресив слугу свого» (Ді. 3,26), а в молитві перших християн проголошується: «… Зійшлися бо справді у цім місті проти слуги твого святого Ісуса якого ти помазав … нехай стаються знаки і чудеса іменем святого слуги твого Ісуса» (Ді. 4,25-30). Апостол Филип благовістив Ісуса етіопському вельможі, пояснюючи пророцтво Ісаї: «Його вели на заріз, мов овечку, мов те ягнятко перед тим, хто стриже його, безголосне; так він не відкриває рота свого. В його приниженні відмовили йому суд. Рід його хто може оповісти? Життя бо його від землі вирвано» (Ді. 8,26-39; пор. Іс. 53,7-8)^[317].

Звернення до Старого Завіту у христології започатковано самим Ісусом, який неодноразово посилався на Писання, щоб освітити тайну своєї Особи. Так у синагозі в Назареті Христос, зачитавши пророцтво Ісаї (61,1-2), прямо оголосив про його сповнення: «Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий … Сьогодні збулось це писання у вухах ваших» (Лк. 4,16-21)^[318].

Таке біблійне пояснення місії та пасхальної таємниці Ісуса Христа у світлі пророцтва Ісаї про Слугу Ягве широко висвітлюється у творах святих Отців^[319]. Про найменування Ісуса Христа «праведним» [δίκαιος] у зв’язку з пророцтвом Ісаї про Страждаючого Слугу у своєму Коментарі на пророка Ісаю блаженний Теодорит Кирський (+прибл.466) каже: «Подивіться, як праведника умертвляють, і жоден муж у серці не переймається (Іс. 57,1). Господній тут хрест пророк передрік, адже праведним Господа Христа він іменує, той, хто не вчинив гріха, і підступу в його устах [не знайшлося] (1 Пет. 2,22; пор. Іс. 53,9). А це означає, що пророк теж передрік затверділість серця тих, що Його розпинали, адже ніхто з них, мовить пророк, не захотів взяти до уваги обвинувачення»^[320].

Тут слід додати теж посилання на пророцтво Амоса проти Ізраїля із звинуваченням: «за те, що вони праведника продають за срібняки» (Ам. 2,6)^[321].

Приспіви вкінці строф (ефімнії) у пісні 3 «нема святого/праведного понад Тебе, Господи!», маючи за основу старозавітну пісну Анни, матері Самуїла пророка (1 Сам. 2,2), перекликаються і з подвійним найменуванням Христа у проповіді св. Петра у храмі (Ді. 3,11-26): «ви ж Святого і Праведного зреклися» (Ді. 3,14)^[322].

У пісні 3 у зверненні до Христа застосовується сотеріологічне найменування «Ізбавитель» [Ῥύστης], яке неодноразово зустрічається у псалмах, маючи на увазі Божу вірність та Його спасительне втручання^[323]. Христос Ізбавитель прийшов на те, щоб «звіщати полоненим визволення, випустити пригноблених на волю» (Лк. 4,18); «проголосити невольникам свободу» (Іс. 61,1). Він дарує свободу, Його спасительні страждання і тріумф воскресіння принесли визволення, ізбавління для світу. Тоді як богословський термін «відкуплення» [λύτρωσις] головно позначає відкуплення, визволення з рабства гріха, термін «ізбавління» [від ῥύομαι] вказує на потенціал і надію в новому стані свободи, і стосується як кожної особи, так і всього людства загалом^[324].

Вираз «душею богоборців сущих» [θεομάχου ψυχῆς ὑπάρχον] може посилатися на пораду Гамалиїла у синедріоні: «щоб ви часом не стали противниками Бога» [μήποτε καὶ θεομάχοι εὑρεθῆτε] (Ді. 5,39)^[325].

Євангеліє від св. Матея подає низку моральних повчань Господа Ісуса, а також описує драматичне падіння та піднесення апостола Петра, трагічну деградацію Юди Іскаріота, перевороти у житті апостолів, учнів та учениць Христових, воїнів-язичників^[326]. Слідуючи Євангелію за стилем та змістом, трипіснець Страсної Середи поетично змальовує вражаюче спасіння грішниці через покаяння, виражене через «сліз потік» та «миро прецінне», а з іншого боку канонописець зображає жахливе падіння зрадника Юди, який «торгує боголюбною благодаттю» і «за золото відкинув зріднення з Христом»^[327]. Ймовірним джерелом натхнення цього драматичного контрасту могли б послужити проповіді св. Івана Золотоустого Про зраду Юди, виголошені у Страсний четвер: «І в той час, коли блудниця покаялася, коли пізнала Господа, тоді учень видав Учителя … І ота із самого дна безчестя піднялася до самого неба, а він після незліченних чудес і знамень, після стількох наставлянь, після невимовного низходження Господа, упав на саме дно пекла»; «Бачиш, як блудниця стала спасенною, бо омила (ноги Ісуса), а учень через недбальство погибнув?»^[328]; «Ти маєш приклади того й іншого: як учень, якому здавалося, що він стоїть, упав, і як блудниця, яка впала, піднялася»^[329].

Розповідь про намащення миром з’являється в усіх чотирьох Євангеліях (Мт. 26,6-13; Мк. 14,3-9; Лк. 7,36-50; Ів. 12,1-8), і навряд чи подібний епізод траплявся більше, ніж один раз. Це єдиний вчинок, якому в Євангелії гарантована вічна і загальна пам’ять: «Де тільки буде проповідуватись ця Євангелія по всьому світі, оповідатиметься і про те, що вона зробила, їй на спомин» (Мт. 26,13; Мк. 14,9). За Євангеліями від Матея та Марка жінка не названа по імені і не означена як грішниця; за Євангелієм від Івана вона ідентифікована як Марія, сестра Марти. Усі три Євангелія розглядають цю подію в часі близькому перед страстями, Ісус пов’язує цей вчинок зі своєю смертю і похованням: «Виливши це миро на моє тіло, вона вчинила те на похорон мій» (Мт. 26,12; Мк. 14,8; Ів. 12,7). Лише в Євангелії від Луки ця подія відноситься до раннього періоду служіння Ісуса і означує жінку як грішницю. У Євангеліях від Матея та Марка розповідається про виливання пахощів на голову Ісуса, що відповідає стародавньому звичаю обильно намащувати пахощами голову під час бенкетів; у Євангеліях від Луки та Івана жінка помазує пахощами ноги Ісуса і витирає їх своїм волоссям; у Євангелії від Луки додається, що вона обмивала слізьми йому ноги та цілувала їх (Лк. 7,38)^[330].

Трипіснець Страсної Середи гармонійно поєднує всі чотири євангельські розповіді про намащення миром Ісуса^[331]:

Жона, виллявши (дослівно: спорожнивши до дна) миро прецінне на Владичню і Божественну страшну (дослівно: викликаючу трепет) главу (дослівно: верх голови) Твою, Христе, торкалася пречистих стіп Твоїх занечищеними долонями і взивала: «Всі діла Господні, Господа оспівуйте і превозносіте по всі віки!»

Сльозами омиває і волоссям обтирає ноги Сотворителя винна у гріхах; тому не позбавилася вона відпущення вчиненого нею в житті, але взивала: «Всі діла Господні, Господа оспівуйте і превозносіте по всі віки!»

Священнодіється відкуплення благорозумної через спасенний її жаль та сліз потік, у якому вона ісповіданням омитися не соромилася, але взивала: «Всі діла Господні, Господа оспівуйте і превозносіте по всі віки!»

Автор канону починає, слідуючи оповідям Євангелій від Матея та Марка, поетично замінюючи дієслово «виливати» [καταχέω] (Мт. 26,7; Мк. 14,3) більш виражальним «спорожнити» [ἀποκενόω] (Трип.В.Ср. пісня 8,1), а іменник «голова» [κεφαλή] більш образним «верх» [κορυφή], збагативши його прикметниками «Владичній» [δεσποτικός], «Божественний» [θεῖος] і «страшний» [φρικτός] (дослівно: викликаючий трепет)^[332]. Далі автор переходить до образу грішниці з Євангелія від Луки (7,37.39.47-48), яка «торкалася пречистих стіп [Христа] занечищеними долонями»^[333]. Іноді Отці означували грішницю [ἡ ἁμαρτωλός] з Євангелія від Луки (7,37)^[334] як блудницю [πόρνη]. Зокрема, св. Іван Золотоустий каже: «І блудниця, яка приступила до Христа, в одну мить змила з себе всю ганьбу … а Христос її відпустив, усі простивши гріхи і похваливши її ревність»^[335]. Теж преподобний Іван (+603/650), автор «Ліствиці» навчає: «Тому й Господь благорозумній цій блудниці не каже: «бо убоялася», але «бо багато полюбила» (Лк. 7,47), і любов’ю [до Бога] вона змогла легко відкинути [пристрасну] любов»^[336]. Слідуючи біблійному викладу, де грішницю не означено як блудницю^[337], Св. Косма у трипіснці на Страсну Середу лаконічно окреслює її «винна у гріхах» [ὑπεύθυνος ἁμαρτίαις]^[338].

Євангельська розповідь про покаяння грішниці (Лк. 7,36-50) у каноні Великої Середи подається у сотеріологічному та сакраментальному ключі: «винна у гріхах» «через спасенний її жаль та сліз потік» отримує «відпущення [ἀπολύτρωσις] вчиненого нею в житті»^[339]; а наступна фраза «священнодіється відкуплення … ісповіданням»^[340] вводить нас у сакраментальний простір таїнства Покаяння-сповіді. Власне, через дієслово «священнодіється» [ἱερουργεῖτο] ми тут входимо у сферу священного [sacrum], а іменники «відкуплення» [λύτρον] та «ісповідання» [ἐξαγόρευσις] вказують на контекст таїнства Покаяння^[341]. Хоч таїнство Покаяння у візантійському обряді зазвичай виражається терміном ἐξομολόγησις (сповідь)^[342], нерідко у святоотцівську епоху поняття християнської сповіді передавалося терміном ἐξαγόρευσις (ісповідання)^[343].

Щождо євангельського уривку про розкаяну грішницю (Лк. 7,36-50), то св. Іван Золотоустий (+407) та св. Астерій Амасійський (+до 431), коментуючи його у світлі таїнства Покаяння, все-таки послуговуються богословським терміном ἐξομολόγησις (сповідь). Так св. Іван Золотоустий проповідує: «Коли блудниця, підійшовши і виливши алабастрову посудину мира на ноги Ісуса (Лк. 7,36-50), витерла їх своїм волоссям, і виявила велику послужливість, загладжуючи свої гріхи за все своє життя таким сповіданням [ἐξομολόγησις]»^[344].

Подібно навчає св. Астерій Амасійський: «А більше зверни увагу, якщо завгодно, на грішну жінку, про яку нині було прочитано нам із Луки (Лк. 7,36-50). Наслідуй її смирення та благорозумність і прийми правила строгого покаяння. Адже вона, прийшовши в дім фарисея, ні численних гостей не посоромилася, ні часу бенкету не стала уникати, як незручного для сповіді [ἐξομολόγησις]»^[345].

Трипіснець Страсної Середи, хоч і вживає інший термін на означення Покаяння – ἐξαγόρευσις (ісповідання), у сотеріологічному ключі подає до наслідування спасительний приклад благорозумної [εὐγνώμων] жінки, яка через «спасенний жаль та сліз потік» удостоїлася почути від Господа: «Прощаються тобі гріхи» (Лк. 7,48)^[346]. Таким чином св. Косма Сладкопівець закликає вірних до покаяння відповідно до тогочасної системи Таїнства Покаяння, де визнання-ісповідання посідало центральне місце, разом із покутою [ἐπιτίμια], встановленою у покаянних канонах прийнятих на церковних соборах^[347].

Теж можна припустити, що автор трипіснця міг запозичити міркування св. Астерія Амасійського із вище цитованого уривку про те, що грішниця «численних гостей не посоромилася» [ἐρυθριάω – дослівно: почервоніти], хоч св. Косма і послуговується тут іншим дієсловом «καταισχύνω» – соромитися: «ісповіданням омитися не соромилася» [τῆς ἐξαγορεύσεως ἐκπλυθεῖσα οὐ κατῃσχύνετο]^[348].

Пісня 9, хоч містить гострі висловлювання, водночас сповнена скорботи, являючи собою повну протилежність у порівнянні із зворушливими строфами попередньої пісні: спасительний приклад покаяння благорозумної [εὐγνώμων] жінки змінюється на злостивий образ безрозсудного [ἀγνώμων] Юди, заздрісного зрадника і жадібного сріблолюбця^[349]:

Безрозсудним виявившись і лукавим заздрісником, злостивий Юда оцінює дар, достойний Бога, задля якого був відпущений борг гріхів, і торгує боголюбною благодаттю. Пощади душі наші, Христе Боже, і спаси нас!

«Що мені хочете дати, і я вам видам, як бажаєте, розшукуваного Христа?» – говорить, прийшовши до беззаконних начальників, Юда, що за золото відкинув зріднення з Христом. Пощади душі наші, Христе Боже, і спаси нас!

О сліпе твоє сріблолюбство, непримиренний! Через нього впав ти в забуття, що душі цілий світ не вартий, як був єси навчений; адже з відчаю сам на собі петлю затягнувши, задушився ти, зраднику. Пощади душі наші, Христе Боже, і спаси нас!

Поет св. Косма, висловлюючи своє обурення проти теменних гріхів заздрості, зради та сліпого сріблолюбства, завершує кожен тропар молитвою до Христа Бога, натхненною св. пророком Йоілом (2,17): «Пощади душі наші, Христе Боже, і спаси нас!»^[350].

Слідуючи хронології подій викладених у Євангеліях, автор канону спочатку зупиняється на події Юдиного несхвалення поведінки жінки, яка вилляла «миро прецінне» на «главу Владичню»^[351], трактуючи це як марнотратство грошей, які б можна було дати бідним. Євангелисти Матей (26,8-9) та Марко (14,4-5) не згадують імені особи, яка критикує «марнотратство», тоді як євангелист Іван (12,4-6) не лише ідентифікує осудника, а й вказує на злодійство як причину лицемірного обурення^[352]. У кожному тропарі пісні 9 звучить докір Юді зраднику за його сріблолюбство [φιλαργυρία].

Перший тропар словами «злостивий Юда оцінює дар», мабуть, натякає на висловлене в Євангелії зіставлення, з однієї сторони, вельми високої ціни мира із щирого нарду (Мт. 26,7; Мк. 14,3; Ів. 12,3), яке сам Юда оцінює в триста динаріїв (Ів. 12,5), а з іншої сторони, тридцять срібняків (Мт. 26,15), за які зрадник «відкинув зріднення з Христом»^[353]. Втім автор канону прямо вказує на безцінну вартість цього дару, «достойного Бога, задля якого був відпущений борг гріхів», та обурюється на «безрозсудного», який «торгує боголюбною благодаттю»^[354].

Другий тропар починається парафразою на слова Юди до первосвященників (Мт. 26,15): «Що мені хочете дати, і я вам видам, як бажаєте, розшукуваного Христа?»^[355]. Цим підкреслюється вільна ініціатива Юди, і тому ще раз докоряється йому за любов до грошей: «за золото відкинув зріднення з Христом»^[356]. Міркування про добровільну ініціативу зрадника могло б сформуватися у автора канону під впливом проповіді св. Івана Золотоустого «Про зраду Юди»: «бо не будучи прикликаний первосвященниками, не будучи ані примушеним, ані присилуваним, але сам від себе з власної волі скоїв він підступність, і здійснив цей замисел, не маючи ніякого порадника до цього лукавства»^[357]. Св. Максим Ісповідник (+662) теж розмірковує про добровільність гріховного вибору Юди: «постараємось, щоб своїми пристрастями не зрадити Слово, як Юда … а зрада – це умисний гріх у дії і прагнення до гріха»^[358].

Третій тропар, хоч починається докірливим вигуком «О сліпе твоє сріблолюбство!», означуючи Юду «непримиренним» [ἄσπονδος], тим не менш, тропар продовжується жалем за злощасну участь Юди, що забув спасенне вчення Христа про те, що цілий світ не має такої вартості, як душа (Мк. 8,36-37; Мт. 16,26): «О сліпе твоє сріблолюбство, непримиренний! Через нього впав ти в забуття, що душі цілий світ не вартий, як був єси навчений»^[359]. Джерелом натхнення для цих міркувань тут могли послужити знову-таки проповіді св. Івана Золотоустого, виголошені у Страсний Четвер, Про зраду Юди:

«О безумство, а радше – сріблолюбство! Бо воно породило все це зло; ним зваблений, він зрадив Учителя. Оттаким є цей злий корінь. Важче, ніж демон, вводить захоплені душі в шаленство, вселяє в них забуття про все — і про себе, і про ближніх, і про закони природи, позбавляє всякого глузду і робить безумними. Поглянь бо, скільки [доброго] він вирвав із душі Юди: співтовариство (з Христом), приязнь, спільність трапези, чудеса, повчання, умовляння, наставляння — все це тоді сріблолюбство кинуло в забуття»^[360].

«О, безумність, а радше – сріблолюбство! Бо все це зло сподіяло сріблолюбство, корінь зла, яке затьмарює наші душі та й самі закони природи, і позбавляє нас самого глузду, і не допускає пам’ятати ані про дружбу, ані про родинні зв’язки, ані про будь-що інше, але раз покалічивши наші очі розуму, таким чином змушує блукати у темряві. Щоб ти ясно зрозумів це, поглянь, скільки [доброго] тоді вирвало сріблолюбство із душі Юди. Співтовариство (з Христом), приязнь, спілкування, дивовижне повчання — все це кинуло в забуття сріблолюбство, яке проникло (в Юду)»^[361].

Спільним пунктом поміж св. Іваном Золотоустим та автором канону, св. Космою, тут є забуття [λήθη] Юдою того, що навчав божественний Учитель (Мк. 8,36-37; Мт. 16,26): «впав ти в забуття, що душі цілий світ не вартий, як був єси навчений»^[362].

У Золотоустого знаходимо й інші уривки, в яких зазначається, що Юда не отримав ніякої користі від вчення Ісуса: «А Юда, оскільки був недбалим і легковажним, не скористав нічого від спілкування із Христом, але зостався зрадником, після багатьох напучень і наставлянь»^[363]; «а оцей після незліченних чудес і знамень, після стількох наставлянь, після невимовного низходження Господа, упав на саме дно пекла»^[364].

Канонописець вважає за необхідне наголосити, що спонукою до самогубства Юди був відчай [ἀπόγνωσις]: «адже з відчаю сам на собі петлю затягнувши, задушився ти, зраднику»^[365]. Християнське вчення завжди наполягало на тому, що «немає такого злодіяння, яке б не прощалося через покаяння»^[366]. Каже св. Астерій Амасійський (+до 431): «Я ж вважаю, що й Юда Іскаріот, якщо б тільки не зробився сам для себе катом, вирішивши, що його гріх непростимий, та якщо б він, припавши на коліна, попросив би помилування, то не лишився би милосердя, що виливається на всю вселенну»^[367].

Переходячи до розгляду ірмосів, слід згадати, що зміст ірмоса завжди черпає із теми своєї біблійної пісні. Так ірмос 3 представляє поетично опрацьовану парафразу на перші два стихи старозавітної пісні Анни, матері пророка Самуїла (1 Сам. 2,1-2):

Ірмос 3: На скелі віри мене утвердивши, розширив єси уста мої на ворогів моїх, возвеселився бо дух мій у співі: «Нема святого, як Бог наш, і нема праведного понад Тебе, Господи!»^[368]

Для порівняння наводимо відповідний уривок із біблійної пісні 1 Сам. 2,1-2: «Утвердилося серце моє у Господі, піднісся ріг мій у Бозі моїм, розширилися уста мої на ворогів моїх: звеселилась я спасінням Твоїм! Бо нема святого, як Господь, і нема праведного, як Бог наш, і нема святого, крім Тебе»^[369].

Проте, як бачимо, деякі пункти старозавітної пісні не лише перефразовані, а й модифіковані, мабуть, не лише з поетичних, але й з ідеологічних міркувань. Тоді як у біблійній пісні серце Анни утверджене в Господі, її голова піднесена до Бога, бо вона радіє спасінню від нещастя безпліддя, у трипіснці Страсної Середи йдеться про стійкість у вірі та про радість за можливість співом прославляти Господа: «На скелі віри мене утвердивши … возвеселився бо дух мій у співі»^[370]. Ці тези, вставлені св. Космою в перефразований біблійний текст 1 Сам. 2,1-2, ймовірно, можна пояснити, виходячи з історико-політичного контексту, в якому жив автор. Справді, необхідно було молитись про стійкість у вірі у несприятливій для християн ситуації, спричиненій політикою халіфа Дамаску Аль-Валіда (705-715) та його наступників^[371]. Св. Косма Сладкопівець вдячний Богові, що стоїть «на скелі» християнської віри і висловлює радість, що може співом славити Бога. Вираз «розширив єси уста мої на ворогів моїх»^[372], ймовірно, міг стосуватися не лише духовних ворогів^[373], а й релігійних опонентів, з якими в той час велися богословські дебати^[374]. З іншого боку, уста сладкопівця «розширені», щоб співати священні гімни, складені ним на хвалу Богові^[375].

Вираз «на скелі віри» [τῆς πίστεως ἐν πέτρᾳ] міг бути натхнений або Псалмом 60,3 «Від кінців землі до Тебе взиваю у розпачі серця мого: щоб на скелю возніс Ти мене» [ἐν πέτρᾳ ὕψωσάς με]^[376], або ж 1 Сам. 2,2 за масоретським текстом: «немає скелі, як Бог наш»^[377]. Заключний приспів (ефімній) в ірмосі 3 «і нема праведного понад Тебе, Господи!»^[378] звернений до Бога загально, тоді як у тропарях ефімній «і нема святого понад Тебе, Господи!»^[379], підсилений словами «Ти єси Бог наш»^[380], звернений до Христа: «Ти єси Бог наш, і нема святого понад Тебе, Господи!»^[381]. Як уже зазначалося, у поемах св. Косми старозавітні звеличення Бога часто звернені до Христа; цим підкреслюється догма про Божество Сина Божого та його рівність з Отцем. У трипіснці Великої Середи (пісня 3) ця догма подається прямо та чітко: «… Христа, Якому співаємо: «Ти єси Бог наш, і нема святого понад Тебе, Господи!»^[382].

Ірмос 8 представляє поетичну розробку на основі біблійної розповіді у книзі пророка Даниїла (3) про непохитність у вірі трьох отроків у Вавилоні, незважаючи на те, що цар Навуходоносор «повелів розпалити піч усемеро більше, ніж її звичайно розпалювано» (Дан. 3,19)^[383]:

Посилив тиран своє веління, тож семикратно розпалили колись піч, у якій отроки, наказ царя зневаживши, не опалилися, але взивали: «Всі діла Господні, Господа оспівуйте і превозносіте по всі віки!»^[384]

А ірмос 9, традиційно присвячений Пресвятій Богородиці, закликає величати «Непорочну і Пречисту Матір Еммануїлову», приносячи через Неї молитву Христу Богу:

Душами чистими і нескверними устами, прийдіте, возвеличмо Непорочну і Пречисту Матір Еммануїлову, через Неї приносячи Народженому з Неї молитву: «Пощади душі наші, Христе Боже, і спаси нас!»^[385]

Богородиця зветься «Матір’ю Еммануїла» [Μητέρα τοῦ Ἐμμανουὴλ], посилаючись на старозавітні тексти так званого циклу Еммануїла (Іс. 7,10-17; 9,1-6; 11,1-9), укладені наприкінці 8 ст. до Христа. Сам Бог діє в людській історії, даючи знак: Діва народжує Еммануїла, що значить «З нами Бог» (Іс. 7,14). Цей ідеальний Цар відкриває еру райського щастя. Здійснення цієї обітниці – у дівственному непорочному зачатті Ісуса Христа (Мт. 1,22 і далі)^[386].

У трипіснці Богородиця прославляється як «Непорочна і Пречиста» [ἀκηλίδωτος καὶ ὑπέραγνος]; ці терміни свідчать, яким було церковне вчення про Діву Марію у час написання канону, у 8 ст. Саме тоді, у 8 ст., на християнському Сході зародилося літургійне свято, яке відзначалося 8 грудня, і яке у 9 ст. перейшло на Захід під назвою Зачаття Блаженної Марії [De conceptione Beatae Mariae]. У цю епоху лише непрямо говорилося про те, що пізніше буде названо Непорочним Зачаттям^[387].

Богословський термін «непорочна» [ἀκηλίδωτος] стосовно Діви Марії зустрічається у трактаті 7 ст. «Про Пресвяту Тройцю» [De Sancta Trinitate], приписуваному св. Кирилу Олександрійському (+444): «Бо зостається Вона Дівою і після народження, як була і перед народженням, і перед зачаттям, а також впродовж усього життя Вона – Приснодіва пречиста і непорочна [ἀκηλίδωτος]»^[388].

Однак, вчення про непорочність Діви, хоч виражене іншими термінами, зустрічаємо в Отців і значно раніше. Так св. Єфрем Сирійський (+373) у одному із своїх гімнів до Христа виголошує: «Воістину, тільки Ти і Твоя Мати – абсолютно прекрасні в усіх відношеннях; бо немає в Тобі, Господи, вади, ані немає ніякої плями у Твоєї Матері»^[389].

Молитви-благання, які підносимо до Христа через Богородицю, у каноні виражені терміном «πρεσβεία» (дослівно: посольство, посередництво, клопотання, заступництво); цей термін зустрічається уже в проповідях 5 ст., зокрема у Євсевія Олександрійського: «… за заступництвом [πρεσβεία] Пречистої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, світловидних ангелів і всіх святих»^[390].

Автор канону, св. Косма, запрошує нас величати «Непорочну і Пречисту» Діву Марію «душами чистими і нескверними устами»^[391]. Гармонійно примикаючи до аскетичної традиції Отців, Сладкопівець подає тут моральне повчання, щоб ми відвертали ум від помислів гріховних і мали серце чисте від усякого гріха. Цей духовно-аскетичний напрям вказується вже в Духовних проповідях св. Макарія: «Є ж такі, які кажуть, що Господь вимагає від людей лише явних плодів, а таємне звершує сам Бог. Та не так воно є на ділі; але подібно як убезпечуємо себе назовні, так ми зобов’язані змагатись та боротись і в помислах. Бо вимагає від тебе Господь, щоб сам на себе ти був сердитим, і вів боротьбу з умом своїм, і щоб ані не давав згоди, ані не любувався помислами порочними»^[392]. Подібно підсумовує св. Григорій Богослов (+390): «І тому слід очистити себе спершу, відтак з Чистим бесідувати»^[393]. Так само навчав св. Максим Ісповідник (+662): «Тоді ум відпадає від близькості до Бога, коли він стає співбесідником із лукавими чи нечистими помислами»^[394].

Отож, Трипіснець на Страсну Середу, величне поетичне творіння з глибоким богословським змістом, за допомогою таких поетичних прийомів, як концептуальні антитези, драматичні протиставлення, інтенсивні контрасти, осмислює події, що відбувалися напередодні Пасхи: засудження на смерть нашого Ізбавителя синедріоном беззаконних (пісня 3), відкуплення благорозумної жінки, яка вилляла миро прецінне на Божественну главу Христову (пісня 8), сліпе сріблолюбство, зрада і злощасна кончина Юди (пісня 9)^[395].

3.4. Великий Четвер: Сам Себе, як суща Пасха, переджертвував

Слідуючи за структурою Євангелія від Матея, канон Великого Четверга поетично оповідає про Тайну Вечерю Господню (Мт. 26,17-29), яка в синоптичних Євангеліях є пасхальною вечерею. Зокрема, висвітлюється тема встановлення Євхаристії (Мт. 26,26-29), описується епізод умивання ніг апостолам (Ів. 13,4-15) та розкривається Христове оповіщення про назріваючу зраду Юди (Мт. 26,20-25)^[396]. На основі величної та богословсько багатої біблійної промови Премудрості, яка запрошує на бенкет (Прип. 9,1-6) св. Косма Сладкопівець дивовижно у пісні 1 розпочинає мову про Євхаристію. Це один із старозавітних текстів про Премудрість, який святі Отці тлумачили у світлі Євхаристії на Тайній Вечері. Слідуючи святоотцівській традиції св. Косма виголошує: «душепоживну трапезу готує Суща Премудрість Божа і чашу безсмертя розчиняє вірним»^[397].

У першому тропарі канону Премудрість Божа [Σοφία τοῦ Θεοῦ] виступає у всій повноті Божих досконалостей. Вона – Причина всього [πανταιτία], Подателька життя [παρεκτικὴ ζωῆς], безмежна-нескінченна [ἄπειρος]. Посідаючи Божу природу (пор. Прип. 8,22-26), Божа Премудрість ототожнюється із Христом Божим Словом:

Всього Причина і життя Подателька, безмежна Премудрість Божа збудувала дім Собі від Чистої Матері, що не пізнала мужа; у храм бо тілесний зодягнувшися, славно прославився Христос, Бог наш!^[398]

Як бачимо, автор Канону подає прямо і безпосередньо традиційне біблійне (1 Кор. 1,24) церковне вчення про Христа Божу Премудрість: « … Премудрість Божа збудувала дім Собі від Чистої Матері, що не пізнала мужа; у храм бо тілесний зодягнувшися … Христос, Бог наш!»^[399]. Св. Косма тут примикає до екзегези св. Григорія Нісського (+≈395): «Отож, ми твердимо, що Соломон перед тим сказавши “Премудрість собі будинок збудувала” (Прип. 9,1), цими словами вказує на утворення плоті Господньої. Бо не в чужій оселі оселилася істинна Премудрість, але сама собі із дівичого тіла спорудила оселю. А тут Соломон означує, що Слово з’єднано з обох, з будинку та з Премудрості, яка будинок збудувала, тобто з людської [природи] та з Божества змішаного з людською природою»^[400].

Очевидними є спільні моменти поміж св. Григорієм Нісським та св. Космою, автором канону, в екзегетичному тлумаченні старозавітного уривку Прип. 9,1. Перш за все, під домом, який збудувала собі Премудрість, обоє екзегетів розуміють плоть Господню. Св. Григорій висловлюється фразою «утворення плоті Господньої» [τὴν τῆς σαρκὸς τοῦ κυρίου κατασκευὴν], примикаючи за змістом до Прологу Євангелія від св. Івана, 1,14: «І Слово стало тілом, і оселилося між нами»^[401]. Подібно і св. Косма говорить: «Премудрість Божа збудувала дім Собі … у храм бо тілесний зодягнувшися»^[402] – у зв’язку з уривком з Євангелія від Івана 2,21: «Він говорив про храм свого тіла»^[403]. Другою спільною рисою поміж св. Григорієм Нісським та св. Космою Маюмським є та сама маріологія. Св. Григорій навчає, що Премудрість «сама собі із дівичого тіла спорудила оселю» [ἡ σοφία … ἑαυτῇ τὸ οἰκητήριον ἐκ τοῦ παρθενικοῦ σώματος ἐδομήσατο]. Св. Косма висловлюється образно: «Премудрість Божа збудувала дім Собі від Чистої Матері, що не пізнала мужа»^[404], використовуючи епітет «неіскусомужная» (що не пізнала мужа) [ἀπείρανδρος], раніш уживаний уже церковними поетами, зокрема св. Романом Сладкопівцем (+ після 555) та Софронієм Єрусалимським (+638). Так св. Роман у Кондаку на Різдво Христове (2) оспівує Богородицю: «Споглядай дивовижне! Дивись, Неіскусомужная через Народженого [з Неї] зціляє [нашу гріховну] рану»^[405]. А св. Софроній у своїй проповіді на Благовіщення проголошує: «Що ж посланий блаженний Ангел мовить до Діви неіскосомужної?»^[406]. Щождо самого вчення про храм, який прийняла Пресвята Діва Богородиця, то його знаходимо уже у т. зв. Символі поєднання поміж Олександрійською та Антіохійською церквами у 433 р.: «… і від цього зачаття [Бог Слово] з’єднав Собі прийнятий від Неї [Богородиці] храм»^[407].

Другий тропар пісні 1 богословським терміном «μυσταγωγέω» (вводити в тайну) впроваджує нас у сакраментальний простір таїнства Пресвятої Євхаристії:

Вводячи в тайну [μυσταγωγοῦσα] Своїх друзів, душепоживну трапезу готує Суща Премудрість Божа і чашу безсмертя розчиняє вірним. Приступімо благочесно і закличмо: славно прославився Христос Бог наш!^[408]

У християнському вжитку цей термін може мати головно два значення: утаємничувати, як, наприклад, у Климента Олександрійського (+бл.215), та здійснювати священні обряди, як, наприклад, у св. Кирила Олександрійського (+444). Так, Климент каже: «А також, зрозуміло, [чому] Авраам бачить [місце, що призначив йому Бог], “здалека” (Бт. 22,3-4), адже він перебував у [земному] бутті і ангелом був утаємничений у неприпинне [буття]»^[409]. У коментарі на Євангеліє від Луки св. Кирило вживає богословський термін «μυσταγωγέω» у значенні здійснювати священні обряди, застосовуючи його до старозавітного левитського священства: «Закон Мойсеєм [даний], приписав до священних занять приступати лише тим, що по крові [із роду] Леві; вони упоряджали в Божому храмі, їм дано здійснювати священні обряди [μυσταγωγεῖν], і владування над священними обійстями»^[410].

У другому тропарі пісні 1 канону Великого Четверга ці два значення дієслова «μυσταγωγέω» до певної міри поєднуються. Цей термін спочатку виступає у першому значенні утаємничувати: «Вводячи в тайну Своїх друзів …», проте з контексту зрозуміло, що тут мається на увазі Таїнство Пресвятої Євхаристії, засноване на Тайній Вечері, яке св. Косма оспівує через екзегезу біблійного уривку Прип. 9,2 у євхаристійному ключі: «… душепоживну трапезу готує Суща Премудрість Божа і чашу безсмертя розчиняє вірним»^[411]. Більше того поетичний вираз «чаша безсмертя вірним» [ἀμβροσίας κρατῆρα πιστοῖς] вказує на Пресвяту Євхаристію як на есхатологічне Таїнство: причастя Христове є запорукою життя вічного у воскресінні, оскільки в Євхаристії християнин бере участь у житті самого Бога: «Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня» (Ів. 6,54)^[412]. Підкреслюючи незміренне спасенне значення Пресвятої Євхаристії, «трапезу», яку «готує Суща Премудрість Божа» автор канону означує прикметником «душепоживна» [ψυχοτρόφος] – та, яка живить душу^[413], що може натякати на уривок із бесіди На начало книги Приповідок св. Василія Великого (+379) про пожиточність трапези Премудрості (Прип. 9,2): «Відтак вказуючи на її (Мудрості) загальнокорисність, і що пожиток від неї поширюється рівно на всіх … а під чашею розуміє він (Соломон) загальне і всенародне причастя благ»^[414].

Останній тропар пісні 1 канону на Страсний Четвер представляє екзегезу на уривок із книги Приповідок «Премудрість послала своїх слуг, скликаючи високомовною проповіддю над чашею, мовлячи: Ходіте, мій хліб їжте, і вино, що я приготувала, пийте» (Прип. 9,3.5 за LXX), що теж тлумачиться у євхаристійному ключі:

Прислухаймося, всі вірні, до нествореної і вродженої Премудрости Божої, що скликає високомовною проповіддю; Вона бо взиває: «Вкусіте, і спізнавши, що Благий я, воскликніте: славно прославився Христос Бог наш!»^[415]

Канонописець, основуючись на біблійному виразі «скликаючи високомовною проповіддю» [συγκαλούσα μετὰ ὑψηλοῦ κηρύγματος] (Прип. 9,3), модифікуючи його з поетичних міркувань на «скликає високомовною проповіддю» [συγκαλουμένης ὑψηλῷ κηρύγματι], закликає всіх вірних: «Прислухаймося, всі вірні, до нествореної і вродженої Премудрости Божої»^[416]. Тут Христос-Премудрість запрошує закликом із Псалма 33,9 «Скуштуйте і спізнайте, що благий Господь» [γεύσασθε καὶ ἴδετε ὅτι χρηστὸς ὁ Κύριος], що вже у 4 ст., за свідченням св. Кирила Єрусалимського, співався під час Божественної Літургії, як піснеспів-запрошення до св. Причастя (причастен – κοινωνικὸν): «Після того ви чуєте співця, який божественним піснеспівом вас закликає до причастя святих Таїн і який виголошує: Скуштуйте і спізнайте, що благий Господь (Пс. 33,9)»^[417]. Св. Косма модифікує ідею Псалма 33,9 у христологічному напрямку. Христос-Премудрість проголошує: «Вкусіте, і спізнавши, що Благий я …»^[418].

Звертаючись до христології Премудрості, св. Косма Сладкопівець означує Премудрість «нествореною» [ἄκτιστος] і «вродженою» [ἔμφυτος], що вказує на те, що вона – Божої природи і належить до Божої сфери нествореного^[419]. Власне, біблійний уривок «Господь створив мене» [κύριος ἔκτισέν με] (Прип. 8,22) аріяни використовували на підтвердження свого єретичного вчення про створену природу Слова^[420]. Позицію Нікейського Собору (325) про Сина Божого «родженого не сотвореного» [γεννηθέντα οὐ ποιηθέντα]^[421] рішуче відстоювали каппадокійські Отці. Зокрема, св. Василій Великий (+379) та св. Григорій Нісський (+≈395) запропонували звернутися до оригінального єврейського тексту, у якому дієслово «qānâ» має значення «набувати», у цьому випадку «набувати шляхом народження». Так св. Василій пояснює: «Тим часом не полишимо поза увагою те, що інші перекладачі, які більш відповідно осягли значення єврейської [мови], переклали “набув мене” [ἐκτήσατό με] замість “створив” [ἔκτισεν]. Саме це буде найбільшою перешкодою для аріян проти їхнього богохульного тлумачення Слова як створіння»^[422]. Також св. Григорій підтверджує: «і [аріяни] не зможуть доказати, що зміст сказаного за єврейським писанням веде до такого [ними бажаного] значення, оскільки інші перекладачі переклали “набув” [ἐκτήσατο] та “встановив” [κατέστησεν] замість “створив” [ἔκτισεν]»^[423]. Св. Косма Сладкопівець у каноні, очевидно, відстоює православне вчення про Божу Премудрість, Боже Слово від Отця роджене, не сотворене: «Прислухаймося, всі вірні, до нествореної і вродженої Премудрости Божої»^[424].

Пісня 3 Великого Четверга переходить із екзегези промови Премудрості, яка запрошує на бенкет (Прип. 9,1-6), до подій на Тайній Вечері; зокрема оспівується встановлення Євхаристії (Мт. 26,26-29) та Христове оповіщення про назріваючу зраду Юди (Мт. 26,20-25)^[425].

Ірмос 3: Господь усього і Звершитель Бог, зубожівши, з Собою, Безстрасний, творіння з’єднав, і тим, за кого мав умерти, Сам Себе, як суща Пасха, переджертвував, взиваючи: «Їжте Тіло моє і у вірі утвердіться!»

Ізбавительною для всього смертного роду, Твоєю чашею, Благий, напоїв єси Твоїх учнів, наповнивши її веселістю; Ти бо Сам Себе священнодієш, взиваючи: «Пийте Кров мою і у вірі утвердіться!»

«Безумний муж, – той, котрий між вами зрадник», – рідним Тобі учням провістив єси, Беззлобний, – «зроду не пізнає сього і, як безтямний, зроду не втямить; однак ви в мені перебувайте – і у вірі утвердитеся!»^[426]

Як бачимо, кожна строфа подає євхаристійні слова Ісуса: «Їжте Тіло моє» [φάγετε τὸ σῶμά μου] (ірмос), «Пийте Кров мою» [πίετε τὸ αἷμά μου] (тропар 1), «в мені перебувайте» [ἐν ἐμοὶ μείνατε] (тропар 2). Заклик «в мені перебувайте» (Ів. 15,4) відсилає до промови Ісуса на Тайній Вечері «Я – виноградина правдива» у Євангелії від Івана (15,1-11)^[427]. Оскільки пісня 3 канону основується на біблійній пісні Анни, матері Самуїла (1 Сам. 2,1-10), кінцевий приспів кожної строфи (ефімній) «і у вірі утвердіться!» [καὶ πίστει στερεωθήσεσθε], взявши поштовх від дієслова «утверджувати» [στερεόω] (1 Сам. 2,1), закликає вірних бути твердими у християнській вірі, незважаючи на несприятливі для християн політичні обставини в епоху, коли був укладений цей канон^[428].

Натхненний христологічною антитезою таїнственного низходження [κατάβασις] у св. Павла «Господь наш Ісус Христос, що задля вас став бідним, бувши багатим» (2 Кор. 8,9), св. Косма Сладкопівець створює чудовий піснеспів, повен глибокого богословського змісту: «Господь усього і Звершитель Бог, зубожівши, з Собою, Безстрасний, творіння з’єднав …»^[429]. Водночас ірмос 3 покликається на христологічний гімн у Посланні до Филип’ян (2,5-11), оскільки вислів 2 Кор. 8,9 – це короткий підсумок вчення про спосіб і значення відкуплення, представленого у христологічному гімні з Послання до Филип’ян 2:5-11. Христос – багатий, оскільки Син Божий, рівний Отцю, і оскільки «у ньому враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кол. 2,9). Та прийняв Він на себе людську природу – ставши таким чином частиною цього світу слабкості і смерті – щоб ті, хто вірять у Нього, «його вбожеством розбагатіли» (2 Кор. 8,9), щоб могли збагатитися багатствами, які перевищують усі багатства землі^[430]. Щоб оспівати це надзвичайне низходження [κατάβασις], яке має на увазі Боже передіснування Сина та Його добровільне умалення-упокорення, автор канону використовує концептуальні антитези: «Звершитель (Творець) Бог з Собою творіння з’єднав» [Κτίστης Θεὸς – τὸ κτιστὸν … σεαυτῷ ἥνωσας], «Господь усього зубожівши» [Κύριος ὢν πάντων … πτωχεύσας], «зубожівши, Безстрасний … мав умерти» [ὁ ἀπαθὴς πτωχεύσας … ἔμελλες θανεῖν]^[431].

Окрім того, св. Косма вставляє у цей ірмос христологію св. Павла Христос-Пасха. Натхненний виразом «Пасха наша, Христос, принесений у жертву» [τὸ πάσχα ἡμῶν ἐτύθη Χριστός] (1 Кор. 5,7), поет проголошує: «тим, за кого мав умерти, Сам Себе, як суща Пасха, переджертвував»^[432]. Св. апостол Павло навчає про смерть Христа як жертву, яку Він витерпів за людство. Саме на таке розуміння жертви покликається цей біблійний уривок 1 Кор. 5,7: Христос як пасхальний агнець^[433]. Церква перебуває у безперервному пасхальному торжестві, тому що Христос своєю смертю і воскресінням здійснив спасіння, прообразоване у книзі Виходу. Св. апостол Павло пояснює, що агнець, пожертвуваний і спожитий на пасхальній урочистій вечері, є прообразом викупної жертви Христа^[434]. У святоотцівській традиції знаходимо чудове представлення цього уривку св. Павла 1 Кор. 5,7 у світлі здійснення старозавітних пророцтв у глибоко богословській поетичній проповіді св. Мелітона Сардійського (+≈180) Про Пасху: «І багато ще й іншого багатьма пророками було провіщено про Таїнство Пасхи, яким є Христос, Якому слава навіки. Амінь»^[435]. Отож, бачимо, що автор канону у поетичній строфі зумів об’єднати глибокі христологічні концепції і представити їх у контексті встановлення Євхаристії на Тайній Вечері, тобто Пасхальної Вечері.

Перший тропар пісні 3 св. Косма починає, мабуть, під натхненням однієї з Догматичних поем [Carmina dogmatica] св. Григорія Богослова (+390): «Бо і моєю, вважаю ту кров, що пролив Христос мій Бог – ізбавління [ῥύσιον] первородних недуг, світу відкуплення»^[436]. Услід за св. Григорієм св. Косма Сладкопівець означує чашу Крові Христової як «ізбавительну» [ῥύσιος], підкреслюючи значущість Євхаристії для спасіння людства: «Ізбавительною [ῥύσιον] для всього смертного роду, Твоєю чашею, Благий, напоїв єси Твоїх учнів, наповнивши її веселістю»^[437]. А далі цей тропар продовжується представленням образу Христа Первосвященика і водночас вічної жертви: «Ти бо Сам Себе священнодієш»^[438]. Послання до Євреїв говорить про Ісуса як досконалого Первосвященика: «Якраз і годилося, щоб ми мали такого первосвященика непорочного, відлученого від грішників і вищого за небеса, який не має потреби, як архиереї, щодня приносити перше за власні гріхи жертви, а потім за гріхи народу, бо він зробив це раз, принісши себе самого в жертву» (Євр. 7,26-27)^[439]. Тут ясне посилання на пісню Страждаючого Слуги в книзі пророка Ісаї: «Якщо він принесе своє життя в покуту» (Іс. 53,10)^[440]. Ця євхаристійна христологія також є частиною Божественної Літургії св. Івана Золотоустого: «Ти бо є Той, Хто приносить і Кого приносять, і Хто приймає і Кого роздають, Христе Боже наш …»^[441].

Другий тропар пісні 3 зі скорботою згадує Христове оповіщення про назріваючу зраду (Мт. 26,20-25) у світлі Псалма 91,7 (Муж безумний не пізнає, і нерозумний не зрозуміє їх)^[442], натякаючи, що зрадник Юда не тямить спасенного значення таїнства Євхаристії: «Безумний муж, – той, котрий між вами зрадник … зроду не пізнає сього і, як безтямний, зроду не втямить»^[443].

Тропарі пісні 4 продовжують тему Пресвятої Євхаристії, далі згадуючи висловлювання Ісуса Христа під час Тайної вечері:

Йдучи на страсті, що всім Адамовим нащадкам пролили безстрастя, Христе, мовив єси Твоїм друзям: «З вами запрагнув я сієї Пасхи причаститися; мене бо, єдинородного, послав Отець у світ умилостивленням».

Причащаючись чаші, учням промовив єси, Безсмертний: «Плоду виноградного більше не питиму в сьому житті з вами; мене бо, єдинородного, послав Отець у світ умилостивленням».

«Пиття нове понад усяке слово, говорю я, питиму в Царстві моїм, – сказав єси, Христе, друзям, – коли як Бог із богами буду там з вами; мене бо, єдинородного, послав Отець у світ умилостивленням»^[444].

За Євангелієм від Матея, одразу після встановлення Євхаристії (Мт. 26,26-28) Христос мовив: «Не питиму віднині з цього виноградного плоду аж до дня того, як питиму його новим з вами в Царстві Отця мого» (Мт. 26,29). Автор канону доповнює це висловлювання Ісуса за Євангелієм від Луки: «Я сильно бажав спожити оцю пасху з вами перш, ніж мені страждати, бо кажу вам, я її більш не буду їсти, аж поки вона не звершиться в Божім Царстві» (Лк. 22,15-16). Цей вислів Ісуса, поетично розбитий на три думки, ліг в основу трьох тропарів пісні 4. У першому тропарі Христос промовляє до друзів (пор. Ів. 15,15) своїх, тобто до апостолів, на пасхальній євхаристійній вечері щодо Пресвятого Тіла: «З вами запрагнув я сієї Пасхи причаститися»^[445] (пор. Лк. 22,15)^[446]. Другий тропар подає першу частину висловлювання Христа у Євангелії від Матея (26,29а), де йдеться про Пресвяту Кров Господню: «Плоду виноградного більше не питиму в сьому житті з вами»^[447]. У третьому тропарі завершується вислів Ісуса з Євангелія від Матея (26,29б), збагачуючи його прямим посиланням на Псалом 81,1 («Бог став у соборі богів, посеред богів …»^[448]): «Пиття нове понад усяке слово, говорю я, питиму в Царстві моїм, – сказав єси, Христе, друзям, – коли як Бог із богами буду там з вами»^[449].

У основі кінцевого приспіву (ефімнію) всіх строф пісні 4 лежить біблійний вираз вчення про Божу любов: «Цим виявилася до нас любов Божа, що Бог свого єдинородного Сина послав у світ, щоб ми жили через нього. Любов же полягає не в тому, що ми полюбили Бога, а що він полюбив нас і послав Сина свого — примирення (ἱλασμός – досл. умилостивлення) за гріхи наші» (1 Ів. 4,9-10)^[450]. У ірмосі ці слова вкладено в уста пророка Авакума: «Пророк – провидець тайни Твоєї невимовної, Христе, проголосив: “Приготував єси могутню любов у кріпості, Отче Щедрий: Єдинородного бо Сина, Благий, послав єси у світ умилостивленням [ἱλασμὸν]”»^[451]. У тропарях ці слова промовляє сам Христос: «мене бо, єдинородного, послав Отець у світ умилостивленням»^[452]. Божа любов до людей виявляється через об’явлення Бога людині. Найвища подія, у якій Бог явив свою любов, – це послання у світ Сина Божого, Спасителя світу. Поняття «умилостивлення» (або «примирення») [ἱλασμός] часто є предметом роздумів як у Старому, так і в Новому Завіті. Значення цього терміну у Новому Завіті полягає у тому, що внаслідок смерті Христа був усунений гріх, відбулося примирення, спокута, умилостивлення; у смерті Христа Бог явив прощення наших гріхів, це вільний дар Божої любові та милосердя^[453]. Тему безкорисливої Божої любові автор канону неодноразово підкреслює ще й тим, що Христос звертаючись до своїх учнів, називає їх друзями [φίλοι] відповідно до Євангелія від Івана: «Називаю вас друзями» [ὑμᾶς δὲ εἴρηκα φίλους]^[454].

Важливо зауважити, що вступні слова першого тропаря пісні 4 «Йдучи на страсті»^[455] поміщають нас в історичний контекст спасенних подій і водночас підкреслюють свобідну добру волю воплоченого Слова на спасіння людства^[456].

«Страсті [πάθος], що всім Адамовим нащадкам пролили безстрастя [ἀπάθεια]»^[457] – поняттєве і водночас філософсько-богословське протиставлення (антитеза) поміж «страсті – безстрастя» [πάθος – ἀπάθεια]. Тільки Бог є абсолютно безстрасний [ἀπαθής]; шлях християнина, за Григорієм Нісським (+≈395), полягає у відновленні первісної чистоти та краси Божого образу, закарбованого Богом у людській душі в момент створення^[458]. Як навчає св. Іван Ліствичник (+603/650): «Отож, істинно безпристрасним називається і є той, хто тіло своє зробив нетлінним, ум підніс вище усякого сотворіння, усі ж почуття підкорив уму, а душу свою поставив перед лицем Господнім, завжди простягаючись до Нього, навіть і понад свої сили»^[459].

У другому тропарі пісні 4 Христос іменується богословським титулом «Безсмертний» [ἀθάνατος]. Отці Церкви часто застосовують цю Божу прикмету, щоб підкреслити Божество Господа Ісуса Христа^[460]. Ознака «безсмертний» є частиною відомого богослужбового гімну Трисвяте: «Святий Боже, святий Кріпкий, святий Безсмертний, помилуй нас», що був предметом гострих богословських дискусій поміж захисниками вчення Халкидонського Собору (451) та їх опонентами монофізитами в 5-6 ст. Монофізити застосовують цей гімн до Христа і додають вислів «що був розп’ятий за нас». Визнавці Халкидону відносять Трисвяте до Пресвятої Тройці; а, отже, вони дорікали опонентам за те, що вони вводять четверту особу в Тройцю та приписують страждання всій Тройці^[461].

Третій тропар пісні 4 оспівує блаженство апостолів у Царстві Христовім: «Пиття нове понад усяке слово, говорю я, питиму в Царстві моїм, – сказав єси, Христе, друзям, – коли як Бог із богами буду там з вами»^[462]. Цей тропар, схоже, натхненний проповідями св. Григорія Богослова (+390): «Світло і тамтешня світлість для тих, що тут очистилися, тоді як “праведні засяють, як сонце” (Мт. 13,43), і стане Бог посередині них, богів і царів, розподіляючи й розділяючи гідність тамтешнього блаженства»^[463]. Григорій Богослов про блаженний стан християн у Царстві Отця також описує у світлі Євхаристії, пояснюючи, що новий напій полягатиме у вченні, яке навчає Христос-Слово: «Причастимося ж Пасхи, нині все ще як прообраз … а трохи згодом досконаліше і чистіше, коли Слово буде пити її з нами новою в Царстві Отця (Мт. 26,29), відкриваючи та навчаючи того, що нині представлене в деякій мірі. Бо новим є завжди те, що пізнається нині. В чому ж полягає це пиття і це споживання? Для нас у тому, щоб вчитися, а для Нього, щоб учити і повідомляти учням своїм слово. Бо їжею є учення і для того, хто живить»^[464]. Отож, св. Косма у третьому тропарі пісні 4 оспівує «пиття нове» у Царстві Христовому у світлі Євхаристії, дуже ймовірно, черпаючи поняття, викладені у проповідях св. Григорія Богослова^[465].

Епізод умивання ніг апостолам (Ів. 13,4-15) є темою пісень 5 і 6 канону Страсного Четверга:

Ірмос 5: Союзом любови єдналися Апостоли, Владиці всіх – Христові себе віддаючи, гожі ноги очищали, благовістуючи всім мир.

Здатна втримувати невтримну і високолетну у повітрі воду, приборкувати безодні і вгамовувати моря, Божа Премудрість воду в умивальницю вливає, і умиває ноги рабів Владика.

Являє учням образ смирення Владика: Хто у хмари зодягає небозвід, опоясується рушником і приклоняє коліна, щоб рабам омити ноги, – Той, у Чиїй руці дихання всіх сущих^[466].

Пісня 6, тропарі:

«Господом називаєте мене, о учні, і Вчителем; і достоту, ним я є з природи, – взивав єси, Спасе, – тому наслідуйте образ, який ви в мені побачили!»

«Скверни хто не має, той ніг омивати не потребує; і ви чисті, о учні, та не всі: ось бо один із вас свавільно безумствує»^[467].

Як бачимо ця євангельська подія передана в каноні навдивовижу чудовими поетичними зворотами: «умиває ноги рабів Владика»^[468], «Хто у хмари зодягає небозвід, опоясується рушником»^[469], «приклоняє коліна, щоб рабам омити ноги, – Той, у Чиїй руці дихання всіх сущих»^[470], «Здатна втримувати невтримну і високолетну у повітрі воду, приборкувати безодні і вгамовувати моря, Божа Премудрість воду в умивальницю вливає»^[471], «Апостоли … гожі ноги очищали, благовістуючи всім мир (пор. Іс. 52,7)»^[472], «Скверни хто не має, той ніг омивати не потребує»^[473].

Ірмос 5 впроваджує в тему «умивання ніг», звертаючись до святоотцівської екзегези на уривок із пророка Ісаї: «Які ж гарні на горах ноги його, хто несе добру новину, хто звістує мир» (Іс. 52,7)^[474]. Або ж, радше, тут йдеться про екзегезу на уривок із Послання св. апостола Павла до Римлян, який говорить саме про апостольську місію: «І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Написано ж: “Які гарні ноги тих, що благовістять добро!”» (Рим. 10,15)^[475]. Джерелами натхнення для ірмосу 5 могли послужити екзегетичні твори блаженного Теодорита Кирського (+прибл.466). Зокрема, у Коментарі на пророка Ісаю сказано: «справді ж і достеменно стосується священних апостолів це пророцтво, адже їхні гожі ноги, що руки Владики омили і укріпили, щоб пробігти цілий світ, і передати благовісті Божого миру, і оповістити насолоду обіцяних благ»^[476]. А у Тлумаченні Послання до Римлян блаженний Теодорит навчає: «Наводить він (Апостол), отже, пророцтво Ісаї і мовить: “Які гарні ноги тих, що благовістять мир, тих, що благовістять благі [вісті]” (Іс. 52, 7). Бо й апостолам Господь велів, входячи в дім, казати: “Мир домові цьому!” (Лк. 10,5). Адже вони звіщали Боже примирення, а й благовістили насолоду благ. Ці ноги пророк називає гожими, оскільки прекрасний вони звершують біг, оскільки омиті руками Владики»^[477]. У блаженного Теодорита йдеться про благовістування миру, що є рівнозначним благовістуванню Христа, відповідно до слів Апостола: «Христос — наш мир» (Еф. 2,14)^[478]. Роздуми про Христа-Мир знаходимо і у св. Кирила Олександрійського (+444): «І якого вони просять миру, треба знати; або ж вони просять самого Христа, “бо Він — наш мир” (Еф. 2,14), за Писанням»^[479].

Отож, уривок із пророка Ісаї «Які ж гарні … ноги … хто звістує мир» (Іс. 52,7) автор канону, у руслі біблійної та святоотцівської традиції, застосовує до апостолів. Щоб повніше зрозуміти розвиток екзегези цього біблійного уривку, слід розглянути святоотцівське тлумачення більш ранньої епохи, зокрема у св. Григорія Богослова (+390): «Хто наміряється ступити на святу землю, що носить на собі сліди Божі, нехай роззує сандалі, як і Мойсей на горі (Вих. 3,5), щоб не внести чогось мертвого, ані чогось, що стоїть поміж Богом і людьми. А також, якщо учень якийсь посланий благовістувати [голосити Євангеліє], то з любов’ю до мудрості та без нічого зайвого йому слід іти, без зброї, без жезла, в лиш одному вбранні, та ще й босоніж (пор. Лк. 10,3-4), щоб видимі були гожі ноги тих, що благовістують мир та всяке інше благо (пор. Іс. 52,7)»^[480].

У ірмосі 5 постає прегарний образ апостолів на Тайній Вечері, які «союзом любови єдналися, Владиці всіх – Христові себе віддаючи»^[481], натхненний уривком із Послання св. апостола Павла до Колосян: «А над усе будьте в любові, що є зв’язок досконалости» (Кол. 3,14)^[482]. Ідея посвячення апостолів Христові може бути виведена із Євангелія від Матея: «Ось ми покинули все й пішли за тобою» (Мт. 19,27)^[483].

А щоб знову згадати догму про Божество Другої Особи Пресвятої Тройці, Христос у цьому ірмосі 5 зветься «Владикою всіх»^[484]. Богословським титулом «Владика» [Δεσπότης] Христос іменується уже Новому Завіті: «… нашого єдиного Владики і Господа Ісуса Христа» (Юди 1,4)^[485], «… Владики, що відкупив їх» (2 Пет. 2,1)^[486].

У першому тропарі пісні 5 продовжується тема про обмивання ніг апостолам, відповідно до Євангелія від Івана, 13,5: «Тоді налив води до умивальниці й почав обмивати учням ноги та обтирати рушником, яким був підперезаний»^[487]. Також тут св. Косма Сладкопівець створює прекрасну концептуальну антитезу: «умиває ноги рабів Владика»^[488]. Велика поетична уява великого Сладкопівця одразу ж переносить нас у контекст другої промови Премудрості Божої у книзі Приповідок, у якій розповідається про присутність Премудрості під час створення світу: «Як він укріпляв небо, я там була; як він рисував круг поверх безодні, як він згущав угорі хмари, як установляв бездонні джерела, як призначав край морю, щоб води з його берегів не виступали, як закладав підвалини землі, — я була при ньому, при роботі, я була його втіхою щоденно, усміхалась перед ним повсякчасно» (Прип. 8,27-30)^[489]. Таким чином, Премудрість Божа, як Особа, постає як архітектор Бога при створенні світу^[490]. Цей біблійний образ надихнув автора канону до ще одного христологічного поняттєвого протиставлення: «Здатна втримувати невтримну і високолетну у повітрі воду, приборкувати безодні і вгамовувати моря, Божа Премудрість воду в умивальницю вливає»^[491]. Біблійні розповіді про потугу Бога-Творця, яка поширюється і на всі води світу, можна знайти у книгах Буття 1,6-10, Псалмів 103,6-9, 135,6, Йова 26,8; 38,8 і далі, Єремії 5,22^[492]. Слідуючи біблійній традиції, у каноні згадуються три місця, де у світі знаходиться стихія води: верхні води в повітрі, води в безоднях і води в морях^[493]. Св. Косма тут натхненно представляє невимовне низходження [κατάβασις] Слова Божого (пор. Фил. 2,6-11): Бог, Творець і Владика Вселенної, який своєю всемогутністю втримує невтримну воду у повітрі, приборкує безодні і вгамовує моря, схиляється, щоб влити воду в умивальницю, щоб умити ноги рабам^[494].

У другому тропарі пісні 5 та у першому тропарі пісні 6 автор канону звертає увагу на причину, тобто, з якою метою Господь умиває ноги апостолам: щоб подати приклад смирення, як про це сказано у Євангелії від Івана: «Тож коли вмив вам ноги я — Господь і Учитель, — то й ви повинні обмивати ноги один одному. Приклад дав я вам, щоб і ви так робили, як оце я вам учинив» (Ів. 13,14-15)^[495]. Автор канону поетично підсумовує цей вражаючий біблійний епізод: «Являє учням образ смирення Владика»^[496], «наслідуйте образ, який ви в мені побачили!»^[497]. Щось на зразок практичної інструкції, Христос пояснює значення свого жесту. Апостоли і всі християни не повинні обмежуватися лише участю в плодах діяльності Ісуса, вони також повинні наслідувати його дух. «Ви також повинні обмивати ноги один одному» (Ів. 13,14) – це обов’язок практикувати смирення, яке символізує цей жест^[498].

Основуючись на уривку із Псалма 146,8 («Йому, що вкриває небо хмарами …»)^[499] св. Косма Сладкопівець творить одну з найкрасивіших з поетичної точки зору концептуальних антитез: «Хто у хмари зодягає небозвід, опоясується рушником і приклоняє коліна, щоб рабам омити ноги»^[500]. Цей прекрасний поетичний образ, швидше за все, натхненний однією з проповідей, приписуваних св. Іванові Золотоустому (+407): «У той час можна було побачити викликаючу трепет подію. Навіщо встав і скинув верхню одіж Той, Хто одягається світлом, наче ризою (Пс. 103,2), і навіщо підперезався рушником? (Ів. 13,4). Тоді теж можна було побачити істинність слів Павла: “Він, існуючи в Божій природі … вигляд слуги прийняв” (Фил. 2,6-7). Підперезався рушником Той, Хто вкриває небо хмарами (Пс. 146,8), і налив води до умивальниці Той, Хто наповнив водами ріки, джерела й моря. Уяви собі: учень сидить, а Владика нахилився, дивлячись на [учня] коліно; Владика, перед яким схиляється [всяке] коліно на небі, на землі й під землею (Фил. 2,10). Смирення Спасителя загасило всяку гординю; ота лагідність загасила всяку чванливість»^[501].

Завершується пісня 5 дуже сильним і богословсько глибоким христологічним ствердженням Божества Сина Божого: Христос Бог є «Той, у Чиїй руці дихання всіх сущих»^[502].

Перший тропар пісні 6 представляє парафразу слів Ісуса Христа, сказаних одразу після умивання ніг апостолам (Ів. 13,13-15): «Ви звете мене: Учитель, Господь, і правильно мовите, бо я є. Тож коли вмив вам ноги я — Господь і Учитель, — то й ви повинні обмивати ноги один одному. Приклад дав я вам, щоб і ви так робили, як оце я вам учинив»^[503]. Слід зауважити, що автор канону підсилює твердження Ісуса «бо я є» [εἰμὶ γάρ] (Ів. 13,13); слідуючи традиційній церковній доктрині про Христа, цей вислів у каноні видозмінено на «і достоту, ним я є з природи» [καὶ γὰρ πέφυκα], тобто Христос є досконалим Господом і Вчителем [ὁ κύριος καὶ ὁ διδάσκαλος] за своєю Божою природою: «Господом називаєте мене, о учні, і Вчителем; і достоту, ним я є з природи, – взивав єси, Спасе, – тому наслідуйте образ, який ви в мені побачили!»^[504].

А другий тропар пісні 6 представляє парафразу слів Ісуса Христа, сказаних у відповідь апостолу Петру: «Тому, хто обмитий, нічого не треба вмивати, крім самих ніг; увесь бо він чистий. І ви чисті, та — не всі» (Ів. 13,10)^[505]. Св. Косма у каноні старається ясніше розкрити останні слова «та — не всі», вказуючи із доріканням на зраду Юди: «Скверни хто не має, той ніг омивати не потребує; і ви чисті, о учні, та не всі: ось бо один із вас свавільно безумствує»^[506]. Діонісій Ареопагіт тлумачить ці біблійні слова, переносячи їх у літургійний контекст: «Коли ж цей обряд звершено, за законом як сказано, ієрарх, ставши перед найсвятішими символами водою вмиває руки, разом із поважаним сонмом священників. Тож, як кажуть Словеса [Святого Письма], тому, хто обмитий, немає потреби нічого іншого вмивати, крім кінцівок (пор. Ів. 13,10), чи, отже, крайніх членів своїх; завдяки цьому очищенню кінцівок, він [священник] у всечистому стані богоподібності, пройшовши до [місця служителів] другого [рангу], благоподібно буде невловимим та вільним як цілковито подібний до Єдиного … Бо тим, що приступають до всесвятого священнодійства, належить очищати і крайні [найглибші] уяви душі і приступати до нього через уподібнення [до Бога] наскільки можливо»^[507].

Поки блаженні одинадцять апостолів, живлені божественним словом, слідували за Словом, немов ягнята за Пастирем^[508], злощасний Іскаріот ноги обмиті наготував на зраду^[509], щоб видати на засуд Суддю^[510] – зрада Юди є центральною темою пісень 7-ї та 8-ї:

Пісня 7, тропарі:

Киваючи головою, Юда на продумане злодіяння зважувався, догідний час шукаючи, щоб видати на засуд Суддю, Який є всіх Господь і Бог отців наших.

«Один із вас», – взивав Христос до друзів, – «мене видасть»; вони ж, забувши радість, проймалися тривогою й печаллю: «Скажи, хто се», – говорячи, – «Боже отців наших?»

«Хто зо мною руку свою в полумисок зухвало вкладає, – ліпше було б йому врата життя ніколи не пройти!» – так явив, хто то був, Бог отців наших^[511].

Пісня 8, тропарі:

Співтрапезники Слова на Сіоні, всеціло Йому віддані блаженні апостоли слідували за Ним, немов за Пастирем – ягнята; і з’єднавшись нерозлучно з Христом, божественним словом живлені, благодарно взивали: «Господа оспівуйте, діла, і превозносіте по всі віки!»

Закон дружби свідомо зламавши, Іскаріот злощасний ноги обмиті наготував на зраду; і Твій ївши хліб – Тіло Божественне, підняв п’яту на Тебе, Христе, і не зумів візвати: «Господа оспівуйте, діла, і превозносіте по всі віки!»

Приймав безсовісний Тіло, що гріх відпускає, і Божественну Кров, що за світ проливається, але ані пити її не соромився – продану за ціну, ні не погребував злочинством, і не зумів візвати: «Господа оспівуйте, діла, і превозносіте по всі віки!»^[512]

У першому тропарі пісні 7 розповідається про Юду, який, згідно з Євангелієм від Матея, «шукав доброї нагоди, щоб Його видати» (Мт. 26,16)^[513]: «Киваючи головою, Юда на продумане злодіяння зважувався, догідний час шукаючи, щоб видати на засуд Суддю»^[514]. Концептуальна та поетична антитеза «щоб видати на засуд Суддю» [παραδοῦναι τὸν κριτὴν εἰς κατάκρισιν] сягає корінням біблійного вчення про Христа, який вдруге прийде як Суддя. Один з таких уривків знаходимо у Посланні до Тимотея, де Апостол згадує про друге пришестя Христа [παρουσία], коли Ісус прийде судити живих і мертвих, як тих, хто ще буде живий, так і раніш померлих: «… Христом Ісусом, який має судити живих і мертвих» (2 Тим. 4,1)^[515].

А початкова фраза цього тропаря «Киваючи головою, Юда на продумане злодіяння зважувався»^[516], можливо, натхнена уривком із книги Сираха «прикивне головою …» (Сирах 12,18), де знаходимо проникливі зауваження Бен Сираха про поведінку ворога, який вдає дружбу, намагаючись заподіяти шкоду^[517]. З іншої сторони, можна припустити вплив поетичного виразу з Одіссеї Гомера: «Киваючи головою, бо ж лихо передчував він у серці»^[518].

Усі тропарі пісні 7 вкінці містять приспів-прославу Христа старозавітним найменуванням Бога: «Бог отців наших» [ὁ Θεὸς τῶν πατέρων ἡμῶν] (Дан. 3,26; 3,52)^[519], а тропар 1 ще додає христологічний титул «Господь» [Κύριος] – головне найменування Ісуса у посланнях св. Павла^[520]. Цей тропар таким чином стверджує Божество Христове: «Який є всіх Господь і Бог отців наших»^[521].

Другий і третій тропарі пісні 7 представляють драматичний діалог між Христом і Його учнями, пройнятими «тривогою й печаллю»^[522], Христос на Тайній Вечері сповіщає про зраду Юди за Євангелієм від Матея: «І коли вони їли, Він промовив: “Істинно, кажу вам: Один з вас мене зрадить”. Засмучені глибоко, почали кожний з них запитувати його: “Чи то часом не я, Господи?”» (Мт. 26,21-22)^[523]. У другому тропарі цей діалог починається: «”Один із вас”, – взивав Христос до друзів, – “мене видасть”; вони ж, забувши радість, проймалися тривогою й печаллю: “Скажи, хто се”, – говорячи …»^[524]. За Євангеліями Матея (26,20-25) і Марка (14,17-21) уже на початку трапези Ісус розкриває зраду одного зі своїх найближчих. Натомість у Євангелії від Луки (22,14-23) оповіщення про зраду слідує після слів Євхаристії. За Євангелієм від Івана (13,10-11; 18-19; 21-30) сповіщення про зраду – на початку вечері, але відразу після оголошення Юда виходить зі світлиці^[525].

Третій тропар пісні 7 продовжує промову Ісуса, який розкриває зрадника за Євангелієм від Матея: «Хто вклав зо мною руку в миску, той мене зрадить. Син Чоловічий іде, як написано про нього, та горе тому чоловікові, що зрадить Сина Чоловічого! Ліпше було б тому чоловікові не народитись!» (Мт. 26,23-24)^[526]. Тропар поетично передає цей вислів Христа: «Хто зо мною руку свою в полумисок зухвало вкладає, – ліпше було б йому врата життя ніколи не пройти!»^[527]. Відповідь Ісуса не вказує на зрадника прямо; засудження вчинку Юди є найсуворішим з усіх, що зустрічаються в Євангеліях; смерть Ісуса неминуча, «як написано» (Мт. 26,24), але не є неминучим те, що Його зрадить один з Його учнів^[528]. Ці слова Ісуса стають зрозумілішими у світлі тлумачення св. Івана Дамаскина (+749/750): «Тому Бог все, що Він творить, творить добрим; кожний через особисте волевиявлення буває або добрим, або злим. Звідси виходить, якщо Господь і сказав: «Краще було б не народитися людині тій» (пор. Мт. 26,24; Мк. 14,21 і ін.), то Він говорив це, ганьблячи не Своє власне творіння, а те зло, яке виникло у Його творінні внаслідок його особистого волевиявлення і недбальства. Бо недбальство його особистої волі зробило для нього безкорисним благодіяння Творця»^[529].

Перший тропар пісні 8 представляє нам дивовижний образ, присутній уже у стародавньому християнському мистецтві: «Співтрапезники Слова на Сіоні, всеціло Йому віддані блаженні апостоли слідували за Ним, немов за Пастирем – ягнята; і з’єднавшись нерозлучно з Христом, божественним словом живлені …»^[530].

Ісус Пастир і апостоли ягнята. Саркофаг (≈375-400 рр.)^[531]

Цей тропар, очевидно, покликається на біблійні уривки про Христа Доброго Пастиря та апостолів як овець, наприклад: «Я — добрий пастир. Добрий пастир життя своє за овець покладе» (Ів. 10,11); «Я вас посилаю, як ягнят між вовки» (Лк. 10,3)^[532]. Про тісний союз апостолів із Христом цей тропар передає поетичним виразом: «з’єднавшись нерозлучно з Христом»^[533], що натякає на знаний гімн св. Павла: «Хто нас відлучить від Христової любови? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?» (Рим. 8,35). Кінцевий приспів (ефімній), що походить з біблійної пісні (Дан. 3,57-72)^[534], у тропарях пісні 8 звернений до Христа: «Господа оспівуйте, діла, і превозносіте по всі віки!»^[535]. У першому тропарі цей приспів благодарно взивають [εὐχαρίστως ἐβόων] святі апостоли, а у другому і третьому тропарях зазначено, що злощасний Юда «не зумів візвати» [βοᾷν οὐ συνῆκε] ці слова прослави Господа Ісуса.

Другий і третій тропарі пісні 8 описують всю злобу гріха зради, що прямо суперечить закону дружби [νόμος φιλίας], про який не раз згадується у Святому Письмі, зокрема: «Любитимеш ближнього твого, як самого себе» (Лев. 19,18), «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15,13)^[536]. Беручи до уваги контекст обмивання ніг апостолам (Ів. 13,4-15) та Євхаристії (Мт. 26,26-29) під час Тайної Вечері, св. Косма Сладкопівець вказує на доброзичливість, яку Господь виявляє до Юди, та невдячність Іскаріота; таким чином виникають драматичні антитези: «Іскаріот злощасний ноги обмиті наготував на зраду»^[537], «Твій ївши хліб – Тіло Божественне, підняв п’яту на Тебе, Христе»^[538], «Приймав безсовісний Тіло, що гріх відпускає, і Божественну Кров, що за світ проливається, але ані пити її не соромився – продану за ціну …»^[539]. Другий тропар містить ясне посилання на Псалом 40,10: «Бо навіть чоловік мирний зо мною, на кого покладався я, хто їв хліби мої, підняв п’яту на мене»^[540]; у каноні ця фраза поетично перефразована: «Твій ївши хліб – Тіло Божественне, підняв п’яту на Тебе, Христе»^[541]. А третій тропар, розповідаючи про Юду, який «Божественну Кров, що за світ проливається … пити її не соромився – продану за ціну»^[542], натякає на уривок із Євангелія від Матея 27,6: «Первосвященики ж взяли ті гроші й кажуть: “Їх не годиться класти до скарбоні, бо це ціна крови”»^[543]. Натомість наступний вираз «не погребував злочинством» [οὐ κακίᾳ προσώχθισε]^[544] покликається на Псалом 35,5: «Беззаконня замишляв він на постелі своїй, ступав на кожну путь недобру, а зла не цурався» [τῇ δὲ κακίᾳ οὐ προσώχθισεν]^[545]. Про участь Юди в обмиванні ніг та в Євхаристії згадує св. Іван Золотоустий (+407) у своїх проповідях, виголошених саме у Великий четвер: «Поглянь, отже, скільки зробив Господь, щоб прихилити його до Себе і спасти … умив його ноги разом з іншими (учнями), теж зробив його учасником Трапези серед зібраних»^[546], «І Юда був присутній, коли це говорив Христос. “Це є Тіло”, яке ти, Юдо, продав за тридцять срібняків. “Це є Кров”, про яку ти недавно склав безсоромну угоду з невдячними фарисеями. О, людинолюбство Христове! О, божевілля, о, шаленство Юди! Цей продав Його за тридцять динарів, а Христос і після того не відмовився б цю продану Кров Свою віддати тому, хто продав, “на відпущення гріхів”, якби тільки він захотів. Адже й Юда був присутній і брав участь у священній трапезі. Христос і ноги йому вмив разом з іншими учнями, й у священній Трапезі він брав участь»^[547].

Ірмос 9 звертається до вірних, запрошуючи їх на горне місце [ἐν ὑπερῴῳ τόπῳ] насолодитися безсмертної Трапези [ἀθανάτου τραπέζης … ἀπολαύσωμεν], тобто Пресвятої Євхаристії, як сказано у Євангелія від Івана 6,54: «Хто Тіло моє їсть і Кров мою п’є, той живе життям вічним»^[548]:

Ірмос 9: Гостинністю Владики і безсмертною Трапезою на горньому місці з високими мислями, нумо, вірні, насолодімося, найвищого слова навчившись від Слова, Яке величаємо^[549].

Св. Кирило Олександрійський (+444), коментуючи цей уривок із Євангелія від Івана 6,54, навчає, що Господь через причастя свого Тіла вкладає в нас безсмертя: «Господь наш Ісус Христос через Тіло своє заховує у нас життя і вкладає безсмертя, мовби якесь насіння, яке усуває в нас усе тління»^[550].

Вираз «на горньому місці» [ἐν ὑπερῴῳ τόπῳ] покликається на уривок із Євангелія від Марка, де йдеться про приготування світлиці, у якій Христос із учнями споживатиме Пасху: «І він вам покаже світлицю [ἀνάγαιον – досл. приміщення на верхньому поверсі, горницю] велику, вистелену килимами та готову. Там приготуйте нам» (Мк. 14,15)^[551]. А сам термін «ὑπερῷον» [горниця, приміщення на верхньому поверсі] нагадує про події після Вознесіння, коли апостоли «увійшовши (в місто), зійшли на горницю [εἰς τὸ ὑπερῷον], де вони перебували» (Ді. 1,13)^[552]. Отож, вірні запрошуються насолодитися «гостинністю Владики» [ξενίας δεσποτικῆς], який закликає нас до Євхаристії: «Беріть, їжте: це моє Тіло … Пийте з неї всі, бо це Кров моя» (Мт. 26,26-28)^[553].

У ірмосі 9 спостерігаємо використання риторичного прийому підсилення (емфаза), що виявляється у триразовому наголошенні ідеї високого: «на горньому місці» [ἐν ὑπερῴῳ τόπῳ], «з високими мислями» [ταῖς ὑψηλαῖς φρεσὶ], «найвищого слова» [ἐπαναβεβηκότα λόγον]. Також тут ужито риторичну фігуру відмінності (diafora), яка полягає в повторенні слова «λόγος» у різному значенні: «нумо, вірні, насолодімося, найвищого слова навчившись від Слова [λόγον ἐκ τοῦ Λόγου]»^[554].

Перший тропар пісні 9 згадує приготування до пасхальної трапези згідно з Євангелієм від Луки: «Ісус послав Петра та Йоана “Ідіть”, — сказав, — “та приготуйте нам пасху, щоб ми її спожили”. Вони його спитали “Де хочеш, щоб ми приготували”. Він відповів їм “Ось, коли ввійдете в місто, стріне вас чоловік, що буде нести глечик води. Ідіть слідом за ним у господу, куди він увійде, і скажіть господареві дому Учитель тобі каже Де світлиця, в якій я з учнями моїми міг би спожити пасху. І він покаже вам горницю [ἀνάγαιον] велику, вистелену килимами; там приготуйте”. Пішли вони й знайшли так, як він сказав їм, і приготували пасху» (Лк. 22,8-13)^[555]. Тропар поетично оспівує цей епізод:

«Ідіть», – учням Слово говорить, – «приготуйте на горньому місці Пасху, яка утверджує уми тих, кого бажаю втаємничити неквасним словом істини; твердість же благодаті величайте»^[556].

Знову піднімаючи тему «горнього місця» [ἐν ὑπερῴῳ τόπῳ], автор канону терміном «втаємничити» [μυσταγωγέω] впроваджує нас у сакраментальну сферу: «приготуйте на горньому місці Пасху, яка утверджує уми тих, кого бажаю втаємничити [μυσταγωγῶ] неквасним словом істини»^[557]. Тут посилання на уривок із Послання до Коринтян: «Отож святкуймо не у старій заквасці, ані у заквасці злоби і лукавства, а в опрісноках чистоти й правди» (1 Кор. 5,8)^[558]. А вираз «твердість же благодаті» [τὸ στερρὸν δὲ τῆς χάριτος] наприкінці тропаря може натякати на уривок із Псалма 103,15: «хліб серце людини укріпить» [ἄρτος καρδίαν ἀνθρώπου στηρίζει], тобто Хліб Євхаристії приносить благодать, яка серце людини укріпляє^[559].

Два останні тропарі канону Страсного Четверга, глибоко богословські, покликані привідкрити божественні тайни «найвищого слова» (ірмос 9), у яке Господь бажає нас «втаємничити неквасним словом істини» (пісня 9,1). Ці тропарі представляють короткий виклад христології Халкидонського Собору (451):

«Творительку-Премудрість, Отець народжує мене перед віками; Він учинив мене началом шляхів для діл, що нині тайно звершуються; бо, будучи нествореним з природи Словом, я проголошую Своїм те, що нині прийняв».

«Як людиною я є по сутності, не по сповидності, так і природа, що зо мною з’єдналася, – Божественна дією взаємопередачі; тим-то мене, єдиного Христа, пізнайте, що зберігає те, із чого, в чому і чим став я»^[560].

Отець народжує Сина (Премудрість) перед віками. Син Божий (Слово), будучи Богом нествореним з природи, прийняв на Себе людську природу, ставши людиною по сутності, не по сповидності [οὐσίᾳ, οὐ φαντασίᾳ]. Дією взаємопередачі (мається на увазі поняття у богословії взаємопередача властивостей [communicatio idiomatum]) людська природа з’єднана зі Словом – Божественна. Тому визнаємо єдиного Христа (фраза вживана проти єресей, які вводили в Особу Сина Божого подвійність), що зберігає цілісними властивості двох природ єдиної Особи Сина Божого (сказано проти єресей, які навчали про єдину природу Сина Божого).

Отож, другий тропар пісні 9 складається з двох «протилежних» біблійних тверджень, виголошених Премудрістю: «Отець народжує мене перед віками» [ὁ πατὴρ πρὸ τῶν αἰώνων … γεννᾷ] (пор. Прип. 8,25: «Він мене родить») і «Він учинив мене началом шляхів» [ἀρχὴν ὁδῶν με … ἔκτισε] (пор. Прип. 8,22: «Господь створив мене»)^[561]. Цією термінологією св. Косма піднімає один з головних пунктів христологічного диспуту 4 ст., що основувався на відмінній екзегезі оцих двох уривків із книги Приповідок: «Раніше, ніж були засновані гори, скоріше від всіх пагорбів Він мене родить [γεννᾷ]» (Прип. 8,25)^[562] і «Господь мене створив [ἔκτισέν] на початку своїх доріг на свої діла» (Прип. 8,22)^[563]; до другого уривку також примикає уривок із книги Сираха: «Перед віком, від початку Він мене створив [ἔκτισέν], і довіку не забракну» (Сирах 24,9)^[564]. Фразу «Господь створив мене» [Κύριος ἔκτισέν με] (Прип. 8,22) аріяни брали за основу для підтвердження свого єретичного вчення про створену природу Слова Божого^[565]. Автор канону застосовує святоотцівський підхід, розмежовуючи те, що стосується людської природи Особи Христа, і те, що стосується Його Божої природи. Отож, св. Косма розрізняє народження Сина Божого (Премудрості) перед віками («Отець народжує [γεννᾷ] мене перед віками»)^[566] та творення задля воплочення заради нашого спасіння («Він учинив [ἔκτισε] мене началом шляхів для діл, що нині тайно звершуються»)^[567]. Щоб ясніше підкреслити істинне вчення Церкви, Сладкопівець вважає за необхідне додати: «будучи нествореним з природи Словом»^[568]. Це традиційне церковне вчення авторитетно подають святі Отці, зокрема св. Григорій Богослов (+390) та св. Григорій Нісський (+≈395). Так св. Григорій Богослов навчає: «Що із сущого існує без причини? – Божество. Ніхто ж не може говорити про причину [буття] Бога, бо така причина була б старшою за Бога. А яка причина тому, що Бог заради нас став людиною? – Лише та, щоб нас усіх спасти. Бо яка ж інша? Отож оскільки у цьому вислові ми знаходимо слова і «створив» (Прип. 8,22), і «породив мене» (Прип. 8,25) – то тлумачення його просте: те, що має причину, – відносимо до людськості, а те, що просте і не має причини, – відносимо до божества … Отож хто буде заперечувати, що Премудрість називається творінням, коли йдеться про земне народження, і породженням, коли йдеться про те перше родження, неосяжне для розуму?»^[569].

Подібно навчав і св. Григорій Нісський: «Бо деякі докладно вивчені у Божих [науках] кажуть і те, що у єврейському тексті не написано “створив” [ἔκτισε] (Прип. 8,22), і ми у древніших книгах знайшли, що написано “набув” [ἐκτήσατο] замість “створив мене” [ἔκτισε με] … Якщо ж хтось і щодо цього питання наведе як доказ усталене у церквах читання “створив”, то ми не відкидаємо теж слова “створив” [ἔκτισε] … це слово теж вважаємо відповідним. Адже воістину був створений за останніх днів Той, Хто задля нас стався за нашою природою, Той, Хто споконвіку будучи Словом і Богом, відтак плоттю стався і людиною. Створеною ж є плоті природа, учасником якої в усьому за подобою, крім гріха (Євр. 4,15), був створений Той, Хто стався людиною; а створений за Богом, а не за людиною, як мовить Апостол, у новий якийсь спосіб, а не за людськими зносинами (Еф. 4,24). Бо ми навчені, що з Духа Святого і силою Всевишнього зрештою була створена нова ця Людина …»^[570].

Заключний вираз другого тропаря пісні 9 «я проголошую Своїм те, що нині прийняв»^[571] наголошує, що Слово – єдиний суб’єкт воплочення, відповідно до вчення Константинопольського Собору (553): «один і той же Господь наш Ісус Христос, Слово Боже воплотилось»; «Господь Ісус Христос, один зі Святої Тройці»; «воплотився один із Святої Тройці, Бог Слово»; «Господь наш Ісус Христос розп’ятий у тілі є Бог істинний і Господь слави і один із Святої Тройці»^[572].

Останній тропар канону Великого Четверга, глибоко богословський, представляє підсумок христологічного вчення Церкви. Насамперед у тропарі підкреслюється реальність людської природи Христа: «людиною я є по сутності, не по сповидності»^[573]. Далі автор канону звертається до богословського поняття взаємопередача властивостей [communicatio idiomatum]: «природа, що зо мною з’єдналася, – Божественна дією взаємопередачі»^[574]. Опісля підкреслюється халкидонське вчення про єдиного Христа: «мене, єдиного Христа, пізнайте»^[575]. І вкінці наголос робиться на цілісності та непорушності двох природ Христа: «що зберігає те, із чого, в чому і чим став я»^[576], тобто зберігаються непорушними властивості двох природ.

Отож, початковий вираз цього тропаря «людиною я є по сутності, не по сповидності» [οὐσίᾳ, οὐ φαντασίᾳ]^[577] спрямований на протидію єресі докетизму (від δοκέω – видаватися), яка заперечувала реальність воплочення та страждань Христа, вважаючи їх ілюзорними^[578]. Хоч у 8 ст. докетичні тенденції не були дуже поширені, однак, докетизм, як схильність недооцінювати історичну реальність спасительного діла Божого, вважався джерелом інших єресей. Святі Отці поборювали докетизм за допомогою сотеріологічного постулату: Слово, воплотившись, спасло у людині усе, що взяло на себе. Св. Григорій Богослов (+390) висловив цю формулу у першому посланні до пресвітера Кледонія: «Бо те, що не взяв на Себе [Христос] – не вилікуване, а те, що з’єдналося з Богом – те і було спасенним»^[579].

Далі у цьому тропарі згадується богословський принцип взаємопередача властивостей [communicatio idiomatum], виражений фразою «природа, що зо мною з’єдналася, – Божественна дією взаємопередачі»^[580]. Вираз взаємопередача властивостей використовується в христології для позначення висліду унікальності особи Христа: Його божеству можна приписувати те, що властиве Його людськості, і навпаки, не допускаючи, однак, будь-якого злиття природ, які залишаються відмінними^[581]. Це вчення, використовуване Отцями від початків патристичної епохи, доступно пояснює св. Іван Дамаскин (+749/750): «Присвоює ж собі Слово людські властивості, бо Йому належить те, що приналежить святій Його плоті, також Слово уділяє плоті [участь] у своїх властивостях за дією взаємопередачі [κατὰ τὸν τῆς ἀντιδόσεως τρόπον] внаслідок взаємного проникнення природ та їх з’єднання в [єдиній] Іпостасі, і тому, що був один і той же, Хто “звершував” і властиве Богу, і властиве людині “в тому й іншому образі [буття] через спільність двох природ”. Тому й сказано, що Господь слави був розіп’ятий (1 Кор. 2,8), хоч і не страждала Його Божа природа, і визнаємо, що Син Людський був на небі до [свого] страждання [на землі], – як сам Господь сказав. Позаяк був один і той же Господь слави, який по природі і воістину став Сином Людським, тобто людиною; і ми визнаємо, що йому належать і чудеса, і страждання, хоч чудеса Він творив за одною природою, а страждання Він, той самий, терпів за другою»^[582]. Слід зазначити, що св. Косма у каноні на Страсний Четвер застосовує ту саму богословську термінологію «дією взаємопередачі» [τῷ τρόπῳ τῆς ἀντιδόσεως], що і св. Іван Дамаскин «за дією взаємопередачі» [κατὰ τὸν τῆς ἀντιδόσεως τρόπον]^[583].

Отож, далі останній тропар Великого Четверга представляє вчення Халкидонського Собору (451) про єдиного Христа: «мене, єдиного Христа, пізнайте»^[584]. Цей вираз передає анти-несторіянське заключення Собору про єдиний суб’єкт воплочення: «Повчаємо сповідувати єдиного і того ж Сина і Господа нашого Ісуса Христа»^[585]. Відтак Халкидонський Символ наголошує на цілісності і непорушності двох природ: «Через з’єднання ніяк не порушується відмінність природ, а радше зберігається особливість кожної природи»^[586]. Ця догма стверджується у каноні на Страсний Четвер: «мене, єдиного Христа, пізнайте, що зберігає те, із чого, в чому і чим став я [τὰ ἐξ ὧν, ἐν οἷς, ἅπερ πέφυκα σώζοντα]»^[587]. Подібні формули знаходимо у св. Максима Ісповідника (+662) та св. Івана Дамаскина (+749/750). Зокрема, св. Максим зазначає: «Таж якщо Христос не є нічим іншим поза своїми природами, із яких, і в яких існує [ἐξ ὧν, καί ἐν αἷς ὑπάρχει], то очевидно, що Він хотів [ἤθελέ] і діяв [ἐνήργει] відповідно до своїх природ, тобто як кожній природі властиво [πέφυκεν], будучи один і той же, при умові, що жодна з природ не позбавлена волі і дії»^[588]. Схожу формулу знаходимо у св. Івана Дамаскина: «Стверджуємо, що один і той же хоче [θέλοντά] і діє [ἐνεργοῦντα] природно — за обома природами, із яких, і в яких, і які є [ἐξ ὧν καὶ ἐν αἷς καὶ ἅπερ ἐστὶ] Христос Бог наш»^[589].

Св. Кирило Олександрійський (+444) використовував олександрійську формулу з двох природ: «Коли, отже, так вважатимемо, то аж ніяк не погрішимо, кажучи, що збіг у одність [ἡ εἰς ἑνότητα συνδρομή] стався з двох природ [ἐκ δύο φύσεων]; однак після з’єднання не розділяємо природи одну від одної»^[590]. Натомість, св. Папа Лев Великий (+461) та св. Флавіан Константинопольський (+449) навчали, що Христос не лише походить із двох природ, але і є із двох природ, з’єднаних у єдиній Іпостасі^[591]. У Догматичному посланні до Флавіана (+449) св. Папи Лева Великого сказано: «при збереженні властивостей обох природ і сутностей, і при поєднанні їх в одну Особу»^[592]. Символ віри Халкидонського Собору (451) проголошує формулу «у двох природах» [ἐν δύο φύσεσιν], що протистоїть єретичному вченню монофізитів, за яким Христос походить «із» [ἐκ] двох природ, але не існує «у» [ἐν] двох природах^[593]. Константинопольський Собор (553) формулювання св. Кирила Олександрійського про єдину природу втіленого Слова та його формулу «з двох природ» [ἐκ δύο φύσεων] інтерпретує у значенні одної Іпостасі і двох природ, стараючись узгодити олександрійське богословіє із вченням Халкидонського Собору (451). А твердження про «єдину природу Христа після з’єднання» було відкинуто, оскільки воно розумілося як взаємопроникнення одної природи в другу: «Якщо хтось, сповідуючи, що з’єднання сталося із двох природ, Божої та людської, чи стверджуючи єдину природу Бога Слова втілену, сприймає це не так, як навчили святі Отці, [тобто], що з Божої природи і людської сталося з’єднання в Іпостасі (καθ’ ὑπόστασιν) і сформувався єдиний Христос, але з таких виразів намагається вводити [вчення про] єдину природу (μίαν φύσιν) чи сутність Божества і плоті Христа, такий хай буде відлучений (ἀνάθεμα). Бо ми, стверджуючи, що єдинородне Слово з’єднане у Іпостасі (καθ’ ὑπόστασιν), не маємо на увазі, що зробилося якесь розлиття природ одна в одну, а радше вважаємо, що Слово з’єднане з плоттю перебуває в одній і другій [природі], таких, які вони є»^[594].

Отож, як бачимо, для пізніх Отців Церкви, зокрема для св. Івана Дамаскина та для автора канону Великого Четверга св. Косми Маюмського, ужиток обох христологічних формул «із двох природ» [ἐκ δύο φύσεων] та «у двох природах» [ἐν δύο φύσεσιν] було у відповідності до історично довгої церковної традиції. Тому останні слова канону на Страсний Четвер, подаючи вчення Церкви про цілісність та непорушність двох природ Христа, органічно поєднують ці дві богословські формули «мене, єдиного Христа, пізнайте, що зберігає те, із чого, в чому і чим став я [τὰ ἐξ ὧν, ἐν οἷς, ἅπερ πέφυκα σώζοντα]»^[595].

Більшість ірмосів канону на Великий Четвер не йдуть у руслі основної теми канону, який поетично висвітлює події на Тайній Вечері Господній, а радше традиційно обмежуються парафразами на старозавітні тексти відповідних біблійних пісень. Так ірмос 1, основуючись на Пісні перемоги (Вих. 15,1-19), піднесено оповідає про перехід євреїв, переслідуваних єгиптянами, через Червоне море (Вих. 14):

Ірмос 1: Відсіченим жезлом розсікається море Червоне і хвиль кормителька висушується – глибина; для беззбройних стала вона переходом і воднораз для всеозброєних – гробом; і пісня богокрасна співалася: «Славно прославився Христос Бог наш!»^[596]

Ірмос прикрашений трьома прекрасними поняттєвими антитезами: «Відсіченим жезлом розсікається море Червоне» (Вих. 14,16)^[597], «хвиль кормителька висушується – глибина» (Вих. 14,21)^[598], «для беззбройних стала вона переходом і воднораз для всеозброєних – гробом» (Вих. 14,1-21; 23-31)^[599]. Св. Никодим Святогорець (+1809) пов’язує цей ірмос із загальною темою канону через алегоричну екзегезу глави 14 книги Виходу у світлі страждання Христа Боголюдини, проводячи паралелі поміж жезлом Мойсея і Хрестом, Червоним морем і кривавим морем гріха; глибина-безодня смерті відходить і стає легкопрохідною для благочестивих, а для єгипетських демонів стає гробом, нищенням і руйнуванням^[600].

Ірмос 4, основуючись на Молитві пророка Авакума (3,1-19), представляє пророчі слова «приготував Він могутню любов кріпости Своєї» (Ав. 3,4) у світлі християнського вчення про спасіння (пор. Ів. 3,16; 10,11; 10,18; 15,13; 1 Ів. 4,9 і далі, Рим. 3,25; 5,6; 8,32):

Ірмос 4: Пророк – провидець тайни Твоєї невимовної, Христе, проголосив: «Приготував єси могутню любов у кріпості, Отче Щедрий: Єдинородного бо Сина, Благий, послав єси у світ умилостивленням»^[601].

Цей уривок міг бути натхненний Тлумаченням на пророка Авакума св. Кирила Олександрійського (+444): «Бо спасенні ми “не ради діл справедливости, які ми були зробили” (Тит. 3,5), не з похвальби [за виконання діл] Закону, “закон бо не зробив нічого досконалим” (пор. Євр. 7,19), але з люб’язності Бога і Отця, “який приготував могутню, тобто кріпку й велику, любов” (пор. Ав. 3,4) Сина заради нас. “Бог і Отець бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, але мав життя вічне” (пор. Ів. 3,16). Отож, ми спасенні з любові Бога й Отця та його Сина, який витерпів за нас смерть. Хоч таки і воскрес, скасувавши владу тління, а наш гріх усунувши»^[602].

В певній мірі можна припустити і вплив на ірмос 4 Тлумачення на пророка Авакума блаженного Теодорита Кирського (+прибл.466): «Не лише, світло вчення звістивши, показав істину, але й силою чудотворіння зворушив всякий народ до здивування. І одне, і друге вчинив з безмірної любові до людської природи (пор. Ав. 3,4). А це і сам Господь у священних Євангеліях сказав: “Я — добрий пастир. Добрий пастир життя своє за овець покладе” (Ів. 10,11). І також: “Ніхто більшої любови над ту” не може проявити “як хто віддав би своє життя за друзів своїх” (Ів. 15,13)»^[603].

Ірмос 6, основуючись на Молитві пророка Йони (Йона 2,3-10) представляє парафразу на уривок з цієї молитви: «Обгорнула вода аж по душу мене, безодня оточила мене остання; поринула голова моя в розколини гір, зійшов я в землю, чиї засуви – закови вічні. Та хай вийде із зотління життя моє до Тебе, Господи, Боже мій!» (Йона 2,6-7)^[604]. У ірмосі вводиться алегоричне поняття «остання безодня гріхів» [ἄβυσσος ἐσχάτη ἁμαρτημάτων]:

Ірмос 6: Остання безодня гріхів оточила мене, і, бурі не в змозі терпіти, як Йона, волаю до Тебе, Владики; «Від тління мене возведи!»^[605].

Тут також можна припустити вплив Псалма 68: «Спаси мене, Боже, бо сягнули води до душі моєї. Ув’язнув я у твані глибини, і нема на чому стати; ввійшов у глибини морські, і буря потопила мене. Втомився я кричати, охрипла гортань моя, померкли очі мої від того, що виглядав я Бога мого … Спаси мене від твані, щоб я не ув’язнув; хай урятуюся від ненависників моїх та з глибини вод; хай не потопить мене буря на водах, і хай не поглине мене глибина, і хай не зімкне надо мною безодня пащу свою … Не відвертай лиця Твого від отрока Твого, бо я терплю, скоро почуй мене …» (Пс. 68, 2-4.15-16.18). У цьому псалмі глибокі води є синонімом шеолу, в якому знаходиться псалмоспівець; а шеол — це скоріше стан, аніж місце^[606].

Заключний виголос «Від тління мене возведи!» [ἐκ φθορᾶς με ἀνάγαγε] покликається на поняття «тління» [φθορά], яке у світлі Послання апостола Павла до Галатів може означати втрату душі, тобто вічного життя: «Хто бо для свого тіла сіє, той з тіла пожне зотління [φθορά]; а хто сіє для духа, той від духа пожне життя вічне» (Гал. 6,8)^[607].

Ірмос 7 представляє просту поетичну парафразу біблійної розповіді про трьох отроків у Вавилонській печі (Дан. 3,26-56):

Ірмос 7: Отроки в Вавілоні полум’я печі не убоялися, але, ввержені в осердя полум’я і зрошувані, співали: «Благословен єси, Господи, Боже отців наших!»^[608].

Ірмос 8, основуючись на Пісні «Божих створінь» (Дан. 3,57-72), наголошує на вірність трьох отроків у Вавилоні законам отців, тобто Десяти заповідям Божим, зокрема тим заповідям, що заперечують ідолопоклонство (Вих. 20,3-5)^[609]:

Ірмос 8: За закони вітцівські юнаки блаженні в Вавілоні, наражаючись на лихо, зневажили безумне царське повеління і, охоплені вогнем, безсилим їх розплавити, співали достойну Владущого пісню: «Господа оспівуйте, діла, і превозносіте по всі віки!»^[610].

Цей ірмос міг би додати мужності палестинським християнам 8 ст. бути вірними вірі своїх батьків, незважаючи на несприятливу для християн ситуацію, спричинену політикою халіфа Дамаску Аль-Валіда (705-715) та його наступників, зокрема арабізацією вищих адміністративних посад^[611].

Отож, канон на Великий Четвер являє високий рівень візантійської церковної поезії 8 ст., будучи обильним джерелом патристичної екзегези та христологічних концепцій, підсумованих Отцями Церкви в останні роки патристичної епохи.

3.5. Велика П’ятниця: Аж до страждань безстрасно приклонився

Перш за все, цікаво зауважити, що акростих трипіснця на Страсну П’ятницю «І переддень Суботи» [Προσάββατόν τε] п’ятницю називає передоднем суботи [προσάββατόν]. Ця назва тричі зустрічається у Святому Письмі, зокрема у книзі Юдити 8,6 («Вона постила ввесь час її вдовицтва, крім передодня субот [χωρὶς προσαββάτων]»), у надписі до Псалма 92 («В день передсуботній [εἰς τὴν ἡμέραν τοῦ προσαββάτου], коли була заселена земля») та у Євангелії від Марка 15,42 («тому що була це п’ятниця, тобто перед суботою [ὅ ἐστιν προσάββατον]»)^[612].

Трипіснець Страсної П’ятниці[613] згадує драматичні події після Тайної Вечері Господньої, а саме події на Оливній горі (Мт. 26,30 і далі), заклик до апостолів «в молитві чувайте», коли Ісус переживав сильне емоційне хвилювання в Гетсиманському саду^[614] та арешт і страждання Спасителя. Так пісні 5 і 8 поетично передають драматичний діалог між Христом та його учнями, зокрема Петром (Мт. 26,31-35). У цьому випадку поезія св. Косми є близькою до поетичного жанру кондака. Драматичні діалоги – один з важливих елементів цього жанру церковної поезії^[615]. У пісні 9 автор роздумує про євангельські події арешту Спасителя, побиття та поличники, допити та лжесвідчення проти Ісуса (Мт. 26,47-57.59-61, Ів. 18,3-14.19-24), Який «все перетерпівши, всіх спас»^[616].

Ірмос 5 оголошує загальну тему канону Великої П’ятниці: добровільне умалення [κένωσις] (Фил. 2,7) Слова Божого «аж до страждань» [μέχρι παθῶν]^[617]:

Ірмос 5: До Тебе зі світанням лину, що умалив [κενώσαντα – «применшив», дослівно: «зробив себе порожнім, пустим»] Себе Самого з милосердя без переміни і аж до страждань безстрасно приклонився, Слове Божий; мир даруй мені, падшому, Чоловіколюбче^[618].

У ірмосі 5, основаному на Молитві пророка Ісаї (Іс. 26,9-19), слова пророка «Із ночі лине дух мій до Тебе, Боже … мир дай нам» (Іс. 26,9.12)^[619] звернені до Слова Божого: «До Тебе зі світанням лину … Слове Божий; мир даруй мені, падшому, Чоловіколюбче»^[620]. Початок ірмоса теж може бути натхнений Псалмом 62: «Боже, Боже мій, до Тебе від досвітку лину» (Пс. 62,2)^[621], а закінчення – уривком із Євангелія від Івана: «Мій мир даю вам» (Ів. 14,27)^[622].

З точки зору текстуальної критики тут стикаємося з труднощами. Богослужбові видання канону, включаючи авторитетний Синайський кодекс NF MG56 (10 ст.), подають слово «κενώσαντα» (що умалив), тоді як критичне видання віддає перевагу версії «ἑνώσαντα» (що з’єднав)^[623]. За богослужбовими виданнями фразу «ἑαυτὸν τῷ πεσόντι κενώσαντα» перекладають «що умалив Себе Самого» [ἑαυτὸν … κενώσαντα], а слово «τῷ πεσόντι» («падшому») переносять далі і включають у фразу «мир даруй мені, падшому». А за критичним виданням фразу «ἑαυτὸν τῷ πεσόντι ἑνώσαντα» можна перекласти «що з’єднав Себе падшому (тобто впалій у гріх людині)». Незважаючи на авторитет Синайського кодексу NF MG56 (10 ст.), значно давнішого за кодекси, з якими мали справу автори критичного видання^[624], я б таки віддав перевагу вибору критичного видання «ἑνώσαντα» (що з’єднав), з огляду на традицію святих Отців, які навчали, що Слово з’єднало із Собою людську природу. Так св. Кирило Олександрійський (+444) у посланні до Несторія (+бл.451) пише: «оскільки ж задля нас і нашого ради спасіння Він, з’єднавши [ἑνώσας] з Собою в Іпостасі людську природу [τὸ ἀνθρώπινον], народився від Жінки; так і сказано, що Він народився плоттю»^[625]. А у Символі поєднання (433) сказано: «[Бог Слово] з’єднав Собі [ἑνῶσαι ἑαυτῷ] прийнятий від Неї [Богородиці] храм»^[626]. Таке ж розуміння знаходимо і в інших канонах св. Косми, зокрема у каноні на Великий Четвер: «Господь усього і Звершитель Бог … з Собою … творіння з’єднав [ἥνωσας]»^[627]; «природа, що зо мною з’єдналася [ἡ ἑνωθεῖσά μοι], – Божественна дією взаємопередачі»^[628].

На перший погляд вираз «що з’єднав Себе падшому» [ἑαυτὸν τῷ πεσόντι ἑνώσαντα] (Трип.В.Пт. ірмос 5 за критичним виданням) може видаватися виразником антіохійської розділювальної [divisionista] єретичної христології Слово-людина [Λόγος-ἄνθρωπος] або Слово прийняте [Logos assumptus], що стверджує два окремі суб’єкти у Христі. Однак, слід зауважити, що на відміну від розділювальної христології, за якою Слово і людина пов’язані через сполучення [associati per congiunzione], у ірмосі 5 св. Косма чітко говорить про з’єднання: «що з’єднав» [ἑνώσαντα].

За вибір «ἑνώσαντα» (що з’єднав) за критичним виданням також свідчить пов’язання за змістом цього ірмоса із богословієм Халкидонського Собору (451). Так в ірмосі 5 вжито богословський термін «без переміни» [ἀτρέπτως] : «що з’єднав Себе падшому з милосердя без переміни [ἀτρέπτως]»^[629]. У Халкидонському символі «без переміни» [ἀτρέπτως] є одним із чотирьох прислівників «без злиття, без переміни, нероздільно, нерозлучно» [ἀσυγχύτως, ἀτρέπτως, ἀδιαιρέτως, ἀχωρίστως], які уточнюють відношення між двома природами в єдиному суб’єкті: дві природи без злиття і без перетворення однієї природи в іншу, як того хотіли радикальні монофізити, але й нероздільно та нерозлучно – проти вчення несторіян. Усі чотири прислівники є заперечувальними, щоб підкреслити таємничий спосіб, у який дві цілісні та досконалі природи з’єднуються в єдиному суб’єкті^[630].

Незважаючи на викладені аргументи на користь читання «ἑνώσαντα» (що з’єднав), ми все-таки залишаємо в тексті канону версію богослужбових видань «κενώσαντα» (що умалив), віддаючи належне усталеній богослужбовій традиції передання тексту.

Далі по тексту ірмоса 5 помічаємо концептуальну антитезу й, водночас, христологічну антиномію: «аж до страждань безстрасно приклонився»^[631]. Подібне формулювання використовував уже св. Ігнатій Антіохійський (+прибл.110): «Очікуй Того, Хто над часом … безстрасного [ἀπαθής], що задля нас постраждав [παθητός] і всіляко заради нас перетерпів»^[632]. Св. Григорій Богослов (+390) дає пояснення цьому богословському поняттю про Христа: «що підлягає стражданню по плоті, безстрасний Божеством»^[633]. Ще ближче до антиномічного вислову ірмоса 5 цю ідею висловлює св. Іван Дамаскин (+749/750): «Бо, будучи безстрасним, Він ради нас піддав Себе стражданням і став служителем нашого спасіння»^[634]. У руслі святоотцівської традиції св. Косма Сладкопівець у виразі «аж до страждань безстрасно приклонився»^[635] намагається зобразити таїнство Страстей Христових у світлі вільного низходження [κατάβασις] з висот Його буття як Бога аж до найглибшої безодні людського страждання і ганьби, тобто шлях пониження аж смерті на хресті, до найнижчої точки упокорення (пор. Фил. 2,6-8)^[636].

Перший тропар пісні 5 служить переходом поміж Тайною Вечерею, оспіваною у каноні на Великий Четвер, та подіями на Оливній горі («І відспівавши, вийшли вони на Оливну гору» Мт. 26,30)^[637], оспіваними у трипіснці на Велику П’ятницю:

Омивши ноги і передочистившись нині причастям Божественного, Христе, таїнства Твого, служителі зійшли з Тобою з Сіону на Оливну гору велику, оспівуючи Тебе, Чоловіколюбче^[638].

За традицією на завершення Вечері апостоли мали заспівати Псалми 114-118, другу частину «Хвали» [Галел]. Перший тропар пісні 5, стверджуючи догму про Божество Сина Божого, звертає цей гімн до Христа Бога людинолюбного: «Христе … оспівуючи Тебе, Чоловіколюбче»^[639].

Св. Никодим Святогорець (+1809) подає духовні роздуми над цим епізодом через алегоричну екзегезу: через очищення ума за допомогою чеснот можна піднятися на Оливну гору, щоб відкрити тайни Духа та оспівувати Бога^[640].

У другому тропарі пісні 5 Ісус Христос передбачає розпорошення Його учнів під час арешту (Мт. 26,31-32):

«Глядіть, – сказав Ти, – друзі, не жахайтеся; нині бо наблизилась година, коли взятий я буду і вбитий руками беззаконних; ви ж усі розсієтеся, мене покинувши, та я зберу вас – проповідувати мене, Чоловіколюбця»^[641].

«Тоді Ісус сказав їм: “Усі ви зневіритесь у мені цієї ночі. Написано бо: Ударю пастиря, і розбіжаться вівці стада. А після мого воскресіння я випереджу вас у Галилеї”» (Мт. 26,31-32)^[642]. Хоч зрадить Христа один, всі інші постраждають за Нього тієї ночі; Він розчарує всі їхні надії на Месію. «Написано бо: Ударю пастиря, і розбіжаться вівці стада» (Мт. 26,31) – покликання на пророцтво Захарії: «Я вдарю пастуха, і розбіжаться вівці» (Зах. 13,7)^[643]. Група апостолів залишиться беззахисною, коли їй забракне провід Христа. Окрім основного уривку з Євангелія від Матея (26,31-32) тропар укладено також із інших біблійних цитат та алюзій: «Глядіть, – сказав Ти, – друзі, не жахайтеся (Мт. 24,6; Ів. 14,27); нині бо наблизилась година, коли взятий я буду і вбитий руками беззаконних (Мт. 26,45); ви ж усі розсієтеся, мене покинувши, та я зберу вас (Мт. 26,31-32; Зах. 13,7; Ів. 16,32; 11,52; Іс. 66,18) – проповідувати мене, Чоловіколюбця»^[644].

Ірмос 8 протиставляє героїчний вчинок божественних дітей у Вавилоні, які спротивились ідолопоклонству (Дан. 3,18), із неправедним задумом синедріону, який замишляв убити Господа життя (Мт. 26,3-4)^[645]:

Стовп з мерзотою богопротивною божественні отроки зневажили; а заворушений проти Христа синедріон беззаконних замишляє марне, убити намагається Того, Хто життя тримає в долоні, Кого благословляє все творіння, славлячи на віки^[646].

Вислів «заворушений проти Христа синедріон беззаконних замишляє марне»^[647] покликається на Псалом 2,1-2: «Чому заворушилися народи і люди умислили марне? Повстали царі землі і князі зібралися посполу проти Господа і проти Христа Його»^[648].

Відтак спостерігаємо сильну концептуальну антитезу: «синедріон беззаконних … убити намагається Того, Хто життя тримає в долоні»^[649]. Це Бог тримає буття і життя всього сущого «в долоні», Бог вічний і безсмертний; а синедріон намагається відібрати життя Подателю життя, убити безсмертного Бога. До того ж догма про Божу природу Христа підкреслюється у приспіві (ефімнії) вкінці всіх строф пісні 8: «Кого благословляє все творіння, славлячи на віки!»^[650], віддаючи Христу Божу славу приспівом сформованим із старозавітної пісні трьох отроків у Вавилоні: «Благословіте, всі діла Господні, Господа, оспівуйте і превозносіте Його повіки» (Дан. 3,57-72)^[651].

Чотири тропарі пісні 8, широко цитуючи всі чотири Євангелія, представляють зворушливий діалог Христа з учнями, зокрема з апостолом Петром^[652]:

«Сон нині отрусіте з повік ваших, – сказав єси, Христе, учням, – і в молитві чувайте, щоб не ввійти вам у спокусу; а найбільше ти, Симоне: бо сильнішому й спокуса більша. Пізнай, Петре, мене, кого благословляє все творіння, славлячи на віки!»^[653] – на основі: Мт. 26,38.40-41; Мк. 14,34.37-38; Лк. 22,31-32.40.46.

«Скверного слова ніколи не виречуть уста мої, Владико; з Тобою умру з доброї волі, хоч би й усі зреклися, – вигукнув Петро. – Ні плоть, ні кров, але Отець Твій відкрив мені Тебе, Кого благословляє все творіння, славлячи на віки!»^[654] – на основі: Мт. 26,33.35; Мк. 14,29.31; Лк. 22,33; Ів. 13,37.

«Всю глибину Божественної премудрости і знання не дослідив ти, і безодню судів моїх не осягнув ти, чоловіче, – Господь мовить. – Отож, будучи плоттю, не хвалися; тричі бо відречешся мене, кого благословляє все творіння, славлячи на віки!»^[655] – на основі: Мт. 26,34.41; Мк. 14,30.38.72; Лк. 22,34; Ів. 13,38.

«Заперечуєш, Симоне Петре, та скоро переконаєшся у сказаному; підійде до тебе лиш одна служниця – і тебе застрашить, – Господь мовить. – Одначе, гірко заплакавши, знайдеш милостивим мене, кого благословляє все творіння, славлячи на віки!»^[656] – на основі: Мт. 26,69-75; Мк. 14,66-72; Лк. 22,56-62; Ів. 18,17.25-27.

Ця основоположна схема прикрашена і збагачена багатьма алюзіями на інші біблійні уривки:

«Сон нині отрусіте з повік ваших, – сказав єси, Христе, учням»^[657] – це посилання на євангельські уривки: «І, повернувшися, знову знайшов, що вони спали, бо очі в них були отяжілі» (Мт. 26,43), «І, повернувшися, знову знайшов їх уві сні, очі бо в них були отяжілі» (Мк. 14,40).

Христос закликає апостолів: «в молитві чувайте, щоб не ввійти вам у спокусу; а найбільше ти, Симоне: бо сильнішому й спокуса більша»^[658] – ймовірно, це покликання на уривок із Євангелія від Луки: «О Симоне, Симоне! Ось Сатана наставав, щоб просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів» (Лк. 22,31-32). Також можливе посилання на книгу Мудрості: «… бо суд на вельмож суворий буде. Малим прощають з милосердя, а сильних — сильно покарають» (Муд. 6,5-6)^[659].

Св. Іван Золотоустий (+407) говорить, що падіння Петра було тяжчим, ніж інших, через його самовпевненість, і тому він потребував більшої підтримки: «Через те, отже, допускає йому впасти, щоб навчити його надалі в усьому довіряти Христу, і сказане Ним вважати достовірнішим від власного усвідомлення … А він (Петро) покладався на себе, й казав: “І навіть якби всі зневірились у тобі, та я – ніколи! (Мт. 26,33). Навіть якби зі всіма таке сталося, – мовляє, – зі мною не станеться!”, що вело його мало-помалу до самовпевненості. Та бажаючи це спинити, Христос допустив відречення … А що допустив через те, щоб у нім це виправити, послухай що мовить: “Та я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла” (Лк. 22,32). Бо це Він казав, щоб вельми укріпити його і показати, що його падіння тяжче від інших, і потребує більшої помочі. І справді [тут] були два оскарження: що він перечив, і що він поставив себе вище від інших; а радше і третє оскарження: що він в усьому покладався на себе»^[660].

Дотично до теми тропаря «бо сильнішому й спокуса більша»^[661] проповідує св. Григорій Богослов (+390), вихваляючи чесноти св. Атанасія Олександрійського (+373): «[Тоді піднімається] сильна війна на Атанасія, як на сильного поборника Слова, бо проти того, хто чинить опір, найбільша боротьба»^[662].

А про гординю як причину гріхопадіння пояснює св. Іван Ліствичник (+603/650): «Де сталось падіння, там передше оселилась гординя; гординя є провісником падіння»^[663].

У першому тропарі пісні 8 Христос звертається до свого апостола Петра із зворушливим запрошенням: «Пізнай, Петре, мене, кого благословляє все творіння, славлячи на віки!»^[664], що може бути відповіддю на слова потрійного заперечення: «Не знаю я цього чоловіка» (Мт. 26,72.74)^[665]. На цей драматичний заклик у наступному тропарі апостол відповідає: «Ні плоть, ні кров, але Отець Твій відкрив мені Тебе, Кого благословляє все творіння, славлячи на віки!»^[666], очевидно посилаючись на слова Ісуса, звернені до Симона Петра у відповідь на його сповідання віри: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний» (Мт. 16,17)^[667].

Вражає також багата і різностороння збірка біблійних посилань у третьому тропарі пісні 8. Так перша думка тропаря «Всю глибину Божественної премудрости і знання не дослідив ти»^[668] покликається на апостола Павла: «О глибино багатства, мудрости і знання Божого! Які незбагненні його постанови і недослідимі його дороги!» (Рим. 11,33); «Христа, Божу могутність і Божу мудрість» (1 Кор. 1,24). А друга фраза «і безодню судів моїх не осягнув ти, чоловіче»^[669] черпає із Псалма 35,7: «присуди Твої – безодня глибока». Наступний вислів «Отож, будучи плоттю, не хвалися»^[670] теж натхненний старозавітними уривками: «Не множте слів тих гордовито, нехай зухвалість не виходить з уст ваших» (1 Сам. 2,3); «Всяке тіло — трава, і вся його краса — мов квітка в полі. Висхне трава, зів’яне квітка, як подих Господній на неї подує» (Іс. 40,6-7). Відтак слідує проречення Христове до апостола Петра: «тричі бо відречешся мене»^[671] – парафраза на Євангеліє від Матея 26,34: «Істинно кажу тобі: Цієї ще ночі, перше, ніж заспіває півень, ти тричі мене відречешся». І завершується тропар, як уже було згадано, кінцевим приспівом (ефімнієм) : «Кого благословляє все творіння, славлячи на віки!»^[672], сформованим із старозавітної пісні трьох отроків у Вавилоні: «Благословіте, всі діла Господні, Господа, оспівуйте і превозносіте Його повіки» (Дан. 3,57-72)^[673].

Четвертий тропар пісні 8 за допомогою риторичного прийому парадоксу викриває нелогічну абсурдність і непослідовність: Петро, незадовго до того настільки хоробрий, що був готовий піти на смерть, злякався не мучителя чи грізного ката, але: «підійде до тебе лиш одна служниця – і тебе застрашить, – Господь мовить»^[674]. За висловом приписуваним св. Івану Золотоустому: «Момент же скорботи не тоді, коли терпимо зло, але коли чинимо зле»^[675].

Натомість, друга частина цього тропаря присвячена покаянню Петра, який через сльози покаяння отримує прощення гріхів: «Одначе, гірко заплакавши, знайдеш милостивим мене»^[676]. Справді, за словами св. Павла: «Смуток задля Бога чинить спасенне каяття» (2 Кор. 7,10)^[677]. Про спасительне покаяння апостола Петра величаво проповідував св. Астерій Амасійський (+до 431): «Справді, збагачений настільки величними й незрівнянними дарами, однак згрішивши проти щедрого і хорошого Благодійника, у вас злосливих та невмолимих суддів зараз же без обговорення неодмінно був би притягнений до страти, і тутешнього життя позбавлений, і покараний в тамошньому. Та оскільки не таким є суду Господь, Який творить милість тисячам і десяткам тисяч (Вих. 34,7), і не хоче смерті грішника, а чекає його навернення (Єз. 18,23; 33,11),то таким чином не були покарані зневажаючі отриману благодать, але навпаки наступна милість надходить за попередньою, і прощення поєднується із забуттям [про минуле], і краплина сльози – рівносильна купелі, і тяжке зітхання приводить благодать поверх тої, що трохи відступила. Якщо не віриш [моєму] слову, запитай Петра, що сидів у домі первосвященника, і він тобі скаже, як падіння відречення гірко оплакавши (Мт. 26,75), був очищеним, і не обернувся на Симона, але продовжував бути Петром [цей] апостол»^[678].

Преподобний Іван Карпатоський (між 5-7 ст.) розглядає покаяння Петра, його покаянні сльози, як духовну боротьбу та перемогу над дияволом: «Петро ж, камінь твердий, страшному падінню піддавшись, як вправний у брані, не впав духом і, зажурившись, не зневірився, але, схопившись, пролив найгіркіші сльози від серця пригніченого та смиренного; і зараз же супротивник наш, побачивши це, як від найсильнішого полум’я очі обпалючого, відскочив, тікаючи далеко, і страшно голосячи»^[679].

Пісня 9 продовжує роздуми над євангельськими подіями Страстей Христових, розглядаючи трагічні моменти арешту Ісуса, знущання, побиття, допиту і неправдивих свідчень (Мт. 26,47-57; 59-61, Ів. 18,3-14; 19-24).

Перший тропар, основуючись на євангельських уривках від Івана 18,3 («Узявши, отже, Юда відділ війська і первосвященицьких та фарисейських слуг, прибув туди з ліхтарями, смолоскипами та зброєю») та Мт. 26,47 («надійшов Юда, один з дванадцятьох, а з ним і сила народу з мечами та дрючками — від первосвящеників та старших народу»), розповідає про дві групи, які прийшли заарештувати Ісуса: «когорта» [σπεῖρα = лат. spira, manipulus – відділ римського війська, третя частина когорти] та «зборище» [συναγωγή]:

Згубна когорта богоненависників, зборище підлих боговбивць постали, Христе, перед Тобою, і як неправедника волокли Творця всіх, Якого ми величаємо^[680].

Перша група, яку складали римські солдати, окреслена терміном взятим із Послання до Римлян 1,30: «богоненависники» [θεοστυγείς], ймовірно, маючи на увазі ненависть Римської імперії до християн, пов’язану з кривавими переслідуваннями протягом перших століть християнської ери.

Окреслення другої групи «зборище підлих боговбивць» [πονηρευομένων θεοκτόνων συναγωγὴ] взята із пророчого Псалма 21,17: «зграя лиходіїв [συναγωγὴ πονηρευομένων] обступила мене, пробили руки мої і ноги мої»^[681]. «Зборище» [συναγωγὴ] описане терміном «боговбивці» [θεοκτόνοι] – в минулому це одне з головних звинувачень проти євреїв з боку християн. Звинувачення у «боговбивстві» стало можливим на основі христологічного принципу взаємопередача властивостей [communicatio idiomatum], що застосовувався уже в ранній християнській літературі. Так св. Мелітон Сардійський (+≈180) у пасхальній проповіді висловлюється: «Бог умертвлений» [ὁ Θεὸς πεφόνευται]^[682], маючи на увазі «Бог, що став людиною, був умертвлений». Діалог між євреями та християнами із 2 ст. провадився у площині богословській та біблійній. До нас дійшла багата література різних жанрів на цю тему: трактати, проповіді, збірки свідчень, дискусії тощо. Більшість цих творів подають апологетичний та доктринальний виклад християнської віри з критикою юдаїзму^[683]. У візантійський період було написано чимало творів проти євреїв. Однак теми, що розглядаються, завжди однакові: довести євреям, за допомогою цитування Старого Завіту, що Ісус є Месією, прореченим Писанням, і що Він – Син Божий, не руйнуючи, проте, єврейського монотеїзму. Увесь Божий задум спасіння (ікономія), включаючи другий прихід Христа, відповідає пророцтвам Старого Завіту. А отже, юдейський культ закінчився, і Церква є справжнім народом Божим і спадкоємицею месіанських обітниць^[684]. Християнська полеміка «проти юдеїв» [Adversus Judaeos] не завжди була спрямована проти євреїв, але проти тих християн, що були приваблені до синагоги, відвідували її у свята і в суботи або наверталися до юдаїзму^[685]. Так, наприклад, проповіді Проти юдеїв св. Івана Золотоустого (+407) були виголошені до християн в Антіохії у 386-387 роках з метою, щоб відвернути вірних Христа від юдейських обрядів, які вони ще практикували: «Сина Владики твого вони умертвили, і ти смієш сходитися з ними у тому ж місці? Умертвлений [Христос] так тебе вшанував, що зробив тебе братом і співспадкоємцем Своїм, а ти Його так безчестиш, що шануєш убивців і розпинателів Його, і догоджаєш [їм] участю у [їхніх] святах, і ходиш в нечестиві їхні місця [зібрань], і вступаєш в нечисті переддвер’я, і береш участь у трапезі демонській; так бо я схильний називати після боговбивства [θεοκτονία] піст юдеїв»^[686].

Той самий термін «боговбивці» [θεοκτόνοι] використовує св. Косма, що на перший погляд може здатися антисемітським виразом. Таке неправильне тлумачення долається правильним розумінням терміну «συναγωγὴ» – зборище. Адже очевидно, що тут маємо справу з уривком із Псалма 21,17, у якому вираз «зграя лиходіїв [συναγωγὴ πονηρευομένων]»^[687] відноситься до групи, зграї лиходіїв, а не до юдейської Синагоги як такої. Перший тропар пісні 9 має на увазі групу, очолювану Юдою, яка прийшла заарештувати Христа, а ця група представлена двома частинами: «когорта богоненависників» [σπεῖρα θεοστυγῶν], тобто римські воїни, та «зборище боговбивць» [θεοκτόνων συναγωγὴ], тобто «первосвященицькі та фарисейські слуги», за Євангелієм від Івана: «Узявши, отже, Юда відділ війська [σπεῖρα] і первосвященицьких та фарисейських слуг [ὑπηρέται], прибув туди з ліхтарями, смолоскипами та зброєю» (Ів. 18,3). Зрозуміло, що тропар стосується не всього римського народу, ані всієї юдейської Синагоги, але групи, яка прийшла несправедливо ув’язнити Праведного (Ів. 18,3, Мт. 26,47, пор. Іс. 3,9-10 LXX)^[688].

Далі перший тропар пісні 9, посилаючись на Євангеліє від Івана 18,12-13 («Тоді військовий відділ, тисяцький та юдейські слуги схопили Ісуса і, зв’язавши його, повели …»), описує процес арешту Ісуса за допомогою поетичної антитези: «як неправедника волокли Творця всіх»^[689].

Богословське вчення про Слово Боже як Творця основується на Святому Письмі. Зокрема, у Посланні св. Павла до Колосян сказано: «бо в ньому все було створене, що на небі і що на землі, видиме й невидиме» (Кол. 1,16)^[690]. А в Євангелії від Івана проголошено: «Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього» (Ів. 1,3)^[691]. Отці Церкви перших століть, зокрема св. Юстин (+бл.165), Татіан (+185), св. Теофіл Антіохійський (ІІ ст.) та св. Іриней Ліонський (+202), навчали про Слово Боже як посередника у створенні світу. Так Татіан вчить, що Слово Боже є творцем людей і ангелів: «Небесне Слово … за прикладом Отця, що породив Його, створило людину – на образ безсмертя … Втім Слово, перш ніж створити людей, було Творцем ангелів»^[692]. За вченням св. Теофіла Бог усе створив через Слово і Премудрість: «Далі, ніби потребуючи допомоги, Бог каже: Сотворімо людину на образ і подобу (пор. Бт. 1,26). Він сказав Сотворімо ні кому іншому, як Своєму Слову і Своїй Премудрості»^[693]. Св. Іриней навчав, що Бог усе створив Сином і Святим Духом: «Бо з ним завжди присутні Слово і Премудрість, Син і Дух, через яких і в яких Він усе створив свобідно та добровільно, до яких і говорить, кажучи: Сотворімо людину на наш образ і подобу (Бт. 1,26)»^[694].

Другий тропар пісні 9 дорікає юдеям за те, що вони, хоч і ретельно досліджували Писання, та не зрозуміли смислу Старого Завіту, який насправді мав би привести віруючого до Христа:

Невігласи в Законі нечестиві, що дарма вивчали голоси Пророків, як овеча, волокли Тебе на неправедне заколення – всіх Владику, Якого ми величаємо^[695].

Ця тема основується на численних біблійних уривках, у яких ідеться про тих юдеїв, які відмовлялися зрозуміти центральне місце Ісуса Христа у Божому задумі спасіння, що діяв через Закон даний Мойсею: Мт. 22,29 («Помиляєтеся, бо не знаєте ані Писання …»); Мк. 4,11-12 («Вам дана тайна Божого Царства; для тих же, що осторонь, усе стається притчами, щоб вони дивлячись, не бачили, слухаючи, не зрозуміли, щоб, бува, не навернулись, і щоб їм не простилось»); Ів. 5,39 («Простежте Писання, в яких, як ото ви гадаєте, ваше життя вічне, — а й вони свідчать за мене!»); Ів. 12,39-40 (Не могли ж вони увірувати, бо Ісая ще так був сказав: «Засліпив він їм очі, заціпенив їм серце, щоб не бачили очима, щоби серцем не розуміли і не навернулись, щоб я їх вигоїв»); 2 Кор. 3,14-16 (але їхній розум притупився, бо аж по цей день, коли читається Старий Завіт, той сам покрівець зостається невідкритий, Христос бо його усуває. І аж по сьогодні при читанні Мойсея лежить покрівець на серці їхнім. «Та коли звертається до Господа, спадає покрівець»); Рим. 10,4 (Бо мета закону — Христос …) і ін.^[696]

Далі тропар подає одне з головних пророцтв про місію та про пасхальне таїнство страстей і смерті Ісуса Христа, яке, як сказано в тропарі, євреї не зрозуміли: «немов ягня, що на заріз ведуть його» (Іс. 53,7 – початок третьої частини четвертої пісні страждаючого Слуги Ягве)^[697]. Зокрема, тропар проголошує: «як овеча, волокли Тебе на неправедне заколення – всіх Владику»^[698]. Вислів «як ягня» застосовується до Христа в різних біблійних уривках, зокрема в Євангелії від Івана 1,29: «Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає»; від Івана 1,36: «Ось Агнець Божий»; в Першому посланні Петра 1,19: «дорогоцінною кров’ю Христа, непорочного й чистого ягняти»; в Одкровенні 5,5-6: «… посеред старших Агнець стоїть, мов заколений …». Це найменування нагадує про смиренну поведінку Ісуса, Слуги Божого, під час заступницьких страждань за наші гріхи згідно пророцтва Ісаї 53,5: «Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані»^[699]. Біблійна подія навернення ефіопського скопця (Ді. 8,26-40) через місійну діяльність Филипа прямо до Христа відносить пророцтво Ісаї 53,7 (Його мордовано, та він упокорявся і не розтуляв своїх уст; немов ягня, що на заріз ведуть його, немов німа вівця перед обстригачами, не відкривав він уст) (Ді. 8,32 і далі)^[700]. Пасхальне таїнство Ісуса Христа, Агнця, принесеного в жертву на хресті (Ів. 19,33-34)^[701], передбачає христологічне тлумачення книги Виходу 12, усталене у святоотцівській традиції від самих початків. Так св. Мелітон Сардійський (+≈180) у пасхальній проповіді проголошує: «Бо ж і ягняти заколення, і прообразне Пасхи святкування, і Закону Писання – у Христі Ісусі вміщаються»^[702].

Третій тропар пісні 9 роздумує над сумними подіями засудження Ісуса юдейською радою, яка видала Його на страту римській поганській владі:

Дане народам Життя священики з книжниками, роз’ятрені власною заздрісною злобою, видали на страту – єством Життєдавця, Якого ми величаємо^[703].

Тропар основується на уривку із Євангелія від Матея: «Якже настав ранок, усі первосвященики і старші народу скликали раду на Ісуса, щоб його вбити. І зв’язавши його, повели та й передали правителеві Пилатові» (Мт. 27,1-2). Ця подія була раніш передвіщена самим Христом: «Отож ми вирушаємо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде відданий первосвященикам і книжникам, і засудять його на смерть. І віддадуть його поганам, щоб ті глумилися, катували та розіп’яли його; а третього дня воскресне» (Мт. 20,18-19). Пізніше про все це підсумовує св. апостол Петро у промові на П’ятидесятницю: «… отого (Ісуса), згідно з визначеною постановою і передбаченням Божим, ви видали і вбили руками беззаконних, прибивши до хреста» (Ді. 2,23)^[704]. А причина смертного вироку криється у злобній заздрості первосвящеників: «священики з книжниками, роз’ятрені власною заздрісною злобою, видали на страту …»^[705]. Про це знаємо із Євангелія: «первосвященики видали його через заздрощі» (Мк. 15,10); «вони з зависти видали його» (Мт. 27,18)^[706].

Щоби ще раз наголосити на догмі про Божество Сина Божого у цьому тропарі Христос називається не лише життям [ἡ ζωή], згідно з Євангелієм від Івана (1,4; 11,25; 14,6: «Я — путь, істина і життя!»), але і «єством Життєдавця» [ὁ φύσει Ζωοδότης]. Св. Косма застосовує титул Життєдавець [Ζωοδότης], слідуючи багатій святоотцівській традиції; цей богословський термін зустрічається зокрема у св. Прокла Константинопольського (+446), Василія Селевкійського (+після 468), Діонісія Ареопагіта (його твори відомі із 532 р.), св. Романа Сладкопівця (+після 555), св. Івана Дамаскина (+749/750)^[707]. Джерело натхнення тут для св. Косми, мабуть, слід насамперед шукати у гимнографічній традиції св. Романа Сладкопівця: «Бо про вбивство змовляються, про ціну Неоціненного марнословлять і про заколення Життєдавця [Ζωοδότης]»^[708]; «Бо на хресті простягнутий усіх Життєдавець [Ζωοδότης]»^[709]; «Три хрести устромив на Голготі Пилат, два розбійникам і один Життєдавцю [Ζωοδότης]»^[710]; «Оспівавши [мироносиці], отже, гріб Життєдавця …»^[711].

Тоді як перший тропар пісні 9, говорячи про «зборище підлих боговбивць»^[712], використовує другу частину вірша із Псалма 21,17 («зграя лиходіїв обступила мене»), останній тропар починається з першої частини цього ж вірша (Пс. 21,17: «Бо оточили мене пси многі»)^[713]:

Оточили Тебе, немов пси зграєю, і вдаряли, Царю, по щоці поличником, допитували Тебе і лжесвідчили на Тебе, і все перетерпівши, всіх спас єси^[714].

Псалом 21 часто використовується в Новому Завіті в розповідях про Страсті Христові; тут сповнюється істина пророчих слів псалмоспівця: «Боже, Боже мій, зглянься на мене! Чому Ти покинув мене?» (Пс. 21,2); «Всі, хто поглядав на мене, глумилися надо мною, ворушили губами, кивали головою: “Він уповав на Господа, хай ізбавить його, хай спасе його, бо вподобав його!”» (Пс. 21,8-9); «Бо оточили мене пси многі, зграя лиходіїв обступила мене, пробили руки мої і ноги мої. Полічив я всі кості мої, вони ж спостерігали і позирали на мене. Розділили ризи мої між собою і на одежу мою метали жереб» (Пс. 21,17-19). Бачимо, що цей псалом настільки яскраво описує Страсті Христові, що являється не лише передреченням, а, немовби, ясним представленням Страстей і Ізбавління, довершених Ісусом Христом, Страждаючим Слугою (пор. Іс. 53)^[715].

Тож у четвертому тропарі пісні 9 коротко згадуються три моменти жорстокого поводження, яке зазнає Ісус під час засудження^[716]. Перший момент – це поличники: «і вдаряли Тебе, Царю, по щоці поличником»^[717], про що проречено пророком Ісаєю: «Плечі мої віддав я на бичування; а щоки мої на поличники, лиця ж мого не відвертав я від збезчещення оплювань» (Іс. 50,6)^[718], та описано у Євангеліях: «один із сторожі, який стояв там, ударив в обличчя Ісуса» (Ів. 18,22), «Тоді вони почали плювати йому в обличчя та бити кулаками; інші ж били його в обличчя» (Мт. 26,67), «Тож деякі стали плювати на нього, закривати йому лице й били його по щоках» (Мк. 14,65)^[719]. У другому епізоді – «допитували Тебе»^[720] – йдеться про допит над Ісусом з метою, щоб Його засудити. Ця подія передвіщена у Псалмі: «Повстали на мене свідки неправедні, про що я не відав, випитували мене» (Пс. 34,11)^[721], та описана у Євангелії від Івана: «І спитав первосвященик Ісуса про його учнів і про його навчання» (Ів. 18,19)^[722]. Третій згаданий у тропарі момент розповідає про неправдиві свідчення проти Ісуса: «лжесвідчили на Тебе»^[723], про що йдеться у Євангеліях: «Багато бо свідчило неправдиво проти нього … Тоді первосвященик, уставши посередині, спитав Ісуса, мовивши: Не відказуєш нічого, коли оці свідчать проти тебе? Та він мовчав і нічого не відповідав» (Мк. 14,56-61), «Первосвященики та ввесь синедріон шукали ложного свідоцтва на Ісуса, щоб його вбити, і не знайшли, дарма, що було з’явилось багато ложних свідків. Нарешті прийшло двоє і кажуть: “Цей сказав: Я можу зруйнувати храм Божий і за три дні його відбудувати”. Тут підвівся первосвященик і сказав до нього: “Нічого не заперечуєш, що вони на тебе свідчать?” Але Ісус мовчав» (Мт. 26, 59-63)^[724].

Останній вираз навчає про Страсті Христові як всезагальну подію спасіння: «все перетерпівши, всіх спас єси»^[725]. У світлі Послання до Євреїв (9,11-12; 2,17) і Послань св. Івана Богослова (1 Ів. 2,2; 4,9-10) смерть Ісуса розглядається як відкуплення [λύτρωσις] та умилостивлення-примирення [ἱλασμός]. Христос – Архиєрей-Первосвященник «на спокутування [εἰς τὸ ἱλάσκεσθαι] гріхів народу» (Євр. 2,17)^[726]. Відкуплення виражає владу Христа звільняти людей від гріхів їхніх і примиряти їх з Богом (пор. Євр. 7,25; 9,14). Почавшись із воплочення, Його священство завершується жертвопринесенням себе на хресті. Тому Христос – жертва «примирення [ἱλασμός] за наші гріхи, і не лише за наші, а й за гріхи усього світу» (1 Ів. 2,2). Формула «жертва примирення [ἱλασμός] за наші гріхи»^[727], перейнята з використовуваної при Жертовнику термінології Старого Завіту (пор. Вих. 29,36 і далі), підкреслює свободу Ісуса добровільно віддати себе на хресну жертву, як жертва умилостивлення-примирення за гріхи всього світу. Він справді – «Агнець заколений» (Од. 5,6.9.12), «Агнець Божий, який світу гріх забирає» (Ів. 1,29)^[728].

Загально відомий і широко вживаний у візантійському богослужінні богородичний піснеспів, ірмос 9, звеличує істинну Богородицю:

Чеснішу від Херувимів і незрівнянно славнішу від Серафимів, що без зотління Бога Слово породила, сущу Богородицю, Тебе величаємо^[729].

Щодо походження цього гімну, то перш за все слід зауважити, що вже папірус 7 ст. № 466 з бібліотеки «John Rylands Library» (Манчестер, Англія) містить посилання на подібний гімн «на Величає вищу від Херувимів» [εις το μεγ(αλυνει) την υψηλωτερα(ν) τον χαιροφιν], який, ймовірно, міг послужити зразком для ірмоса 9 св. Косми Сладкопівця (+751/752)^[730]. З іншої сторони, подібний гімн до Богородиці знаходимо вже у поезії св. Єфрема Сирійського (+373): «Чесніша від Херувимів і незрівнянно від усіх небесних воїнств»^[731].

Вчення про Богородицю викладене у цьому знаменитому ірмосі св. Косми – у повній гармонії із вченням Отців Церкви. Серед можливих джерел натхнення можна згадати проповідь Про Святу Діву і Богородицю Марію св. Прокла Константинопольського (+446): «Немає, отже, нічого на світі, що могло б зрівнятися з Богородицею Марією. Пройди розумом, о людино, навіть усе творіння і подивись, чи є щось рівне або вище від Святої Богородиці Діви. Обійди землю, оглянь море, досліди повітря, обслідуй розмислом небеса, подумай про всі невидимі [ангельські] сили, і подивись, чи є інше таке диво в усьому творінні?»^[732].

Акцентуючи на вчення про Богородицю Ефеського Собору (431), ірмос 9 закликає величати воістину «сущу Богородицю» [τὴν ὄντως Θεοτόκον]. Третій Вселенський Собор в Ефесі (431), відповідаючи на заперечення Несторія (+бл.451), остаточно затвердив законність використання та точне значення титулу «Богородиця» [Θεοτόκος]. Однак, це найменування виступає як критерій православ’я значно раніше. Уже св. Григорій Богослов (+390) навчав: «Якщо хто не визнає Святу Марію Богородицею, то він відлучений від Божества»^[733]. Вчення про Діву Марію і значення титулу «Богородиця» [Θεοτόκος] стисло сформульоване св. Іваном Дамаскином (+749/750): «Ми ж проповідуємо, що Свята Діва властиво й істинно є Богородицею. Бо як Народжений від Неї – істинний Бог, так і Та, що породила істинного Бога, воплоченого з Неї, є істинна Богородиця»^[734], «Тому і проповідуємо, що Свята Діва є Богородицею, оскільки Вона породила Бога властиво й істинно з Неї воплоченого»^[735].

Отож, Трипіснець Страсної П’ятниці зображає драматичні події після Тайної Вечері Господньої, зокрема на Оливній горі (Мт. 26,30 і далі), вражаючий діалог між Христом та Його учнями, зокрема Петром (Мт. 26,31-35), згадується про арешт, побиття, допити, неправдиві свідчення проти Ісуса (Мт. 26,47-57.59-61, Ів. 18,3-14.19-24)^[736]. Цей трипіснець є одним із шедеврів візантійської церковної поезії, а також багатим джерелом богословських концепцій святоотцівської епохи.

3.5. Велика Субота: Зійшов аж до адових схронів визволити Адама і Єву з усім їх родом

Про особливе спасенне значення подій, які відбулися у Велику Суботу, пояснює св. Іван Золотоустий (+407) у Бесіді у Велику Седмицю: «Тому і Великою її називаємо … оскільки великі діла Господь звершив для нас у цю Седмицю. Бо в цю Велику Седмицю давню тиранію диявола повалено, смерть придушено, сильного зв’язано, знаряддя його зметено, гріх уневажнено, прокляття скасовано, рай відкрито, небо доступним стало, люди з ангелами поєднались, стіну загороди усунено, перешкоду знято, Бог миру примирив вишнє й земне. Тому Великою Седмицею вона називається; і як вона – глава інших седмиць, так її главою є Велика Субота; і подібно чим голова є для тіла, тим в цій Седмиці – Субота»^[737].

Поховання, зішестя в ад, перемога над адом, запевнення воскресіння Господа нашого – головні теми Чотирипіснця на Святу і Велику Суботу, укладеного св. Космою Маюмським (+751/752) на основі пісень 6-9 канону з акростихом: «Суботу оспівую Велику» [Σάββατον μέλπω Μέγα]^[738]. У чотирипіснці представлено богословські роздуми з христологічних питань: Де «перебувала» Іпостась Христа в міжчасі між смертю на хресті і воскресінням? Яким чином були можливими страждання і смерть Господа Ісуса Христа, Який, крім людської природи, має ще й Божу природу, непідвладну стражданням і безсмертну? Незважаючи на складність цих богословських тем і на обмеження правилами поетики, автору канону вдалося висвітлити і доступно представити істини віри.

Ірмос 6, оснований на Молитві пророка Йони (2,3-10), тлумачить перебування Йони «в нутрі риби три дні й три ночі» (Йона 2,1) як прообраз воскресіння Господнього, відповідно до Євангелій від Матея (12,39-40; 16,4)^[739] та Луки (11,29)^[740]:

Поглинутий був, але не вдержаний нутром китовим Йона; бо носячи образ Тебе, на страждання і погребення виданого, він зо звіра, мов з весільної світлиці, вийшов, а до варти гробу Твого взивав: «Хранителі суєтного і ложного – ви милість, дану вам, відкинули!»^[741].

Вказуючи на причину, чому Йона «не вдержаний нутром китовим», канонописець вводить у поетичні рядки цього ірмоса технічний термін біблійної екзегези образ [τύπος]: «бо носячи образ [τὸν τύπον φέρων] Тебе, на страждання і погребення виданого, він зо звіра, мов з весільної світлиці, вийшов»^[742]. Термін «τύπος» [лат. typus, figura, forma, imago] означає знак, взірець, образ тощо. У християнському богословії єдність двох Завітів означає тісний зв’язок та відповідність між особами, подіями та установами першого Завіту із другим. Образне [tipologico] тлумачення розкриває ці відповідності між особами чи подіями за принципом: Новий Завіт прихований у Старому, і Новий розкриває Старий. У Євангелії від Івана сказано, що Писання свідчить про Христа: «Простежте Писання, в яких, як ото ви гадаєте, ваше життя вічне, — а й вони свідчать за мене!» (Ів. 5,39). Саме Христос надає смисл Старому та Новому Завітам; Христос є сповненням Старого Завіту; тому багато осіб і подій Старого Завіту є прообразами Христа (Адам, Авель, Авраам, Мелхиседек, Ісаак, Йов, Яків і ін.)^[743]. Таким чином, в ірмосі 6 вказується, що пророк Йона – образ [τύπος], тобто прообраз Христа, який страждав, був покладений до гробу і воскрес на третій день^[744].

А вихід пророка «зо звіра» [τοῦ θηρὸς], подія, що є прообразом [τύπος] воскресіння Господнього, описується за допомогою риторичного прийому порівняння, на основі ідеї, взятої із Псалма 18,6 (і воно [Сонце], як жених, що виходить з весільної світлиці своєї): «він [пророк Йона] зо звіра, мов з весільної світлиці, вийшов [ἀνέθορε – дослівно вискочив (від ἀναθρῴσκω)]»^[745].

Далі у ірмосі 6 пророк Йона пророчо переноситься в часі, щоб звістити вартовим біля Святого Гробу: «Хранителі суєтного і ложного – ви милість, дану вам, відкинули!»^[746] Цей вигук – це переробка уривку із Молитви пророка Йони: «Ті, що тримаються суєтного і ложного [ідолів], – Милість свою покинули» (Йона 2,9)^[747]. А щодо реакції вартових при гробі Ісуса, які були зовсім приголомшені в момент воскресіння (Мт. 28,4: «сторожа затремтіла й стала, наче змертвіла»), а відтак були підкуплені юдейськими первосвящениками (Мт. 28,11-15)^[748], то тут також можливий натяк на уривок із пророка Ісаї: «Їхні сторожі всі сліпі, не розуміють» (Іс. 56,10)^[749].

Перший тропар пісні 6 відповідає на питання: Де «перебувала» Іпостась Христа в міжчасі між Його смертю на хресті та воскресінням?:

Умертвлений був єси, але не відлучився від плоті, Слове, якій став єси причасний; бо, хоч і зруйнований був Твій Храм у час страждання, але й тоді єдиною була Іпостась Божества і плоті Твоєї, бо в обох них єдиний єси Син, Слово Боже, Бог і Чоловік^[750].

Особа Господа нашого Ісуса Христа становить вражаюче таїнство Божої і людської реальностей у єдності Його Іпостасі. На Халкидонському Соборі (451) прийнято вирішальне твердження щодо єднання Божої і людської природ в одній Особі Христа. З’єднання людської природи зі Словом Божим – це з’єднання на рівні іпостасі [unione ipostatica], тобто з’єднання у Божій Іпостасі Слова, яке воплотившись приймає людську природу, стаючи таким чином досконалою людиною^[751].

Отож, постає питання про участь Ісуса Христа протягом тридення смерті [triduum mortis], тобто в період від Його смерті до воскресіння. Яку таємницю приховує Субота повного мовчання?^[752] З однієї сторони Святе Письмо каже, що смерть не взяла верх над Христом: «ані його душа не була зоставлена в аді, ані його тіло не бачило зітління» (Ді. 2,31, пор. Пс. 15,10)^[753], «Його Бог воскресив, порвавши пута смерти, бо неможливо було, щоб вона держала його в своїй владі» (Ді. 2,24)^[754]. З іншої сторони, однак, історична реальність викупної смерті Ісуса одноголосно засвідчена Євангеліями та іншими писаннями Нового Завіту: «Ісус, голосом сильним скрикнувши, віддав духа» (Мк. 15,37; пор. Мт. 27,50; Лк. 23,46; Ів. 19,30; Фил. 2,8)^[755].

Св. Григорій Богослов (+390) роздумує над цією дилемою у світлі спасительного значення смерті Христа: «Віруй … що Він безстрасний за Божеством, підлеглий стражданням за прийнятою [людською природою]; настільки став людиною задля тебе, наскільки ти маєш стати богом за Його благодаттю; [віруй] що Він через беззаконня наші був ведений на смерть, розп’ятий і похований, наскільки скуштував смерті, і воскреснувши на третій день, вознісся на небеса, щоб піднести з Собою тебе повергнутого додолу»^[756].

Св. Іван Дамаскин (+749/750) щодо цього питання подає детальний виклад церковного вчення, пояснюючи, що Божество Слова перебуває невіддільним від душі і тіла також у часі смерті Господа: «Отож, хоч Він і помер як людина, і свята Його душа була розлучена від пречистого тіла, та Божество продовжувало перебувати невіддільним від обох – тобто і від душі і тіла – і так одна Іпостась не стала розділеною на дві іпостасі, бо і тіло, і душа так само від початку мали [своє] існування в Іпостасі Слова, і, [хоча] в часі смерті були розлучені одне від одного, [проте] кожне з них зосталось, маючи одну Іпостась Слова. А тому й одна Іпостась Слова була іпостассю і Слова, і душі, і тіла; бо ніколи ні душа, ні тіло не мали окремої іпостасі, крім Іпостасі Слова; одна ж завжди Іпостась Слова, і ніколи – дві. А тому одна завжди Іпостась Христа. Тому, хоч і щодо місця душа від тіла розлучилась, та щодо іпостасі була з’єднана [з ним] через Слово»^[757].

Як це можливо, що єдина Іпостась Христа є супутницею одночасно і душі і тіла Христа, розлучених смертю одне від одного? На це питання св. Іван Дамаскин відповідає, застосовуючи Божу прикмету всюдиприсутності: «… у гробі покладається Той, Кому небо служить за престіл і земля підніжжям. Той, Хто наповнює й обмежовує все, єдиний як Бог необмежений, і Той, Хто пригорщею охоплює творіння, тілом обмежовується у гробі. Він як Бог на небі з Отцем і Духом приймає поклоніння, і Він як людина тілом лежить у гробі, і душею перебуває у глибинах аду, і розбійнику удоступнює рай, оскільки необмежене Божество супроводить усюди. Бо хоч і розлучена була божественна і священна душа від животворного і пречистого тіла, та Божество Слова після нероздільного з’єднання двох природ, яке сталося в Іпостасі [Слова] з часу зачаття в утробі Святої Діви і Богородиці Марії, перебувало нерозлучно з ними, тобто і з душею і тілом. І так одна Іпостась Христа і в [часі] самої смерті залишилась, оскільки і душа, і тіло існують в Іпостасі Бога-Слова, і після смерті маючи оту Іпостась»^[758].

У творах св. Івана Дамаскина також знаходимо вчення про Божі прикмети всюдиприсутності та необмеженості, викладені у філософському ключі: «Тож Бог, нематеріальним будучи і необмеженим, не перебуває у [певному] місці, бо сам для Себе є місцем Той, Хто все наповняє, і над усе Сущий, і сам охоплює все»^[759].

У богослужбовій книзі Октоїх є тропар, укладений св. Іваном Дамаскином на основі біблійних уривків (1 Пт. 3,18-19; Лк. 23,43; Кол. 3,1; Еф. 1,22-23; 4,9-10)^[760], про присутність Слова Божого одночасно в «різних місцях» завдяки Божій прикметі необмеженості: «У гробі тілесно, а в аді з душею як Бог, у раю ж із розбійником, і на престолі був Ти, Христе, з Отцем і Духом, усе наповняючи, неописанний (необмежений)»^[761].

Як бачимо, автор канону на Велику Суботу, св. Косма Маюмський, стисло підсумовує це вчення у коротенькій поетичній строфі, тобто у першому тропарі пісні 6: «Умертвлений був єси, але не відлучився від плоті, Слове, якій став єси причасний; бо, хоч і зруйнований був Твій Храм у час страждання, але й тоді єдиною була Іпостась Божества і плоті Твоєї, бо в обох них єдиний єси Син, Слово Боже, Бог і Чоловік»^[762].

Окрім того, канонописець у цьому тропарі вставляє христологічне вчення про зруйнований храм тіла Слова під час спасительних Страстей, основане на словах Христових у Євангелії від Івана 2,19 («Зруйнуйте храм цей, а я його за три дні поставлю»): «бо, хоч і зруйнований був Твій Храм у час страждання, але й тоді єдиною була Іпостась Божества і плоті Твоєї»^[763]. Подібним чином ідея храму тіла Слова, відданого на смерть, виражена у св. Атанасія Олександрійського (+373): «… після доказів Божества свого ділами, врешті зараз же і жертву він [Син Божий] за всіх приносив, замість усіх віддаючи свій храм на смерть, щоб усіх вчинити невідвічальними і увільненими від древнього переступу, а себе щоб явити і від смерті сильнішим, показуючи первістком спільного воскресіння (пор. 1Кр 15,20) своє нетлінне тіло»^[764].

Завершується перший тропар пісні 6 парафразою на уривок із символу віри проголошеному на Халкидонському Соборі (451): «[навчаємо сповідувати] Того ж істинно Бога і істинно людину», «єдиного і того ж Христа, Сина, Господа, Єдинородного, у двох природах пізнаваного»^[765]. Ця вирішальна соборова постанова щодо питання з’єднання Божої і людської природ у єдиній Іпостасі Христа поетично викладена у каноні: «але й тоді єдиною була Іпостась Божества і плоті Твоєї, бо в обох них єдиний єси Син, Слово Боже, Бог і Чоловік»^[766].

Другий тропар пісні 6 відповідає на ще одне важливе христологічне питання: Яким чином були можливими страждання і смерть Господа, Який, в єдиній Іпостасі, крім людської природи, має ще й Божу природу, непідвладну стражданням і безсмертну? Тож канонописець доступно пояснює цю дилему:

Людиновбивчим, але не боговбивчим було Адамове падіння: бо хоч і постраждало взяте з праху єство Твоєї плоті – Божество зосталося безстрасним, а тлінне в Собі Ти в нетлінне перемінив єси, і джерело нетлінного Життя пролив Воскресінням^[767].

Як бачимо пояснення ґрунтується на розрізненні двох природ у Христі: «постраждало взяте з праху єство Твоєї плоті – Божество зосталося безстрасним»^[768]. Про страждання тіла Господнього та про безстрасність Його Божества навчає св. Іван Дамаскин (+749/750): «Отож, само Слово Боже усе перетерпіло плоттю, тоді як Божа Його природа, одна лиш безстрасна, перебуває непідвладною стражданню. Бо коли страждав єдиний Христос, і з Божества і з людства складений, і в Божестві, і в людстві сущий, то страждало те, що спроможне страждати, як таке, що з природи підлегле стражданню, а те, що безстрасне, не співстраждало. Бо душа, будучи підлеглою стражданню, хоч сама не поранена під час поранення тіла, однак розділяє страждання і співстраждає з тілом; а Божество, будучи безстрасним, не співстраждало з тілом. Належить же знати: кажемо, що Бог постраждав плоттю, але ні в якому разі не кажемо, що Божество постраждало плоттю, чи що Бог постраждав через плоть»^[769].

Починається цей другий тропар пісні 6 з роздумування про наслідки провини Адама: «Людиновбивчим, але не боговбивчим було Адамове падіння»^[770]. Смерть торкається людського роду через гріх: «Тим то як через одного чоловіка ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть, і таким чином смерть перейшла на всіх людей, бо всі згрішили» (Рим. 5, 12; пор. Бт. 2,17: «… з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш»). Однак, смерть не стосується Христа Бога, що «не вчинив гріха, і підступу в його устах не знайшлося» (1 Пт. 2,22; пор. Іс. 53,9; 1 Ів. 3,5; 2 Кор. 5,21)^[771].

Вкінці другий тропар пісні 6 представляє відповідь на питання: Чи тіло Христове підлягало тлінню [φθορά] і чи зазнало розкладу-зотління [διαφθορά]? Також тропар подає вчення про нетління після воскресіння, яке Господь дарував людині відкупленій-спасенній: «тлінне в Собі Ти в нетлінне перемінив єси, і джерело нетлінного Життя пролив Воскресінням»^[772]. Тут автор канону знову слідує вченню, викладеному у св. Івана Дамаскина (+749/750): «Слово тління [φθορά] має два значення. Справді, означає воно оці людські страждання: голод, спрагу, зморення, пробиття цвяхами, смерть, або розлучення душі з тілом, і тому подібне. У цьому значенні кажемо, що тіло Господа – підлегле тлінню, справді, все це Він узяв на Себе добровільно. Але з іншої сторони, тління [φθορά] означає також повний розклад тіла на елементи, з яких воно складене, і знищення; багато хто радше означує і називає це словом зотління [διαφθορά]. Цього досвіду тіло Владики не зазнало, як мовить пророк Давид: “Бо Ти не зоставиш душі моєї в аді і не даси преподобному Твоєму побачити зотління [διαφθορά]” (Пс. 15,10) … А за другим значенням слова тління [φθορά] ми сповідуємо, що тіло Господа нетлінне [ἄφθαρτον] або ж незотлінне [ἀδιάφθορον], як передали нам богоносні отці. Однак після воскресіння з мертвих Спасителя, твердимо, що тіло Господа нетлінне [ἄφθαρτον] і за першим значенням слова тління [φθορά]. Бо й нашому тілу Господь через Своє тіло дарував і воскресіння і вслід за ним нетління [ἀφθαρσία], сам ставши для нас первістком і воскресіння (пор. 1 Кор. 15,20), і нетління [ἀφθαρσία], і безстрастя [ἀπάθεια – відсутність страждань]: “Мусить бо це тлінне [φθαρτόν] одягнутися в нетління [ἀφθαρσία]” (1 Кор. 15,53) – мовить божественний Апостол»^[773].

Отож, вчення Церкви, виражене у другому тропарі словами «тлінне в Собі Ти в нетлінне перемінив єси, і джерело нетлінного Життя пролив Воскресінням»^[774], а також виражене у вище цитованому уривку із св. Івана Дамаскина, спрямоване на боротьбу з єрессю афтартодокетизму. Це радикальна доктрина, що виникла з монофізитизму, у Єгипті, в першій половині 6 ст., яку пропагував Юліан Галікарнаський (+після 527), поширюючи ідею про нетлінність тіла Христового від народження. Щодо страстей Христових, то афтартодокети заперечували реальну можливість Його страждань, і хоча фактично визнавали, що Він страждав, та пояснювали це як чудо (незвичайне явище) з Його волі, а не що Його тіло за своєю природою було схильне до болю. Леонтій Візантійський (+≈543) описав основні положення доктрини афтартодокетів, заперечуючи їх з точки зору спасительного Божого задуму^[775].

Третій тропар пісні 6 чотирипіснця Страсної Суботи присвячений таїнству сходження в ад:

Царює ад, але не вічно, над родом смертних: Ти бо, положений у гробі, Владущий, живоначальною долонею розламав засуви смерти і возвістив одвіку там сидячим ізбавління необманне, ставши, Спасе, Первенцем із мертвих^[776].

Тропар відповідає на питання: Де був Ісус у триденний період від смерті до воскресіння, спираючись на древню християнську традицію, широко засвідчену в Отців, про сходження Христа в ад^[777]. Так апокрифічне Євангеліє від Никодима (2 ст.), юдео-християнського походження, розповідає про переможний вхід Ісуса в царство мертвих, про розпад цього царства та про визволення мертвих: «І зараз же, на це слово, бронзові ворота розбилися і залізні засуви були зламані. Усі померлі, зв’язані, були звільнені з кайданів … Цар Слави увійшов як людина. Усі темні місця аду освітилися … Цар Слави, простягнувши правицю Свою, узяв і підвів праотця Адама. Потім, звернувшись до інших, сказав: “Ну ж бо, ходімо зі мною всі ви, які зазнали смерті через дерево, якого торкнувся цей чоловік. Ось я підіймаю вас усіх древом Хреста”»^[778].

Ця апокрифічна традиція широко засвідчена у Отців Церкви, які вказують, що Христос зійшов в ад задля спасіння праведних, які там перебували. Згадуючи сходження Ісуса в шеол, патристичне богословіє навчає про підкорення Христові сил аду, про проповідування спасіння всім померлим, про визволення праведних, які померли до Христа^[779]. Так св. Іриней Ліонський (+202) розглядає сходження Христа в ад, щоб сповістити благу вість про спасіння та визволити померлих: «І в [книзі пророка] Єремії Він звістив про свою смерть і про своє сходження в ад так: “І Господь, Святий Ізраїлів, згадав про своїх померлих, раніш спочилих у прасі земнім, і зійшов до них, щоб звістити їм благу вість про спасіння і визволити їх”^[780]. Тут Він теж вказує причини своєї смерті; сходження в ад було спасінням померлих»^[781].

Сходження Христа в ад пояснює у сотеріологічному ключі також св. Григорій Богослов (+390): «Якщо сходить в ад, сходь із Ним і ти. Пізнай і тамтешні таїнства Христа, який задум Божий [οἰκονομία] двоякого сходження, яка причина; чи, явившись там взагалі спасає всіх, а чи віруючих»^[782].

Тропар 3 пісні 6 Великої Суботи також згадує, що Христос, зійшовши в ад, звістив померлим ізбавління: «Ти возвістив одвіку там сидячим ізбавління необманне»^[783].

Цей тропар складений на основі посилань та алюзій на біблійні тексти:

Царює ад, але не вічно, над родом смертних (Рим. 5,14): Ти бо, положений у гробі (Мк. 15,46), Владущий, живоначальною долонею розламав засуви смерти (Пс. 106,16; Іс. 45,2) і возвістив одвіку там сидячим ізбавління необманне (1 Пет. 4,6), ставши, Спасе, Первенцем із мертвих (Кол. 1,18)^[784]:

• Рим. 5,14: «смерть панувала від Адама»;
• Мк. 15,46: «Йосиф поклав його у гробі, що був висічений у скелі»;
• Пс. 106,16: «Бо Він потрощив брами мідні і засуви залізні поламав»;
• Іс. 45,2: «Я трощу бронзові ворота, ламаю залізні засуви»;
• 1 Пет. 4,6: «На те бо й мертвим проповідувано благовість»;
• Кол. 1,18: «Він — начало, первородний з мертвих».

Св. Іван Дамаскин (+749/750) підсумовує вчення Церкви про сходження Христа в ад в останньому розділі третьої книги Точний виклад православної віри [Expositio fidei]: «Сходить в ад душа обожена, щоб, як для тих, що на землі засяяло Сонце правди (Мал. 3,20 або 4,2), так і для тих, що під землею, в пітьмі і у смертній тіні перебували, засяяло світло (Іс. 9,1); щоб, як тим, що на землі, благовістив мир, полоненим визволення, сліпим прозріння (Лк. 4,18), і для тих, що увірували, став Cпричинником вічного спасіння (Євр. 5,9), а для тих, що не увірували, виявленням невіри, так і для тих, що в аді (1 Пет. 3,19): щоб перед Ним приклонилося всяке коліно на небі, на землі й під землею (Фил. 2,10), і так від віку зв’язаних звільнивши, відтак від мертвих вийшов, проклавши нам путь воскресіння»^[785].

Слід зауважити, що всі три тропарі пісні 6 наслідують за змістом останні чотири розділи третьої книги Точний виклад православної віри [Expositio fidei] св. Івана Дамаскина. Це може свідчити про залежність автора канону, св. Косми, від Дамаскина, або ж про співпрацю чи використання одних і тих же джерел двома авторами-сучасниками^[786].

Цей третій тропар пісні 6 також може бути натхненний проповіддю св. Івана Золотоустого (+407) Бесіда про назву «усипальниця», і про Хрест Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа [De coemeterio et de Cruce], виголошену, як вважають, у Велику П’ятницю 392 р.: «Бо сьогодні усі місця аду обходить Господь наш! Сьогодні Він поламав мідні брами! Сьогодні Він розбив засуви залізні … А Христос … показати бажаючи, що кінець смерті прийшов, розбив її брами мідні … Упродовж так довгого часу ніхто не схилив її відпустити когось із утримуваних, поки Владика ангелів, зійшовши, не примусив її до цього … так і Христос учинив: начальника розбійників і в’язничного сторожа, диявола разом і смерть, Він Своєю смертю зв’язавши, і все багатство, тобто людський рід, перевів у Царські скарбниці. Це і Павло висловлює, мовлячи: “Він визволив нас із влади тьми й переніс у царство любові Своєї” (Кол. 1,13) … сам Цар прийшов до в’язнів і не посоромився в’язниці, ні в’язнів, – бо не збирався соромитися того, кого створив, – і поламав врата, розбив засуви, вступив в ад, безсилою зробив усяку сторожу його, і в’язничного сторожа захопивши зв’язаним, так до нас прийшов. Мучитель ведений полоненим, сильний зв’язаним, сама смерть, скинувши зброю, неозброєною прибігла до ніг Царя»^[787].

Ірмос 7, оснований на біблійній пісні святих трьох отроків (Дан. 3,26-56), звертається до древнього святоотцівського пояснення уривку із книги пророка Даниїла: «Знову заговорив Навуходоносор і сказав: “А он я бачу чотирьох мужів незв’язаних, що ходять у вогні, і не видко на них шкоди, а вид четвертого схожий на сина Божого”» (Дан. 3,92 [або 3,25]). Святі Отці визнавали в особі, що була поруч трьох отроків у печі, визволяючи їх від вогню, Сина Божого, Слово Боже. Так ірмос 7, слідуючи патристичній традиції, оспівує:

Невимовне чудо! Хто в печі ізбавив преподобних отроків від полум’я – у гробі мертвий, бездиханний покладається, на спасіння нам, що співаємо: «Відкупителю Боже, благословен єси!»^[788]

Ця древня святоотцівська екзегеза на оцей уривок із книги пророка Даниїла засвідчена уже у св. Іринея Ліонського (+202): «Бо колись для тих, що були поблизу Ананії, Азарії і Мисаїла, Слово дало Себе бачити присутнім з ними у вогняній печі й у вогнищі, і визволяючи їх від вогню; А вид четвертого, – каже, – схожий на Сина Божого (Дан. 3,92 [або 3,25])»^[789].

Ірмос 7 пов’язує це величне богоявлення Старого Заповіту із таїнством Великої Суботи: «Хто в печі ізбавив преподобних отроків від полум’я – у гробі мертвий, бездиханний покладається»^[790]. Канонописець розглядає смерть і покладення до гробу Христа як сотеріологічну подію: «на спасіння нам» [εἰς σωτηρίαν ἡμῶν], називаючи Христа сотеріологічним титулом «Відкупителю Боже» [Λυτρωτὰ, ὁ Θεὸς]^[791]. Св. апостол Павло ототожнює Ісуса із самим відкупленням: Ісус Христос «став нам мудрістю від Бога і оправданням, і освяченням, і відкупленням [ἀπολύτρωσις]» (1 Кор. 1,30). Отже, відкуплення Христа, єдиного посередника між Богом і людством, основує свою спасительну дієвість на Його смерті, яка є визволенням усього людства від усякого гріха і від усякого беззаконня^[792].

Перший тропар пісні 7 канону Великої Суботи розгортає концепцію перемоги над адом, викладену у пророка Осії: «І я б та визволяв їх з руки Шеолу? Я б їх рятував від смерти? Де твої рани, смерте? Де бич твій, о Шеоле?» (Ос. 13,14), цитовану у св. Павла: «… тоді збудеться написане слово: “Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?”» (1 Кор. 15,54-55). Перший тропар поетично представляє цю грандіозну перемогу Христа над адом:

Уразився в серце ад, прийнявши Ураженого списом у ребра, і зітхає, вогнем божественним поглинутий, на спасіння нам, що співаємо: «Відкупителю Боже, благословен єси!»^[793]

Це вчення святі Отці проповідували від самих початків. Уже св. Мелітон Сардійський (+≈180) у своїй поетичній проповіді Про Пасху представляє драматичне зображення сходження Христа і перемогу над адом: «”Я смерть зруйнував і ворога переміг (пор. Кол. 2,15), і ад потоптав, і сильного зв’язав (пор. Мт. 12,29; Мк. 3,27), і людину на висоти небес підняв – Я!” – каже Христос»^[794].

Біблійний виголос: «Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога?» (пор. Ос. 13,14; 1 Кор. 15,55) використовували у своїх пасхальних проповідях багато Отців. Так св. Григорій Богослов (+390), коментуючи біблійний епізод про мідяного змія (Чис. 21,8-9)^[795], у своїй проповіді Слово на святу Пасху^[796] проголошує: «Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога? Хрестом ти повалений, Життєдавцем умертвлений. Бездиханний, мертвий, нерухомий, недіяльний, якщо і зберігаєш вигляд змія, ти відданий ганьбі на висоті»^[797]. Св. Іван Золотоустий (+407) у проповіді на Пасху проголошує: «Сьогодні скинена влада диявола! Сьогодні пута смерті розірвано, перемога аду зруйнована! Сьогодні слушний час знову проголосити оте пророче слово: “Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемого?” (Ос. 13,14; 1 Кор. 15,55). Сьогодні мідні брами розбив (пор. Іс. 45,2) Владика наш Христос, і сам вигляд смерті зруйнував …»^[798]. Пасхальна катехитична промова Слово огласительне золотоустівської традиції доповнює та розвиває уривок із похоронної пісні для царя Вавилону: «Ад іздолу гіркоти зазнав, зустрівши тебе» (Іс. 14,9)^[799]. Це неперевершений за своєю красою та драматичною силою старозавітний гімн (Іс. 14,4-21). У пасхальному Слові огласительному цей уривок із пророка Ісаї 14,9 переноситься в христологічний контекст: «Провидівши це, Ісая взивав: “Ад гіркоти зазнав, зустрівши Тебе долі! (Іс. 14,9). Гіркоти зазнав – і повержений був, гіркоти зазнав – і був посоромлений; гіркоти зазнав – і помер; гіркоти зазнав – і зруйнований був; гіркоти зазнав – і був зв’язаний! Прийняв тіло – і наткнувся на Бога, прийняв землю – і зустрів Небо, прийняв те, що бачив, – і впав через те, що недобачив. Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога? (Ос. 13,14; 1 Кор. 15,55). Воскрес Христос – і тебе повержено»^[800].

Біблійний виголос: «Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога?» (пор. Ос. 13,14; 1 Кор. 15,55) у контексті Пасхи застосовують також славетні візантійські поети церковні піснеписці. Так св. Роман Сладкопівець (+після 555) поглиблює цю тему у воскресному кондаку Про десять драхм. Йдеться про притчу Христову із Євангелія від св. Луки: «Котра жінка, маючи десять драхм, і як одну загубила, не засвітить світла, не замітатиме своєї хати й не шукатиме її старанно, поки не знайде. А, знайшовши, скличе подруг і сусідок і їм каже Радійте зо мною, бо я знайшла ту драхму, що була загубила. Отак, кажу вам, буває між ангелами Божими радість над одним грішником, що кається» (Лк. 15,8-10). Ця євангельська притча є відправною точкою для поеми св. Романа про сходження Христа в ад та його перемогу над силами аду. Христос, тріумфуючи перемогу над адом, робить безсилою смерть і визволяє померлих: «Поховані разом із Христом через хрещення і воскреслі з Ним (Рим. 6,4), співаючи, взиваємо, промовляючи: “Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, аде, жало?” Бо воскрес Господь, Життя і Воскресіння»^[801]. Проте прямим джерелом натхнення першого тропаря пісні 7 св. Косми «Уразився в серце ад … зітхає»^[802], ймовірно, міг послужити кондак св. Романа Сладкопівця Торжество Хреста, у якому теж йде мова про уражений в серце ад: «Три хрести устромив на Голготі Пилат, два розбійникам і один Життєдавцю. Його побачив ад і сказав тим, що внизу: “О слуги мої і сили мої, хто устромив цвях у серце моє? Дерев’яний спис враз мене проколов, і розриваюся, усередині болить мене, у череві біль відчуваю, почування мої, бентежиться дух мій (пор. Єр. 4,19). І я примушений вивергнути Адама і тих, що від Адама, через дерево переданих мені, Древо їх вводить знову до раю”»^[803].

У цьому тропарі канонописець творить прекрасну та зворушливу антитезу: «Уразився в серце ад, прийнявши Ураженого списом у ребра (пор. Ів. 19,34)»^[804], поміщаючи її в сотеріологічний контекст: «на спасіння нам»^[805].

Мабуть, можливість вшановування св. Гробу Господнього надихало палестинських поетів оспівувати його з такою шаною і благоговінням. Так св. Косма Сладкопівець у другому тропарі пісні 7 виголошує:

Багатий гріб! Бо, прийнявши в себе мовби сплячого – Будівничого, явився божественною скарбницею життя, на спасіння нам, що співаємо: «Відкупителю Боже, благословен єси!»^[806]

Із почуттям великої пошани до Святого Гробу проповідував св. Іван Золотоустий: «Хіба не знаєте, як ангели стояли при Гробі, у якому не було Тіла, при Гробі порожньому? А все ж таки, оскільки взагалі він прийняв тіло Владики, велику честь вони віддають також місцю. Ангели, що перевищують нашу природу, з такою поштивістю і благоговінням стояли при Гробі …»^[807].

Св. Роман Сладкопівець співає хвалу св. Гробу Господньому: «Хвала тобі, пісня тобі, святий Гробе, малий і превеликий, бідний і багатий, сховище життя, вмістилище миру, знамення радості, пам’ятник Христа!»^[808] Тут слід звернути увагу на подібні за змістом вирази: «сховище життя» [ζωῆς ταμιεῖον] у св. Романа та «скарбниця життя» [ζωῆς θησαυρὸς] у св. Косми.

Третій тропар пісні 7, відштовхуючись від виразів із Євангелія від Івана про Сина Божого як Життя: «У ньому було життя» (Ів. 1,4), «Я — воскресіння і життя» (Ів. 11,25), «Я — путь, істина і життя!» (Ів. 14,6), називає Христа «Життям усіх» [ἡ τῶν ὅλων ζωὴ]:

За законом померлих Життя всіх приймає покладення у гріб – і показує його джерелом воскресіння, на спасіння нам, що співаємо: «Відкупителю Боже, благословен єси!»^[809]

Як бачимо, тропар починається концептуальною антитезою: «За законом померлих Життя всіх приймає покладення у гріб»^[810]. Подібну думку знаходимо у проповіді приписуваній св. Епіфанію (+403) Слово на Велику Суботу: «Як же Христос Життя покладається у гріб, і коли, і ким – послухаймо зі священних Писань»^[811].

Відтак, як оспівує тропар, Христос, покладений до Гробу, робить св. Гріб «джерелом воскресіння» [πηγὴ ἐγέρσεως]: «Життя всіх приймає покладення у гріб – і показує його джерелом воскресіння [ἔγερσις]»^[812]. Як бачимо, поняття «воскресіння» тут виражене терміном «ἔγερσις», як також у Євангелії від Матея: «по його воскресінні» [μετὰ τὴν ἔγερσιν αὐτου] (Мт. 27,53), та у правилі віри, викладеному у св. Іринея Ліонського (+202): «і воскресіння з мертвих» [καὶ τὴν ἔγερσιν ἐκ νεκρῶν]^[813]. З іншої сторони, вживаючи термін «ἔγερσις» (воскресіння), тропар міг би натякати на месіянське пророцтво Якова про Юду із книги Буття: «Син Юда — левеня … хто його розбудить [τίς ἐγερεῖ αὐτόν]?» (Бт. 49,9)^[814]. Так св. Іван Золотоустий (+407) цей біблійний уривок тлумачить як спочинок Христа у контексті Великої Суботи, тобто у світлі смерті та воскресіння Христового: «Відтак, вказуючи на хрест, [Яків] казав: “Лігши, ти заснув, як лев і як левеня; хто його розбудить? [τίς ἐγερεῖ αὐτόν;] (Бт. 49,9)”. Так смерть Христову назвав він успінням і сном, і зі смертю поєднав воскресіння, мовлячи: “Хто його розбудить? [Τίς ἐγερεῖ αὐτόν;] (Бт. 49,9)”. Інший ніхто, але Сам Він Себе»^[815].

У богослужбовій книзі Октоїх зустрічаємо богословсько багатий тропар, авторства св. Івана Дамаскина (+749/750), у якому св. Гріб Господній звеличується як джерело нашого воскресіння: «Як життєносний, як воістину від раю миловидніший і від усякого царського чертогу світліший виглядає, Христе, Гріб Твій, джерело нашого воскресіння [ἡ πηγὴ τῆς ἡμῶν ἀναστάσεως]»^[816].

Можна також припустити, що поняття Гробу Господнього як джерела воскресіння могло бути натхненим уривком із Євангелія від Івана: «Вода бо, що дам йому я, стане в ньому джерелом такої води, яка струмує в життя вічне [πηγὴ ὕδατος ἁλλομένου εἰς ζωὴν αἰώνιον]» (Ів. 4,14)^[817].

Останній тропар пісні 7 знову піднімає христологічні питання: Де «перебувала» Іпостась Христа в міжчасі між Його смертю на хресті та воскресінням? І як це можливо, що єдина Іпостась Христа водночас є супутницею і тіла, і душі Христа, розлучені смертю між собою? Отож, тропар проголошує:

І в аді, і у гробі, і в Едемі єдиним залишалося Божество Христове і нерозлучним з Отцем і Духом, на спасіння нам, що співаємо: «Відкупителю Боже, благословен єси!»^[818]

Оскільки цей тропар звертається до тої самої теми, що уже нами тут розглянутий перший тропар пісні 6 цього ж Чотирипіснця на Велику Суботу, то доречними тут будуть вищезгадані богословські роздуми св. Івана Дамаскина про те, що і під час смерті Господа Божество Слова невіддільно перебувало з душею і тілом і що постійно залишалась одна Іпостась^[819]. Також слушними тут будуть вищенаведені пояснення Дамаскина, що завдяки Божій прикметі всюдиприсутності, є можливим, що єдина Іпостась Христа є супутницею одночасно і душі і тіла Христа, розлучених смертю одне від одного^[820]. Слід звернути увагу на особливу близькість останнього тропаря пісні 7 до тропаря св. Івана Дамаскина, де йдеться про одночасну присутність Слова у «різних місцях»: «У гробі тілесно, а в аді з душею як Бог, у раю ж із розбійником, і на престолі був Ти, Христе, з Отцем і Духом, усе наповняючи, неописанний (необмежений)»^[821].

Ірмос 8 Великої Суботи закликає небо і землю:

Вжахнися боязню, небо, і хай зрушаться підвалини землі: ось бо до мерців причисляється Той, Хто во вишніх живе, і гріб тісний гостить Чужостороннього. Його ж, отроки, благословляйте; священики, оспівуйте; люди, превозносіте по всі віки^[822].

Це звернення наслідує біблійні уривки: «Вслухайтесь небеса, я промовлятиму, слухай слів моїх, земле!» (Втор. 32,1)^[823], «Слухайте, небеса, вважай, земле, бо Господь говорить» (Іс. 1,2)^[824]. Автор канону збагачує і прикрашає цей заклик ідеєю, висловленою в Псалмі 81,5 «хай похитнуться всі основи землі!»^[825] та у книзі Йова 9,6 «[Бог] зрушує землю з її місця, й її стовпи стрясаються»^[826]. Таким чином ірмос 8 виголошує: «Вжахнися боязню, небо, і хай зрушаться підвалини землі»^[827].

Причина, яка змушує тремтіти небо і зрушує землю, полягає в парадоксі, вираженому в каноні за допомогою концептуальної антитези: «ось бо до мерців причисляється Той, Хто во вишніх живе»^[828]. Ця ідея зачерпнута із Псалма 87,5: «Причислено мене до тих, що сходять у рів, став я, мов чоловік безпомічний, серед мертвих вільний»^[829].

Відтак ірмос каже, що Христа покладають у малий гріб: «і гріб тісний гостить Чужостороннього»^[830], що може нагадувати про стан убожества Сина Людського, Який прийняв «вигляд слуги» (Фил. 2,7) і «не має де голову прихилити» (Мт. 8,20)^[831]. Джерелом натхнення тут могла послужити проповідь приписувана св. Епіфанію (+403) Слово на Велику Суботу, яка драматично описує, як Йосиф з Ариматеї просить у Пилата тіло Христове: «Дай мені цього Чужинця, бо прийшов Він сюди з далекого краю, щоб спасти чужинця … Дай мені цього Назарянина Чужинця … що не має тут, де голови прихилити (Мт. 8,20). Дай мені цього Чужинця, Який як чужий безпритульний вигнанець при яслах рожденний … Дай мені цього померлого, Який є воднораз і Бог»^[832].

На основі цього прохання св. Йосифа Ариматейського: «Дай мені цього Чужинця!» [Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον] укладено надгробне ридання [ἐπιτάφιος θρῆνος], авторства Георгія Акрополіта (+1282), яке співається на богослужінні під час обходу з плащаницею у Велику Суботу. Ісус Христос у цій стихирі поетично зветься «Чужинцем», мабуть, на основі висловлювань у Євангелії від св. Івана: «Прийшов до своїх, – а свої його не прийняли» (1,11), «світ ним виник — і світ не впізнав його» (1,10):

«Коли сонце проміння своє сховало,
І була прошита надвоє завіса у храмі,
Смерть Спасителя бачачи,
Йосиф прийшов до Пилата
І щиро благав його кажучи:
  Дай мені цього Чужинця,
Що вже у дитинстві як чужинець тікав до Єгипту; (Ів. 1,10-11; Мт. 2,13-15)
  Дай мені цього Чужинця,
Якого єдинокровні немов чужинця бичували зненависно; (Пс. 68,9)
  Дай мені цього Чужинця,
Незвичайно бачити смерть такого Чужинця;
  Дай мені цього Чужинця,
Який сам гостинно приймав убогих й чужинців;
  Дай мені цього Чужинця,
Якого Юда лукаво відчужив зі світу;
  Дай мені цього Чужинця,
Якого друг відрікається, що не знає Його, мов чужинця;
  Дай мені цього Чужинця,
Щоб я поховав його у гробниці,
Бо не має Чужинець де голови приклонити (Мт. 8,20; Лк. 9,58)
  Дай мені цього Чужинця,
Якого Мати як живого благає й взиває:
«Хоч і нутро моє роздирається,
І серцем я зранена (Лк. 2,35)
Мертвим бездиханним тебе бачачи,
Але в величнім твоїм воскресінні я впевнена!»
Такими словами Пилата бентежачи,
Благообразний забирає Спасителя тіло
І благообразно загорнувши у плащаницю і миро,
Поклав у могилу,
Вірним Він подає життя вічне і велію милость» (Пс. 50,3)^[833].

Кінцевий приспів (ефімній) в усіх строфах пісні 8 «Отроки, благословляйте; священики, оспівуйте; люди, превозносіте по всі віки»^[834], укладений на основі уривків з пісні трьох отроків у вавилонській печі (Дан. 3,70: «Благословіте, священники Господні, слуги Господні, Господа, оспівуйте і превозносіте Його повіки») та на основі уривку із Псалма (Пс. 112,1: «Хваліте, отроки, Господа, хваліте Ім’я Господнє!»), віддає Божу славу Христу Сину Божому^[835].

Перший тропар пісні 8 говорить про смерть і воскресіння Христа в термінах, тісно пов’язаних із біблійною екзегезою:

Зруйновано пречистий Храм, та воздвигає Він з Собою падшу скинію, бо до першого Адама – Другий, що во вишніх живе, зійшов аж до адових схронів. Його ж, отроки, благословляйте; священики, оспівуйте; люди, превозносіте по всі віки^[836].

Смерть Христа передана словами «Зруйновано пречистий Храм»^[837] на основі Євангелій від Івана 2,19: «Зруйнуйте храм цей, а я його за три дні поставлю»^[838], та від Марка 14,58: «Ми чули, як він говорив: Зруйную храм цей рукотворний і за три дні збудую інший, нерукотворний». Воскресіння Христове передане словами: «та воздвигає Він з Собою падшу скинію»^[839] на основі пророцтва Амоса 9,11: «Того дня я підведу [ἀναστήσω] розвалений Давидів намет [σκηνή]»^[840], цитованого у Діянні Апостолів, 15,16: «А після цього я повернуся і відбудую намет Давида занепалий»^[841].

Слова Христові: «Зруйнуйте храм цей, а я його за три дні поставлю» (Ів. 2,19) стосуються Його смерті і воскресіння: новий Храм – воскреслий Христос^[842]. Так св. Іван Золотоустий (+407) тлумачить цей євангельський уривок у світлі воскресіння Господнього, а воскресіння – це доказ Божества Христа: «”Тож коли”, – каже [євангелист], – “воскрес Ісус із мертвих, тоді [учні] пригадали й увірували слову та Писанню” (пор. Ів. 2,22). Бо два було поставлено перед ними питання: одне щодо Його воскресіння, а інше важливіше: Чи Бог був Той, Хто жив у цім храмі? [Відповідь] на обидва [ці питання] Він дав зрозуміти, промовивши: “Зруйнуйте храм цей, а я його за три дні поставлю” (Ів. 2,19) … Тому що це найбільше показувало, що не проста людина Той, Хто зміг підняти трофей перемоги над смертю, Хто зміг повалити довготривале панування її, і так скоро тяжку брань припинити»^[843].

Виразом «пречистий Храм» [ἄχραντος ναὸς] перший тропар пісні 8 називає тіло Христове відповідно до пояснення у Євангелії від Івана: «та Він говорив про храм свого тіла» (Ів. 2,21). У тропарі фраза «зруйновано пречистий Храм» [λέλυται ἄχραντος ναὸς] стає зрозумілішою у порівнянні із подібним виразом у св. Івана Дамаскина (+749/750): «Він (Христос) помер як людина, і свята Його душа була розлучена від пречистого тіла [τοῦ ἀχράντου σώματος]». Вислів «пречистий Храм» [ἄχραντος ναὸς] у каноні можна порівняти із висловом «пречисте тіло» [ἄχραντον σῶμα] у Дамаскина^[844].

А св. Кирило Олександрійський (+444), тлумачачи уривок із пророка Амоса 9,11 («Того дня я підведу [ἀναστήσω] розвалений Давидів намет [σκηνή]») у світлі воскресіння Христа, розуміє під «розваленим наметом» тіло Христа, яке воскресив Отець, а також людську природу відновлену у Христі: «Бо коли Він з мертвих воскрес, розвалений до смерті Його намет, тобто плоть із землі, Бог і Отець воскресив, тоді то все людське воскресло до первісного стану, і все повалене в нас приведено до нового вигляду. Бо “коли хтось у Христі, той — нове створіння” (2 Кор. 5,17), згідно з Писанням, бо ми воскреслі разом із Ним. І хоч смерть зруйнувала намет усіх, та відбудував його Бог і Отець у Христі. І це для нас не як тимчасове надбання відмірено, але на дні вічні, адже благо нетління невід’ємне у нас, і смерть більше не пануватиме над спасенними у Христі»^[845].

Далі перший тропар пісні 8 за допомогою сильного драматичного образу зустрічі двох Адамів, представляє кульмінаційний момент низходження, добровільного умалення [κένωσις] Сина Божого, другого Адама, до першого: «бо до першого Адама – Другий, що во вишніх живе, зійшов аж до адових схронів»^[846].

Щоб спасти впалого Адама, Христос зійшов не тільки на землю, але аж до аду, як це оспівує один із богослужбових піснеспівів Великої суботи: «На землю зійшов Ти, щоб спасти Адама, і на землі не знайшовши його, Владико, аж до аду зійшов шукаючи»^[847].

Вчення про спасіння у посланнях св. Павла виражено через паралель Адама і Христа, нового Адама, які символічно розглядаються як прообраз [τύπος] і замість-образ [ἀντίτυπος]. Через одного прийшла смерть, гріх і втрата благодаті; через іншого – повернення до благодаті, «нове творіння», обіцянка життя: «Бо тому, що через чоловіка смерть, через чоловіка й воскресіння мертвих. Як бо в Адамі всі вмирають, так у Христі й оживуть усі. І кожний у своїм порядку: первісток — Христос, потім — Христові під час його приходу» (1 Кор. 15,21-23), «Так і написано: “Перший чоловік Адам став душею живою, а останній Адам духом животворним”. Та не духовне перше, а тваринне: потім духовне. Перший чоловік із землі — земний, другий чоловік — з неба. Який земний, такі й земні, і який небесний, такі й небесні. І так само, як ми носили образ земного, так носитимем і образ небесного» (1 Кор. 15,45-49), «Тим то як через одного чоловіка ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть, і таким чином смерть перейшла на всіх людей, бо всі згрішили; бо і до закону гріх був у світі, але гріх не рахується, коли нема закону; одначе смерть панувала від Адама аж до Мойсея і над тими, що не згрішили подібним переступом Адама, що є образ того, що мав прийти. Та не так воно з провиною, як з даром ласки. Бо коли через переступ одного померло багато, то тим більше ласка Божа і дар через ласку одного чоловіка, Ісуса Христа, щедро вилились на багатьох. І не так воно є з даром, як із провиною одного грішника: бо суд по одній провині приносить засуд, а дар ласки по багатьох провинах — оправдання. Бо коли через переступ одного смерть царювала завдяки (чинові цього) одного, то тим більш ті, що одержують щедро ласку і дар оправдання, царюватимуть у житті через одного Ісуса Христа. І, таким чином, як через переступ одного на всіх людей прийшов засуд, так через чин справедливости одного на всіх людей приходить життєдайне оправдання. Бо як через непослух одного чоловіка багато людей стали грішниками, так через послух одного багато людей стане праведними. Закон же прийшов, щоб збільшився переступ, а де збільшився гріх, там перевершила ласка, щоб, як панував гріх зо смертю, так панувала і ласка через оправдання на вічне життя, через Ісуса Христа, Господа нашого» (Рим. 5,12-21)^[848].

Другий тропар пісні 8, основуючись на уривку з Євангелія від Марка (15,42-46)^[849] і натякаючи на епізод із Євангелія від Матея (26,35)^[850] висловлює велику похвалу за відвагу Йосифу з Ариматеї, який, тоді як апостоли втекли, сміливо увійшов до Пилата і попросив тіло Ісуса:

Пропала відвага учнів, але знаходить її в собі Йосиф з Ариматеї: бо мертвого бачачи й нагого – над усіма Бога, випрошує Його і погребає, кличучи: «Отроки, благословляйте; священики, оспівуйте; люди, превозносіте по всі віки»^[851].

Джерелом натхнення цього тропаря могла послужити проповідь приписувана св. Епіфанію (+403) Слово на Велику Суботу, у якій, як і в тропарі, зворушливо описується відвага Йосифа Ариматейського, який просив у Пилата тіло мертвого й нагого Ісуса, Який є воднораз і Бог: «Бо Никодим щедрий на смирну й алое, а Йосиф гідний похвали за відвагу і сміливість перед Пилатом. Бо він, всякий страх відкинувши, відважившись, увійшов до Пилата, просячи тіло Ісуса (Мк. 15,43): “Дай мені поховати мертве тіло отого засудженого тобою Ісуса Назарянина, Ісуса убогого, Ісуса бездомного, Ісуса розп’ятого, нагого, зневаженого, Ісуса сина теслі, Ісуса зв’язаного, під відритим небом, чужинця, і на чужині непізнаного, знехтуваного і всіма розп’ятого … Дай мені, о правителю, цього нагого на древі, я покрию Того, Хто моєї природи покрив наготу. Дай мені цього померлого, Який є воднораз і Бог. Я покрию Того, Хто мої беззаконня покрив. Дай мені, о правителю, померлого, Який у Йордані мій гріх поховав»^[852].

Подібно як канон Великого Понеділка навчає про добровільність воплочення Слова, про Його свобідне і добровільне умалення [κένωσις]^[853], так третій тропар пісні 8 підкреслює добровільність поховання:

О чудеса нові! О благість! О терпіння несказанне! бо з волі Своєї під землею запечатується Той, Хто во вишніх живе, і як обманник – Бог знеславлюється! Його ж, отроки, благословляйте; священики, оспівуйте; люди, превозносіте по всі віки^[854].

Характерною ознакою найбільшої любові, за вченням Ісуса, є віддати своє життя: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15,13). Так, Син Божий прийшов добровільно, щоб перетерпіти страждання, бути розп’ятим і померти з надзвичайної любові до людей^[855]. Св. Атанасій Олександрійський (+373) розглядає причину свобідного воплочення, а отже, добровільної смерті у світлі вчення про спасіння: «Бо Слово побачило, що тління було би припинено в людях не інакше як доконечно через смерть; Слово ж не могло померти, безсмертним будучи і Сином Отця; ради цього Слово бере на себе тіло, яке могло померти, щоб воно, причасне Слову, що понад усім, було достатнім, щоб померти за всіх, і через Слово, що жило в нім, щоб тіло залишилось нетлінним, і щоб відтак у всіх припинилося тління благодаттю воскресіння»^[856].

У тропарі сказано: «як обманник [πλάνος] – Бог знеславлюється!»^[857]; тут мається на увазі біблійний епізод про прохання до Пилата первосвящеників і фарисеїв забезпечити охороною гробницю: «Ми пригадали собі, пане, що той обманник [πλάνος] ще за життя був сказав: Я по трьох днях воскресну. Звели, отже, щоб гробниця була добре забезпечена аж по третій день» (Мт. 27,63-64). Бажаючи виразити обурення з цього приводу, автор канону підкреслює, що це абсурд, звинувачувати Бога як обманника: «як обманник [πλάνος] – Бог знеславлюється!»^[858] Св. Іван Золотоустий (+407) висміює цю ситуацію за допомогою риторичного прийому парадоксу: «Подивись же на смішне їх злодіяння. “Ми пригадали собі”, – кажуть, – “що сказав був той обманник ще за життя: Я по трьох днях воскресну”. Якщо обманником був і обманливо вихвалявся, то чому ви боїтеся, і бігаєте туди-сюди, і відчуваєте потребу в такій запопадливості?»^[859] А з іншого боку, св. Іван Золотоустий у цьому контексті вихваляє апостолів за любов до істини і звинувачує ворогів у жорстокості: «Ти ж подивись на правдолюбність учнів: як вони не приховують нічого зі сказаного неприятелями, навіть ганебне. Ось навіть і обманником Його [неприятелі] називають, а апостоли про це не замовчують. А це також показує запеклість неприятелів, що навіть по смерті не втамували гніву, а також це показує щире і правдолюбне поводження апостолів»^[860].

Пісня 9 Страсної Суботи представляє діалог, направду драматичний, між померлим Ісусом та його скорботною Матір’ю:

«Не ридай надо мною, Мати, бачачи у гробі Сина, якого без сімені зачала єси в утробі, – воскресну бо і прославлюся, і вознесу в славі, як Бог, тих, що вірою і любов’ю безнастанно Тебе величають»^[861].

Вражаючий заклик «Не ридай надо мною, Мати, бачачи у гробі Сина»^[862] міг би бути натхненний словами Ісуса на Хресній дорозі: «Дочки єрусалимські, не плачте надо мною, а плачте над собою і над вашими дітьми!» (Лк. 23,28)^[863]. Скорботна Матір Божа відповідає: «Нині ж Тебе, Боже мій, бездиханного бачачи, мертвого, мечем скорботи люто я терзаюся»^[864], згадуючи, очевидно, пророцтво праведного Симеона: «Та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець» (Лк. 2,35)^[865]. Христос відповідає на слова Богоматері, підкреслюючи добровільність смерті та поховання: «Земля покриває мене з моєї волі»^[866]. Трагічний діалог щоразу у кожній строфі освітлюється фразою, що передвіщає тріумф і радість воскресіння:

• ірмос 9: «воскресну бо і прославлюся»^[867], посилаючись на біблійний уривок: «Тепер прославився Син Чоловічий, і Бог прославився в ньому. І коли Бог прославився в ньому, то Бог і його прославить у собі, — і прославить його незабаром» (Ів. 13,31-32)^[868];
• тропар 1: «Але воскресни – і я возвеличуся!»^[869], натякаючи на пісню Богородиці: «Величає душа моя Господа» (Лк. 1,46)^[870];
• тропар 2: «як Бог, знов востану я і возвеличу Тебе»^[871].

Заключний тропар канону, повен пасхальної радості, настійно закликає:

«Хай радується творіння, хай веселяться всі, на землі роджені, бо вражий ад роззброєно! Жони з миром хай мене стрічають, – Адама і Єву визволяю я з усім їх родом і на третій день воскресну»^[872].

Цей тропар починається величним вигуком із Псалма «Хай возвеселяться небеса і радується земля» (Пс. 95,11)^[873] і, відтак, відсилає до історії жінок-мироносиць, які принесли пахощі до гробу в день Воскресіння (Мк. 16,1-2^[874]; Лк. 24,1^[875]), та до зустрічі з воскреслим Христом (Мт. 28,9: «Аж: ось Ісус зустрів їх і каже: «Радуйтеся!» Ті підійшли й кинулися йому в ноги і вклонилися»)^[876].

Попри емоційну напругу та драматичну інтенсивність пісні 9 Великої Суботи, автор невтомно збагачує свій твір богословськими доктринами. У ірмосі подається маріологічне вчення про дівственне зачаття: «Сина, якого без сімені зачала єси в утробі»^[877]. Отці Церкви однодушно навчають про дівственне материнство Марії і про зачаття Сина Божого в лоні Богородиці тільки силою Святого Духа^[878]. Так св. Ігнатій Антіохійський (+прибл.110) сповідує: «Бог же наш Ісус Христос був зачатий Марією згідно Божого задуму спасіння, “із сімені Давида” (Ів. 7,42; Рим. 1,3; 2 Тим. 2,8), але з Духа Святого»^[879]; «переконані в Господі нашому, який по плоті воістину є з роду Давида (Рим. 1,3-4), а за волею і силою Бога – Син Божий, який істинно народився від Діви»^[880].

Св. Іриней Ліонський (+202) навчає: «… через Ісуса Христа Сина Божого, Який задля безмірної любові до Свого творіння, зійшов до народження від Діви, через Себе Самого з’єднуючи людину з Богом»^[881].

Церковна доктрина про дівственне зачаття Пресвятої Богородиці авторитетно подається у Нікейсько-Константинопольському Символі віри (381): «воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став людиною»^[882].

Тож ірмос 9 закликає нас почитати Богородицю, маючи на увазі уривок із Євангелія від Луки «Ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди» (Лк. 1,48)^[883], запевняючи вірних у нагороді від Христа Бога: «вознесу в славі, як Бог, тих, що вірою і любов’ю безнастанно Тебе величають»^[884].

Перший тропар пісні 9 подає маріологічну доктрину про надзвичайне Різдво:

«При дивному народженні Твоєму надприродньо уникнувши болів, блаженною була я, Безначальний Сину. Нині ж Тебе, Боже мій, бездиханного бачачи, мертвого, мечем скорботи люто я терзаюся. Але воскресни – і я возвеличуся!»^[885]

Таким чином збувається месіанське пророцтво Ісаї: «Ще й не мучилась, а вже вродила; ще не настали болі, а вже привела Сина» (Іс. 66,7)^[886].

Перше свідчення щодо вчення про дівство Марії під час народження Сина подають Оди Соломона, християнський збірник гімнів (поч. 2 ст.): «Дух Святий простягнув Свої крила … Вловило лоно Діви, і зачала, і родила, і матір’ю стала Діва по множеству милості. І, перенісши пологи, родила Сина безболізненно»^[887].

Це вчення передає св. Іриней Ліонський (+202): «і [пророки] об’являючи Його Еммануїлом від Діви (Іс. 7,14), вказували на з’єднання Слова Божого зі Своїм творінням, що Слово буде плоттю і Син Божий – Сином Людським, Чистий чисто відкриваючи чисте лоно, яке відродило людей до Бога, яке Він сам учинив чистим, і ставши тим, що й ми, Бог кріпкий (Іс. 9,6),і має рід неописанний (Іс. 53,8, LXX)»^[888].

Як бачимо, у цьому тропарі Богородиця звертається до Христа «Безначальний Сину» [ἄναρχε Υἱέ·] та «Боже мій» [Θεέ μου]. Канонописець цим натякає на біблійне вчення про Сина Божого «Споконвіку було Слово» [Ἐν ἀρχῇ ἦν ὁ Λόγος]. Доктрину про Божество Сина Божого захищає й уточнює зокрема Нікейський Собор (325), поборюючи аріянські формули «Був час, коли Сина не було», «Сина не було перед тим, як Він народився» і інші^[889]. У цьому ж тропарі Богородиця звертається до Ісуса «Нині ж Тебе … бездиханного бачачи, мертвого»^[890]. Цим автор канону вказує на реальність смерті Христа проти єресі докетизму.

Два останні тропарі канону продовжують головну тему Великої Суботи. Другий тропар пісні 9 розповідає про переможне сходження Христа в ад і про славну Його перемогу на адом:

«Земля покриває мене з моєї волі, але тремтять вартівники врат аду, бачачи мене зодягненого, Мати, у кривавий одяг відомсти; ворогів бо поразивши на хресті, як Бог, знов востану я і возвеличу Тебе»^[891].

Канонописець використовує один із найсильніших і найбільш вражаючих віршів у книзі пророка Ісаї, пісню про велику помсту Страждаючого Слуги: «Хто ж це йде з Едому, у багряних шатах з Боцри? Такий величний у своїй одежі, що виступає повний сили? Це я, той, що повідає справедливість, великий у спасінні. Чому шати твої багряні, одежа твоя, мов у того, хто топтав грона у винотоці? Я топтав сам один у винотоці, нікого з-поміж народів не було зо мною. Я їх топтав у моїм гніві, давив їх у моїй досаді, їхній сік на мої шати бризкав, і я заплямив усю мою одежу. Бо я в моїм серці постановив день помсти, і надійшов рік моєї відплати. Дивився я, але помічника не було; глядів здивований, та не було, щоб хто підтримав. Тоді рамено моє прийшло мені у підмогу, і моє обурення мене підтримало. Я роздавив народи в моїм гніві, я їх розбив у моїй люті, пролив їхній сік на землю» (Іс. 63,1-6)^[892].

Тут розкривається апокаліптичне бачення: у найвищій всесвітній боротьбі зі злом Бог є джерелом всякої сили; у страшний день Господній Бог повністю знищує зло. Сам Христос, проголошуючи настання месіанської ери, ясно ототожнював себе зі Страждаючим Слугою (Лк. 4,17-21^[893]; Іс. 61,1-2^[894]), тому Отці Церкви часто пов’язували це пророцтво із кривавою смертю Ісуса на хресті^[895].

Окрім пісні про велику помсту Страждаючого Слуги (Іс. 63,1-6), тропар, можливо, посилається на пророцтво Ісаї «Він надягнув відплату, як одежу; горливістю; немов плащем, покрився» (Іс. 59,17) та на книгу Буття: «В вині пере він свою одежу, у крові грон — свій одяг» (Бт. 49,11)^[896].

А вираз «тремтять вартівники врат аду» [ᾅδου οἱ πυλωροὶ]^[897] може походити із книги Йова: «Чи ж тобі відкриваються від страху брами смерті, а дверники адові [πυλωροὶ δὲ ᾅδου], побачивши тебе, перелякалися?» (Йов 38,17)^[898].

Святоотцівське джерело натхнення другого тропаря пісні 9 можна знайти у проповіді Слово на святу Пасху св. Григорія Богослова (+390): «Якщо б дивувалися, кажучи, як у драматичному поданні Ісаї: “Хто ж це йде з Едому” і від земних? Або: “Чому багряні шати” у Безкровного і Безтілесного, мов у винодава, що повне точило натоптав? (Іс. 63,1-3), – ти вкажи на красу убрання постраждалого тіла, стражданням прикрашеного і Божеством сяючого, від якого немає нічого милішого, ані прекраснішого»^[899].

Заключний тропар канону подає одне з найяскравіших зображень перемоги Спасителя над роззброєним адом та визволення людського роду. Це зображення традиційно представлене на візантійській іконі на Пасху:

«Зішестя в ад». Фреска.

Церква Спаса в Хорі, Константинополь, 1310 р.

«Хай радується творіння, хай веселяться всі, на землі роджені, бо вражий ад роззброєно! Жони з миром хай мене стрічають, – Адама і Єву визволяю я з усім їх родом і на третій день воскресну»^[900].

Тропар має на увазі переможний виголос пророка Осії про Боже спасіння: «І я б та визволяв їх з руки Шеолу? Я б їх рятував від смерти? Де твої рани, смерте? Де бич твій, о Шеоле?» (Ос. 13,14)^[901].

Св. Григорій Богослов (+390) у проповіді Слово на святу Пасху виголошує: «Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога? (Ос. 13,14; 1 Кор. 15,55). Хрестом ти повалений, Життєдавцем умертвлений. Бездиханний, мертвий, нерухомий, недіяльний …»^[902].

Кінцевий вигук тропаря, а отже, і завершальний вираз чотирипіснця на Велику Суботу, має на меті передвістити повний тріумф воскресіння: «на третій день воскресну»^[903].

Підсумовуючи, слід сказати, що головна заслуга великого візантійського церковного поета св. Косми Сладкопівця (+751/752), як і інших творців церковних піснеспівів, полягає у тому, що їм вдалося перенести важливі богословські концепції з абстрактної сфери теологічної думки у богослужбове життя Церкви. Слідуючи принципу «Закон молитви – закон віри» [Lex orandi, lex credendi], згідно з яким істини віри знаходять своє вираження у богослужбовій молитві, візантійські піснеписці богословські догмати зробили доступними для християн, що беруть участь у богослужінні. Таким чином, богослужіння набуло регулюючого значення в питаннях віри^[904].

3.5. Висновки

У 8 ст. у візантійському богослужінні процвітає новий жанр церковної гімнографії – канон. Це великий поетично-музичний гімн на прославу Бога і святих на церковні свята. Початки канону сягають біблійних пісень, які з дуже давніх часів були у великій шані у християн^[905]. Із 5 ст. у візантійській гімнографії з’являється тропар [τροπάριον] – невеликий хвалебний гімн, що співається за заданою музичною формою і має на меті розкривати суть свята^[906]. Тропар із ритмічного приспіву розвинувся до форми строфи^[907]. Тропарі супроводжували псалмоспів як приспіви, які вставляли поміж стихи псалмів^[908]. А у 6 ст. в Палестині утвердилася практика вставляти тропарі також між стихами біблійних пісень^[909]. Таким чином, терміном канон стали називати поетичну композицію тропарів, переплетених зі стихами дев’яти біблійних пісень. Поетично-музичний ритм кожної пісні канону задається початковим тропарем, який називається ірмос^[910].

Рівноскладдя та однаково-наголошення – два фундаментальні закони візантійської лірики та ритму використовувані церковними поетами-композиторами (сладкопівцями)^[911]. Рівноскладдя полягає у двох основних правилах: 1) усі строфи, тобто ірмос і всі тропарі, певної пісні мають однакову незмінну кількість складів; 2) паузи, що в мелодії розділяють ритмічні члени ірмосу, відтворюються у залежних від нього тропарях у тих самих визначених позиціях^[912]. А закон однаково-наголошення можна виразити таким чином: тропарі відтворюють усі ритмічні наголоси свого ірмосу в кожному відповідному силабічному (складовому) періоді^[913]. За винятком трьох ямбічних канонів св. Івана Дамаскина (+749/750), складених за правилами класичної грецької метрики, усі канони, включаючи канони св. Косми Сладкопівця, належать до нової візантійської церковної поезії^[914], у якій поетичні компоненти структуровані за складними моделями відповідних наголошених складів, слідуючи ритмам розмовної мови, а не штучним довгим або коротким складам класичної грецької просодії^[915].

Св. Косма Маюмський (674/676 – 751/752), званий кращий із сладкопівців [Princeps Melodorum], – один із найвидатніших представників літературного жанру канону в історії візантійської церковної поезії^[916]. Його перу належать багато канонів на найбільші свята: Різдво, Богоявлення, Стрітення, Вербна Неділя, Страсний Тиждень, П’ятидесятниця, Преображення, Успіння Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста і ін.^[917] Згідно з традиційною біографією, Косма народився десь між 674-676 роками в Дамаску; залишившись сиротою, він виховувався разом із Іваном Дамаскином. Став монахом Лаври Святої Сави і в 735 році був возведений на єпископський престіл міста Маюми (порт Гази в Палестині). Помер десь у 751-752 році^[918].

Загалом біографічні дані про св. Косму бідні і суперечливі, відомості про його життя дуже обмежені і нечіткі. Часті заплутаності щодо його походження, дитинства, освіти, дати народження і смерті, взаємовідносин із св. Іваном Дамаскином тощо серйозно ускладнюють можливості віднайдення історичної істини^[919]. Мовчання сучасних Космі джерел порушує Лексикон «Суда» (кін. 10 ст.), повідомляючи основні біографічні дані, які, між іншим, теж випливають з акростихів до канонів Сладкопівця: Косма певним чином пов’язаний із Єрусалимом (походженням, або ж чернечим життям поблизу Святого Міста), він сучасник св. Івана Дамаскина; був дуже розумною людиною, обдарованою великим музичним талантом^[920]. Аналіз поетичної спадщини дозволяє поставити св. Косму поруч зі св. Іваном Дамаскином, відносячи його до того ж історичного періоду кінця 7-го – першої половини 8-го ст. Сучасність двох поетів підтверджується співпрацею між ними у галузі гімнографії: є щонайменше 6 канонів св. Косми, основаних на ірмосах Дамаскина, і щонайменше 10 канонів Дамаскина, основаних на ірмосах св. Косми^[921]. Також зауважуємо, що тропарі 6-ї пісні чотирипіснця св. Косми на Велику Суботу відповідають темам останніх чотирьох розділів третьої книги Точний виклад православної віри [Expositio fidei] св. Івана Дамаскина, що може свідчити про залежність або співпрацю^[922].

Житія святих (агіографічні джерела) широко описують різні схеми міжособистісних взаємовідносин поміж святими Космою та Іваном Дамаскином: приятелі і співтовариші (грузинська версія), духовні брати (Єрусалимське житіє), прийомні брати (тексти типу А, Житієукладене Іваном Меркуропулом, Ватиканське житіє), учитель і учень (Халкське житіє, Афінське житіє, ефіопський синаксар). Жодну з версій, однак, не можемо з упевненістю визнати за найвірогіднішу. Оскільки всі агіографічні тексти походять з одного періоду, 10-11 ст., неможливо, мабуть, встановити первинну версію, ані визначити взаємозв’язки між джерелами різних традицій. А тому будь-яка спроба скомпонувати біографічний нарис на основі збереженого агіографічного матеріалу ризикує залишитися лише на рівні гіпотези.

Твори св. Косми швидко включені до богослужбових книг і співаються понині^[923]. Поезія Сладкопівця характеризується багатим змістом, піднесеним стилем, величними фразами, унікальними поетичними злетами та високим ліризмом^[924]. Перелік творінь св. Косми Маюмського налічує 173 ірмоси, 33 канони, 6 неповних канонів (двопіснці, трипіснці, чотирипіснці), 83 стихир самогласних, 30 стихир подібних і Кондак на Успіння Пресвятої Богородиці^[925]. Однак робота зі встановлення повного й автентичного переліку піснеспівів Сладкопівця на основі аналізу змісту його творів ще не проведена^[926]. Основні характеристики канонів св. Косми: акростих, ефімній (кінцевий приспів), відсутність 2-ї пісні, дуже рідка наявність кінцевого богородичного тропаря. Оскільки ці особливості не зустрічаються у такій же мірі в інших поетів, вони можуть складати розпізнавальні риси канонів св. Косми Маюмського, що може допомогти в атрибуції сумнівних творів^[927].

Поезія св. Косми глибоко вкорінена у святоотцівській традиції біблійної екзегези, вона щедро засіяна богословськими витягами із творів Отців та з постанов церковних Соборів. Незважаючи на обмеження, викликані поетичними правилами рівноскладдя та однаково-наголошення, ірмоси та тропарі охоплюють надзвичайну глибину христологічних концепцій, представляючи зріле православне богословіє у повній відповідності з христологічним вченням, викладеним у Діяннях Вселенських Соборів та у творах Отців Церкви. Канони на Страсний тиждень св. Косми Сладкопівця ґрунтовно і всебічно оспівують богословське таїнство Страстей Христових. Представляючи водночас скорботну та славну тайну Христових страждань, смерті і воскресіння, канонописець торкається основних пунктів христології: ствердження істинного Божества та повної людськості Христа, воплочення Слова задля нашого спасіння, таємниця страстей, смерті, сходження в ад і воскресіння. Сповнені біблійних цитат та алюзій, піснеспіви Страсного Тижня оспівують як старозавітні месіянські пророцтва й події, так і таїнство Христа у Новому Завіті^[928].

Головна заслуга св. Косми Сладкопівця, як і інших візантійських поетів-композиторів, – це впровадження у богослужбове життя Церкви важливих богословських понять про Христа і про наше спасіння, удоступнивши їх для християн, які роздумують над Божими істинами під час богослужінь^[929].

---

[1] «Μεγάλην δὲ καλοῦμεν τὴν ἑβδομάδα … Ἐπειδὴ μεγάλα τινὰ καὶ ἀπόῤῥητα τυγχάνει τὰ ὑπάρξαντα ἡμῖν ἐν αὐτῇ ἀγαθά. Ἐν γὰρ ταύτῃ ὁ χρόνιος ἐλύθη πόλεμος, θάνατος ἐσβέσθη, κατάρα ἀνῃρέθη, τοῦ διαβόλου ἡ τυραννὶς κατελύθη, τὰ σκεύη αὐτοῦ διηρπάγη, Θεοῦ καταλλαγὴ πρὸς ἀνθρώπους γέγονεν, οὐρανὸς βάσιμος γέγονεν, ἄνθρωποι τοῖς ἀγγέλοις συνεμίγησαν, τὰ διεστῶτα συνήφθη, ὁ φραγμὸς περιῃρέθη, τὸ κλεῖθρον ἀνῃρέθη, ὁ τῆς εἰρήνης Θεὸς εἰρηνοποίησε τὰ ἄνω καὶ τὰ ἐπὶ τῆς γῆς. Διὰ τοῦτο τοίνυν μεγάλην τὴν ἑβδομάδα καλοῦμεν, ἐπειδὴ τοσοῦτον πλῆθος δωρεῶν ἡμῖν ἐν αὐτῇ κεχάρισται ὁ Δεσπότης». Св. Іван Золотоустий, Бесіди на книгу Буття, 30,1. Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого. Том ІV. Книга 1. Київ 2009. Ioannes Chrysostomus, Homiliae in Genesim, Homilia XXX,1 / PG 53, 273-274. Malingrey A.-M., Zincone S. Giovanni Crisostomo / NDPAC 2, p. 2220.

[2] «…ἡμεῖς ἔχομεν νὰ μεταβῶμεν ὡς ἀπὸ ᾄσματα ἁπλῶς εἰς αὐτὰ τὰ ᾄσματα τῶν ᾀσμάτων …» Νικόδημος ὁ Ἁγιορείτης, Ἑορτοδρόμιον ἤτοι Ἑρμηνεία εἰς τοὺς ᾀσματικοὺς κανόνας τῶν δεσποτικῶν καὶ θεομητορικῶν ἑορτῶν. Венеція 1836, стор. 287. (Путівник святами або Тлумачення на пісенні канони господських та богородичних свят).

[3] Просодія – співвідношенням складів і наголосів у віршуванні. Пор. Великий тлумачний словник сучасної української мови (ABBYY Lingvo 6). Ірпінь 2005.

[4] Cfr. Vawter, Il vangelo secondo Giovanni / GCB, pp. 1420, 1423.

[5] Тут і надалі цитуємо український текст із Пасха. Богослужіння Страсної і Світлої Седмиць. Майстерня літургійних перекладів «Трипіснець». Львів, УКУ, 2012 (protopsaltes.blogspot.com); грецький текст із Anthologia graeca carminum christianorum (ed. W. Christ, M. Paranikas). Lipsiae 1971, стор. 187-196, 198-201; італійський текст можна знайти в Anthologhion di tutto l’anno, vol. II. (переклад M.B. Artioli). Roma 2000, стор. 943-946, 967-968, 986-989, 1005-1011, 1053-1056, 1112-1116.

[6] Кан.В.Чт. пісня 1: «ἐνδόξως δεδόξασται Χριστὸς ὁ θεὸς ἡμῶν».

[7] Тут і надалі цитуємо Псалтир та Біблійні пісні в українському перекладі за Молитовний Псалтир. Перекладацька майстерня «Трипіснець». Львів, УКУ 2022. Нумерація за за Перекладом сімдесятьох тлумачів (Septuaginta – LXX). 1 Царів [1 Сам.] 2,2: «οὐκ ἔστιν ἅγιος/δίκαιος πλήν σου, κύριε».

[8] Чотирип.В.Сб. пісня 7: «λυτρωτὰ, ὁ θεὸς εὐλογητὸς εἶ».

[9] Чотирип.В.Сб. пісня 8: «ὃν παῖδες εὐλογεῖτε, ἱερεῖς ἀνυμνεῖτε, λαὸς ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας».

[10] Двоп.В.Вт. пісня 8,1: «εὐλογεῖτε τὰ ἔργα τὸν κύριον».

[11] Трип.В.Пт. пісня 8: «ὃν πᾶσα κτίσις εὐλογεῖ δοξάζουσα εἰς τοὺς αἰῶνας».

[12] Трип.В.Пн. пісня 8: «καὶ κύριον γινώσκοντές με ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας».

[13] Simonetti M. Cristologia / NDPAC 1, 1285.

[14] «Бо колись для оточуючих Ананію, Азарію і Мисаїла Слово явилося з ними в палаючій печі, визволяючи їх від вогню; “а вид четвертого, – сказано, – схожий на Сина Божого” (Дан. 3,92)». Св. Іриней Ліонський, Проти єресей, IV,20,11. «… Talvolta, come a coloro che stavano vicino ad Anania, Azaria e Misaele, [il Logos] si faceva vedere ad assisterli nella fornace di fuoco e nel forno preservandoli dal fuoco; e «la figura del quarto, dice, pareva quella del Figlio di Dio» (Dn 3,92)». Ireneo di Lione, Adversus haereses, IV,20,11. S. Ireneo di Lione, Contro le eresie, vol. II (ed. Dellagiacoma V.). Siena 1968, p. 74. Irénée de Lyon, Contre les hérésies (ed. Rousseau A.) / SCh 100 (1965), pp. 662-663.

[15] Simonetti M. Cristologia / NDPAC 1, 1285.

[16] Чотирип.В.Сб. ірмос 7: «ὁ ἐν καμίνῳ ῥυσάμενος τοὺς ὁσίους παῖδας ἐκ φλογὸς».

[17] Св. Іван-Павло ІІ. Giovanni Paolo II. Gesù Cristo: compimento delle profezie sul Messia. / Udienza Generale – 4 Marzo 1987, Catechesi sul Credo, parte II: Gesù Figlio e Salvatore, p. 1.

[18] Чотирип.В.Сб. ірмос 6: «… τὸν τύπον φέρων τοῦ … ταφῇ δοθέντος …».

[19] Cfr. Vawter, Il vangelo secondo Giovanni / GCB, pp. 1422, 1424.

[20] Кан.В.Чт. ірмос 4: «ἔθου κραταιὰν ἀγάπησιν ἰσχύος, πάτερ οἰκτίρμον· τὸν μονογενῆ υἱὸν γὰρ, ἀγαθὲ, ἱλασμὸν εἰς τὸν κόσμον ἀπέστειλας».

[21] Кан.В.Чт. пісня 8,2: «ὁ δυσώνυμος Ἰσκαριώτης … οὓς ἐνίψατο ηὐτρέπισεν εἰς προδοσίαν πόδας· καὶ σοῦ ἐσθίων ἄρτον, σῶμα θεῖον, ἐπῆρε πτερνισμὸν ἐπὶ σὲ, Χριστὲ». Пор. Пс. 40,10: Бо навіть чоловік мирний зо мною, на кого покладався я, хто їв хліби мої, підняв п’яту на мене. [καὶ γὰρ ὁ ἄνθρωπος τῆς εἰρήνης μου, ἐφ᾽ ὃν ἤλπισα, ὁ ἐσθίων ἄρτους μου, ἐμεγάλυνεν ἐπ᾽ ἐμὲ πτερνισμόν] Septuaginta (ed. Rahlfs A.), vol. II. Stuttgart 1979, p. 43. «Anche il mio intimo amico, quello in cui io nutrivo fiducia, quello che mangiava il mio stesso pane, ha alzato il calcagno contro di me». La Bibbia. Nuovissima versione dai testi originali. Milano 1987, p. 823.

[22] Трип.В.Пт. пісня 5,2: «πάντες δὲ σκορπισθήσεσθε ἐμὲ λιπόντες».

[23] Трип.В.Пт. пісня 9,2: «Νόμον ἀγνοοῦντες οἱ ἀσεβεῖς, φωνὰς προφητῶν τε μελετῶντες διὰ κενῆς, ὡς πρόβατον εἷλκον σὲ τὸν πάντων δεσπότην ἀδίκως σφαγιάσαι …».

[24] Трип.В.Пт. пісня 9,4: «Ἐκύκλωσαν κύνες ὡσεὶ πολλοὶ, ἐκρότησαν, ἄναξ, σιαγόνα σὴν ῥαπισμῷ· ἠρώτων σε, σοῦ δὲ ψευδῆ κατεμαρτύρουν, καὶ πάντα ὑπομείνας ἅπαντας ἔσωσας».

[25] King Ph.J. Amos / GCB, p. 325.

[26] Чотирип.В.Сб. пісня 8,1: «Λέλυται ἄχραντος ναὸς, τὴν πεπτωκυῖαν δὲ συνανίστησι σκηνήν».

[27] Чотирип.В.Сб. пісня 9,2: «… φρίττουσιν ᾅδου οἱ πυλωροὶ, ἠμφιεσμένον βλέποντες στολὴν ᾑμαγμένην … τῆς ἐκδικήσεως· τοὺς ἐχθροὺς ἐν σταυρῷ γὰρ πατάξας ὡς θεὸς ἀναστήσομαι αὖθις …».

[28] Stuhlmueller C. Deutero-Isaia / GCB, pp. 492, 494.

[29] Cfr. McCarthy D.J. Osea / GCB, p. 340. Біблія. Переклад І. Огієнка.

[30] Чотирип.В.Сб. пісня 9,3: «ὁ γὰρ ἐχθρὸς ἐσκύλευται ᾅδης· … τὸν Ἀδὰμ σὺν τῇ Εὔᾳ λυτροῦμαι παγγενῆ καὶ τῇ τρίτῃ ἡμέρᾳ ἐξαναστήσομαι».

[31] Cfr. Moriarty F.L. Isaia 1-39 / GCB, p. 349.

[32] Чотирип.В.Сб. пісня 9,1: «Ἐπὶ τῷ ξένῳ σου τόκῳ τὰς ὠδῖνας φυγοῦσα ὑπερφυῶς …».

[33] Amato A. Gesù il Signore. Saggio di cristologia. Bologna 1993, p. 137.

[34] Трип.В.Пн. пісня 1,1: «Ἡ ἀπόρρητος λόγου θεοῦ κατάβασις …».

[35] Трип.В.Пт. ірмос 5: «… τὸν δι’ εὐσπλαγχνίαν ἑαυτὸν τῷ πεσόντι κενώσαντα ἀτρέπτως καὶ μέχρι παθῶν ἀπαθῶς ὑποκύψαντα …».

[36] Антиномія – суперечність між двома твердженнями, що взаємно виключають одне одного, але кожне з яких однаковою мірою, можна логічно довести в даній системі. Пор. Великий тлумачний словник сучасної української мови (ABBYY Lingvo 6). Ірпінь 2005.

[37] Кан.В.Чт. пісня 9,2: «λόγος ἄκτιστος ὢν φύσει». Пор. Нікейський символ: «γεννηθέντα οὐ ποιηθέντα». Simonetti M. Il Cristo. Vol. II. Roma 2003, p. 100.

[38] Ів. 1,14: «Ὁ λόγος σὰρξ ἐγένετο, καὶ ἐσκήνωσεν ἐν ἡμῖν».

[39] Cfr. Vawter B. Teologia giovannea / GCB, p. 1907. Cfr. Amato, Gesù il Signore, p. 138.

[40] Amato, Gesù il Signore, p. 138.

[41] Кан.В.Чт. пісня 8,1: «Οἱ δαιτυμόνες οἱ μακαριστοὶ ἐν τῇ Σιὼν τῷ λόγῳ …».

[42] Кан.В.Чт. ірмос 9: «ἐπαναβεβηκότα λόγον ἐκ τοῦ λόγου».

[43] Чотирип.В.Сб. пісня 6,1: «Ἀνῃρέθης, ἀλλ’ οὐ διῃρέθης, λόγε, ἧς μετέσχες σαρκός· εἰ γὰρ καὶ λέλυταί σου ὁ ναὸς ἐν τῷ καιρῷ τοῦ πάθους, ἀλλὰ καὶ οὕτω μία ἦν ὑπόστασις τῆς θεότητος καὶ τῆς σαρκός σου· ἐν ἀμφοτέροις γὰρ εἷς ὑπάρχεις υἱὸς, λόγος τοῦ θεοῦ, θεὸς καὶ ἄνθρωπος».

[44] Teodoro di Mopsuestia, Omelie catechetiche, 6,6. Simonetti, Il Cristo, II, p. 344. Amato, Gesù il Signore, pp. 195-196.

[45] Formula di unione (433): «il Dio Logos ha unito a sé il tempio che ha assunto». Amato, Gesù il Signore, p. 205. Simonetti, Il Cristo, II, pp. 386-387.

[46] Il Simbolo di Calcedonia (451): «un solo e lo stesso Cristo, Figlio, Dio Logos in una sola ipostasi». Simonetti, Il Cristo, II, pp. 444-445.

[47] Anatematismi del concilio di Costantinopoli (553),3, 4: «non come uno in un altro, ma in una sola ipostasi di Cristo, di uno della Santa Trinità)». Simonetti, Il Cristo, II, pp. 506-509.

[48] Чотирип.В.Сб. пісня 6,1: «… εἰ γὰρ καὶ λέλυταί σου ὁ ναὸς ἐν τῷ καιρῷ τοῦ πάθους, ἀλλὰ καὶ οὕτω μία ἦν ὑπόστασις τῆς θεότητος καὶ τῆς σαρκός σου· ἐν ἀμφοτέροις γὰρ εἷς ὑπάρχεις υἱὸς, λόγος τοῦ θεοῦ, θεὸς καὶ ἄνθρωπος».

[49] Vergés S., Dalmau J.M. Dio rivelato in Cristo. Roma 1972, p. 75. Gilbert M. Sapienza / NDTB, pp. 1437-1440.

[50] Vergés, Dalmau, Dio rivelato in Cristo, p. 72. Forestell J.T. Proverbi / GCB, pp. 639-640.

[51] Vergés, Dalmau, Dio rivelato in Cristo, p. 99. Gilbert, Sapienza / NDTB, pp. 1440-1441.

[52] Vergés, Dalmau, Dio rivelato in Cristo, p. 75. Forestell, Proverbi / GCB, p. 640. Gilbert M. Sapienza / NDTB, p. 1441. Beauchamp P. Sapienza. Teologia biblica / DCT, p. 1215.

[53] Kugelman R. La prima lettera ai Corinti / GCB, p. 1158. Vergés, Dalmau, Dio rivelato in Cristo, p. 75. Gilbert M. Sapienza / NDTB, p. 1441.

[54] Grassi J.A. La lettera ai Colossei / GCB, p. 1265. Cfr. Vergés, Dalmau, Dio rivelato in Cristo, p. 75. Gilbert M. Sapienza / NDTB, p. 1441. Beauchamp P. Sapienza. Teologia biblica / DCT, p. 1215.

[55] Amato, Gesù il Signore, p. 91.

[56] Gilbert M. Sapienza / NDTB, pp. 1441-1442.

[57] Simonetti M. Cristologia / NDPAC 1, 1284-1285.

[58] Origène, Commentaire sur Saint Jean, tome I (ed. Blanc C.) / SCh 120 (1966), pp. 132-133. Origene, Commento al Vangelo di Giovanni, I/XXII,140 (ed. Corsini E.). Torino 1968, p. 158. Simonetti M. Cristologia / NDPAC 1, 1287.

[59] Origene, I principi (ed. Simonetti M.),I,2,1. Torino 1979, p. 142. Origène, Traité des Principes, tome I (ed. Crouzel H., Simonetti M.) / SCh 252 (1978), pp. 112-113. Ориген, О началах, I,2,1 (пер. Н. Петров). Казань, 1899.

[60] O’Donovan O. Sapienza. Teologia morale e sistematica / DCT, p. 1215.

[61] Cfr. Athanasius Alexandrinus, Ad Episcopos Aegypti et Libyae Epistola Encyclica contra arianos, 17 / PG 25 (1884), 575-580. Forestell, Proverbi / GCB, p. 639. Edwards M.J. Verbo. Teologia storica e sistematica / DCT, p. 1455. Simonetti M. Cristologia / NDPAC 1, 1288.

[62] Simonetti, Il Cristo, II, стор. 100-101, 554.

[63] Про космічне бачення Христа як Глави всесвіту, що був створений за Його посередництвом, у посланнях св. Павла див. Fitzmyer J.A. Teologia paolina / GCB, p. 1876.

[64] Кан.В.Чт. пісня 9,2: «Δημιουργὸν ὁ πατὴρ πρὸ τῶν αἰώνων σοφίαν γεννᾷ, ἀρχὴν ὁδῶν με εἰς ἔργα ἔκτισε τὰ νῦν μυστικῶς τελούμενα· λόγος γὰρ ἄκτιστος ὢν φύσει τὰς φωνὰς οἰκειοῦμαι οὗ νῦν προσείληφα».

[65] Кан.В.Чт. пісня 1,1: «Ἡ πανταιτία καὶ παρεκτικὴ ζωῆς …».

[66] Кан.В.Чт. пісня 5,1: «Ἡ τὸ ἄσχετον κρατοῦσα καὶ ὑπέρροον ἐν αἰθέρι ὕδωρ, ἡ ἀβύσσους χαλινοῦσα καὶ θαλάσσας ἀναχαιτίζουσα θεοῦ σοφία …».

[67] Forestell, Proverbi / GCB, p. 640.

[68] Кан.В.Чт. пісня 1,1: «σοφία τοῦ θεοῦ ᾠκοδόμησε τὸν οἶκον ἑαυτῆς … ναὸν γὰρ σωματικὸν περιθέμενος». Simonetti M. Cristologia / NDPAC 1, 1288, 1290.

[69] Fitzmyer J.A. Teologia paolina / GCB, p. 1879. Fitzmyer J.A. La lettera ai filippesi / GCB, p. 1149. Cfr. Grillmeier A. Gesù il Cristo nella fede della Chiesa, vol. I, tomo I. Brescia 1982, pp. 123-124. Cfr. Amato, Gesù il Signore, pp. 134-136.

[70] Fitzmyer, Teologia paolina / GCB, p. 1879. Amato, Gesù il Signore, pp. 134-135.

[71] Трип.В.Пн. пісня 1,1: «Ἡ ἀπόρρητος λόγου θεοῦ κατάβασις, ὅπερ Χριστὸς αὑτός ἐστι θεὸς καὶ ἄνθρωπος, τὸ θεὸς οὐχ ἁρπαγμὸν εἶναι ἡγησάμενος ἐν τῷ μορφοῦσθαι δοῦλον …».

[72] Трип.В.Пт. ірмос 5: «Πρὸς σὲ ὀρθρίζω τὸν δι’ εὐσπλαγχνίαν ἑαυτὸν τῷ πεσόντι κενώσαντα ἀτρέπτως καὶ μέχρι παθῶν ἀπαθῶς ὑποκύψαντα, λόγε θεοῦ …».

[73] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «Διακονῆσαι αὐτὸς ἐλήλυθα, οὗ τὴν μορφὴν ὁ πλαστουργὸς ἑκὼν περίκειμαι, τῷ πτωχεύσαντι Ἀδὰμ ὁ πλουτῶν θεότητι …».

[74] Кан.В.Чт. ірмос 3: «Κύριος ὢν πάντων καὶ κτίστης θεὸς τὸ κτιστὸν ὁ ἀπαθὴς πτωχεύσας σεαυτῷ ἥνωσας …».

[75] Fitzmyer, Teologia paolina / GCB, p. 1880.

[76] Трип.В.Пн. пісня 8,1; 8,2: «… καὶ κύριον γινώσκοντές με ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας».

[77] Кан.В.Чт. пісня 7,1: «… ὃς πάντων ἐστὶ κύριος ὁ θεὸς τῶν πατέρων ἡμῶν».

[78] Kugelman R. La prima lettera ai Corinti / GCB, p. 1163.

[79] Кан.В.Чт. ірмос 3: «…καὶ τὸ πάσχα οἷς ἔμελλες θανεῖν αὐτὸς ὢν σεαυτὸν προετίθης …».

[80] Трип.В.Пт. пісня 9,2: «… ὡς πρόβατον εἷλκον σὲ τὸν πάντων δεσπότην ἀδίκως σφαγιάσαι …».

[81] Murray R. Adamo. Teologia biblica / DCT, pp. 46-47.

[82] Irénée de Lyon, Contre les hérésies, livre III,21,10 (ed. Sagnard F.) / SCh 34 (1952), pp. 370-373. S. Ireneo di Lione, Contro le eresie, vol. I (ed. Dellagiacome V.). Siena 1968, pp. 328-329. Behr J. Adamo. Teologia storica e sistematica / DCT, p. 47. Kannengiesser Ch. Adamo ed Eva. Esegesi patristica / NDPAC 1, 68.

[83] Gregorio di Nazianzo, Tutte le orazioni (ed. Moreschini C.), II,25. Milano 2002, p. 25. У російському та українському перекладах Слова 2 і 3 переставлені місцями. Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський, Слова, 3,25. Київ 2010. Свт. Григорий Богослов, архиеп. Константинопольский. Творения в 2 томах. Том 1. Слово 3,25. М. 2007. Alfeev I. Tainstvo very. Vvedenie v pravoslavnoe dogmaticheskoe bogoslovie. Mosca 2000, p. 45.

[84] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «Διακονῆσαι αὐτὸς ἐλήλυθα, οὗ τὴν μορφὴν … ἑκὼν περίκειμαι, τῷ πτωχεύσαντι Ἀδὰμ … θεῖναι ἐμήν τε αὑτοῦ ψυχὴν ἀντίλυτρον …».

[85] Amato, Gesù il Signore, pp. 435-437.

[86] Чотирип.В.Сб. пісня 8,1: «… Ἀδὰμ γὰρ τῷ προτέρῳ δεύτερος ὁ ἐν ὑψίστοις οἰκῶν κατῆλθε μέχρις ᾅδου ταμείων …».

[87] Fitzmyer, Teologia paolina / GCB, p. 1879.

[88] Vergés, Dalmau, Dio rivelato in Cristo, p. 97.

[89] Amato, Gesù il Signore, p. 424.

[90] Трип.В.Пт. ірмос 5: «… δι’ εὐσπλαγχνίαν ἑαυτὸν τῷ πεσόντι κενώσαντα … καὶ μέχρι παθῶν ἀπαθῶς ὑποκύψαντα, λόγε θεοῦ … φιλάνθρωπε».

[91] Кан.В.Чт. пісня 6,1.

[92] Трип.В.Ср. пісня 3,1.

[93] Чотирип.В.Сб. пісня 7.

[94] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «Διακονῆσαι αὐτὸς ἐλήλυθα, οὗ τὴν μορφὴν … ἑκὼν περίκειμαι, τῷ πτωχεύσαντι Ἀδὰμ … θεῖναι ἐμήν τε αὑτοῦ ψυχὴν ἀντίλυτρον …».

[95] Трип.В.Пн. ірмос 9: «… ὁ πλάστης ἡμῶν ὁμοιοπαθὲς περιέθου σῶμα, τὸ τῶν ἡμετέρων λυτήριον ἀγνοημάτων …».

[96] Чотирип.В.Сб. пісня 7: « … εἰς σωτηρίαν ἡμῶν …».

[97] Нікейський Символ віри 325 р.: «… Τὸν δι’ ἡμᾶς τοὺς ἀνθρώπους καὶ διὰ τὴν ἡμετέραν σωτηρίαν …». Simonetti, Il Cristo, II, pp. 100-101.

[98] Чотирип.В.Сб. пісня 9,3: «… ὁ γὰρ ἐχθρὸς ἐσκύλευται ᾅδης· … τὸν Ἀδὰμ σὺν τῇ Εὔᾳ λυτροῦμαι παγγενῆ».

[99] Кан.В.Чт. пісня 4: «… τὸν μονογενῆ υἱὸν γὰρ, ἀγαθὲ, ἱλασμὸν εἰς τὸν κόσμον ἀπέστειλας».

[100] Кан.В.Чт. пісня 3,1: «Ῥύσιον παντὸς τοῦ βροτείου γένους τὸ οἰκεῖον, ἀγαθὲ, τοὺς σοὺς μαθητὰς ἐπότισας … ποτήριον …».

[101] Кан.В.Чт. пісня 8,3: «… τὸ λυτήριον τῆς ἁμαρτίας σῶμα … καὶ τὸ αἷμα τὸ χεόμενον ὑπὲρ κόσμου τὸ θεῖον».

[102] Кан.В.Чт. пісня 3,1: «… αὐτὸς γὰρ σεαυτὸν ἱερούργεις …».

[103] Amato, Gesù il Signore, p. 435.

[104] Amato, Gesù il Signore, p. 435.

[105] Кан.В.Чт. пісня 4,1: «Ἐπὶ τὸ πάθος τὸ πᾶσι τοῖς ἐξ Ἀδὰμ πηγάσαν ἀπάθειαν, Χριστὲ …».

[106] Трип.В.Пт. пісня 9,4: «… πάντα ὑπομείνας ἅπαντας ἔσωσας».

[107] Кан.В.Чт. пісня 9,2: «Δημιουργὸν ὁ πατὴρ πρὸ τῶν αἰώνων σοφίαν γεννᾷ, ἀρχὴν ὁδῶν με εἰς ἔργα ἔκτισε τὰ νῦν μυστικῶς τελούμενα …».

[108] Amato, Gesù il Signore, p. 434.

[109] Трип.В.Пн. пісня 1,1: «… ὅπερ Χριστὸς αὑτός ἐστι θεὸς καὶ ἄνθρωπος …».

[110] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «… ὁ πλαστουργὸς … ὁ πλουτῶν θεότητι … ὁ ἀπαθὴς θεότητι».

[111] Трип.В.Пн. ірмос 9: «… ὁ πλάστης ἡμῶν ὁμοιοπαθὲς περιέθου σῶμα …».

[112] Кан.В.Чт. ірмос 3: «Κύριος ὢν πάντων καὶ κτίστης θεὸς τὸ κτιστὸν ὁ ἀπαθὴς πτωχεύσας σεαυτῷ ἥνωσας …».

[113] Кан.В.Чт. ірмос 5: «… τῷ δεσπόζοντι τῶν ὅλων … Χριστῷ …».

[114] Кан.В.Чт. пісня 9,2: «… λόγος γὰρ ἄκτιστος ὢν φύσει …».

[115] Кан.В.Чт. пісня 9,3: «Ὡς ἄνθρωπος ὑπάρχω οὐσίᾳ, οὐ φαντασίᾳ, οὕτω θεὸς τῷ τρόπῳ τῆς ἀντιδόσεως ἡ φύσις ἡ ἑνωθεῖσά μοι· Χριστὸν ἕνα· διό με γνῶτε τὰ ἐξ ὧν, ἐν οἷς, ἅπερ πέφυκα σώζοντα».

[116] Трип.В.Пт. ірмос 5: «… τὸν δι’ εὐσπλαγχνίαν ἑαυτὸν … κενώσαντα ἀτρέπτως καὶ μέχρι παθῶν ἀπαθῶς ὑποκύψαντα, λόγε θεοῦ …».

[117] Трип.В.Пт. ірмос 8: «… τὸν ζωῆς κρατοῦντα παλάμῃ …».

[118] Трип.В.Пт. пісня 9,1: «… τὸν κτίστην τῶν ἁπάντων …».

[119] Трип.В.Пт. пісня 9,2: «… τὸν πάντων δεσπότην …».

[120] Трип.В.Пт. пісня 9,3: «Τοῖς ἔθνεσιν ἔκδοτον τὴν ζωὴν … τὸν φύσει ζωοδότην …».

[121] Чотирип.В.Сб. пісня 6,1: «Ἀνῃρέθης, ἀλλ’ οὐ διῃρέθης, λόγε, ἧς μετέσχες σαρκός· εἰ γὰρ καὶ λέλυταί σου ὁ ναὸς ἐν τῷ καιρῷ τοῦ πάθους, ἀλλὰ καὶ οὕτω μία ἦν ὑπόστασις τῆς θεότητος καὶ τῆς σαρκός σου· ἐν ἀμφοτέροις γὰρ εἷς ὑπάρχεις υἱὸς, λόγος τοῦ θεοῦ, θεὸς καὶ ἄνθρωπος».

[122] Чотирип.В.Сб. пісня 6,2: «… εἰ γὰρ καὶ πέπονθέ σου τῆς σαρκὸς ἡ χοϊκὴ οὐσία, ἀλλ’ ἡ θεότης ἀπαθὴς διέμεινε …».

[123] Чотирип.В.Сб. пісня 7,4: «Μία ὑπῆρχεν ἡ ἐν τῷ ᾅδῃ ἀχώριστος καὶ ἐν τάφῳ καὶ ἐν τῇ Ἐδὲμ θεότης Χριστοῦ σὺν πατρὶ καὶ πνεύματι …».

[124] Чотирип.В.Сб. ірмос 8: «… ἰδοὺ γὰρ ἐν νεκροῖς λογίζεται ὁ ἐν ὑψίστοις οἰκῶν …».

[125] Чотирип.В.Сб. пісня 8,2: «… Ἀριμαθαίας … Ἰωσήφ· νεκρὸν γὰρ καὶ γυμνὸν θεώμενος τὸν ἐπὶ πάντων θεὸν …».

[126] Чотирип.В.Сб. пісня 8,3: «… ἑκὼν γὰρ ὑπὸ γῆς σφραγίζεται ὁ ἐν ὑψίστοις οἰκῶν καὶ πλάνος θεὸς συκοφαντεῖται …».

[127] Чотирип.В.Сб. пісня 9,1: «… ἄναρχε υἱέ· νῦν δέ σε, θεέ μου, ἄπνουν ὁρῶσα νεκρὸν …».

[128] Чотирип.В.Сб. пісня 9,2: «… τοὺς ἐχθροὺς ἐν σταυρῷ γὰρ πατάξας ὡς θεὸς ἀναστήσομαι αὖθις …».

[129] Трип.В.Пт. ірмос 9: «… τὴν ἀδιαφθόρως θεὸν λόγον τεκοῦσαν, τὴν ὄντως θεοτόκον …».

[130] Чотирип.В.Сб. пісня 9,1: «… ἄναρχε υἱέ …».

[131] Трип.В.Пн. ірмос 9: «… ἀφ’ ἧς ὁ πλάστης ἡμῶν ὁμοιοπαθὲς περιέθου σῶμα …».

[132] Двоп.В.Вт. ірмос 9: «Ἡ τὸν ἀχώρητον θεὸν ἐν γαστρὶ χωρήσασα …».

[133] Чотирип.В.Сб. ірмос 9: «… ὃν ἐν γαστρὶ ἄνευ σπορᾶς συνέλαβες υἱόν …».

[134] Чотирип.В.Сб. пісня 9,1: «Ἐπὶ τῷ ξένῳ σου τόκῳ τὰς ὠδῖνας φυγοῦσα ὑπερφυῶς …».

[135] Трип.В.Ср. ірмос 9: «… δεῦτε μεγαλύνωμεν τὴν ἀκηλίδωτον, καὶ ὑπέραγνον μητέρα τοῦ Ἐμμανουὴλ …».

[136] Чотирип.В.Сб. ірмос 9: «… ὑψώσω ἐν δόξῃ ἀπαύστως ὡς θεὸς τοὺς ἐν πίστει καὶ πόθῳ σὲ μεγαλύνοντας».

[137] Трип.В.Ср. ірмос 9: «… δι’ αὐτῆς τῷ ἐξ αὐτῆς προσφέροντες πρεσβείαν τεχθέντι …».

[138] Трип.В.Пн. ірмос 9: «… ταύτην μακαρίζοντες πᾶσαι γενεαὶ σὲ μεγαλύνωμεν».

[139] Fitzmyer J.A. La lettera ai filippesi / GCB, p. 1149. Grillmeier, Gesù il Cristo nella fede della Chiesa, I/I, p. 123. Amato, Gesù il Signore, pp. 134-136.

[140] Трип.В.Пн. пісня 1,1: «Ἡ ἀπόρρητος λόγου θεοῦ κατάβασις …».

[141] Cfr. Grillmeier, Gesù il Cristo nella fede della Chiesa, I/I, p. 126.

[142] Трип.В.Пн. пісні 8,1; 9,2.

[143] Трип.В.Пн. пісня 1,1-2.

[144] Трип.В.Пн. пісня 9,2.

[145] Theodôrou A. “Pros to hekousion Pathos”. Athêna 1998, p. 29.

[146] Трип.В.Пн. ірмос 1: «Τῷ τὴν ἄβατον, κυμαινομένην θάλασσαν θείῳ αὑτοῦ προστάγματι ἀναξηράναντι καὶ πεζεῦσαι δι’ αὐτῆς τὸν Ἰσραηλίτην λαὸν καθοδηγήσαντι κυρίῳ ᾄσωμεν· ἐνδόξως γὰρ δεδόξασται».

[147] Трип.В.Пн. пісня 1,1: «Ἡ ἀπόρρητος λόγου θεοῦ κατάβασις, ὅπερ Χριστὸς αὑτός ἐστι θεὸς καὶ ἄνθρωπος, τὸ θεὸς οὐχ ἁρπαγμὸν εἶναι ἡγησάμενος ἐν τῷ μορφοῦσθαι δοῦλον δεικνύει τοῖς μαθηταῖς· ἐνδόξως γὰρ δεδόξασται».

[148] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «Διακονῆσαι αὐτὸς ἐλήλυθα, οὗ τὴν μορφὴν ὁ πλαστουργὸς ἑκὼν περίκειμαι, τῷ πτωχεύσαντι Ἀδὰμ ὁ πλουτῶν θεότητι θεῖναι ἐμήν τε αὑτοῦ ψυχὴν ἀντίλυτρον ὁ ἀπαθὴς θεότητι».

[149] Трип.В.Пн. пісня 1. Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), f. 64^v. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 289.

[150] Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), f. 65^r. Cfr. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 290.

[151] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «ὁ πλουτῶν θεότητι».

[152] Трип.В.Пн. пісня 1,1: «ὅπερ Χριστὸς αὑτός ἐστι θεὸς καὶ ἄνθρωπος».

[153] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «ὁ ἀπαθὴς θεότητι».

[154] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «οὗ τὴν μορφὴν ὁ πλαστουργὸς ἑκὼν περίκειμαι, τῷ πτωχεύσαντι Ἀδὰμ».

[155] Трип.В.Пн. пісня 1,1: «τὸ θεὸς οὐχ ἁρπαγμὸν εἶναι ἡγησάμενος».

[156] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «ὁ πλαστουργὸς … ὁ πλουτῶν θεότητι».

[157] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «ἑκὼν περίκειμαι».

[158] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «Διακονῆσαι … τῷ πτωχεύσαντι Ἀδὰμ».

[159] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «ὁ ἀπαθὴς θεότητι».

[160] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «θεῖναι ἐμήν τε αὑτοῦ ψυχὴν ἀντίλυτρον».

[161] Трип.В.Пн. пісня 1,1: «Ἡ ἀπόρρητος λόγου θεοῦ κατάβασις …».

[162] Анатематизми П’ятого Вселенського Собору в Константинополі (553): 3. «один і той же Господь наш Ісус Христос, Слово Боже воплотилось»; 4. «Господь Ісус Христос, один зі Святої Тройці»; 5. «воплотився один із Святої Тройці, Бог Слово»; 10. «Господь наш Ісус Христос розп’ятий у тілі є Бог істинний і Господь слави і один із Святої Тройці». Anatematismi del concilio di Costantinopoli (553), 3: “… un unico e stesso signore nostro Gesù Cristo, il Logos di Dio che si è incarnato …”; 4: “… il signore Gesù Cristo, uno della santa Trinità …”; 5: “… si è incarnato uno della santa Trinità, il Dio Logos …”; 10: “… il signore nostro Gesù Cristo crocifisso nella carne è Dio vero e signore della gloria e uno della santa Trinità …”. Simonetti, Il Cristo, II, pp. 506-513. Cfr. Amato, Gesù il Signore, p. 238. Grillmeier, Gesù il Cristo nella fede della Chiesa, 2/2, pp. 537, 549, 551, 554.

[163] Діонісій Ареопагіт, Про Божі імена, 2,9. Львів 2024. «Ἀλλὰ καὶ τὸ πάσης θεολογίας ἐκφανέστατον ἡ καθ’ ἡμᾶς Ἰησοῦ θεοπλαστία καὶ ἄῤῥητός ἐστι λόγῳ παντὶ καὶ ἄγνωστος νῷ παντὶ … Καὶ τὸ μὲν ἀνδρικῶς αὐτὸν οὐσιωθῆναι μυστικῶς παρειλήφαμεν …» Pseudo-Dionysius Areopagita, De divinis nominibus, II,9 (ed. Suchla B.R.). Berlin – New York 1990, p. 133. Dionigi Areopagita, Tutte le opere (ed. Scazzoso P., Bellini E.) / Nomi divini, II,9. Milano 1981, pp. 277-278. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 291.

[164] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 290-291. Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), f. 65^r.

[165] Трип.В.Пн. пісня 1,1: «… ὅπερ Χριστὸς αὑτός ἐστι θεὸς καὶ ἄνθρωπος, τὸ θεὸς οὐχ ἁρπαγμὸν εἶναι ἡγησάμενος …».

[166] Трип.В.Пн. пісня 1,1: «… τὸ θεὸς οὐχ ἁρπαγμὸν εἶναι ἡγησάμενος ἐν τῷ μορφοῦσθαι δοῦλον …». Byrne B. Lettera ai Filippesi / NGCB, p. 1039. Cfr. Grillmeier, Gesù il Cristo nella fede della Chiesa, I/I, p. 125. Cfr. Bouyer L. Breve dizionario teologico. Bologna 1993, p. 213.

[167] Byrne B. Lettera ai Filippesi / NGCB, p. 1039.

[168] Mt 20,28: «… ὁ υἱὸς τοῦ ἀνθρώπου οὐκ ἦλθεν διακονηθῆναι ἀλλὰ διακονῆσαι καὶ δοῦναι τὴν ψυχὴν αὐτοῦ λύτρον ἀντὶ πολλῶν». The Greek New Testament (ed. Aland K.), Stuttgart 1968, p. 78. BibleWorks 10.

[169] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «Διακονῆσαι αὐτὸς ἐλήλυθα … τῷ πτωχεύσαντι Ἀδὰμ».

[170] Екзегети виокремлюють чотири пісні: 1) Іс. 42,1-7; 2) Іс. 49,1-6; 3) Іс. 50,4-9; 4) Іс. 52,13 – 53,12.

[171] Amato, Gesù il Signore, pp. 78-81.

[172] Іс. 53,12: «… παρεδόθη εἰς θάνατον ἡ ψυχὴ αὐτοῦ … καὶ αὐτὸς ἁμαρτίας πολλῶν ἀνήνεγκεν …». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 639. Byrne B. Lettera ai Filippesi / NGCB, p. 1039. Bouyer L. Breve dizionario teologico. Bologna 1993, p. 347.

[173] Ді.3,13: «Бог Авраама, Ісаака і Якова, Бог отців наших, прославив слугу свого Ісуса, що його ви видали й відреклися перед Пилатом …». Ді. 4,27: «Зійшлися бо справді у цім місті проти слуги твого святого Ісуса якого ти помазав, Ірод і Понтій Пилат з поганами й людьми ізраїльськими». Ді. 4,30: «Простягни твою руку на вилікування, нехай стаються знаки і чудеса іменем святого слуги твого Ісуса». Пор. Bouyer, Breve dizionario teologico, p. 347.

[174] Amato, Gesù il Signore, p. 84.

[175] O’Rourke J.J. La seconda lettera ai corinti / GCB, p. 1194.

[176] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «… ὁ πλαστουργὸς … ὁ πλουτῶν θεότητι θεῖναι ἐμήν τε αὑτοῦ ψυχὴν ἀντίλυτρον [τῷ πτωχεύσαντι Ἀδὰμ] …».

[177] Bouyer, Breve dizionario teologico, p. 213.

[178] Byrne B. Lettera ai Filippesi / NGCB, p. 1039.

[179] Grillmeier, Gesù il Cristo nella fede della Chiesa, I/I, p. 125. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 30.

[180] Grillmeier, Gesù il Cristo nella fede della Chiesa, I/I, p. 125.

[181] Bouyer, Breve dizionario teologico, p. 213.

[182] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «Διακονῆσαι αὐτὸς ἐλήλυθα, οὗ τὴν μορφὴν ὁ πλαστουργὸς ἑκὼν περίκειμαι, τῷ πτωχεύσαντι Ἀδὰμ ὁ πλουτῶν θεότητι θεῖναι ἐμήν τε αὑτοῦ ψυχὴν ἀντίλυτρον …».

[183] Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, pp. 31-32.

[184] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 292.

[185] Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, pp. 30-31.

[186] « … μεγίστης ἀπόδειξιν δυνάμεως ἔχει τὸ δυνηθῆναι Θεὸν ἐν ἀνθρώπου φύσει γενέσθαι. Οὐ γὰρ τοσοῦτον οὐρανοῦ καὶ γῆς σύστασις, καὶ θαλάσσης, καὶ ἀέρος, καὶ τῶν μεγίστων στοιχείων ἡ γένεσις, καὶ εἴ τι ὑπερκόσμιον νοεῖται, καὶ εἴ τι καταχθόνιον, τὴν δύναμιν παρίστησι τοῦ Θεοῦ Λόγου, ὅσον ἡ περὶ τὴν ἐνανθρώπησιν οἰκονομία, καὶ ἡ πρὸς τὸ ταπεινὸν καὶ ἀσθενὲς τῆς ἀνθρωπότητος συγκατάβασις». S. Basilii Magni, Homiliae super Psalmos. In Psalmum XLIV, 5 B / PG 29, 400. Пор. S. Basilio di Cesarea, Omelie sui salmi, (ed. Regaldo Raccone A.). Omelia sul Salmo 44,10. Alba 1965, p. 213. Пор. Свт. Василий Великий, архиеп. Кесарии Каппадокийской, Беседы на псалмы. М. 2016. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 291.

[187] «Ἆρ’ οὖν αἱ τοιαῦται ἡμῶν ἐπιμέλειαι εἰς τὸ ταπεινὸν τοὺς λογισμοὺς κατάγουσιν; ἢ τὸ ἐναντίον ἔκπληξιν τῆς μεγάλης δυνάμεως ὁμοῦ καὶ φιλανθρωπίας τοῦ σῴζοντος ἐμποιοῦσιν, ὅτι καὶ ἠνέσχετο συμπαθῆσαι ταῖς ἀσθενείαις ἡμῶν, καὶ ἐδυνήθη πρὸς τὸ ἡμέτερον ἀσθενὲς καταβῆναι; Οὐ γὰρ τοσοῦτον οὐρανὸς καὶ γῆ καὶ τὰ μεγέθη τῶν πελαγῶν, καὶ τὰ ἐν ὕδασι διαιτώμενα καὶ τὰ χερσαῖα τῶν ζῴων, καὶ τὰ φυτὰ καὶ ἀστέρες καὶ ἀὴρ καὶ ὧραι καὶ ἡ ποικίλη τοῦ παντὸς διακόσμησις τὸ ὑπερέχον τῆς ἰσχύος συνίστησιν, ὅσον τὸ δυνηθῆναι τὸν Θεὸν τὸν ἀχώρητον, ἀπαθῶς διὰ σαρκὸς συμπλακῆναι τῷ θανάτῳ, ἵνα ἡμῖν τῷ ἰδίῳ πάθει τὴν ἀπάθειαν χαρίσηται». Basile de Césarée, Sur le Saint-Esprit, VIII / 18 (ed. Pruche B.) / Sch 17A (1968), p. 308.Пор. Basilio di Cesarea, Lo Spirito Santo, VIII / 18 (ed. Azzali Bernardelli G.) / CTP 106, pp. 110-111. Пор. Свт. Василий Великий, О Святом Духе к св. Амфилохию, епископу Иконийскому, глава 8. / Творения иже во святых отца нашего Василия Великаго, архиепископа Кесарии Каппадокийския, Ч. 3. Кн. 2. М. 1815, стор. 257. // Том 1, С.-Петербург 1911, стор. 591. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 291.

[188] Трип.В.Пн. пісня 1,2.

[189] Amato, Gesù il Signore, pp. 428-429.

[190] Denzer G.A. Le lettere pastorali (1Tm) / GCB, pp. 1287-1288. O’Collins G. Cristologia. Uno studio biblico, storico e sistematico su Gesù Cristo. Brescia 1997, pp. 294, 296ss. Wild R.A. Le lettere pastorali (1 Timoteo) / NGCB, p. 1175.

[191] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «… ἐλήλυθα … ὁ πλαστουργὸς … θεῖναι ἐμήν τε αὑτοῦ ψυχὴν ἀντίλυτρον …».

[192] Трип.В.Пн. пісня 1,2.

[193] «… є якась сутність вічна, і нерухома, і відособлена від чуттєвого … безстрасна і незмінна …». «ἔστιν οὐσία τις ἀΐδιος καὶ ἀκίνητος καὶ κεχωρισμένη τῶν αἰσθητῶν … ἀπαθὲς καὶ ἀναλλοίωτον …». Aristotele, Metafisica (ed. Reale G.), vol. II, Λ 1073a 11. Milano 1993, pp. 566-567. Lilla S. Aristotelismo / NDPAC 1, p. 522.

[194] «Бо Бог невтомимий, і безстрасний, і непотребуючий» – «Θεὸς γὰρ ἄκμητός τε καὶ ἀπαθὴς καὶ ἀπροσδεής …». Clément d’Alexandrie, Les Stromates (ed. Descourtieux P.), VI, 137,4 / SCh 446 (1999), p. 334. Пор. Clemente di Alessandria, Gli Stromati (ed. Pini G., Rizzi M.), VI/16, 137,4. Milano 2006, p. 702. Пор. Климент Александрийский, Строматы, Книги 6-7 (вид. Е.В.Афонасина), Книга VI, 137,4, Санкт-Петербург 2003, стор. 74-75. Lilla S. Aristotelismo / NDPAC 1, p. 522. Cfr. Gli Stromati, II/8, 40,1, p. 211; II/16 72,1-2, p. 238.

[195] «але й заздрість не властива Господу безстрасному безначально народженому» – «ἀλλ’ οὐδὲ ἅπτεται τοῦ κυρίου ἀπαθοῦς ἀνάρχως γενομένου φθόνος».Clément d’Alexandrie, Les Stromates (ed. Le Boulluec A.), VII, 7,2 6 / SCh 428 (1997), p. 54. Пор. Clemente di Alessandria, Gli Stromati (ed. Pini G., Rizzi M.), VII/2, 7,2, p. 732. Cfr. Gli Stromati, V/14, 94,5, p. 573; VI/9, 71,2, p. 654; VII/2, 7,5, p. 732; VII/12, 72,1, p. 788. Пор. Климент Александрийский, Строматы, Книги 6-7 (вид. Е.В.Афонасина), Книга VII,II/7,2, Санкт-Петербург 2003, стор. 199.

[196] «Отже, віруємо в єдиного Бога, єдине начало, безначального, несотвореного … безстрасного …» – «Πιστεύομεν τοιγαροῦν εἰς ἕνα θεόν, μίαν ἀρχὴν ἄναρχον, ἄκτιστον … ἀπαθῆ …»; «Властивості Божої природи. Бог — істота несотворена, безначальна … безстрасна … все це і тому подібне має за самою природою, а не звідкись отримало …» – «Τὰ ἰδιώματα τῆς θείας φύσεως. Τὸ ἄκτιστον, τὸ ἄναρχον … τὸ ἀπαθές … πάντα ταῦτα καὶ τοιαῦτα φύσει ἔχει οὐκ ἄλλοθεν εἰληφυῖα …». Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.), I 8; I 14. Berlin – New York 1973, pp. 18, 42. Пор. Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, книга І, глава 4; глава 14. Київ 2010. Пор.Giovanni Damasceno, La fede ortodossa (ed. Fazzo V.),I,8; I,14 / CTP 142. Roma 1998, pp. 60, 86.

[197] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «… ἐλήλυθα … ὁ πλαστουργὸς … θεῖναι ἐμήν τε αὑτοῦ ψυχὴν ἀντίλυτρον ὁ ἀπαθὴς θεότητι».

[198] Пор. Кол. 1,15-20, Ів. 1,3. Amato, Gesù il Signore, pp. 136-137. Cfr. Grassi J.A. La lettera ai Colossesi / GCB, p. 1265.

[199] Татіан, Промова проти еллінів, 7: «Небесне Слово … за прикладом Отця, що породив Його, створило людину – на образ безсмертя … Втім Слово, перш ніж створити людей, було Творцем ангелів». Tatiani Oratio ad graecos (ed. Marcovich M.), 7 / PTS 43. Berlin – New York 1995, p. 17. Пор. Татиан, Речь против эллинов (пер. П. Преображенского),7 в Антология: Ранние Отцы Церкви. Брюссель 1988. стор. 375. Пор. Taziano, Il discorso ai greci (ed. Ubaldi P.), 7,1-2. Torino 1921, p. 13. Пор. Taziano, Discorso ai greci (ed. Fermi M.), 7. Roma 1924, p. 43.

[200] Св. Теофіл Антіохійський, Послання до Автоліка, книга 2,18: «Далі, ніби потребуючи допомоги, Бог каже: Сотворімо людину на образ і подобу (пор. Бт. 1,26). Він сказав Сотворімо ні кому іншому, як Своєму Слову і Своїй Премудрості». Theophili Antiocheni Ad Autolycum (ed. Marcovich M.), 2.18.1-2 / PTS 44. Berlin – New York 1995, p. 65. Пор. Святитель Феофил Антиохийский, Послание к Автолику в Сочинения древних христианских апологетов. СПб. 1999, стор. 153. Пор. Theophilus of Antioch, Ad Autolycum (ed. Grant R.M.), II.18. Oxford 1970, pp. 56-57.

[201] Св. Іриней Ліонський, Проти єресей, книга IV, глава XX,1: «Із ним [Богом Отцем] завжди присутні Слово і Премудрість, Син і Дух, через Яких і в Яких Він свобідно і добровільно усе сотворив». Пор. Св. Ириней Лионский, Против ересей. Доказательство апостольской проповеди (пер. прот. П. Преображенский, Н. Сагарда). СПб. 2008. Пор. S. Ireneo di Lione, Contro le eresie, vol. II (ed. Dellagiacoma V.), IV, 20,1. Siena 1968, p. 66. Irénée de Lyon, Contre les hérésies (ed. Rousseau A.) / SCh 100 (1965), pp. 626-627.

[202] Vergés, Dalmau, Dio rivelato in Cristo, pp. 283-284. Studer B. Creazione / NDPAC 1, 1254.

[203] Трип.В.Пн. ірмос 8: Ἔφριξε παίδων εὐαγῶν τὸ ὁμόστολον ψυχῆς ἄσπιλον σῶμα καὶ εἶξε τὸ τραφὲν ἐν ἀπείρῳ ὕλῃ ἀκάματον πῦρ· ἀειζώου δὲ ἐκμαρανθείσης φλογὸς διαιωνίζων ὕμνος ἀνεμέλπετο· τὸν κύριον πάντα τὰ ἔργα ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας.

[204] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 292-294. Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), ff. 65^v-66^r.

[205] Трип.В.Пн. ірмос 8: «τὸν κύριον πάντα τὰ ἔργα ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας».

[206] Трип.В.Пн. пісня 8,1.2: «… κύριον γινώσκοντές με ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας».

[207] O’Collins, Cristologia, p. 139.

[208] Ὑμᾶς μου τότε μαθητὰς πάντες γνώσονται, εἰ τὰς ἐμὰς ἐντολὰς τηρήσετε, φησὶν ὁ Χριστὸς τοῖς φίλοις πρὸς πάθος μολῶν. εἰρηνεύετε ἐν ἑαυτοῖς καὶ πᾶσι, καὶ ταπεινὰ φρονοῦντες ἀνυψώθητε, καὶ κύριον γινώσκοντές με ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας.

[209] Τάξεως ἔμπαλιν ὑμῖν ἐθνικῆς ἔστω τὸ κράτος ὁμογενῶν· οὐ κλῆρος γὰρ ἐμὸς, τυραννὶς δὲ γνώμη αὐθαίρετος· ὁ οὖν πρόκριτος ἐν ὑμῖν εἶναι θέλων τῶν ἄλλων πάντων ἔστω ἐσχατώτερος. καὶ κύριον γινώσκοντές με ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας.

[210] Cfr. Fitzmyer J.A. La lettera ai filippesi / GCB, pp. 1149-1151.

[211] Трип.В.Пн. пісня 8,1: «πρὸς πάθος μολῶν».

[212] Трип.В.Пн. пісня 8,1: «ταπεινὰ φρονοῦντες ἀνυψώθητε».

[213] Трип.В.Пн. пісня 8,2: «ὁ οὖν πρόκριτος ἐν ὑμῖν εἶναι θέλων τῶν ἄλλων πάντων ἔστω ἐσχατώτερος».

[214] Трип.В.Пн. пісня 9,1: «ἐπάξιον τῆς θείας βασιλείας γνώμην ἀναλάβετε ἔμφρονα».

[215] Трип.В.Пн. пісня 9,2: «Ἀφορῶντες εἰς ἐμὲ … μὴ φρονεῖτε ὑψηλὰ, ἀλλὰ συναπάχθητε τοῖς ταπεινοῖς, ἐμὸν ὅπερ πίνω πίεσθε ποτήριον ὅτι».

[216] Трип.В.Пн. пісня 9,1: «… τῆς θείας βασιλείας … ἐν ᾗ δοξασθήσεσθε λάμποντες ἡλίου τηλαυγέστερον».

[217] Трип.В.Пн. пісня 9,2: «… ὅτι, ἐν τῇ βασιλείᾳ δὲ τοῦ πατρὸς ἐμοὶ συνδοξασθήσεσθε».

[218] Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), ff. 68^r-68^v. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 299-300. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 42.

[219] Трип.В.Пн. пісня 9,1: Ῥύπον πάντα ἐμπαθῆ ἀπωσάμενοι, ἐπάξιον τῆς θείας βασιλείας γνώμην ἀναλάβετε ἔμφρονα, τοῖς σοῖς ἀποστόλοις προέφης ἡ ὄντως σοφία, ἐν ᾗ δοξασθήσεσθε λάμποντες ἡλίου τηλαυγέστερον.

[220] Ἀφορῶντες εἰς ἐμὲ, εἶπας, κύριε, τοῖς μαθηταῖς, μὴ φρονεῖτε ὑψηλὰ, ἀλλὰ συναπάχθητε τοῖς ταπεινοῖς, ἐμὸν ὅπερ πίνω πίεσθε ποτήριον ὅτι, ἐν τῇ βασιλείᾳ δὲ τοῦ πατρὸς ἐμοὶ συνδοξασθήσεσθε.

[221] Fitzmyer J.A. La lettera ai filippesi / GCB, pp. 1149-1150.

[222] Трип.В.Пн. пісня 8,2: «Τάξεως ἔμπαλιν ὑμῖν ἐθνικῆς ἔστω τὸ κράτος ὁμογενῶν· οὐ κλῆρος γὰρ ἐμὸς, τυραννὶς δὲ γνώμη αὐθαίρετος· ὁ οὖν πρόκριτος ἐν ὑμῖν εἶναι θέλων τῶν ἄλλων πάντων ἔστω ἐσχατώτερος …». Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), ff. 67^r-67^v. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 296-297. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, pp. 38-39.

[223] Трип.В.Пн. пісня 8,1: «εἰρηνεύετε ἐν ἑαυτοῖς καὶ πᾶσι».

[224] Трип.В.Пн. пісня 8,1: Ὑμᾶς μου τότε μαθητὰς πάντες γνώσονται, εἰ τὰς ἐμὰς ἐντολὰς τηρήσετε».

[225] Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), ff. 66^v-67^r. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 294-295. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 37.

[226] Трип.В.Пн. ірмос 9: Ἐμεγάλυνας, Χριστὲ, τὴν τεκοῦσάν σε θεοτόκον, ἀφ’ ἧς ὁ πλάστης ἡμῶν ὁμοιοπαθὲς περιέθου σῶμα, τὸ τῶν ἡμετέρων λυτήριον ἀγνοημάτων ταύτην μακαρίζοντες πᾶσαι γενεαὶ σὲ μεγαλύνωμεν.

[227] Трип.В.Пн. ірмос 9: «… ἡμῶν ὁμοιοπαθὲς … σῶμα …»

[228] Трип.В.Пн. ірмос 9. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 297. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 40.

[229] Papyrus No. 470 у John Rylands library в Манчестер, Англія. Maritano M. Maria / NDPAC 2, 3037. Cfr. González, Mariologia, p. 144. Cfr. De Fiores S. Maria Madre di Gesù. Sintesi storico-salvifica. Bologna 1998, p. 122. Peretto E. Theotokos / NDPAC 3, 5346.

[230] Peretto E. Theotokos / NDPAC 3, 5346. Cfr. González, Mariologia, p. 145. Cfr. De Fiores, Maria Madre di Gesù, pp. 126-129.

[231] De Fiores, Maria Madre di Gesù, p. 129.

[232] Joannes Damascenus, Expositio fidei in “Die Schriften des Johannes von Damaskos, vol. 2”, Ed. Kotter, B. Berlin: De Gruyter, 1973, 56; III 12, стор.135. Преп. Иоанн Дамаскин, Точное изложение православной веры, книга 3, глава 12 (56) в Творения преподобного Иоанна Дамаскина (вид. Д. Е. Афиногенова і ін.). М. 2002. De Fiores, Maria Madre di Gesù, p. 129.

[233] Трип.В.Пн. ірмос 9: «Ἐμεγάλυνας, Χριστὲ, τὴν τεκοῦσάν σε θεοτόκον, ἀφ’ ἧς ὁ πλάστης ἡμῶν ὁμοιοπαθὲς περιέθου σῶμα …».

[234] Климент Олександрійський, Стромати, книга VII, глава VI,1 (30,1): «Як, отже, Бог не може бути описаний [обмежений] місцем, ані не можна його уявляти у вигляді якоїсь із живих істот, так Він не підлягає страстям [стражданням] і потребам як роджені істоти, а також не жадає, мовби через голод, жертвоприношень, подібно до їжі». «Καθάπερ οὖν οὐ περιγράφεται τόπῳ θεὸς οὐδὲ ἀπεικονίζεταί ποτε ζῴου σχήματι, οὕτως οὐδὲ ὁμοιοπαθὴς οὐδὲ ἐνδεὴς καθάπερ τὰ γενητά, ὡς θυσιῶν, δίκην τροφῆς, διὰ λιμὸν ἐπιθυμεῖν». Clément d’Alexandrie, Les Stromates, VII (ed. Le Boulluec A.), VII,VI,1 (30,1) 1-4 / SCh 428 (1997), pp. 112-113. Пор. Климент Александрийский, Строматы (пер. Е.В. Афонасина). Т. 3: (Книги 6-7). Санкт-Петербург 2003. Пор. Clemente di Alessandria, Gli Stromati (ed. Pini G., Rizzi M.), VII/6,1 (30,1). Milano 2006, p. 750.

[235] Трип.В.Пн. ірмос 9: «… ἡμῶν ὁμοιοπαθὲς περιέθου σῶμα …».

[236] Трип.В.Пн. ірмос 9: «… τὸ τῶν ἡμετέρων λυτήριον ἀγνοημάτων …».

[237] Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 40. Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), f. 68^r.

[238] Свт. Іван Дамаскин, Слово про усохлу смоковницю і про притчу про виноградник, 1. «…Λόγος· ὁ τῶν πατρικῶν κόλπων μὴ ἀποστὰς, καὶ ἐν μήτρᾳ Παρθένου ἀπεριγράπτως κυοφορηθείς· ὁ δι’ ἐμὲ γενόμενος, ὃ εἰμί· ὁ ἀπαθὴς ὢν τῇ θεότητι, καὶ ὁμοιοπαθές μοι περιθέμενος σῶμα». Die Schriften des Johannes von Damaskos V (ed. Kotter B.) Berlin – New York 1988. Feria II Maioris Hebdomadae Oratio in ficum arefactam et in parabolam vineae, 1 3-4, p. 102. Пор. Преподобный Иоанн Дамаскин, Беседа на иссохшую смоковницу и притчу о винограде в Журнале «Христiанское чтение, издаваемое при Санктпетербургской Духовной Академии». Часть I. 1835, стор. 229-245. Пор. Giovanni Damasceno, Omelie cristologiche e mariane (ed. Spinelli M.). Omelia sul fico sterile, 1 / CTP 25 (1993), p. 67.

[239] Трип.В.Пн. ірмос 9: «… τὴν τεκοῦσάν σε θεοτόκον, ἀφ’ ἧς ὁ πλάστης ἡμῶν ὁμοιοπαθὲς περιέθου σῶμα …».

[240] Трип.В.Пн. ірмос 9: «… ταύτην μακαρίζοντες πᾶσαι γενεαὶ …». Stuhlmueller C. Il vangelo secondo Luca / GCB, p. 980.

[241] Трип.В.Пн. ірмос 9: Ἐμεγάλυνας, Χριστὲ, τὴν τεκοῦσάν σε θεοτόκον, ἀφ’ ἧς ὁ πλάστης ἡμῶν ὁμοιοπαθὲς περιέθου σῶμα, τὸ τῶν ἡμετέρων λυτήριον ἀγνοημάτων ταύτην μακαρίζοντες πᾶσαι γενεαὶ σὲ μεγαλύνωμεν.

[242] Трип.В.Пн. Christ, Paranikas, Anthologia, pp. 187-188. Anthologhion, vol. 2, pp. 943-946. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 300. Fitzmyer J.A. La lettera ai filippesi / GCB, p. 1149. Grillmeier, Gesù il Cristo nella fede della Chiesa, I/I, pp. 123, 126. Amato, Gesù il Signore, pp. 134-136.

[243] Трип.В.Пн. пісня 9,1.2.

[244] Двоп.В.Вт. Anthologia, p. 188. Anthologhion, vol. 2, pp. 967-968.

[245] Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), f. 69^r. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 302-303. Cfr. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 958. Cfr. Mello A. Evangelo secondo Matteo. Torino 1995, pp. 425-440. Cfr. Schniewind J. Il Vangelo secondo Matteo. Brescia 1977. pp. 428-438.

[246] Двоп.В.Вт.: Τῷ δόγματι τῷ τυραννικῷ οἱ ὅσιοι τρεῖς παῖδες μὴ πεισθέντες, ἐν τῇ καμίνῳ βληθέντες θεὸν ὡμολόγουν ψάλλοντες· εὐλογεῖτε τὰ ἔργα κυρίου τὸν κύριον.

[247] Двоп.В.Вт. пісня 8,1: Ῥᾳθυμίαν ἄποθεν ἡμῶν βαλλώμεθα καὶ φαιδραῖς ταῖς λαμπάσι τῷ ἀθανάτῳ νυμφίῳ Χριστῷ ὕμνοις συναντήσωμεν, εὐλογεῖτε, βοῶντες, τὰ ἔργα τὸν κύριον.

[248] Двоп.В.Вт. пісня 8,2: Ἱκανούσθω τὸ κοινωνικὸν ψυχῆς ἡμῖν ἔλαιον ἐν ἀγγείοις, ὅπως ἐπάθλων μὴ θέντες καιρὸν ἐμπορίας ψάλλωμεν· εὐλογεῖτε τὰ ἔργα κυρίου τὸν κύριον.

[249] Двоп.В.Вт. пісня 8,2: «… εὐλογεῖτε τὰ ἔργα κυρίου τὸν κύριον».

[250] Пор. Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський, Слова, 40,46. Київ 2010. Пор. Свт. Григорий Богослов, архиеп. Константинопольский. Творения в 2 томах. Том 1. Слово 40,46. М. 2007. «… ἀπαντήσομεν τῷ νυμφίῳ φαιδραὶ καὶ παρθένοι ψυχαί, φαιδραῖς ταῖς λαμπάσι τῆς πίστεως, μήτε καθεύδουσαι διὰ ῥᾳθυμίαν, ἵνα μὴ λάθῃ παρὼν ἀδοκήτως ὁ προσδοκώμενος, μήτε ἄτροφοι καὶ ἀνέλαιοι καὶ καλῶν ἔργων ἐπιδεεῖς, ἵνα μὴ τοῦ νυμφῶνος ἐκπέσωμεν». Grégoire de Nazianze, Discours 38-41 (ed. Moreschini C., Gallay P.), 40,46 B 6-10 / SCh 358 (1990), p. 308. Gregorio di Nazianzo, Tutte le Orazioni, 40,46, p. 977. Пор. Двоп.В.Вт. пісня 8,1.2.

[251] Двоп.В.Вт. пісня 8,2.

[252] Св. Іван Золотоустий, Тлумачення на святого Матея євангелиста, бесіда 78,1. «Λαμπάδας δὲ ἐνταῦθά φησιν αὐτὸ τὸ τῆς παρθενίας χάρισμα, τὸ καθαρὸν τῆς ἁγιωσύνης· ἔλαιον δὲ, τὴν φιλανθρωπίαν, τὴν ἐλεημοσύνην, τὴν περὶ τοὺς δεομένους βοήθειαν». Ioannes Chrysostomus, In Matthaeum Homiliae, LXXVIII,1 / PG 58, 711. Пор. Св. Иоанн Златоуст, Толкование на святого Матфея евангелиста, беседа LXXVIII,1 в: Творенія святаго отца нашего Іоанна Златоуста, Архіепископа Константинопольскаго, в русском переводе, том VII, книга II. С.-Петербургъ 1901, стор. 785. Пор. Giovanni Crisostomo, Omelie sul Vangelo di Matteo/3 (ed. Zincone S.), 78,1 / CTP 172 (2003), p. 229. Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), f. 69^r. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 304.

[253] «Ἰδοὺ γὰρ αἱ πέντε παρθένοι αἱ φρόνιμοι, νήψασαι καὶ γοργευσάμεναι … λαβοῦσαι τὸ ἔλαιον ἐν τοῖς ἀγγείοις τῆς καρδίας αὐτῶν, τουτέστι τὴν ἄνωθεν χάριν τοῦ πνεύματος, ἠδυνήθησαν συνεισελθεῖν τῷ νυμφίῳ εἰς τὸν ἐπουράνιον νυμφῶνα». Die 50 geistlichen Homilien des Makarios (ed. Dörries H., Klostermann E., Kroeger M.), 4,6 / PTS 4 (1964), p. 31. Пор. Преподобный Макарий Египетский (Симеон Месопотамский), Духовные слова и послания. Собрание I (Vatic. Graec. 694), Книга 2, Слово 49, 2,1 II, 4, 6. в: Духовные слова и послания : Новое издание с приложением греческого текста, исследованиями и публикацией новейших рукописных открытий / Прп. Макарий Египетский (Симеон Месопотамский) [вид. А.Г. Дунаев, иерм. Винсен Дэпрэ и др.]. М. 2015. Пор. Pseudo-Macario, Spirito e fuoco. Omelie spirituali (Collezione II) (ed. Cremaschi L.), 4,6. Magnano 1995, p. 85. «Αἱ νήψασαι πέντε παρθένοι ἐκεῖναι, καὶ τὸ ξένον τῆς ἑαυτῶν φύσεως ἔλαιον ἐν τοῖς ἀγγείοις παραλαβοῦσαι τῆς καρδίας, τοῦτο δὲ ἡ χάρις τοῦ Πνεύματος, ἐδυνήθησαν εἰς τὸν νυμφῶνα συνεισελθεῖν τῷ νυμφίῳ». Macarius Magnus, De elevatione mentis, IV / PG 34, 892. Gribomont J. Macario/Simeone / NDPAC 2, 2954-2955.

[254] Св. Іван Золотоустий, Бесіди на Євангеліє від Івана Богослова, 50,4: « … ὅταν μὴ ἐλεημοσύνην ἐργασώμεθα, οὐ δυνησόμεθα ἀπελθεῖν ἐκεῖσε, ἀλλὰ καὶ πεισόμεθα ὃ γέγονε ταῖς παρθένοις. Ὅπου γὰρ ἦν, οὐκ ἐδυνήθησαν εἰσελθεῖν, ἀλλ’ ἀνεχώρησαν, σβεσθεισῶν αὐτῶν τῶν λαμπάδων· τουτέστι, τοῦ χαρίσματος αὐτὰς καταλιπόντος. Τὴν γὰρ φλόγα ἐκείνην ἣν εὐθέως ἐδεξάμεθα τῇ τοῦ Πνεύματος χάριτι, ἂν μὲν βουλώμεθα, σφοδροτέραν ἐργασόμεθα αὐτήν· ἂν δὲ μὴ βουλώμεθα, ταχέως αὐτὴν ἀπολέσομεν». Ioannes Chrysostomus, Commentarius in sanctum Joannem Apostolum et Evangelistam, Homilia L,4/ PG 59, 282. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы на Евангелие от Иоанна Богослова, 50,3 в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Том 8, Книга 1. СПб. 1902, стор. 333. Пор. S. Giovanni Crisostomo, Le omelie su S. Giovanni Evangelista (ed. Tirone D.C.), 50. Torino 1948, pp. 136, 138.

[255] Двоп.В.Вт. пісня 8,3: Τὸ τάλαντον, ὅσοι πρὸς θεοῦ ἐδέξασθε ἰσοδύναμον χάριν, ἐπικουρίᾳ τοῦ δόντος Χριστοῦ αὐξήσατε ψάλλοντες· εὐλογεῖτε τὰ ἔργα κυρίου τὸν κύριον.

[256] Св. Василій Великий, Моральні правила стисло, 253 в: Василій Великий. Морально-аскетичні твори. Львів 2007. «Λογίζομαι τὴν παραβολὴν πρὸς πᾶσαν θεοῦ δωρεὰν εἰρῆσθαι· ἵνα ἕκαστος, ἢν ἂν δοκιμασθῇ χάριν ἔχειν παρὰ τοῦ Θεοῦ, ταύτην πολυπλασιάσῃ εἰς εὐεργεσίαν καὶ ὄφελος πλειόνων ἐνεγκών. Οὐδεὶς γὰρ ἐστιν ἀμέτοχος τῆς τοῦ Θεοῦ χρηστότητος». Basilius Caesariensis, Capita Regularum brevius tractatarum, 253 / PG 31, 1252. Пор. Opere Ascetiche di Basilio di Cesarea (ed. Neri U., Artioli M.B.), Regole brevi, 253. Torino 1980, p. 464. Lampe, Patristic Greek Lexicon, p. 1371.

[257] Св. Іван Золотоустий, Тлумачення на послання до Євреїв, бесіда 30,2 в: Творіння святого Іоана Золотоустого. Том XІІ. Книга 1, Київ 2013. « … γῆ γὰρ ὄντως ἐστὶ καὶ σκοδὸς καρδία τὸ χάρισμα τοῦ Θεοῦ κατακρύπτουσα …». Ioannes Chrysostomus, In Epistolam ad Hebraeos, Homilia ΧΧΧ,2 / PG 63, 211. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Толкование на Послание к Евреям, XXX,2 в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, Архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Том 12, Книга 1. СПб. 1906, стор. 251. Пор. S. Giovanni Crisostomo, Omelie sull’Epistola agli Ebrei (ed. Borghini B.), XXX,2. Alba 1965, p. 426. Lampe, Patristic Greek Lexicon, p. 1371. Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), ff. 69^r-69^v. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 305.

[258] Св. Іван Золотоустий, Тлумачення на святого Матея євангелиста, бесіда 78,3: «Ὡς ἔστι καιρὸς, ἀντιλαβώμεθα τῆς σωτηρίας τῆς ἡμετέρας, λάβωμεν ἔλαιον εἰς τὰς λαμπάδας, ἐργασώμεθα εἰς τὸ τάλαντον. Ἂν γὰρ ὀκνήσωμεν καὶ ἐν ἀργίᾳ διατρίβωμεν ἐνταῦθα, οὐδεὶς ἡμᾶς ἐλεήσει λοιπὸν ἐκεῖ, κἃν μυρία θρηνῶμεν». Ioannes Chrysostomus, In Matthaeum Homiliae, LXXVIII,3 / PG 58, 714. Пор. Св. Иоанн Златоуст, Толкование на святого Матфея евангелиста, беседа LXXVIII,3 в: Творенія святаго отца нашего Іоанна Златоуста, Архіепископа Константинопольскаго, в русском переводе, том VII, книга II. С.-Петербургъ 1901, стор. 788. Пор. Giovanni Crisostomo, Omelie sul Vangelo di Matteo / 3 (ed. Zincone S.), 78,3 / CTP 172 (2003), p. 235. Lampe,Patristic Greek Lexicon, p. 1371.

[259] Двоп.В.Вт. пісня 9,1: Τοῖς μαθηταῖς ὁ ἀγαθὸς, γρηγορεῖτε, ἔφησας· ᾗ γὰρ ὥρᾳ ἥξω ὁ κύριος, ἀγνοεῖτε, ἀποδοῦναι ἑκάστῳ.

[260] Cfr. MacKenzie J.L. Il vangelo secondo Matteo / GCB, p. 958.

[261] Anthologhion, vol. 2, p. 968.

[262] Двоп.В.Вт. пісня 9,1: «… γρηγορεῖτε … ᾗ γὰρ ὥρᾳ ἥξω ὁ κύριος, ἀγνοεῖτε, ἀποδοῦναι ἑκάστῳ». Cfr. D’Aragon J-L. L’Apocalisse / GCB, p. 1470.

[263] The New Testament in the Original Greek. Byzantine Text Form (ed. Robinson M.A., Pierpont W.G.). Southborough 2005, p. V, Mt 24,42: p. 56. Cfr. Mt 24,42: Nestle-Alland, Greek-English New Testament. Stuttgart 1994, p. 70. Cfr. Ioannes Chrysostomus,Commentarius in S. Matthaeum Evangelistam, Homilia LXXVII,2 / PG 58, 704. Пор. Giovanni Crisostomo, Omelie sul Vangelo di Matteo, 77,2 / CTP 172 (2003), p. 216.

[264] Двоп.В.Вт. пісня 9,1: «… ἥξω ὁ κύριος … ἀποδοῦναι ἑκάστῳ». Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 77.

[265] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 307.

[266] Св. Іван Золотоустий, Бесіди про покаяння, 7,7: «Ἀπειλεῖ γὰρ γέενναν ὁ Θεὸς, οὐχ ἵνα εἰς γέενναν ἐμβάλῃ, ἀλλ’ ἵνα γεέννης ἀπαλλάξῃ. Εἰ γὰρ ἐβούλετο κολάσαι, οὐκ ἂν προηπείλησεν, ἵνα ἀσφαλισάμενοι φύγωμεν τὰ ἀπειλούμενα. Ἀπειλεῖ τὴν τιμωρίαν, ἵνα φύγωμεν τὴν πεῖραν τῆς τιμωρίας· φοβεῖ τῷ λόγῳ, ἵνα μὴ κολάσῃ τῷ ἔργῳ». Ioannes Chrysostomus, De Poenitentia, Homilia VII,7 / PG 49, 336. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы о покаянии, 7,7 в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Том 2, Книга 1. СПб. 1896, стор. 373. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 307.

[267] Блаженний Теодорит Кирський, Тлумачення на пророка Йону, 3: « … κολάζειν δὲ βουλόμενος, οὐκ ἂν προσήνεγκεν ἀπειλὴν, ἀλλ’ αὐτὴν τὴν τιμωρίαν ἐπέφερεν. Ἐπειδὴ δὲ μόνῃ χαίρει τῇ σωτηρίᾳ, ἀπειλεῖ τὰ λυπηρὰ, ἵνα μὴ ἐπαγάγῃ τὰ λυπηρά». “Se volesse punire, non minaccerebbe, ma imporrebbe la punizione. Ma poiché gioisce della sola salvezza, minaccia con il dolore per evitare il dolore”. Theodoreti Cyrensis, Interpretatio in XII prophetas minores, Interpretatio Jonae prophetae, III,10/ PG 81, 1736C. Пор. Блаженный Феодорит Кирский, Толкование на пророка Иону, глава 3, в: Творения Блаженного Феодорита, епископа Кирского, часть 4. М. 1857, стор. 408. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 307.

[268] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 307-308.

[269] Двоп.В.Вт. пісня 9,1: «Τοῖς μαθηταῖς ὁ ἀγαθὸς, γρηγορεῖτε, ἔφησας …».

[270] Платон, Держава, книга 6, 509B (пер. Дзвінка Коваль). Київ 2000, стор. 205. «Καὶ τοῖς γιγνωσκομένοις τοίνυν μὴ μόνον τὸ γιγνώσκεσθαι φάναι ὑπὸ τοῦ ἀγαθοῦ παρεῖναι, ἀλλὰ καὶ τὸ εἶναί τε καὶ τὴν οὐσίαν ὑπ’ ἐκείνου αὐτοῖς προσεῖναι, οὐκ οὐσίας ὄντος τοῦ ἀγαθοῦ, ἀλλ’ ἔτι ἐπέκεινα τῆς οὐσίας πρεσβείᾳ καὶ δυνάμει ὑπερέχοντος». Platonis Opera (ed. Burnet Ι.), Tomus IV, Res Publica, VI, Oxford 1949, 509b. Пор. Plato, Tutti gli scritti (ed. Reale G.), Repubblica, VI, 509B. Milano 2010, p. 1235.

[271] Плотін, Еннеади, V,5,10:«… νόει, ὅτι τἀγαθόν – ζωῆς γὰρ ἔμφρονος καὶ νοερᾶς αἴτιος δύναμις ὤν, ἀφ’ οὗ ζωὴ καὶ νοῦς ὅ τί [τε] οὐσίας καὶ τοῦ ὄντος …». Plotinus, Enneads (ed. Armstrong A.H.), V,5,10, Cambridge – London 1984, p. 186. Пор. Enneadi di Plotino (ed. Casaglia M., Guidelli C., Linguiti A., Moriani F.), V 5,10 10, Torino 1997, p. 783. Пор. Плотин, Эннеады, V,5,10. Київ 1995-1996. Cfr. Rist J.M. Plotinus: the Road to Reality. Cambridge 1967, pp. 54-55.

[272] Lampe, Patristic Greek Lexicon, p. 4.

[273] Климент Олександрійський, Педагог, I,VIII 63,1: «…τοῦ δὲ ἀγαθοῦ κρεῖττον οὐδὲ ἕν … ἀγαθὸς δὲ ὁ θεὸς ὁμολογεῖται …». Clément d’Alexandrie, Le Pédagogue (ed. Marrou H-I., Harl M.), I,VIII 63,1 / SCh 70 (1960), p. 224. Пор. Clemente Alessandrino, Il Pedagogo (ed. Tessore D.), I,8 63.1 / CTP 181 (2005), p. 93. Пор. Климент Александрийский, Педагог, книга 1, глава 8 (пер. А.Ю. Братухина). Санкт-Петербург 2018.

[274] Св. Атанасій, Бесіда про вочоловічення, 3,3, Львів 2018, стор. 10: «Ὁ Θεὸς γὰρ ἀγαθός ἐστι, μᾶλλον δὲ πηγὴ τῆς ἀγαθότητος ὑπάρχει». Athanase d’Alexandrie, Sur l’incarnation du Verbe (ed. Kannengiesser Ch.), 3,3 / SCh 199 (1973), p. 270. Пор. Atanasio, L’incarnazione del Verbo (ed. Bellini E.), I,3 / CTP 2 (2005), p. 42.

[275] Святий Василій Великий, Гомілії на Псалми, 34(33),7 (пер. О. Сергій Фединяк, ЧСВВ), Львів 2009, стор. 125: «Τὸ παντέλειον ἀγαθὸν αὐτός ἐστιν ὁ Θεός». Basilius Caesariensis, Homilia in Psalmum XXXIII, 7 / PG 29 368B. Пор. S. Basilio di Cesarea, Omelie sui Salmi (ed. Regaldo Raccone A.), Omelia sul Salmo 33, 14. Alba 1965, p. 181.

[276] Григорій Ниський, Життя Мойсея, 7(пер. Дзвінка Коваль). Львів 2001, стор. 25: «Τὸ πρώτως καὶ κυρίως ἀγαθόν, οὗ ἡ φύσις ἀγαθότης ἐστίν, αὐτὸ τὸ Θεῖον, ὅ τί ποτε τῇ φύσει νοεῖται, τοῦτο καὶ ἔστι καὶ ὀνομάζεται». Grégoire de Nysse, La vie de Moïse (ed. Danielou J.), I,7 / SCh 1 (1955), p. 3. Пор. S. Gregorio Nisseno, La vita di Mosè (Brigatti C.). Alba 1967, p. 50.

[277] Св. Григорій Нісський, Про влаштування людини, 12: «Ἐπειδὴ γὰρ τὸ κάλλιστον πάντων καὶ ἐξοχώτατον ἀγαθὸν αὐτὸ τὸ Θεῖόν ἐστι, πρὸς ὃ πάντα νένευκεν, ὅσα τοῦ καλοῦ τὴν ἔφεσιν ἔχει …». Gregorius Nyssenus, De hominis opificio, XII / PG 44, 161. Пор. Gregorio di Nissa, L’uomo (ed. Salmona B.), 12 / CTP 32 (2000), p. 59. Пор. Свт. Григорий Нисский, Об устроении человека, глава 12, в: Творения святого Григория Нисского. Ч. 1. М. 1861. Пор. Григорий Нисский, Об устроении человека, глава XII (пер. В. М. Лурье, ред. А. Л. Верлинский). Санкт-Петербург 1995, стор. 37.

[278] Діонісій Ареопагіт, Про Божі імена, 4,1. Львів 2024, стор. 50: «Εἶεν δὴ οὖν, ἐπ’ αὐτὴν ἤδη τῷ λόγῳ τὴν ἀγαθωνυμίαν χωρῶμεν, ἣν ἐξῃρημένως οἱ θεολόγοι τῇ ὑπερθέῳ θεότητι καὶ ἀπὸ πάντων ἀφορίζουσιν αὐτὴν, ὡς οἶμαι, τὴν θεαρχικὴν ὕπαρξιν ἀγαθότητα λέγοντες, καὶ ὅτι τῷ εἶναι τἀγαθὸν ὡς οὐσιῶδες ἀγαθὸν εἰς πάντα τὰ ὄντα διατείνει τὴν ἀγαθότητα». Pseudo-Dionysius Areopagita, De divinis nominibus (ed. Suchla B.R.), IV,1 693B. Berlin – New York 1990, pp. 143-144.Пор. Dionigi, I nomi divini (ed. Morani M., Regoliosi G., Barzaghi G.), IV,1. Bologna 2010, p. 179.

[279] Діонісій Ареопагіт, Про Божі імена, 4,35. Львів 2024, стор. 82: «… ὕμνηται τἀγαθὸν ὡς ὄντως ἀγαστόν, ὡς ἀρχὴ καὶ πέρας πάντων, ὡς περιοχὴ τῶν ὄντων, ὡς εἰδοποιὸν τῶν οὐκ ὄντων, ὡς πάντων ἀγαθῶν αἴτιον, ὡς τῶν κακῶν ἀναίτιον, ὡς πρόνοια καὶ ἀγαθότης παντελὴς καὶ ὑπερβάλλουσα τὰ ὄντα καὶ οὐκ ὄντα καὶ τὰ κακὰ καὶ τὴν ἑαυτῆς στέρησιν ἀγαθύνουσα , πᾶσιν ἐφετὸν καὶ ἐραστὸν καὶ ἀγαπητὸν …». Pseudo-Dionysius Areopagita, De divinis nominibus (ed. Suchla B.R.), IV,35 736B. Berlin – New York 1990, p. 180.Пор. Dionigi, I nomi divini (ed. Morani M., Regoliosi G., Barzaghi G.), IV,35. Bologna 2010, p. 251.

[280] Двоп.В.Вт. пісня 9,2: «Ἐν τῇ δευτέρᾳ σου φρικτῇ παρουσίᾳ, δέσποτα, δεξιοῖς προβάτοις με σύστησον, τῶν πταισμάτων παριδών μου τὰ πλήθη». Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 308. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 78.

[281] Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), ff. 69^v-70^r.

[282] Mello A. Evangelo secondo Matteo. Torino 1995, pp. 436-440. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 78.

[283] Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 308-309.

[284] Двоп.В.Вт. пісня 8,1: «… φαιδραῖς ταῖς λαμπάσι …».

[285] Св. Іван Золотоустий, Бесіди на Євангеліє від Івана Богослова, 50,4: «Ἀλλὰ μὴ γένοιτό τινα ταύτην ἀκοῦσαι τὴν φωνὴν τὴν, Οὐκ οἶδα ὑμᾶς. Πόθεν δὲ ταύτην ἔστιν ἀκοῦσαι τὴν φωνὴν, ἢ ὅταν πένητα ἰδόντες, ὡς οὐκ ἰδόντες αὐτὸν διακεώμεθα; … Διὸ, παρακαλῶ, πάντα ποιῶμεν, καὶ πραγματευώμεθα, ὥστε μὴ ἐκλιπεῖν ἡμᾶς τὸ ἔλαιον, ἀλλὰ κοσμῆσαι τὰς λαμπάδας, καὶ συνεισελθεῖν τῷ νυμφίῳ εἰς τὸν νυμφῶνα». Ioannes Chrysostomus, Commentarius in sanctum Joannem Apostolum et Evangelistam, Homilia L,4/ PG 59, 282. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы на Евангелие от Иоанна Богослова, 50,3 в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Том 8, Книга 1. СПб. 1902, стор. 333-334. Пор. S. Giovanni Crisostomo, Le omelie su S. Giovanni Evangelista, 50, pp. 138, 140. Пор. Giovanni Crisostomo, Commento al Vangelo di Giovanni (ed. Del Zanna A.), L. Roma 1970, pp. 197-198.

[286] Св. Іван Золотоустий, Бесіди про покаяння, 7,7: «Πορεύεσθε οἱ κατῃραμένοι εἰς τὸ σκότος τὸ ἐξώτερον, τὸ ἡτοιμασμένον τῷ διαβόλῳ καὶ τοῖς ἀγγέλοις αὐτοῦ. Διὰ τί; ὑπὲρ τίνος; Ὅτι ἐπείνων, καὶ οὐκ ἐδώκατέ μοι φαγεῖν … ὑπὲρ ἀπανθρωπίας ὑμᾶς καταδικάζω, ὅτι ἔχοντες τοσοῦτον καὶ τηλικοῦτον φάρμακον σωτηρίας, τὴν ἐλεημοσύνην, ἐν ᾗ ἐξηλείφετο πάντα τὰ ἁμαρτήματα, παρήκατε τοσαύτην εὐεργεσίαν. Ὀνειδίζω τοίνυν τὴν ἀπανθρωπίαν ὡς ῥίζαν κακίας καὶ πάσης ἀσεβείας· ἐπαινῶ τὴν φιλανθρωπίαν ὡς ῥίζαν πάντων τῶν ἀγαθῶν». Ioannes Chrysostomus, De Poenitentia, Homilia VII,7 / PG 49, 335. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы о покаянии, 7,7 в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Том 2, Книга 1. СПб. 1896, стор. 373. Можливо, автором цієї бесіди є Северіан Гавальський (+між408-425). Keller A. Translationes patristicae graecae et latinae. Bibliographie der Übersetzungen altchristlicher Quellen, том 2. Stuttgart 1997, Severianus Gabalensis, De paenitentia et compunctione, стор. 838; Iohannes Chrysostomus, De paenitentia homiliae I-IX, стор. 480.

[287] Двоп.В.Вт. ірмос 8: «Τῷ δόγματι τῷ τυραννικῷ οἱ ὅσιοι τρεῖς παῖδες μὴ πεισθέντες, ἐν τῇ καμίνῳ βληθέντες θεὸν ὡμολόγουν ψάλλοντες· εὐλογεῖτε τὰ ἔργα κυρίου τὸν κύριον».

[288] Древнегреческо-русский словарь (составитель И. Х. Дворецкий, ред. С. И. Соболевский). М. 1958. Компьютерная версия: Словарь Alpha, Сергей Гурин. Россия, Томск 2005, последняя редакция 2017. Греческо-русский словарь (ред. А. Д. Вейсман). С.-Петербург, 1899, репринт 1991, издание 5. Компьютерная версия Словарь Alpha (ред. Гурина Юлия). Пор. Montanari F. Vocabolario della lingua greca / Torino 1995, pp. 1423-1424.

[289] Gingrich F.W., Danker F.W. Shorter Lexicon of the Greek New Testament. Chicago, London 1965, p. 153.

[290] Климент Олександрійський, Стромати, книга 7, I (2,1): « … μόνον τὸν γνωστικὸν ὅσιόν τε καὶ εὐσεβῆ, θεοπρεπῶς τὸν τῷ ὄντι θεὸν θρῃσκεύοντα …». Clément d’Alexandrie, Les Stromates (ed. Le Boulluec A.), VII,I,2,1 29-31 / SCh 428 (1997), pp. 40-41. Пор. Clemente di Alessandria, Gli Stromati, VII,I,2,1, p. 728. Климент Олександрійський, Стромати, книга 7, VII (41,3): « … μόνον ὄντως ὅσιον καὶ θεοσεβῆ τὸν τῷ ὄντι κατὰ τὸν ἐκκλησιαστικὸν κανόνα γνωστικόν …». Clément d’Alexandrie, Les Stromates (ed. Le Boulluec A.), VII,VII,41,3 10-12 / SCh 428 (1997), pp. 144-145. Пор. Clemente di Alessandria, Gli Stromati, VII,VII,41,3, p. 760. Lampe, Patristic Greek Lexicon, p. 976.

[291] Св. Іван Золотоустий, Слово про трьох отроків і про піч вавилонську, 3: «αὐτοὶ οὐκ ἦσαν τοῖς δούλοις τοῦ Κυρίου συνηριθμημένοι, ὅτε ἔλεγον, Εὐλογεῖτε, δοῦλοι Κυρίου, τὸν Κύριον; ἢ ὅτε, Ὅσιοι καὶ ταπεινοὶ τῇ καρδίᾳ, οὐκ ἦσαν ἐν τοῖς ὁσίοις ἠριθμημένοι;». Ioannes Chrysostomus, De tribus pueris, et de fornace babylonica, oratio / PG 56, 599. Ioannes Chrysostomus, De tribus pueris sermo (spuria) / PG 56, 593-600. “Probabiliter Proclo tribuitur”. Geerard M. Clavis Patrum Graecorum, vol. II. Brepols – Turnhout 1974, p. 561, 4568. Пор. Св. Иоанн Златоуст, Слово о трех отроках и о печи вавилонской, 3 (spuria), в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, Архиепископа Константинопольского, в русском переводе, том VI, книга II. С.-Петербург 1900, стор. 966.

[292] Двоп.В.Вт. ірмос 8: «οἱ ὅσιοι τρεῖς παῖδες … ἐν τῇ καμίνῳ βληθέντες θεὸν ὡμολόγουν».

[293] Maritano M. Maria / NDPAC 2, 3037-3038.

[294] Трип.В.Пн. ірмос 9: «Возвеличив єси, Христе, Богородицю, Яка Тебе зродила і від Якої Ти, Звершителю наш, зодягнувся у таке саме, як наше, стражденне тіло – на відкуплення нас із гріхів невідання; Її ублажаючи, ми, всі роди, Тебе величаємо».

[295] Двоп.В.Вт. ірмос 9: Ἡ τὸν ἀχώρητον θεὸν ἐν γαστρὶ χωρήσασα καὶ χαρὰν τῷ κόσμῳ κυήσασα, σὲ ὑμνοῦμεν, παναγία παρθένε.

[296] De Fiores, Maria Madre di Gesù, pp. 117-121, 131. González, Mariologia, pp. 134-136, 139. Maritano M. Maria / NDPAC 2, 3036, 3038-3039.

[297] Требник [Εὐχολόγιον] – богослужбова книга, що містить євхаристійні формули, молитви богослужінь часів, чини св. Таїнств, а також благословення і молитви на різні обставини і потреби.

[298] L’Eucologio Barberini gr. 336 (ed. Parenti S., Velkovska E.), / Bibliotheca “Ephemerides Liturgicae”. Subsidia, 80. Roma 2000, pp. 19-20. «Ἐξαιρέτως τῆς παναγίας … θεοτόκου καὶ ἀειπαρθένου Μαρίας», «Τῆς παναγίας … θεοτόκου καὶ ἀειπαρθένου Μαρίας …». L’Eucologio Barberini gr. 336 (ed. Parenti S., Velkovska E.), 36,2 [32v]; 150,18 [147r], pp. 79, 157. Evxologij Barberini gr. 336 (ed. Golovanov S., Parenti S., Velkovska E.), 36,2 [32v]; 150,18 [147r]. Omsk 2011, pp. 289, 369.

[299] Eulogius Alexandrinus, Sermo in ramos palmarum, X / PG 86, 2933A. Orlandi T. Eulogio di Alessandria / NDPAC 1, 1835. Блаж. Іван Мосх, Луг Духовний, 180: «τῆς παναγίας ἀχράντου Δεσποίνης ἡμῶν Θεοτόκου καὶ Ἀειπαρθένου Μαρίας». Ioannes Moschus,Pratum, CLXXX / PG 87, 3052A. Špidlík T. Giovanni Mosco (Moschos) / NDPAC 2, 2247-2248. Lampe,Patristic Greek Lexicon, p. 1000.

[300] Двоп.В.Вт. ірмос 9: «Ἡ τὸν ἀχώρητον θεὸν ἐν γαστρὶ χωρήσασα … παναγία παρθένε». Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), f. 69^v. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 76.

[301] Св. Епіфаній Кіпрський, Панаріон, 30,31: «μεγάλη γὰρ ὡς ἀληθῶς Μαριὰμ ἡ ἁγία παρθένος ἐνώπιον θεοῦ καὶ ἀνθρώπων. πῶς γὰρ οὐκ ἂν εἴποιμεν ταύτην μεγάλην, χωρήσασαν τὸν ἀχώρητον, ὃν οὐρανὸς καὶ γῆ χωρεῖν οὐ δύνανται; αὐτὸς δὲ ἀχώρητος ὢν κατὰ ἰδίαν προαίρεσιν καὶ εὐδοκίαν ἐχωρήθη, βουλόμενος καὶ οὐ κατὰ ἀνάγκην». Epiphanius, Panarion (Holl K.), 30,31,4. Leipzig 1915, p. 376, 2-6. Пор. Святой Епифаний Кипрский, На восемьдесят ересей так называемый Панарий или Ковчег, Об евионеях, десятой или тридцатой ереси, глава 31, в: Творения святого Епифания Кипрского, часть І, М. 1863, стор. 267, в: Творения Святых Отцев в русском переводе издаваемые при Московской Духовной Академии, Том 42. Пор. Epifanio di Salamina, Panarion, vol. 1 (ed. Pini G., Aragione G., Cangemi Trolla B.), 30,31,4. Brescia 2010, pp. 477, 479. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 306.

[302] Двоп.В.Вт. Christ, Paranikas, Anthologia, p. 188. Anthologhion, vol. 2, pp. 967-968. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), f. 69^r. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 302-303. Cfr. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 958. Cfr. Mello A. Evangelo secondo Matteo. Torino 1995, pp. 425-440. Cfr. Schniewind J. Il Vangelo secondo Matteo. Brescia 1977. pp. 428-438.

[303] Трип.В.Ср.: Christ, Paranikas, Anthologia, стор. 189-90. Пор. Anthologhion, vol. 2, стор. 986-989.

[304] Так само у Великий Вівторок притчі про десять дів (Мт. 25,1-13), про таланти (Мт. 25,14-30) та опис Страшного суду (Мт. 25,31-46) є частиною читання у цей день на Літургії Передосвячених Дарів (Мт. 24,36-26,2). Див. Тріодь Квітна. Пор. Anthologhion, vol. 2, pp. 976-978, 998. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 311.

[305] Трип.В.Ср. ірмос 3: На скелі віри мене утвердивши, розширив єси уста мої на ворогів моїх, возвеселився бо дух мій у співі: «Нема святого, як Бог наш, і нема праведного понад Тебе, Господи!» – Τῆς πίστεως ἐν πέτρᾳ με στερεώσας ἐπλάτυνας τὸ στόμα μου ἐπ’ ἐχθρούς μου· εὐφράνθη δὲ τὸ πνεῦμά μου ἐν τῷ ψάλλειν· οὐκ ἔστιν ἅγιος ὡς ὁ θεὸς ἡμῶν, καὶ οὐκ ἔστι δίκαιος πλήν σου, κύριε.

[306] Трип.В.Ср. пісня 3,1: Ἐν κενοῖς τὸ συνέδριον τῶν ἀνόμων καὶ γνώμῃ συναθροίζεται κακοτρόπῳ, κατάκριτον τὸν ῥύστην σε ἀποφῆναι, Χριστὲ, ᾧ κράζομεν· σὺ εἶ θεὸς ἡμῶν καὶ οὐκ ἔστιν ἅγιος πλήν σου, κύριε.

[307] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 311. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, pp. 959-960.

[308] Viviano B.T. Il Vangelo secondo Matteo / NGCB, p. 873.

[309] Трип.В.Ср. пісня 3,2: Τὸ δεινὸν βουλευτήριον τῶν ἀνόμων σκέπτεται, θεομάχου ψυχῆς ὑπάρχον, ὡς δύσχρηστον τὸν δίκαιον ἀποκτεῖναι Χριστὸν, ᾧ ψάλλομεν· σὺ εἶ θεὸς ἡμῶν καὶ οὐκ ἔστιν ἅγιος πλήν σου, κύριε.

[310] Іс. 3,9-10, LXX: «… βεβούλευνται βουλὴν πονηρὰν καθ᾽ ἑαυτῶν εἰπόντες Δήσωμεν τὸν δίκαιον, ὅτι δύσχρηστος ἡμῖν ἐστιν …». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 569. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta (ed. Brunello A.), vol. II. Città di Castello 1962, p. 147. Viviano B.T. Il Vangelo secondo Matteo / NGCB, p. 873. Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), f. 70^v. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 312. Пор. Трип.В.Ср. пісня 3,2.

[311] Муд. 2,12: «ἐνεδρεύσωμεν τὸν δίκαιον, ὅτι δύσχρηστος ἡμῖν ἐστιν …». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 347.Пор. Трип.В.Ср. пісня 3,2.

[312] Wright A.G. Sapienza / NGCB, p. 670.

[313] Трип.В.Ср. пісня 3,2: «Τὸ δεινὸν βουλευτήριον τῶν ἀνόμων σκέπτεται … ὡς δύσχρηστον τὸν δίκαιον ἀποκτεῖναι …».

[314] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 312. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 952. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 102.

[315] Іс. 53,11: «… δικαιῶσαι δίκαιον εὖ δουλεύοντα πολλοῖς, καὶ τὰς ἁμαρτίας αὐτῶν αὐτὸς ἀνοίσει». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 639. Цитата із четвертої пісні Страждаючого Слуги (Іс. 52,13-53,12). Stuhlmueller C. Deutero–Isaia / GCB, pp. 486-488. Amato, Gesù il Signore, pp. 83-84.

[316] Duquoc Ch. Cristologia. Brescia 1974, pp. 174-176.

[317] Duquoc, Cristologia, p. 176.

[318] Іс. 61,1-2: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління». Amato, Gesù il Signore, p. 57.

[319] Cfr. Amato, Gesù il Signore, pp. 78, 81.

[320] Блаженний Теодорит Кирський, Коментар на пророка Ісаю, 57,1: «Ἴδετε ὡς ὁ δίκαιος ἀπώλετο, καὶ οὐδεὶς ἀνὴρ ἐκ(δέχετ)αι τῇ καρδίᾳ. Τὸν δεσποτικὸν ἐνταῦθα σταυρὸν προεσήμηνεν· δίκαιον γὰρ τὸν δεσπότην ὀνομάζει Χριστόν, ὃς ἁ(μαρτίαν) οὐκ ἐποίησεν οὐδὲ δόλον ἐν τῷ στόματι αὐτοῦ. Σημαίνει δὲ κατὰ ταὐτὸν καὶ τῆς τῶν ἐσταυρωκότων (καρδίας τὴν π)ώρωσιν· οὐδεὶς γὰρ αὐτῶν φησι συνιδεῖν ἐβουλήθη τὸ ἔγκλημα». Théodoret de Cyr, Commentaire sur Isaïe. Tome III, Sections 14-20(ed. Guinot J.-N.), 18^e section, 120-126; 57,1 / SCh 315 (1984), pp. 196, 198. Cfr. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. II, pp. 190, 189.

[321] Ам. 2,6: «ἀνθ᾽ ὧν ἀπέδοντο ἀργυρίου δίκαιον». Пор. Трип.В.Ср. пісня 3,2. Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 503. King Ph.J. Amos / GCB, p. 319. Barré M.L. Amos / NGCB, p. 276. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 312.

[322] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 312.

[323] Трип.В.Ср. пісня 3,2. Пс. 17,3: «Господь – твердиня моя, і прибіжище моє, і визволитель [ῥύστης] мій»; Пс. 17,49: «Ізбавитель [ῥύστης] мій від ворогів моїх гнівливих»; Пс. 69,6: «Помічник мій і Визволитель [ῥύστης] мій»; Пс. 143,2: «Заступник мій і Ізбавитель [ῥύστης] мій». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, стор. 14, 17, 73, 157. Murphy R.E. Salmi / GCB,p. 768.

[324] Gronchi M. Trattato su Gesù Cristo Figlio di Dio Salvatore. Brescia 2008, p. 931.

[325] Трип.В.Ср. пісня 3,2. Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 335. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 312.

[326] Пор. Viviano B.T. Il Vangelo secondo Matteo / NGCB, p. 873.

[327] Трип.В.Ср. пісні 8, 9.

[328] Св. Іван Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда 2,2: «Καὶ ὅτε ἡ πόρνη μετενόησεν, ὅτε τὸν Δεσπότην ἐπέγνω, τότε ὁ μαθητὴς τὸν διδάσκαλον παρέδωκε … Κἀκείνη μὲν ἀπ’ αὐτοῦ τοῦ πυθμένος τῆς κακίας εἰς αὐτὸν τὸν οὐρανὸν ἀνῆλθεν· οὗτος δὲ μετὰ μυρία θαύματα καὶ σημεῖα, μετὰ τὴν τοσαύτην διδασκαλίαν, μετὰ τὴν ἄφατον συγκατάβασιν, εἰς αὐτὸν τὸν πυθμένα τῶν ταρτάρων κατέπεσε», «Εἶδες πῶς ἡ πόρνη μὲν ἐσώθη, ἐπειδὴ ἔνιψεν· ὁ μαθητὴς δὲ ῥᾳθυμήσας κατέπεσε;». Ioannes Chrysostomus, De proditione Judae, Homilia II,2 / PG 49, 384-385. Пор. Св. Іоан Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда друга, 2, в: Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого, том 2, книга 1. Київ 2009. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы о предательстве Иуды, беседа 2,2, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе : Т. 2, книга 1. Санкт-Петербург 1896, стор. 422, 423. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 315.

[329] Св. Іван Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда 1,2: «Ἔχεις ἀμφοτέρων τὰ παραδείγματα, πῶς ὁ μαθητὴς δοκῶν ἑστάναι, ἔπεσε· καὶ πῶς ἡ πόρνη κειμένη, ἀνέστη». Ioannes Chrysostomus, De proditione Judae, Homilia I,2 / PG 49, 376. Пор. Св. Іоан Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда перша, 2, в: Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого, том 2, книга 1. Київ 2009. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы о предательстве Иуды, беседа 1,2, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе : Т. 2, книга 1. Санкт-Петербург 1896, стор. 411. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 315.

[330] MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 960. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 314-315. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 110.

[331] Трип.В.Ср. пісня 8,1-3: «Ἀποκενοῦσα γυνὴ μύρον ἔντιμον δεσποτικῇ καὶ θείᾳ φρικτῇ κορυφῇ, Χριστὲ, τῶν ἰχνῶν σου ἐπελάβετο τῶν ἀχράντων κεχραμέναις παλάμαις καὶ ἐβόα· πάντα τὰ ἔργα κυρίου τὸν κύριον ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας».

«Δάκρυσι πλύνει τοὺς πόδας ὑπεύθυνος ἁμαρτίαις τοῦ πλάσαντος καὶ ἐκμάσσει θριξί· διὸ τῶν ἐν βίῳ οὐ διήμαρτε πεπραγμένων τῆς ἀπολυτρώσεως, ἀλλ’ ἐβόα· πάντα τὰ ἔργα κυρίου τὸν κύριον ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας».

«Ἱερουργεῖτο τὸ λύτρον εὐγνώμονι ἐκ σωτηρίων σπλάγχνων τε καὶ δακρύων πηγῆς, ἐν ᾗ διὰ τῆς ἐξαγορεύσεως ἐκπλυθεῖσα οὐ κατῃσχύνετο, ἀλλ’ ἐβόα· πάντα τὰ ἔργα κυρίου τὸν κύριον ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας».

[332] Мт. 26,7; Мк. 14,3: Nestle-Alland, Greek-English New Testament, стор. 75, 136. Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), f. 71^r.

[333] Трип.В.Ср. пісня 8,1: «…τῶν ἰχνῶν σου ἐπελάβετο τῶν ἀχράντων κεχραμέναις παλάμαις …».

[334] Lc 7,37: Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 178.

[335] Св. Іван Золотоустий, Про блаженного Філогонія (Проти аномеїв, Слово 6), 4: «Καὶ ἡ πόρνη δὲ ἐν βραχείᾳ καιροῦ ῥοπῇ προσελθοῦσα τῷ Χριστῷ, τὰ ὀνείδη πάντα ἀπενίψατο … ἐκείνην δὲ πάντων ἀπαλλάξας τῶν κακῶν, καὶ τῆς σπουδῆς ἀποδεξάμενος, οὕτως ἀπέπεμψε». Ioannes Chrysostomus, De beato Philogonio / PG 48, 754. Пор. Св. Іоан Золотоустий, Проти аномеїв. Слово шосте, Про блаженного Філогонія, 4, в: Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого, том 1, книга 2. Київ 2009. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Против аномеев, Слово шестое, О блаженном Филогоние, 4, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе : Т. 1. Санкт-Петербург 1895, стор. 542. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 316.

[336] Св. Іван Ліствичник, Ліствиця, 5,26: «Διὰ τοῦτο καὶ ὁ Κύριος τῇ σώφρονι ἐκείνῃ πόρνῃ οὐ λέγει, ὅτι ἐφοβήθη, ἀλλ’ Ὄτι ἠγάπησε πολὺ, καὶ ἐδυνήθη εὐχερῶς ἔρωτι ἔρωτα διακρούσασθαι». Пор. S.Giovanni Climaco, Scala Paradisi, I (ed. Trevisan P.), Gradino V, I, 54. Torino 1941, p. 233. Пор. Giovanni Climaco, La Scala del Paradiso (ed. Parrinello R.M.), Gradino V,6. Milano 2007, p. 288. Пор. Ліствиця преподобного отця нашого Йоана ігумена Синайської гори, 5,26. Львів 2016, стор. 79. Пор. Преподобнаго отца нашего Иоанна, игумена Синайской горы, Лествица и Слово к пастырю, 5,26, переклад: архим. Агапит (Введенский). М. 1851. Пор. Преподобный Иоанн Лествичник, Лествица, возводящая на небо, 5,26, переклад: братия Оптиной Пустыни. М. 1850, репринт М. 2013. Пор. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 316.

[337] Karris R.J. Il Vangelo secondo Luca / NGCB, p. 909.

[338] Трип.В.Ср. пісня 8,2.

[339] Трип.В.Ср. пісня 8,2-3. Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), f. 71^v.

[340] Трип.В.Ср. пісня 8,3: «Ἱερουργεῖτο τὸ λύτρον … διὰ τῆς ἐξαγορεύσεως …».

[341] Montanari, Vocabolario della lingua greca, pp. 939, 1211, 699. Lampe, Patristic Greek Lexicon, pp. 671, 815, 490.

[342] Montanari, Vocabolario della lingua greca, p. 716. Lampe, Patristic Greek Lexicon, p. 499.

[343] Montanari, Vocabolario della lingua greca, p. 699. Lampe, Patristic Greek Lexicon, p. 490.

[344] Св. Іван Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда 2,2: «Ὅτε πόρνη προσελθοῦσα, τὸ ἀλάβαστρον τοῦ μύρου καταχέασα κατὰ τῶν ποδῶν τοῦ Ἰησοῦ, ταῖς οἰκείαις θριξὶν ἐξέμαξε, καὶ πολλὴν τὴν θεραπείαν ἐπεδείκνυτο, τὰ ἐν παντὶ τῷ χρόνῳ ἁμαρτήματα ἐξαλείφουσα διὰ τῆς ἐξομολογήσεως αὐτῆς». Ioannes Chrysostomus, De proditione Judae, Homilia II,2 / PG 49, 384. Пор. Св. Іоан Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда друга, 2, в: Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого, том 2, книга 1. Київ 2009. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы о предательстве Иуды, беседа 2,2, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе : Т. 2, книга 1. Санкт-Петербург 1896, стор. 422. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 316-317.

[345] Св. Астерій Амасійський, Умовляння до покаяння: «μᾶλλον δέ, εἰ δοκεῖ, σκόπησον τὴν ἁμαρτωλὸν γυναῖκα τὴν παρὰ τῷ Λουκᾷ ἐπὶ τοῦ παρόντος ἀναγνωσθεῖσαν ἡμῖν. Κἀκείνης τὸ ταπεινὸν καὶ εὐσύνετον ζήλωσον καὶ λάβε κανόνα μετανοίας ἠκριβωμένης. Ἐλθοῦσα γὰρ ἐπὶ τὸν οἶκον τοῦ Φαρισαίου οὔτε τὸ πλῆθος τῶν ἑστιωμένων ἠρυθρίασεν, οὔτε τὸν καιρὸν τῆς εὐωχίας ὡς ἄκαιρον εἰς ἐξομολόγησιν ἔφυγεν …». Asterius of Amasea, Homilies I-XIV (ed. Datema C.), Homily XIII,10,1-2. Leiden 1970, p. 191. Пор. Св. Астерий Амасийский, Увещание к покаянию, переклад: М.Д. Муретов // Богословский вестник. 1893. Т. 1. № 1, стор. 1-17. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 316-317.

[346] Трип.В.Ср. пісня 8,2-3.

[347] Vogel C. Penitenza. I. Penitenza e riconciliazione / NDPAC 3, 4017. Cfr. Vogel C. Penitenza / DCT, pp. 1025-1026. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 112.

[348] Трип.В.Ср. пісня 8,3. Пор. Asterius of Amasea, Homilies I-XIV (ed. Datema C.), Homily XIII,10,2. Leiden 1970, p. 191.

[349] Трип.В.Ср. пісня 9,1-3:

Ἀγνώμων φανεὶς καὶ πονηρὸς ζηλότυπος δῶρον ἀξιόθεον λογοπραγεῖ, δι’ οὗ ὀφειλέσιον ἐλύθη ἁμαρτημάτων, καπηλεύων ὁ δεινὸς Ἰούδας τὴν φιλόθεον χάριν· φεῖσαι τῶν ψυχῶν ἡμῶν, Χριστὲ ὁ θεὸς, καὶ σῶσον ἡμᾶς.

Λέγει πορευθεὶς τοῖς παρανόμοις ἄρχουσι, τί μοι δοῦναι θέλετε; κἀγὼ Χριστὸν ἡμῖν τὸν ζητούμενον τοῖς θέλουσι παραδώσω, οἰκειότητα Χριστοῦ Ἰούδας ἀντωσάμενος χρυσοῦ φεῖσαι τῶν ψυχῶν ἡμῶν, Χριστὲ ὁ θεὸς, καὶ σῶσον ἡμᾶς.

Ὤ πηρωτικῆς φιλαργυρίας, ἄσπονδε! λήθης ὅθεν ἔτυχες, ὅτι ψυχῆς οὐδ’ ὃς ἰσοστάσιος κόσμος, ὡς ἐδιδάχθης· ἀπογνώσει γὰρ σαυτὸν ἐβρόχισας ἀνάψας, προδότα· φεῖσαι τῶν ψυχῶν ἡμῶν, Χριστὲ ὁ θεὸς, καὶ σῶσον ἡμᾶς.

[350] Йоіл 2,17: «Пожалій, Господи, народ твій!» – «Φεῖσαι, κύριε, τοῦ λαοῦ σου». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 521. Cfr. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. II, p. 384. Трип.В.Ср. пісня 9,1-3: «φεῖσαι τῶν ψυχῶν ἡμῶν, Χριστὲ ὁ θεὸς, καὶ σῶσον ἡμᾶς». Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 319.

[351] Трип.В.Ср. пісня 8,1; 9,1.

[352] Мт. 26,8-9: «Побачивши це учні, нарікали й казали: “Навіщо таке марнотратство? Це можна б було дорого продати й — дати бідним!”».

Мк. 14,4-5: «Деякі обурилися між собою: Навіщо, мовляв, така втрата мира! Таж її можна було продати більш, ніж за триста динаріїв, а гроші бідним дати! І вони ремствували на неї».

Ів. 12,4-6: «Каже тоді один з його учнів, Юда Іскаріотський, що мав його зрадити: “Чому не продано це миро за триста динаріїв і не роздано бідним?” Сказав же так не тому, що піклувався про бідних, але тому, що був злодій: із скарбнички, яку тримав при собі, крав те, що туди вкидувано». Vawter B. Il vangelo secondo Giovanni / GCB, p. 1412. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 320.

[353] Трип.В.Ср. пісня 9,1-2. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 960. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, pp. 114-115.

[354] Трип.В.Ср. пісня 9,1.

[355] Трип.В.Ср. пісня 9,2: «… τί μοι δοῦναι θέλετε; κἀγὼ Χριστὸν ἡμῖν τὸν ζητούμενον τοῖς θέλουσι παραδώσω …». Пор. Мт. 26,15: «τί θέλετέ μοι δοῦναι, κἀγὼ ὑμῖν παραδώσω αὐτόν» – «Що хочете мені дати, і я вам його видам?».

[356] Трип.В.Ср. пісня 9,2: «… οἰκειότητα Χριστοῦ Ἰούδας ἀντωσάμενος χρυσοῦ …». MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 960. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 323. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, pp. 115-116.

[357] Св. Іван Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда 1,2: «… οὐ γὰρ μετακληθεὶς ὑπὸ τῶν ἀρχιερέων, οὐκ ἀναγκασθεὶς οὐδὲ βιασθεὶς, ἀλλ’ αὐτὸς ἀφ’ ἑαυτοῦ καὶ οἴκοθεν ἔτεκε τὸν δόλον, καὶ τὴν γνώμην ἐξήγαγε ταύτην, οὐδένα ἔχων σύμβουλον τῆς πονηρίας ταύτης». Ioannes Chrysostomus, De proditione Judae, Homilia I,2 / PG 49, 375. Пор. Св. Іоан Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда перша, 2, в: Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого, том 2, книга 1. Київ 2009. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы о предательстве Иуды, беседа 1,2, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе : Т. 2, книга 1. Санкт-Петербург 1896, стор. 410-411.

[358] Преп. Максим Ісповідник, Различные богословские и домостроительные главы, и О добродетели и пороке», Сотница 1, 43: «… ἀγωνισώμεθα μὴ προδοῦναι τοῖς πάθεσι τὸν Λόγον, κατὰ τὸν Ἰούδαν· … προδοσία δέ, ἡ κατ’ ἐνέργειαν ἐμπρόθετος ἁμαρτία, καὶ ἡ πρὸς τὴν ἁμαρτίαν ὁρμή». Maximus Confessor, Diversa capita ad theologiam et oeconomiam spectantia, 43 / PG 90, 1193. Пор. Старец Иосиф Ватопедский, Ватопедские оглашения. Беседы о монашеской жизни. М. 2004, виноска 30. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 324.

[359] Трип.В.Ср. пісня 9,3: «Ὤ πηρωτικῆς φιλαργυρίας, ἄσπονδε! λήθης ὅθεν ἔτυχες, ὅτι ψυχῆς οὐδ’ ὃς ἰσοστάσιος κόσμος, ὡς ἐδιδάχθης …». Пор. Мк. 8,36-37: «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу?»; Мт. 16,26: «Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?» Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. II, pp. 509, 478. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 323. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, pp. 116-117.

[360] Св. Іван Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда 1,3: «Ὢ τῆς ἀπονοίας! μᾶλλον δὲ, ὢ τῆς φιλαργυρίας! πάντα γὰρ ἐκείνη ἔτεκε τὰ κακά· ἐκείνης αὐτὸς ἐπιθυμήσας, προὔδωκε τὸν διδάσκαλον. Τοιοῦτον γάρ ἐστιν ἡ πονηρὰ ῥίζα ἐκείνη, δαίμονος χαλεπώτερον τὰς ἀλούσας ἐκβακχεύει ψυχὰς, καὶ ποιεῖ πάντας ἀγνοεῖν, καὶ ἑαυτὸν καὶ τοὺς πλησίον καὶ τοὺς τῆς φύσεως νόμους, καὶ αὐτῶν ἐκβάλλει τῶν φρενῶν καὶ παραπλῆγας ἐργάζεται. Ὅρα γὰρ πόσα ἐξέβαλεν ἐκ τῆς τοῦ Ἰούδα ψυχῆς· τὴν ὁμιλίαν, τὴν συνήθειαν, τὴν κοινωνίαν τὴν ἐν τραπέζῃ, τὰ θαύματα, τὴν διδασκαλίαν, τὴν παραίνεσιν, τὴν νουθεσίαν· ταῦτα πάντα εἰς λήθην ἐνέβαλεν ἡ φιλαργυρία τότε». Ioannes Chrysostomus, De proditione Judae, Homilia I,3 / PG 49, 376. Пор. Св. Іоан Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда перша, 3, в: Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого, том 2, книга 1. Київ 2009. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы о предательстве Иуды, беседа 1,3, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе : Т. 2, книга 1. Санкт-Петербург 1896, стор. 412.

[361] Св. Іван Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда 2,3: « Ὢ τῆς μανίας, μᾶλλον δὲ τῆς φιλαργυρίας! Πάντα γὰρ ταῦτα τὰ κακὰ ἡ φιλαργυρία πεποίηκεν, ἡ ῥίζα τῶν κακῶν, ἥτις τὰς ψυχὰς ἡμῶν σκοτοῖ καὶ αὐτοὺς τοὺς τῆς φύσεως νόμους, καὶ αὐτῶν ἡμᾶς ἐκβάλλει τῶν φρενῶν, καὶ οὐκ ἀφίησιν οὔτε φιλίας οὔτε συγγενείας οὔτε ἄλλου τινὸς μεμνῆσθαι· ἀλλὰ καθάπαξ πηρώσασα ἡμῶν τὰ ὄμματα τῆς διανοίας, οὕτως ἐν σκότει ποιεῖ βαδίζειν. Καὶ ἵνα μάθῃς τοῦτο σαφῶς, ὅρα τότε πόσα ἐξέβαλεν ἐκ τῆς τοῦ Ἰούδα ψυχῆς. Αὕτη ἐπεισελθοῦσα τὴν ὁμιλίαν, τὴν συνήθειαν, τὴν κοινωνίαν, τὴν θαυμαστὴν διδασκαλίαν, πάντα ταῦτα εἰς λήθην ἐνέβαλεν ἡ φιλαργυρία». Ioannes Chrysostomus, De proditione Judae, Homilia II,3 / PG 49, 386. Пор. Св. Іоан Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда друга, 3, в: Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого, том 2, книга 1. Київ 2009. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы о предательстве Иуды, беседа 2,3, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе : Т. 2, книга 1. Санкт-Петербург 1896, стор. 424.

[362] Трип.В.Ср. пісня 9,3: «… λήθης ὅθεν ἔτυχες, ὅτι ψυχῆς οὐδ’ ὃς ἰσοστάσιος κόσμος, ὡς ἐδιδάχθης …».

[363] Св. Іван Золотоустий, Проповідь на слова апостола «бо мусять бути у вас єресі, щоб виявилися випробувані між вами» (1 Кор. 11,19): «ὁ δὲ Ἰούδας, ἐπειδὴ ἠμελημένος καὶ ῥᾴθυμος ἦν, οὐδὲν παρὰ τῆς τοῦ Χριστοῦ συνουσίας ἐκέρδανεν, ἀλλ’ ἔμεινεν ὢν προδότης μετὰ τὰς πολλὰς παραινέσεις ἐκείνας καὶ συμβουλάς …». Ioannes Chrysostomus, In dictum Pauli: Oportet haereses esse, 2 / PG 51,254. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Гомилия на слова апостола: «Ибо надлежит быть и разномыслиям между вами, дабы открылись между вами искусные» (1Кор.11:19) [На слова апостола: «Подобает бо и ересем в вас быти, да искуснии явлени бывают в вас» (1Кор.11:19)], 2, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе, том 3, книга 2, Санкт-Петербург 1897, стор. 256-267. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 315.

[364] Св. Іван Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда 2,2: «… οὗτος δὲ μετὰ μυρία θαύματα καὶ σημεῖα, μετὰ τὴν τοσαύτην διδασκαλίαν, μετὰ τὴν ἄφατον συγκατάβασιν, εἰς αὐτὸν τὸν πυθμένα τῶν ταρτάρων κατέπεσε». Ioannes Chrysostomus, De proditione Judae, Homilia II,2 / PG 49, 385. Пор. Св. Іоан Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда друга, 2, в: Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого, том 2, книга 1. Київ 2009. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы о предательстве Иуды, беседа 2,2, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе : Т. 2, книга 1. Санкт-Петербург 1896, стор. 422.

[365] Трип.В.Ср. пісня 9,3: « … ἀπογνώσει γὰρ σαυτὸν ἐβρόχισας ἀνάψας, προδότα …».

[366] Св. Іван Золотоустий, Бесіда про жінку ханаанянку, виголошена після повернення святителя із заслання, 2: «Οὐκ ἔστιν οὐδεμία κακία μετανοίᾳ μὴ λυομένη». Ioannes Chrysostomus [Dub.], De Chananaea, 2 / PG 52, 451. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседа о жене хананейской, сказанная по возвращении святителя из ссылки, 2, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Том 3, Книга 2. Санкт-Петербург 1897, стор. 464. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 324. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 117.

[367] «Ἐγὼ δὲ νομίζω, ὅτι καὶ Ἰούδας ὁ Ἰσκαριώτης, εἰ μὴ ταχέως αὐτὸς ἑαυτοῦ ἐγένετο δήμιος ἀσύγγνωστον κρίνας τὴν ἁμαρτίαν, προσπεσὼν δὲ τὸν ἔλεον ᾔτησεν, οὐκ ἂν τῶν οἰκτιρμῶν τῶν πάσης ὑπερχεομένων τῆς οἰκουμένης ἠστόχησεν». Asterius of Amasea, Homilies I-XIV (ed. Datema C.), Homily XIII,6,1, p. 186. Пор. Св. Астерий Амасийский, Увещание к покаянию, переклад: М.Д. Муретов // Богословский вестник. 1893. Т. 1. № 1, стор. 1-17. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 324.

[368] Трип.В.Ср. ірмос 3: Τῆς πίστεως ἐν πέτρᾳ με στερεώσας ἐπλάτυνας τὸ στόμα μου ἐπ’ ἐχθρούς μου· εὐφράνθη δὲ τὸ πνεῦμά μου ἐν τῷ ψάλλειν· οὐκ ἔστιν ἅγιος ὡς ὁ θεὸς ἡμῶν, καὶ οὐκ ἔστι δίκαιος πλήν σου, κύριε.

[369] 1 Сам. 2,1-2: “Ἐστερεώθη ἡ καρδία μου ἐν κυρίῳ, ὑψώθη κέρας μου ἐν θεῷ μου· ἐπλατύνθη ἐπὶ ἐχθροὺς τὸ στόμα μου, εὐφράνθην ἐν σωτηρίᾳ σου. ὅτι οὐκ ἔστιν ἅγιος ὡς κύριος, καὶ οὐκ ἔστιν δίκαιος ὡς ὁ θεὸς ἡμῶν· οὐκ ἔστιν ἅγιος πλὴν σοῦ”. Septuaginta (Rahlfs), vol. I, p. 504. Cfr. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta (ed. Brunello A.), vol. I. Città di Castello 1962, p. 304. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 310. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 100.

[370] Трип.В.Ср. ірмос 3: «Τῆς πίστεως ἐν πέτρᾳ με στερεώσας … εὐφράνθη δὲ τὸ πνεῦμά μου ἐν τῷ ψάλλειν …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 310.

[371] Йдеться, головно, про арабізацію адміністрації, в результаті якої араби-мусульмани обіймали вищі адміністративні посади. Petrynko, pp. 68, 69-70.

[372] Трип.В.Ср. ірмос 3: «… ἐπλάτυνας τὸ στόμα μου ἐπ’ ἐχθρούς μου …».

[373] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 310. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 101.

[374] Cfr. Die Schriften des Johannes von Damaskos IV (ed. Kotter B.). Berlin – New York 1981. Liber de haeresibus, Haeresis 100, pp. 60-67; Disputatio Christiani et Saraceni, pp. 427-438. Jean Damascène, Écrits sur l’Islam (ed. Le Coz R.) / SCh 383 (1992), pp. 210-227. Giovanni Damasceno, Centesima eresia: l’Islam (ed. Rizzi G.). Milano 1997, pp. 33-50.

[375] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 310-311.

[376] Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 62.

[377] 1 Сам. 2,2 за масоретським текстом: « car il n’est personne sinon toi, et il n’est de roc comme notre Dieu ». La Bible d’Alexandrie. Premier livre des Règnes (ed. Grillet B., Lestienne M.). Paris 1997, p. 140. Пор. La Bibbia. Nuova versione CEI, p. 334: «non c’è roccia come il nostro Dio».

[378] Трип.В.Ср. ірмос 3: «… καὶ οὐκ ἔστι δίκαιος πλήν σου, κύριε».

[379] Трип.В.Ср. пісня 3,1-2: « … καὶ οὐκ ἔστιν ἅγιος πλήν σου, κύριε».

[380] Трип.В.Ср. пісня 3,1-2: « … σὺ εἶ θεὸς ἡμῶν …».

[381] Трип.В.Ср. пісня 3,1-2: « … σὺ εἶ θεὸς ἡμῶν καὶ οὐκ ἔστιν ἅγιος πλήν σου, κύριε».

[382] Трип.В.Ср. пісня 3,2: « … Χριστὸν, ᾧ ψάλλομεν· σὺ εἶ θεὸς ἡμῶν καὶ οὐκ ἔστιν ἅγιος πλήν σου, κύριε». Так само і в пісні 3,1: «… Христе, Якому співаємо: «Ти єси Бог наш, і нема святого понад Тебе, Господи!» – «… Χριστὲ, ᾧ κράζομεν· σὺ εἶ θεὸς ἡμῶν καὶ οὐκ ἔστιν ἅγιος πλήν σου, κύριε».

[383] Дан. 3,19: «τότε Ναβουχοδονοσορ … ἐπέταξε καῆναι τὴν κάμινον ἑπταπλασίως παρ᾽ ὃ ἔδει αὐτὴν καῆναι». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 884. Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), ff. 70^v-71^r. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 313. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 108.

[384] Трип.В.Ср. ірмос 8: Ῥῆμα τυράννου ἐπεὶ ὑπερίσχυσεν, ἑπταπλασίως κάμινος ἐξεκαύθη ποτὲ, ἐν ᾗ παῖδες οὐκ ἐφλέχθησαν, βασιλέως πατήσαντες δόγμα, ἀλλ’ ἐβόων· πάντα τὰ ἔργα κυρίου τὸν κύριον ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας.

[385] Трип.В.Ср. ірмос 9: Ψυχαῖς καθαραῖς καὶ ἀρρυπάντοις χείλεσι δεῦτε μεγαλύνωμεν τὴν ἀκηλίδωτον, καὶ ὑπέραγνον μητέρα τοῦ Ἐμμανουὴλ, δι’ αὐτῆς τῷ ἐξ αὐτῆς προσφέροντες πρεσβείαν τεχθέντι· φεῖσαι τῶν ψυχῶν ἡμῶν, Χριστὲ ὁ θεὸς, καὶ σῶσον ἡμᾶς.

[386] Cfr. Amato, Gesù il Signore, pp. 69-70.

[387] González, Mariologia, pp. 151, 208.

[388] Св. Кирило Олександрійський (авторство під сумнівом), Про Пресвяту Тройцю, 14: «Μεμένηκε γὰρ αὕτη παρθένος καὶ μετὰ τόκον, ὥσπερ ἦν καὶ πρὸ τόκου καὶ πρὸ συλλήψεως, ἡ καὶ διὰ βίου παντὸς ἀειπάρθενος ἄχραντός τε καὶ ἀκηλίδωτος». “Lei è rimasta Vergine anche dopo il parto, come era anche prima del parto e prima della concezione, e anche durante tutta la vita Lei è sempre Vergine incontaminata ed immacolata (ἀκηλίδωτος)”. Cyrillus Alexandrinus (dubia), De Sacrosancta Trinitate, 14 / PG 77, 1152A. Geerard M. Clavis Patrum graecorum, vol. III, n. 5432. Brepols, Turnhout 1979, p. 56. Lampe, Patristic Greek Lexicon, p. 62.

[389] «Revera quidem tu et mater tua soli estis, qui omni ex parte omnino pulchri estis; non enim in te, Domine, labes est, nec ulla in matre tua macula». S.Efrem Syri, Carmina Nisibena (ed. Bickell G.), XXVII. Lipsia 1866, pp. 122-123. “Tu solo e tua madre siete belli sotto tutti i punti di vista; in te non c’è peccato alcuno e nessuna macchia in tua madre”. González, Mariologia, p. 159.

[390] Євсевій Олександрійський, Проповіді, 21,23: «… πρεσβείαις τῆς ἀχραντου Δεσποίνης ἡμῶν Θεοτόκον καὶ ἀειπαρθένου Μαρίας, τῶν φωτοειδῶν ἀγγέλων καὶ πάντων τῶν ἁγίων». “… per l’intercessione della immacolata Sovrana nostra la Madre-di-Dio e sempre Vergine Maria, dei luminosi angeli e dei tutti i santi”. Eusebius Alexandrinus, Sermones, XXI,23 / PG 86A, 452 BC. Lampe, Patristic Greek Lexicon, p. 1128. Voicu S.J. Eusebio di Alessandria, (pseudo) / NDPAC 1, 1843-1844.

[391] Трип.В.Ср. ірмос 9: «Ψυχαῖς καθαραῖς καὶ ἀρρυπάντοις χείλεσι …». Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 318.

[392] Pseudo-Macario, Spirito e fuoco. Omelie spirituali (Collezione II) (ed. Cremaschi L.), 3,3. Magnano 1995, pp. 76-77: «Εἰσὶ δέ τινες τοῦτο λέγοντες ὅτι ὁ κύριος μόνους φανεροὺς καρποὺς ἀπαιτεῖ παρὰ τῶν ἀνθρώπων, τὰ δὲ κρυπτὰ ὁ θεὸς κατορθοῖ. οὐχ οὕτως δέ εἰσι τὰ πράγματα, ἀλλ’ ὥσπερ εἰς τὸν ἔξω ἄνθρωπον ἀσφαλίζεται, οὕτως ὀφείλει καὶ ἐν τοῖς λογισμοῖς ποιεῖν ἀγῶνα καὶ πόλεμον. ἀπαιτεῖ σε γὰρ ὁ κύριος, ἵνα ὀργισθῇς σεαυτῷ καὶ μάχην ποιήσῃς μετὰ τοῦ νοός σου, μήτε συμφωνήσῃς μήτε συνηδυνθῇς τοῖς λογισμοῖς τῆς κακίας». Die 50 geistlichen Homilien des Makarios (ed. Dörries H., Klostermann E., Kroeger M.), 3,3 / PTS 4 (1964), pp. 22-23. Пор. Преп. Макарий Великий, Духовные беседы (1–50), беседа 3,3, в: Преподобного отца нашего Макария Египетского духовные беседы, послание и слова, с присовокуплением сведений о жизни его и писаниях. М. 1880. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 318.

[393] Св. Григорій Богослова, Слово 20, 4: «Καὶ διὰ τοῦτο καθαρτέον ἑαυτὸν πρῶτον, εἶτα τῷ καθαρῷ προσομιλητέον». Grégoire de Nazianze, Discours 20-23 (ed. Mossay J., Lafontaine G.), 20,4 / SCh 270 (1980), p. 62. Пор. Gregorio di Nazianzo, Tutte le Orazioni, 20,4, p. 497. Пор. Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський, Слова, 20,4. Київ 2010. Пор. Свт. Григорий Богослов, архиеп. Константинопольский. Творения в 2 томах. Том 1. Слово 20,4. М. 2007. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 319.

[394] Св. Максим Ісповідник, Глави про любов, 1,50: «Τὸ τηνικαῦτα ὁ νοῦς τῆς πρὸς Θεὸν παρρησίας ἐκπίπτει, ὁπηνίκα πονηροῖς ἢ ῥυπαροῖς λογισμοῖς συνόμιλος γένηται». Пор. Massimo Confessore, Capitoli sulla carità (ed. Ceresa-Gastaldo A.), 1,50. Roma 1963, pp. 66-67. Пор. Преп. Максим Исповедник, Главы о любви, Первая сотница, 50, в: Творения преподобного Максима Исповедника (пер. А. Сидоров). Кн. 1: Богословские и аскетические трактаты. М. 1993. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 318.

[395] Трип.В.Ср.: Christ, Paranikas, Anthologia, стор. 189-90. Пор. Anthologhion, vol. 2, стор. 986-989.

[396] Кан.В.Чт. Christ, Paranikas, Anthologia, pp. 190-193. Anthologhion, vol. 2, pp. 1005-1011. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 960.

[397] Кан.В.Чт. пісня 1,2: «… τὴν ψυχοτρόφον ἑτοιμάζει τράπεζαν, ἀμβροσίας δὲ ἡ ὄντως σοφία θεοῦ κιρνᾷ κρατῆρα πιστοῖς …». Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), ff. 73^v-74^v. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 326-327. Forestell, Proverbi / GCB, p. 640. Gilbert M. Sapienza / NDTB, pp. 1438-1439. McCreesh Th.P. Proverbi / NGCB, pp. 596-597.

[398] Кан.В.Чт. пісня 1,1: Ἡ πανταιτία καὶ παρεκτικὴ ζωῆς, ἡ ἄπειρος σοφία τοῦ θεοῦ ᾠκοδόμησε τὸν οἶκον ἑαυτῆς ἁγνῆς ἐξ ἀπειράνδρου μητρός· ναὸν γὰρ σωματικὸν περιθέμενος ἐνδόξως δεδόξασται Χριστὸς ὁ θεὸς ἡμῶν.

[399] Кан.В.Чт. пісня 1,1: «… ἡ σοφία τοῦ θεοῦ ᾠκοδόμησε τὸν οἶκον ἑαυτῆς ἁγνῆς ἐξ ἀπειράνδρου μητρός· ναὸν γὰρ σωματικὸν περιθέμενος … Χριστὸς ὁ θεὸς ἡμῶν». Cfr. Vergés, Dalmau, Dio rivelato in Cristo, pp. 72, 96. Cfr. Forestell J.T. Proverbi / GCB, pp. 639-640. Cfr. Gilbert M. Sapienza / NDTB, pp. 1440-1441. Cfr. Amato, Gesù il Signore, pp. 88-89.

[400] Св. Григорій Нісський, Проти Євномія, 3,1: «φαμὲν τοίνυν ὅτι ἐν μὲν τοῖς πρὸ τούτου λόγοις εἰπὼν τὴν σοφίαν ἑαυτῇ ᾠκοδομηκέναι τὸν οἶκον τὴν τῆς σαρκὸς τοῦ κυρίου κατασκευὴν διὰ τοῦ λόγου αἰνίσσεται· οὐ γὰρ ἐν ἀλλοτρίῳ οἰκοδομήματι ἡ ἀληθινὴ σοφία κατῴκησεν, ἀλλ’ ἑαυτῇ τὸ οἰκητήριον ἐκ τοῦ παρθενικοῦ σώματος ἐδομήσατο. ἐνταῦθα δὲ τὸ ἑνωθὲν ἐξ ἀμφοτέρων τῷ λόγῳ προτίθησι, τοῦ τε οἴκου λέγω καὶ τῆς σοφίας τῆς οἰκοδομησάσης τὸν οἶκον, τουτέστιν ἔκ τε τοῦ ἀνθρωπίνου καὶ ἐκ τῆς ἀνακραθείσης τῷ ἀνθρώπῳ θεότητος …». Gregorii Nysseni opera (ed. Jaeger W.), vol. II: Contra Eunomium libri, III, Tom I, 44-45. Leiden 1960, p. 19. Пор. Gregorio di Nissa, Teologia trinitaria (ed. Moreschini C.): Contro Eunomio, III,I, [10] 44-45. Milano 1994, p. 351. Пор. Святитель Григорий Нисский, Опровержение Евномия, книга треться, 2, в: Творения святого Григория Нисского. М. 1863. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 327.

[401] Ів.1,14: «ὁ λόγος σὰρξ ἐγένετο καὶ ἐσκήνωσεν ἐν ἡμῖν». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 247.

[402] Кан.В.Чт. пісня 1,1: «… ἡ σοφία τοῦ θεοῦ ᾠκοδόμησε τὸν οἶκον … ναὸν γὰρ σωματικὸν περιθέμενος …».

[403] Ів.2,21: «ἔλεγεν περὶ τοῦ ναοῦ τοῦ σώματος αὐτοῦ». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 252. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 327.

[404] Кан.В.Чт. пісня 1,1: «… ἡ σοφία τοῦ θεοῦ ᾠκοδόμησε τὸν οἶκον ἑαυτῆς ἁγνῆς ἐξ ἀπειράνδρου μητρός …».

[405] Св. Роман Сладкопівець, Кондак на Різдво Христове (2): «Κατανόησον τὰ θαυμάσια, ἰδὲ τὴν ἀπείρανδρον διὰ τοῦ γεννήματος ἰωμένην τοῦ τραύματος». Romanos le Mélode, Hymnes (ed. Grosdidier de Matons J.), XI,4 / SCh 110 (1965), p. 92. Пор. Romano il Melode, Kontakia/1 (trad. Trombi U.), La natività, II,4/ CTP 197 (2007), p. 154: “guarda la vergine ignara d’uomo che col figlio suo guarisce la nostra ferita”. Термін «ἀπείρανδρος» зустрічається і в інших кондаках св. Романа: Hymnes (ed. Grosdidier de Matons J.), XII,9 (p. 126), XIII,6 (p. 142), XIII,16 (p. 148) / SCh 110 (1965). Lampe, Patristic Greek Lexicon, p. 179.

[406] Св. Софроній Єрусалимський, Проповідь на Благовіщення, 2,17: «Τί δὲ σταλεὶς ὁ μακαριστὸς ἄγγελος πρὸς τὴν Παρθένον φησὶ τὴν ἀπείρανδρον;». Sophronius Hierosolymitanus, Homilia in Annuntiationem, 2,17 / PG 87, 3236D. Пор. Sofronio di Gerusalemme, Le omelie (ed. Gallico A.), II,17 / CTP 92. Roma 1991, p. 87: “Che cosa dice il beatissimo angelo mandato alla Vergine che non conosce uomo?”. Пор. Святитель Софроний, патриарх Иерусалимский, Слово на праздник Благовещения Пресвятой Богородицы, 17, в: Проповеди святителя Софрония, Патриарха Иерусалимскаго (пер. Архим. Амвросий (Погодин)). Джорданвил 1988. Lampe,Patristic Greek Lexicon, p. 179.

[407] Символі поєднання: «… καὶ ἐξ αὐτῆς τῆς συλλήψεως ἑνῶσαι ἑαυτῷ τὸν ἐξ αὐτῆς ληφθέντα ναόν». Formula di unione del 433. Simonetti, Il Cristo, II, pp. 386-387.

[408] Кан.В.Чт. пісня 1,2: Μυσταγωγοῦσα φίλους ἑαυτῆς τὴν ψυχοτρόφον ἑτοιμάζει τράπεζαν, ἀμβροσίας δὲ ἡ ὄντως σοφία θεοῦ κιρνᾷ κρατῆρα πιστοῖς· προσέλθωμεν εὐσεβῶς καὶ βοήσωμεν· ἐνδόξως δεδόξασται Χριστὸς ὁ θεὸς ἡμῶν.

[409] Климент Олександрійський, Стромати, 5, 73,4: «Ἀτὰρ εἰκότως πόρρωθεν ὁρᾶται τῷ Ἀβραὰμ διὰ τὸ ἐν γενέσει εἶναι, καὶ δι’ ἀγγέλου προσεχῶς μυσταγωγεῖται». Clément d’Alexandrie, Stromate V. (ed. Le Boulluec A., Voulet P.), XI 73,4 / SCh 278 (1981), p. 146. Пор. Климент Александрийский, Строматы (пер. Е.В. Афонасин), том 2, книга пятая, XI 73,4. Санкт-Петербург 2003. Пор. Clemente di Alessandria, Gli Stromati, V/11 73,4, p. 554. Montanari, Vocabolario della lingua greca, p. 1313. Cfr. Lampe, Patristic Greek Lexicon, p. 890.

[410] Св. Кирило Олександрійський, Коментарі на Євангеліє від Луки, глава 20,2: «Ὁ νόμος, φησὶν, ὁ διὰ Μωϋσέως μόνους ἐκέλευσε τῶν ἱερῶν ἅπτεσθαι σπουδασμάτων, τοὺς ἐξ αἵματος Λευΐ· αὐτοὶ διατάττουσι τὰ ἐν τῷ θείῳ ναῷ, αὐτοῖς δέδοται τὸ μυσταγωγεῖν, καὶ ἡ τῶν ἱερῶν περιβόλων ἐξουσία». S. Cyrilli Alexandrini Archiep., Commentarii in Lucam (in catenis) / PG 72, 881D, 884A. Пор. Свт. Кирилл Александрийский, Комментарии на Евангелие от Луки, 20,2 на https://ekzeget.ru/bible/evangelie-ot-luki/glava-20/tolkovatel-kirill-aleksandrijskij-svatitel/ Montanari, Vocabolario della lingua greca, p. 1313. Cfr. Lampe,Patristic Greek Lexicon, p. 890.

[411] Кан.В.Чт. пісня 1,2: «Μυσταγωγοῦσα φίλους ἑαυτῆς τὴν ψυχοτρόφον ἑτοιμάζει τράπεζαν, ἀμβροσίας δὲ ἡ ὄντως σοφία θεοῦ κιρνᾷ κρατῆρα πιστοῖς …». Прип. 9,2: «Мудрість … забила свої жертви, вина свого налила і стіл свій теж приготувала» – «ἡ σοφία … ἔσφαξεν τὰ ἑαυτῆς θύματα, ἐκέρασεν εἰς κρατῆρα τὸν ἑαυτῆς οἶνον καὶ ἡτοιμάσατο τὴν ἑαυτῆς τράπεζαν». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 197. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. II, p. 13.

[412] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 328. Vawter B. Il vangelo secondo Giovanni / GCB, p. 1398.

[413] Кан.В.Чт. пісня 1,2: «… τὴν ψυχοτρόφον ἑτοιμάζει τράπεζαν … ἡ ὄντως σοφία θεοῦ …».

[414] Св. Василій Великий, На начало книги Приповідок, бесіда 12: «Εἶτα τὸ κοινωφελὲς αὐτῆς ἐνδεικνύμενος, καὶ ὅτι πᾶσιν ὁμοίως ἀνεῖται τὸ ἀπ’ αὐτῆς ὠφέλιμον· … Κρατῆρα δὲ λέγει τὴν κοινὴν καὶ πάνδημον τῶν ἀγαθῶν μετουσίαν». Basilius Caesariensis, Homilia XII: In principium Proverbiorum, 4 / PG 31, 392D-393A. Пор. Святитель Василий Великий, Беседы, Беседа 12. На начало книги Притчей, в: Свт. Василий Великий, архиеп. Кесарии Каппадокийской, Творения, Т. 1: Догматико-полемические творения; Экзегетические сочинения; Беседы. М. 2008. Biblia Patristica, vol. 5 (ed. Allenbach J., ecc.). Paris 1991, p. 235.

[415] Кан.В.Чт. пісня 1,3: Ἀκουτισθῶμεν, πάντες οἱ πιστοὶ, συγκαλουμένης ὑψηλῷ κηρύγματι, τῆς ἀκτίστου καὶ ἐμφύτου σοφίας θεοῦ· βοᾷ γὰρ· Γεύσασθε, καὶ γνόντες, ὅτι χρηστὸς ἐγὼ, κράξατε· ἐνδόξως δεδόξασται Χριστὸς ὁ θεὸς ἡμῶν. Прип.9,3.5: «ἀπέστειλεν τοὺς ἑαυτῆς δούλους συγκαλούσα μετὰ ὑψηλοῦ κηρύγματος ἐπὶ κρατῆρα λέγουσα … ἔλθατε φάγετε τῶν ἐμῶν ἄρτων καὶ πίετε οἶνον ὃν ἐκέρασα ὑμῖν». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 197. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. II, p. 13.

[416] Кан.В.Чт. пісня 1,3: «Ἀκουτισθῶμεν, πάντες οἱ πιστοὶ, συγκαλουμένης ὑψηλῷ κηρύγματι, τῆς ἀκτίστου καὶ ἐμφύτου σοφίας θεοῦ …».

[417] Св. Кирило Єрусалимський, П’яте тайноводче повчання, 20: «Μετὰ ταῦτα ἀκούετε τοῦ ψάλλοντος μετὰ μέλους θείου προτρεπρομένου ὑμᾶς εἰς τὴν κοινωνίαν τῶν ἁγίων μυστηρίων καὶ λέγοντος· Γεύσασθε καὶ ἴδετε, ὅτι χρηστὸς ὁ Κύριος». Cyrille de Jérusalem, Catéchèses Mystagogiques (ed. Piédagnel A., Paris P.), V,20 / SCh 126 (1966), pp. 168, 170. Пор. Св. Кирило Єрусалимський, П’яте тайноводче повчання в: Святитель Кирил Єрусалимський, Повне зібрання творінь. Київ 2012. Пор. Святитель Кирилл Иерусалимский, Тайноводственное поучение пятое, 20, в: Святитель Кирилл, архиепископ Иерусалимский, Поучения огласительные и тайноводственные. М. 2010. Пор. Cirillo e Giovanni di Gerusalemme, Le Catechesi ai Misteri (ed. Quacquarelli A.), Catechesi V mistagogica, 20 / CTP 8 (1990), p. 88. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 329. Taft R.F. The Precommunion Rites / OCA 261 (2000), p. 276.

[418] Кан.В.Чт. пісня 1,3: «Γεύσασθε, καὶ γνόντες, ὅτι χρηστὸς ἐγὼ …».

[419] Cfr. Vergés, Dalmau, Dio rivelato in Cristo, p. 72. Cfr. Forestell J.T. Proverbi / GCB, pp. 639-640. Cfr. Gilbert M. Sapienza / NDTB, p. 1438.

[420] Forestell J.T. Proverbi / GCB, p. 639. Cfr. Simonetti M. Cristologia / NDPAC 1, 1288.

[421] Пор. Нікейський Символ – Il simbolo niceno. Simonetti, Il Cristo, II, p. 100.

[422] Св. Василій Великий, Проти Євномія, 2: «Τέως γε μὴν μηδὲ ἐκεῖνο ἀπαρασήμαντον καταλίπωμεν ὅτι ἄλλοι τῶν ἑρμηνέων, οἱ καιριώτερον τῆς σημασίας τῶν Ἑβραϊκῶν καθικόμενοι, ἐκτήσατό με ἀντὶ τοῦ ἔκτισεν ἐκδεδώκασιν. Ὅπερ μέγιστον αὐτοῖς ἐμπόδιον ἔσται πρὸς τὴν βλασφημίαν τοῦ κτίσματος». Basile de Césarée, Contre Eunome. Tome II (ed. Sesboüé B.), 2,20 / SCh 305 (1983), p. 84. Forestell J.T. Proverbi / GCB, p. 639. Пор. Святитель Василий Великий, Опровержение на защитительную речь злочестивого Евномия, книга 2, в: Свт. Василий Великий, архиеп. Кесарии Каппадокийской, Творения, Том 1: Догматико-полемические творения; Экзегетические сочинения; Беседы. М. 2008.

[423] Св. Григорій Нісський, Проти Євномія, книга 1, 23: «… οὔτε τοῦ ῥητοῦ τὴν διάνοιαν ἐκ τῆς τῶν Ἑβραίων γραφῆς εἰς τοῦτο τὸ σημαινόμενον φέρουσαν ἐπιδεῖξαι δυνήσονται, τῶν λοιπῶν ἑρμηνέων τὸ Ἐκτήσατο καὶ Κατέστησεν ἀντὶ τοῦ Ἔκτισεν ἐκδεδωκότων …». Gregorii Nysseni opera (ed. Jaeger W.), vol. I: Contra Eunomium libri, I,1,299. Leiden 1960, pp. 114-115. Пор. Святитель Григорий Нисский, Опровержение Евномия, книга первая, 23, в: Творения святого Григория Нисского, Часть 5: Послания. Опровержение Евномия. М. 1863, стор. 120. Пор. Gregorio di Nissa, Teologia trinitaria (ed. Morschini C.): Contro Eunomio, I,I, [40] 299, p. 63. Forestell J.T. Proverbi / GCB, p. 639.

[424] Кан.В.Чт. пісня 1,3: «Ἀκουτισθῶμεν, πάντες οἱ πιστοὶ … τῆς ἀκτίστου καὶ ἐμφύτου σοφίας θεοῦ …».

[425] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 330-331.

[426] Кан.В.Чт. пісня 3: Κύριος ὢν πάντων καὶ κτίστης θεὸς τὸ κτιστὸν ὁ ἀπαθὴς πτωχεύσας σεαυτῷ ἥνωσας· καὶ τὸ πάσχα οἷς ἔμελλες θανεῖν αὐτὸς ὢν σεαυτὸν προετίθης, φάγετε, βοῶν, τὸ σῶμά μου καὶ πίστει στερεωθήσεσθε.

Ῥύσιον παντὸς τοῦ βροτείου γένους τὸ οἰκεῖον, ἀγαθὲ, τοὺς σοὺς μαθητὰς ἐπότισας εὐφροσύνης ποτήριον πλήσας· αὐτὸς γὰρ σεαυτὸν ἱερούργεις, πίετε, βοῶν, τὸ αἷμά μου καὶ πίστει στερεωθήσεσθε.

Ἄφρων ἀνὴρ, ὃς ἐν ὑμῖν προδότης, τοῖς οἰκείοις μαθηταῖς προέφης ὁ ἀνεξίκακος, οὐ μὴ γνώσεται ταῦτα, καὶ οὗτος ἀσύνετος ὢν οὐ μὴ συνήσει· ὅμως ἐν ἐμοὶ μείνατε καὶ πίστει στερεωθήσεσθε.

[427] Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 332-333.

[428] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 330. Cfr. Petrynko, pp. 68, 69-70.

[429] Кан.В.Чт. ірмос 3: «Κύριος ὢν πάντων καὶ κτίστης θεὸς τὸ κτιστὸν ὁ ἀπαθὴς πτωχεύσας σεαυτῷ ἥνωσας …».

[430] O’Rourke J.J. La seconda lettera ai corinti / GCB, p. 1194.

[431] Кан.В.Чт. ірмос 3: Cfr. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), f. 75^r. Cfr. Amato, Gesù il Signore, p. 134.

[432] Кан.В.Чт. ірмос 3: «… τὸ πάσχα οἷς ἔμελλες θανεῖν αὐτὸς ὢν σεαυτὸν προετίθης …». 1 Кор. 5,7: Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 448.

[433] Fitzmyer J.A. Teologia paolina / GCB, p. 1882.

[434] Kugelman R. La prima lettera ai Corinti / GCB,p. 1163.

[435] Св. Мелітон Сардійський, Про Пасху, 65 (пер. М. Тимо), в: Ранні Отці Церкви. Антологія, Львів 2015, стор. 438: «πολλὰ μὲν οὖν καὶ ἕτερα ὑπὸ πολλῶν προφητῶν ἐκηρύχθη εἰς τὸ τοῦ πάσχα μυστήριον, ὅ ἐστιν Χριστός …». Melito of Sardis, On Pascha (ed. Hall S.G.), 65, p. 34. Пор. Cantalamessa, I più antichi testi pasquali: Melitone di Sardi, Sulla Pasqua, 65, p. 48.

[436] Св. Григорій Богослов, Богословські поеми, 9 Про завіти та про пришестя Христове, 80: «Καὶ γὰρ ἐμὸν, τὸ Χριστὸς ἐμὸς Θεὸς ἐξεκένωσε | Ῥύσιον ἀρχεγόνων ποθέων, κόσμοιό τ’ ἄποινον». Gregorius Theologus, Carmina dogmatica, IX. De Testamentis et Adventu Christi / PG 37, 463. Пор. Святитель Григорій Богослов, Вірші богословські. Вірші історичні. Епітафії. Надписання. Частина І. Вірші богословські. Розділ І. Вірші догматичні. 9. Про завіти й про пришестя Христове, 80, Київ 2011. Пор. Святитель Григорий Богослов, Стихотворения богословские. Раздел I. Стихотворения догматические, 9. О заветах и о пришествии Христовом, 80, в: Свт. Григорий Богослов, архиеп. Константинопольский, Творения, Том 2: Стихотворения. Письма. Завещание. Книга 1: Стихотворения богословские. М. 2007. Пор. Gregorio Nazianzeno, I cinque discorsi teologici. Appendici: Lettere teologiche. Il mistero cristiano – Poesie (Carmina Arcana) (ed. Moreschini C.): IX. I Testamenti e l’Avvento di Cristo / CTP 58 (2006³), p. 255: «E infatti è mio quel sangue che versò Cristo, il mio Dio, un sangue che purifica dalle antiche malattie e costituisce il riscatto del mondo». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 331.

[437] Кан.В.Чт. пісня 3,1: «Ῥύσιον παντὸς τοῦ βροτείου γένους τὸ οἰκεῖον, ἀγαθὲ, τοὺς σοὺς μαθητὰς ἐπότισας εὐφροσύνης ποτήριον πλήσας …».

[438] Кан.В.Чт. пісня 3,1: «… αὐτὸς γὰρ σεαυτὸν ἱερούργεις …».

[439] Bourke M.M. L’Epistola agli Ebrei / GCB, pp. 1335, 1341.

[440] Четверта пісня Страждаючого Слуги: Іс. 52,13 – 53,12. Bourke M.M. L’Epistola agli Ebrei / GCB, p. 1341.

[441] Божественна Літургія св. Івана Золотоустого, молитва на Херувимській пісні: «Σὺ γὰρ εἶ ὁ προσφέρων καὶ προσφερόμενος, καὶ προσδεχόμενος, καὶ διαδιδόμενος, Χριστὲ ὁ Θεὸς ἡμῶν …». Пор. La Divina Liturgia del nostro Padre S. Giovanni Crisostomo (ed. De Meester P.). Roma 1925, pp. 56-57.

[442] Пс.91,7: «ἀνὴρ ἄφρων οὐ γνώσεται, καὶ ἀσύνετος οὐ συνήσει ταῦτα». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 101.

[443] Кан.В.Чт. пісня 3,2: «Ἄφρων ἀνὴρ … προδότης … οὐ μὴ γνώσεται ταῦτα, καὶ οὗτος ἀσύνετος ὢν οὐ μὴ συνήσει …». Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), ff. 75^r-75^v. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 332.

[444] Кан.В.Чт. пісня 4,1-3: Ἐπὶ τὸ πάθος τὸ πᾶσι τοῖς ἐξ Ἀδὰμ πηγάσαν ἀπάθειαν, Χριστὲ, μολῶν τοῖς φίλοις σου εἶπας· μεθ’ ὑμῶν τοῦ πάσχα μετασχεῖν ἐπεθύμησα τούτου· τὸν μονογενῆ ἐπεί με ἱλασμὸν ὁ πατὴρ εἰς τὸν κόσμον ἀπέστειλε.

Μεταλαμβάνων κρατῆρος τοῖς μαθηταῖς ἐβόας, ἀθάνατε· γεννήματος ἀμπέλου δὲ πίομαι λοιπὸν οὐκέτι μεθ’ ὑμῶν βιοτεύων· τὸν μονογενῆ ἐπεί με ἱλασμὸν ὁ πατὴρ εἰς τὸν κόσμον ἀπέστειλε.

Πόμα καινὸν ὑπὲρ λόγον ἐγώ φημι ἐν τῇ βασιλείᾳ μου, Χριστὲ, τοῖς φίλοις, πίομαι, ὥστε γὰρ θεοῖς θεὸς ὑμῖν συνέσομαι, εἶπας· τὸν μονογενῆ καὶ γάρ με ἱλασμὸν ὁ πατὴρ εἰς τὸν κόσμον ἀπέστειλε.

[445] Кан.В.Чт. пісня 4,1: «… μεθ’ ὑμῶν τοῦ πάσχα μετασχεῖν ἐπεθύμησα τούτου …».

[446] Лк. 22,15: «ἐπιθυμίᾳ ἐπεθύμησα τοῦτο τὸ πάσχα φαγεῖν μεθ᾽ ὑμῶν πρὸ τοῦ με παθεῖν». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 232. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), ff. 75^v-76^r. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 334.

[447] Кан.В.Чт. пісня 4,2: «… γεννήματος ἀμπέλου δὲ πίομαι λοιπὸν οὐκέτι μεθ’ ὑμῶν βιοτεύων …». Мт. 26,29а: «λέγω δὲ ὑμῖν, οὐ μὴ πίω ἀπ᾽ ἄρτι ἐκ τούτου τοῦ γενήματος τῆς ἀμπέλου …». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 76. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), f. 76^r. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 335.

[448] Пс. 81,1: «ὁ θεὸς ἔστη ἐν συναγωγῇ θεῶν ἐν μέσῳ δὲ θεοὺς διακρίνει». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 89.

[449] Кан.В.Чт. пісня 4,3: «Πόμα καινὸν ὑπὲρ λόγον ἐγώ φημι ἐν τῇ βασιλείᾳ μου, Χριστὲ, τοῖς φίλοις, πίομαι, ὥστε γὰρ θεοῖς θεὸς ὑμῖν συνέσομαι, εἶπας …». Мт. 26,29б: «… ἕως τῆς ἡμέρας ἐκείνης ὅταν αὐτὸ πίνω μεθ᾽ ὑμῶν καινὸν ἐν τῇ βασιλείᾳ τοῦ πατρός μου». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 76. Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), ff. 76^r-76^v. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 335.

[450] 1 Ів. 4,9-10: «ἐν τούτῳ ἐφανερώθη ἡ ἀγάπη τοῦ θεοῦ ἐν ἡμῖν, ὅτι τὸν υἱὸν αὐτοῦ τὸν μονογενῆ ἀπέσταλκεν ὁ θεὸς εἰς τὸν κόσμον ἵνα ζήσωμεν δι᾽ αὐτοῦ. ἐν τούτῳ ἐστὶν ἡ ἀγάπη, οὐχ ὅτι ἡμεῖς ἠγαπήκαμεν τὸν θεὸν ἀλλ᾽ ὅτι αὐτὸς ἠγάπησεν ἡμᾶς καὶ ἀπέστειλεν τὸν υἱὸν αὐτοῦ ἱλασμὸν περὶ τῶν ἁμαρτιῶν ἡμῶν». Nestle-Alland, Greek–English New Testament, p. 622.

[451] Кан.В.Чт. ірмос 4: «Προκατιδὼν ὁ προφήτης τοῦ μυστηρίου σου τὸ ἀπόρρητον, Χριστὲ, προανεβόησεν· ἔθου κραταιὰν ἀγάπησιν ἰσχύος, πάτερ οἰκτίρμον· τὸν μονογενῆ υἱὸν γὰρ, ἀγαθὲ, ἱλασμὸν εἰς τὸν κόσμον ἀπέστειλας». Пор. Ав. 3. Пор. 1 Ів. 4,9-10.

[452] Кан.В.Чт. пісня 4,1-2: «… τὸν μονογενῆ ἐπεί με ἱλασμὸν ὁ πατὴρ εἰς τὸν κόσμον ἀπέστειλε». Кан.В.Чт. пісня 4,3: «… τὸν μονογενῆ καὶ γάρ με ἱλασμὸν ὁ πατὴρ εἰς τὸν κόσμον ἀπέστειλε».

[453] Vawter B. Le epistole giovannee / GCB, pp. 1362, 1357.

[454] Кан.В.Чт. пісня 4,1; 4,3. Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 301.

[455] Кан.В.Чт. пісня 4,1: «Ἐπὶ τὸ πάθος … μολῶν …».

[456] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 334.

[457] Кан.В.Чт. пісня 4,1: «… τὸ πάθος τὸ πᾶσι τοῖς ἐξ Ἀδὰμ πηγάσαν ἀπάθειαν …».

[458] Gregorii Nysseni Opera, vol. VII/2 (ed. Callahan J.F.): De beatitudinibus, Omelia VI. Leiden 1992, pp. 142,15-22, 143,4-13, 143,28-144,4, 144,9-13. Lilla S. Apatheia / NDPAC 1, 384-385.

[459] Ліствиця преподобного отця нашого Йоана ігумена Синайської гори, Слово 29,3. Львів 2016, стор. 234. «Ἀπαθὴς μὲν οὖν κυρίως καὶ ὑπάρχει καὶ γνωρίζεται, ὁ τὴν σάρκα μὲν ἄφθαρτον ποιήσας, τὸν δὲ νοῦν τῆς κτίσεως ἀνυψώσας, τὰς δὲ πάσας αἰσθήσεις τούτῳ ὑποτάξας· τῷ δὲ προσώπῳ Κυρίου τὴν ψυχὴν παραστήσας, ὑπὲρ τὴν ἑαυτῆς ἰσχὺν, πρὸς αὐτὸν ἀεὶ ἐπεκτεινομένης». S.Giovanni Climaco, Scala Paradisi, vol. IΙ. Gradino XXIX,194, p. 293. Пор. Giovanni Climaco, La Scala del Paradiso, Gradino XXIX,2, pp. 513-514. Lilla S. Apatheia / NDPAC 1, 385-386.

[460] Lampe, Patristic Greek Lexicon, p. 42.

[461] «Ἅγιος ὁ Θεός, ἅγιος ἰσχυρός, ἅγιος ἀθάνατος, ἐλέησον ἡμᾶς». Cfr. Die Schriften des Johannes von Damaskos, II (ed. Kotter B.): Expositio fidei, 54; III 3 10, pp. 129-131. Dell’Osso C. L’inno Trishagion: origini e dispute teologiche / SEA 108 (2008), pp. 835-846.

[462] Кан.В.Чт. пісня 4,3: «Πόμα καινὸν ὑπὲρ λόγον ἐγώ φημι ἐν τῇ βασιλείᾳ μου, Χριστὲ, τοῖς φίλοις, πίομαι, ὥστε γὰρ θεοῖς θεὸς ὑμῖν συνέσομαι, εἶπας …».

[463] Св. Григорій Богослов, Слово 40,6: «φῶς καὶ ἡ ἐκεῖθεν λαμπρότης τοῖς ἐνταῦθα κεκαθαρμένοις, ἡνίκα ἐκλάμψουσιν οἱ δίκαιοι ὡς ὁ ἥλιος, ὧν ἵσταται ὁ Θεὸς ἐν μέσῳ, θεῶν ὄντων καὶ βασιλέων, διαστέλλων καὶ διαιρῶν τὰς ἀξίας τῆς ἐκεῖθεν μακαριότητος». Grégoire de Nazianze, Discours 38-41 (ed. Moreschini C., Gallay P.), 40,6 / SCh 358 (1990), p. 208. Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський, Слова, 40,6. Київ 2010. Пор. Gregorio di Nazianzo, Tutte le Orazioni, 40,4,6, p. 927. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 335.

[464] Св. Григорій Богослов, Слово 45,23: «Μεταληψόμεθα δὲ τοῦ Πάσχα, νῦν μὲν τυπικῶς ἔτι … μικρὸν δὲ ὕστερον, τελεώτερον καὶ καθαρώτερον, ἡνίκα ἂν αὐτὸ πίνῃ καινὸν μεθ’ ἡμῶν ὁ Λόγος ἐν τῇ βασιλείᾳ τοῦ Πατρὸς, ἀποκαλύπτων καὶ διδάσκων, ἃ νῦν μετρίως παρέδειξε. Καινὸν γάρ ἐστιν ἀεὶ τὸ νῦν γνωριζόμενον. Τίς δὲ ἡ πόσις καὶ ἡ ἀπόλαυσις, ἡμῶν μὲν τὸ μαθεῖν, ἐκείνου δὲ τὸ διδάξαι, καὶ κοινώσασθαι τοῖς ἑαυτοῦ μαθηταῖς τὸν λόγον. Τροφὴ γάρ ἐστιν ἡ δίδαξις, καὶ τοῦ τρέφοντος». Gregorius Theologus, Oratio XLV: In sanctum Pascha, XXIII / PG 36, 653, 656. Пор. Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський, Слова, 45,23. Київ 2010. Пор. Gregorio di Nazianzo, Tutte le Orazioni, 45,12,34, pp. 1161, 1163. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 336.

[465] Gregorio Pardos, Exêgêseis / cod. Vat. gr. 1712 (XII), ff. 76^r-76^v. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 336.

[466] Кан.В.Чт. пісня 5: Τῷ συνδέσμῳ τῆς ἀγάπης συνδεόμενοι οἱ ἀπόστολοι τῷ δεσπόζοντι τῶν ὅλων ἑαυτοὺς, Χριστῷ, ἀναθέμενοι ὡραίους πόδας ἐξαπενίζοντο, εὐαγγελιζόμενοι πᾶσιν εἰρήνην.

Ἡ τὸ ἄσχετον κρατοῦσα καὶ ὑπέρροον ἐν αἰθέρι ὕδωρ, ἡ ἀβύσσους χαλινοῦσα καὶ θαλάσσας ἀναχαιτίζουσα θεοῦ σοφία ὕδωρ νιπτῆρι βάλλει, πόδας ἀποπλύνει δὲ δούλων δεσπότης.

Μαθηταῖς ὑποδεικνύει ταπεινώσεως ὁ δεσπότης τύπον· ὁ νεφέλαις δὲ τὸν πόλον περιβάλλων ζώννυται λέντιον καὶ κάμπτει γόνυ δούλων ἐκπλῦναι πόδας· οὗ ἐν τῇ χειρὶ πνοὴ πάντων τῶν ὄντων.

[467] Кан.В.Чт. пісня 6,1-2: Κύριον φωνεῖτε, ὦ μαθηταὶ, καὶ διδάσκαλόν με· καὶ γὰρ πέφυκα, σωτὴρ ἐβόας· διὸ μιμεῖσθε τὸν τύπον, ὃν τρόπον ἐν ἐμοὶ ἐθεάσασθε.

Ῥύπον τις μὴ ἔχων ἀπορρυφθῆναι οὐ δεῖται πόδας, καθαροὶ, ὦ μαθηταὶ, ὑμεῖς δὲ, ἀλλ’ οὐχὶ πάντες· ῥοπὴ γὰρ ἀτάκτως, ἐξ ὑμῶν ἑνὸς μαίνεται.

[468] Кан.В.Чт. пісня 5,1: «… πόδας ἀποπλύνει δὲ δούλων δεσπότης».

[469] Кан.В.Чт. пісня 5,2: «… ὁ νεφέλαις δὲ τὸν πόλον περιβάλλων ζώννυται λέντιον …».

[470] Кан.В.Чт. пісня 5,2: «… κάμπτει γόνυ δούλων ἐκπλῦναι πόδας· οὗ ἐν τῇ χειρὶ πνοὴ πάντων τῶν ὄντων».

[471] Кан.В.Чт. пісня 5,1: «Ἡ τὸ ἄσχετον κρατοῦσα καὶ ὑπέρροον ἐν αἰθέρι ὕδωρ, ἡ ἀβύσσους χαλινοῦσα καὶ θαλάσσας ἀναχαιτίζουσα θεοῦ σοφία ὕδωρ νιπτῆρι βάλλει …».

[472] Кан.В.Чт. ірмос 5: «… οἱ ἀπόστολοι … ὡραίους πόδας ἐξαπενίζοντο, εὐαγγελιζόμενοι πᾶσιν εἰρήνην».

[473] Кан.В.Чт. пісня 6,2: «Ῥύπον τις μὴ ἔχων ἀπορρυφθῆναι οὐ δεῖται πόδας …».

[474] Іс. 52,7: «ὡς ὥρα ἐπὶ τῶν ὀρέων, ὡς πόδες εὐαγγελιζομένου ἀκοὴν εἰρήνης, ὡς εὐαγγελιζόμενος ἀγαθά …». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 638. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 336.

[475] Рим. 10,15: «πῶς δὲ κηρύξωσιν ἐὰν μὴ ἀποσταλῶσιν; καθὼς γέγραπται··ὡς ὡραῖοι οἱ πόδες τῶν εὐαγγελιζομένων [τὰ] ἀγαθά». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, pp. 427-428. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 336.

[476] Блаж. Теодорит Кирський, Коментар на пророка Ісаю, 52,7: «ἀληθῶς δὲ καὶ κυρίως ἁρμόττει τοῖς ἱεροῖς ἀποστόλοις ἡ προφητεία· τούτων γὰρ ὡραῖοι (οἱ πόδε)ς, οὓς αἱ δεσποτικαὶ χεῖρες ἀπένιψάν τε καὶ ἔρρωσαν ὥστε πᾶσαν τὴν οἰκουμένην (διαδρα)μεῖν καὶ τῆς θείας εἰρήνης διαπορθμεῦσαι τὰ εὐαγγέλια καὶ μηνῦσαι τῶν ἐπηγγελμένων (ἀγαθ)ῶν τὴν ἀπόλαυσιν». Théodoret de Cyr, Commentaire sur Isaïe, Tome III (ed. Guinot J.-N.), Section 16, 449-454, 52,7 / SCh 315 (1984), pp. 136-139. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 337.

[477] Блаж. Теодорит Кирський, Тлумачення Послання до Римлян, 10,15: «Φέρει τοίνυν τοῦ Ἡσαΐου τὴν προφητείαν, καί φησιν· Ὡς ὡραῖοι οἱ πόδες τῶν εὐαγγελιζομένων εἰρήνην, τῶν εὐαγγελιζομένων τὰ ἀγαθά! Καὶ γὰρ τοῖς ἀποστόλοις ὁ Κύριος ἐνετείλατο εἰς οἰκίαν εἰσιοῦσι λέγειν· «Εἰρήνη τῷ οἴκῳ τούτῳ». Κατεμήνυον γὰρ τὰς θείας καταλλαγὰς, εὐηγγελίζοντο δὲ καὶ τῶν ἀγαθῶν τὴν ἀπόλαυσιν. Τούτων τοὺς πόδας ὡραίους ἀποκαλεῖ, ὡς τὸν καλὸν τρέχοντας δρόμον, ὡς ὑπὸ τῶν Δεσποτικῶν ἀπονιφθέντας χειρῶν». Theodoretus Cyrensis, Interpretatio Epistolae ad Romanos, X,15 / PG 82, 167 B. Пор. Блаженный Феодорит Кирский, Толкование на послание к Римлянам, 10,15, отделение четвертое, в: Бл. Феодорит Кирский. Творения. (ред. А. Сидоров). М. 2003.

[478] Еф. 2,14: «Αὐτὸς γάρ ἐστιν ἡ εἰρήνη ἡμῶν». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 506. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 336.

[479] Св. Кирило Олександрійський, Коментар на Ісаю пророка, книга 3, стих 26,12-13: «Καὶ ποίαν αἰτοῦσιν εἰρήνην, ἰδεῖν ἀναγκαῖον· ἢ γὰρ αὐτὸν αἰτοῦσι Χριστόν· αὐτὸς γάρ ἐστιν ἡ εἰρήνη ἡμῶν, κατὰ τὰς Γραφὰς». Cyrillus Alexandrinus, Commentarius in Isaiam prophetam, Libro III, Tomus I, Vers. XXVI,12-13 / PG 70, 580C. Коментар на Іс. 26,12-13: «О Господи! Ти нам мир даруєш, бож усі діла наші — ти їх чинив нам. Господи, Боже наш! Інші владики — не ти! Над нами панували, та ми лише тебе — ім’я твоє — шануєм». Пор. Святитель Кирилл Александрийский, Толкование на пророка Исаию, книга третья, отделение первое, Ис.26:12-13, в: Творения Святых Отцев в русском переводе, издаваемые при Московской духовной академии. М. 1843-1915. Т. 57. Ч. 8: Творения святого Кирилла Александрийского. / Толкование на пророка Исаию. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 337.

[480] Св. Григорій Богослов, Слово 45,19: «Τὰ δὲ ὑποδήματα, ὁ μὲν τῆς ἁγίας γῆς καὶ θεοστιβοῦς ψαύειν μέλλων, ὑπολυέσθω, καθὰ καὶ Μωϋσῆς ἐκεῖνος ἐπὶ τοῦ ὄρους, ἵνα μηδὲν νεκρὸν φέρῃ, μηδὲ μέσον Θεοῦ καὶ ἀνθρώπων. Ὡς δὲ καὶ εἴ τις μαθητὴς ἐπὶ τὸ Εὐαγγέλιον πέμπεται, φιλοσόφως καὶ ἀπερίττως· ὃν δεῖ πρὸς τῷ ἀχάλκῳ, καὶ ἀράβδῳ, καὶ μονοχίτωνι, ἔτι καὶ γυμνοποδεῖν, ἵνα φανῶσιν οἱ πόδες ὡραῖοι τῶν εὐαγγελιζομένων εἰρήνην, καὶ ἄλλο πᾶν ἀγαθόν». Gregorius Theologus, Oratio XLV: In sanctum Pascha, XXIII / PG 36, 649B. Пор. Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський, Слова, 45,13. Київ 2010. Пор. Святитель Григорий Богослов, Слова, 45,19, в: Свт. Григорий Богослов, архиеп. Константинопольский, Творения, Том 1, М. 2007. Пор. Gregorio di Nazianzo, Tutte le Orazioni, 45,11,19, p. 1161, 1157. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 337.

[481] Кан.В.Чт. ірмос 5: «Τῷ συνδέσμῳ τῆς ἀγάπης συνδεόμενοι οἱ ἀπόστολοι τῷ δεσπόζοντι τῶν ὅλων ἑαυτοὺς, Χριστῷ, ἀναθέμενοι …».

[482] Кол. 3,14: «ἐπὶ πᾶσιν δὲ τούτοις τὴν ἀγάπην, ὅ ἐστιν σύνδεσμος τῆς τελειότητος». Nestle-Alland, Greek–English New Testament, p. 528. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 336-337.

[483] Мт. 19,27: «ἰδοὺ ἡμεῖς ἀφήκαμεν πάντα καὶ ἠκολουθήσαμέν σοι». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 54. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 336-337.

[484] Кан.В.Чт. ірмос 5: «… τῷ δεσπόζοντι τῶν ὅλων …».

[485] Юди 1,4: «… τὸν μόνον δεσπότην καὶ κύριον ἡμῶν Ἰησοῦν Χριστὸν …». Nestle-Alland, Greek–English New Testament, p. 629.

[486] 2 Пет. 2,1: «… τὸν ἀγοράσαντα αὐτοὺς δεσπότην …». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 610.

[487] Ів. 13,5: «εἶτα βάλλει ὕδωρ εἰς τὸν νιπτῆρα καὶ ἤρξατο νίπτειν τοὺς πόδας τῶν μαθητῶν καὶ ἐκμάσσειν τῷ λεντίῳ ᾧ ἦν διεζωσμένος». Nestle-Alland, Greek–English New Testament, p. 294.

[488] Кан.В.Чт. пісня 5,1: «… πόδας ἀποπλύνει δὲ δούλων δεσπότης».

[489] Прип. 8,27-30: «ἡνίκα ἡτοίμαζεν τὸν οὐρανόν, συμπαρήμην αὐτῷ, καὶ ὅτε ἀφώριζεν τὸν ἑαυτοῦ θρόνον ἐπ᾽ ἀνέμων. ἡνίκα ἰσχυρὰ ἐποίει τὰ ἄνω νέφη, καὶ ὡς ἀσφαλεῖς ἐτίθει πηγὰς τῆς ὑπ᾽ οὐρανὸν καὶ ἰσχυρὰ ἐποίει τὰ θεμέλια τῆς γῆς, ἤμην παρ᾽ αὐτῷ ἁρμόζουσα, ἐγὼ …». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, pp. 196-197.

[490] Forestell J.T. Proverbi / GCB, p. 640.

[491] Кан.В.Чт. пісня 5,1: «Ἡ τὸ ἄσχετον κρατοῦσα καὶ ὑπέρροον ἐν αἰθέρι ὕδωρ, ἡ ἀβύσσους χαλινοῦσα καὶ θαλάσσας ἀναχαιτίζουσα θεοῦ σοφία ὕδωρ νιπτῆρι βάλλει …».

[492] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 338.

[493] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 338. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 156.

[494] Кан.В.Чт. пісня 5,1. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 338. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 157.

[495] Ів. 13,14-15: «εἰ οὖν ἐγὼ ἔνιψα ὑμῶν τοὺς πόδας ὁ κύριος καὶ ὁ διδάσκαλος, καὶ ὑμεῖς ὀφείλετε ἀλλήλων νίπτειν τοὺς πόδας··ὑπόδειγμα γὰρ ἔδωκα ὑμῖν ἵνα καθὼς ἐγὼ ἐποίησα ὑμῖν καὶ ὑμεῖς ποιῆτε». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 295. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 339.

[496] Кан.В.Чт. пісня 5,2: «Μαθηταῖς ὑποδεικνύει ταπεινώσεως ὁ δεσπότης τύπον …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 339.

[497] Кан.В.Чт. пісня 6,1: «… μιμεῖσθε τὸν τύπον, ὃν τρόπον ἐν ἐμοὶ ἐθεάσασθε». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 339.

[498] Vawter B. Il vangelo secondo Giovanni / GCB, p. 1417.

[499] Пс. 146,8: «τῷ περιβάλλοντι τὸν οὐρανὸν ἐν νεφέλαις …». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 161.

[500] Кан.В.Чт. пісня 5,2: « … ὁ νεφέλαις δὲ τὸν πόλον περιβάλλων ζώννυται λέντιον καὶ κάμπτει γόνυ δούλων ἐκπλῦναι πόδας …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 339.

[501] Св. Іван Золотоустий (псевдо), Про зраду Спасителя (Юдою) та про обмивання ніг апостолам, 1:«Ἐν ἐκείνῃ τῇ ὤρᾳ ἦν ἰδεῖν πρᾶγμα φοβερόν. Τί ἀνέστη καὶ ἀπέθετο τὸ ἱμάτιον ὁ περιβαλλόμενος φῶς ὡς ἱμάτιον, καὶ διεζώσατο λέντιον; Καὶ ἦν ἰδεῖν τότε τὴν Παύλου φωνὴν ἀληθεύουσαν, ὅτι Ἐν μορφῇ Θεοῦ ὑπάρχων, μορφὴν δούλου ἔλαβε. Διεζώσατο λέντιον ὁ περιβάλλων τὸν οὐρανὸν ἐν νεφέλαις· καὶ ἔβαλεν ὕδωρ εἰς τὸν νιπτῆρα ὁ ποταμοῖς καὶ πηγαῖς καὶ θαλάσσαις τὴν τῶν ὑδάτων φύσιν ἐκχέας. Ἐννόησον μαθητὴν καθήμενον, καὶ τὸν Δεσπότην ἐπικαμπτόμενον, καὶ πρὸς γόνυ βλέποντα, ᾧ κάμπτει γόνυ ἐπουρανίων καὶ ἐπιγείων καὶ καταχθονίων. Ἡ ταπείνωσις τοῦ Σωτῆρος πᾶσαν ἔσβεσεν ὑπερηφανίαν· ἐκείνη ἡ ἐπιείκεια πᾶσαν ἔσβεσεν ἀλαζονείαν». Ioannes Chrysostomus (spuria), In proditionem Servatoris, et in lotionem pedum, 1 / PG 59, 715-716. Пор. Свт. Иоанн Златоуст (spuria), О предательстве (Иудой) Спасителя и проч., 1, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. СПб. 1902. Том 8, Книга 2, стор. 915. У Clavis Patrum graecorum цей твір присвоюється Северіану Габальському (+408-425): Geerard M. Clavis Patrum graecorum, vol. II, n. 4205. Brepols 1974, p. 473. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 339.

[502] Кан.В.Чт. пісня 5,2: « … οὗ ἐν τῇ χειρὶ πνοὴ πάντων τῶν ὄντων».

[503] Ів. 13,13-15: «ὑμεῖς φωνεῖτέ με· ὁ διδάσκαλος, καί··ὁ κύριος, καὶ καλῶς λέγετε· εἰμὶ γάρ. εἰ οὖν ἐγὼ ἔνιψα ὑμῶν τοὺς πόδας ὁ κύριος καὶ ὁ διδάσκαλος, καὶ ὑμεῖς ὀφείλετε ἀλλήλων νίπτειν τοὺς πόδας· ὑπόδειγμα γὰρ ἔδωκα ὑμῖν ἵνα καθὼς ἐγὼ ἐποίησα ὑμῖν καὶ ὑμεῖς ποιῆτε». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 295. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 341.

[504] Кан.В.Чт. пісня 6,1: «Κύριον φωνεῖτε, ὦ μαθηταὶ, καὶ διδάσκαλόν με· καὶ γὰρ πέφυκα, σωτὴρ ἐβόας· διὸ μιμεῖσθε τὸν τύπον, ὃν τρόπον ἐν ἐμοὶ ἐθεάσασθε». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 341.

[505] Ів. 13,10: «ὁ λελουμένος οὐκ ἔχει χρείαν εἰ μὴ τοὺς πόδας νίψασθαι, ἀλλ᾽ ἔστιν καθαρὸς ὅλος· καὶ ὑμεῖς καθαροί ἐστε, ἀλλ᾽ οὐχὶ πάντες». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, pp. 294-295. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 341.

[506] Кан.В.Чт. пісня 6,2: «Ῥύπον τις μὴ ἔχων ἀπορρυφθῆναι οὐ δεῖται πόδας, καθαροὶ, ὦ μαθηταὶ, ὑμεῖς δὲ, ἀλλ’ οὐχὶ πάντες· ῥοπὴ γὰρ ἀτάκτως, ἐξ ὑμῶν ἑνὸς μαίνεται». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 341.

[507] Діонісій Ареопагіт, Про Церковну Ієрархію, III, 10: «Τούτων δέ, καθ’ ὃν εἴρηται θεσμόν, ἱερουργηθέντων ἑστὼς ἐπίπροσθεν τῶν ἁγιωτάτων συμβόλων ὕδατι τὰς χεῖρας ὁ ἱεράρχης νίπτεται μετὰ τοῦ σεμνοῦ τῶν ἱερέων τάγματος. Ὅτι μὲν οὖν, ὡς τὰ λόγιά φησιν, ὁ λελουμένος οὐ δεῖταί τινος ἑτέρας εἰ μὴ τῆς τῶν ἄκρων εἴτ’ οὖν ἐσχάτων ἑαυτοῦ νίψεως δι’ ἧς ἀκροτάτης καθάρσεως ἐν πανάγνῳ τοῦ θεοειδοῦς ἕξει καὶ πρὸς τὰ δεύτερα προϊὼν ἀγαθοειδῶς ἄσχετος ἔσται καὶ ἀπόλυτος ὡς καθάπαξ ἑνοειδής … Τοὺς γὰρ ἐπὶ τὴν παναγεστάτην ἰόντας ἱερουργίαν ἀποκεκαθάρθαι δεῖ καὶ τὰς ἐσχάτας τῆς ψυχῆς φαντασίας καὶ δι’ ὁμοιότητος αὐτῇ κατὰ τὸ δυνατὸν προσιέναι». Pseudo-Dionysius Areopagita, De Ecclesiastica Hierarchia (ed. Heil G., Ritter A.M.), III,10 440A. Berlin – New York 1991, p. 89. Пор. Дионисий Ареопагит, О церковной иерархии, глава 3,10, в: Восточные отцы и учители церкви V века. Антология (ред. иерм. Иларион (Алфеев)). Москва 2000; в: Дионисий Ареопагит, Сочинения (пер. Г. Прохоров). СПб. 2002, стор. 631, 633. Пор. Pseudo-Dionigi l’Areopagita, La Gerarchia Ecclesiastica (ed. Lilla S.), III,10 / CTP 166 (2002), pp. 87-88: «Compiuto questo sacro rito nei modi prescritti di cui si è parlato, il vescovo restando in piedi davanti ai santissimi simboli si lava le mani con l’acqua assieme alla veneranda schiera dei sacerdoti. Come dicono gli oracoli, chi si lava ha bisogno di un’abluzione solo nelle sue ultime estremità. Grazie a questa purificazione delle estremità egli <viene a trovarsi> nella santissima condizione della somiglianza a Dio e pur procedendo verso i membri del secondo rango resta libero e distaccato nella sua imitazione del bene in quanto è assolutamente simile all’uno … In effetti, coloro che si accostano alla santissima celebrazione devono purificarsi anche nei più reconditi pensieri dell’anima e conformare quest’accostamento alla somiglianza a Dio per quanto è possibile». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 342.

[508] Пор. Кан.В.Чт. пісня 8,1: «… οἱ μακαριστοὶ … τῷ λόγῳ … οἱ ἀπόστολοι παρείποντο τῷ ποιμένι ὡς ἄρνες … θείῳ λόγῳ τρεφόμενοι …».

[509] Пор. Кан.В.Чт. пісня 8,2: «… ὁ δυσώνυμος Ἰσκαριώτης … οὓς ἐνίψατο ηὐτρέπισεν εἰς προδοσίαν πόδας …».

[510] Пор. Кан.В.Чт. пісня 7,1: «… παραδοῦναι τὸν κριτὴν εἰς κατάκρισιν …».

[511] Кан.В.Чт. пісня 7, тропарі: Νευστάζων κάραν Ἰούδας κακὰ προβλέπων ἐκίνησεν, εὐκαιρίαν ζητῶν παραδοῦναι τὸν κριτὴν εἰς κατάκρισιν, ὃς πάντων ἐστὶ κύριος ὁ θεὸς τῶν πατέρων ἡμῶν.

Ὑμῶν, ὁ Χριστὸς τοῖς φίλοις ἐβόα, εἷς παραδώσει με· εὐφροσύνης λαθόντες ἀγωνίᾳ καὶ φόβῳ συνείχοντο, τίς οὗτος; φράσον, λέγοντες, ὁ θεὸς τῶν πατέρων ἡμῶν.

Μεθ’ ὅστις ἐμοῦ τὴν χεῖρα τρυβλίῳ βάλλει θρασύτητι, τούτῳ πλὴν καλὸν ἦν πύλας βίου περάσαι μηδέποτε· τοῦτον εἰπὼν ἐδήλου δὲ ὁ θεὸς τῶν πατέρων ἡμῶν.

[512] Кан.В.Чт. пісня 8, тропарі: Οἱ δαιτυμόνες οἱ μακαριστοὶ ἐν τῇ Σιὼν τῷ λόγῳ προσκαρτερήσαντες οἱ ἀπόστολοι παρείποντο τῷ ποιμένι ὡς ἄρνες, καὶ συνημμένοι οὗ οὐκ ἐχωρίσθησαν Χριστοῦ, θείῳ λόγῳ τρεφόμενοι εὐχαρίστως ἐβόων· τὸν κύριον ὑμνεῖτε τὰ ἔργα καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας.

Νόμου φιλίας ὁ δυσώνυμος Ἰσκαριώτης γνώμῃ ἐπιλαθόμενος οὓς ἐνίψατο ηὐτρέπισεν εἰς προδοσίαν πόδας· καὶ σοῦ ἐσθίων ἄρτον, σῶμα θεῖον, ἐπῆρε πτερνισμὸν ἐπὶ σὲ, Χριστὲ, καὶ βοᾷν οὐ συνῆκε· τὸν κύριον ὑμνεῖτε τὰ ἔργα καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας.

Ἐδεξιοῦτο τὸ λυτήριον τῆς ἁμαρτίας σῶμα ὁ ἀσυνείδητος καὶ τὸ αἷμα τὸ χεόμενον ὑπὲρ κόσμου τὸ θεῖον· ἀλλ’ οὐκ ᾐδεῖτο πίνων ὃ ἐπίπρασκε τιμῆς, οὐ κακίᾳ προσώχθισε καὶ βοᾷν οὐ συνῆκε· τὸν κύριον ὑμνεῖτε τὰ ἔργα καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας.

[513] Мт. 26,16: «καὶ ἀπὸ τότε ἐζήτει εὐκαιρίαν ἵνα αὐτὸν παραδῷ». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 75. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 343.

[514] Кан.В.Чт. пісня 7,1: «Νευστάζων κάραν Ἰούδας κακὰ προβλέπων ἐκίνησεν, εὐκαιρίαν ζητῶν παραδοῦναι τὸν κριτὴν εἰς κατάκρισιν …».

[515] 2 Тим. 4,1: «… Χριστοῦ Ἰησοῦ τοῦ μέλλοντος κρίνειν ζῶντας καὶ νεκρούς …». Nestle-Alland, Greek–English New Testament, p. 554. Denzer G.A. Le lettere pastorali / GCB, pp. 1294-1295.

[516] Кан.В.Чт. пісня 7,1: «Νευστάζων κάραν Ἰούδας κακὰ προβλέπων ἐκίνησεν …».

[517] Сирах 12,18: «τὴν κεφαλὴν αὐτοῦ κινήσει …». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 398. Di Lella A.A. Siracide / NGCB, p. 653.

[518] Гомер, Одіссея, XVIII, 154: «νευστάζων κεφαλῇ· δὴ γὰρ κακὸν ὄσσετο θυμός». Homerus, Odyssea. Pars II(ed. Dindorf G., Hentze C.), XVIII, 154. Lipsiae 1900, p. 91. Пор. Omero, Odissea (ed. Delvinotti N., Ikonomou Tz., Volpi V.), Libro XVIII, 190-191 / 154-155. Iseo 2005, p. 286. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 343.

[519] Дан. 3,26; 3,52: «Εὐλογητὸς εἶ, κύριε, ὁ θεὸς τῶν πατέρων ἡμῶν …». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, pp. 885, 889.

[520] Fitzmyer J.A. Teologia paolina / GCB, p. 1880.

[521] Кан.В.Чт. пісня 7,1: «… ὃς πάντων ἐστὶ κύριος ὁ θεὸς τῶν πατέρων ἡμῶν».

[522] Кан.В.Чт. пісня 7,2: «… ἀγωνίᾳ καὶ φόβῳ συνείχοντο …».

[523] Мт. 26,21-22: «καὶ ἐσθιόντων αὐτῶν εἶπεν· ἀμὴν λέγω ὑμῖν ὅτι εἷς ἐξ ὑμῶν παραδώσει με. καὶ λυπούμενοι σφόδρα ἤρξαντο λέγειν αὐτῷ εἷς ἕκαστος· μήτι ἐγώ εἰμι, κύριε;». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 76. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 343-344.

[524] Кан.В.Чт. пісня 7,2: «Ὑμῶν, ὁ Χριστὸς τοῖς φίλοις ἐβόα, εἷς παραδώσει με· εὐφροσύνης λαθόντες ἀγωνίᾳ καὶ φόβῳ συνείχοντο, τίς οὗτος; φράσον, λέγοντες …».

[525] MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 960.

[526] Мт. 26,23-24: «ὁ ἐμβάψας μετ᾽ ἐμοῦ τὴν χεῖρα ἐν τῷ τρυβλίῳ οὗτός με παραδώσει. ὁ μὲν υἱὸς τοῦ ἀνθρώπου ὑπάγει καθὼς γέγραπται περὶ αὐτοῦ, οὐαὶ δὲ τῷ ἀνθρώπῳ ἐκείνῳ δι᾽ οὗ ὁ υἱὸς τοῦ ἀνθρώπου παραδίδοται· καλὸν ἦν αὐτῷ εἰ οὐκ ἐγεννήθη ὁ ἄνθρωπος ἐκεῖνος». Nestle-Alland, Greek–English New Testament, p. 76.

[527] Кан.В.Чт. пісня 7,3: «Μεθ’ ὅστις ἐμοῦ τὴν χεῖρα τρυβλίῳ βάλλει θρασύτητι, τούτῳ πλὴν καλὸν ἦν πύλας βίου περάσαι μηδέποτε· …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 344-345.

[528] MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 961.

[529] Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, книга IV, глава 21. Київ 2010. «Ποιεῖ τοιγαροῦν ὁ θεὸς ἀγαθὰ ἅπαντα, ἃ ποιεῖ· ἕκαστος δὲ ἐξ οἰκείας προαιρέσεως καλός τε καὶ κακὸς γίνεται. Εἰ καὶ τοίνυν ἔφη ὁ κύριος· «Συνέφερε τῷ ἀνθρώπῳ ἐκείνῳ, εἰ οὐκ ἐγεννήθη», οὐ τὴν οἰκείαν κτίσιν κακίζων ἔλεγεν, ἀλλὰ τὴν ἐξ οἰκείας προαιρέσεως καὶ ῥαθυμίας ἐπιγενομένην τῷ κτίσματι αὐτοῦ κακίαν. Ἡ γὰρ τῆς οἰκείας γνώμης ῥαθυμία ἄχρηστον αὐτῷ τὴν τοῦ δημιουργοῦ εὐεργεσίαν ἐποίησεν …». Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.), 94; IV 21. Berlin – New York 1973, p. 222. Пор. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa (ed. Fazzo V.),IV,21 / CTP 142. Roma 1998, p. 303: «Egli fa buone tutte le cose che fa: e ciascuno diventa sia buono che cattivo per sua propria scelta. Perciò se il Signore disse: “Meglio per quell’uomo se non fosse mai nato” (Mt 26,24 par.), lo disse accusando non la propria creazione ma la malizia sopravvenuta alla sua creatura per propria scelta e sconsideratezza. Infatti la sconsideratezza del proprio giudizio le rese inutile il beneficio del Creatore …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 344-345.

[530] Кан.В.Чт. пісня 8,1: «Οἱ δαιτυμόνες οἱ μακαριστοὶ ἐν τῇ Σιὼν τῷ λόγῳ προσκαρτερήσαντες οἱ ἀπόστολοι παρείποντο τῷ ποιμένι ὡς ἄρνες, καὶ συνημμένοι οὗ οὐκ ἐχωρίσθησαν Χριστοῦ, θείῳ λόγῳ τρεφόμενοι …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 344-345.

[531] La Parola scolpita. La Bibbia alle origini dell’arte cristiana. Città del Vaticano 2005, p. 18.

[532] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 346.

[533] Кан.В.Чт. пісня 8,1: « … συνημμένοι οὗ οὐκ ἐχωρίσθησαν Χριστοῦ …».

[534] Дан. 3,57: «Благословіте, всі діла Господні, Господа, оспівуйте і превозносіте Його повіки» – «εὐλογεῖτε, πάντα τὰ ἔργα τοῦ κυρίου, τὸν κύριον· ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε αὐτὸν εἰς τοὺς αἰῶνας». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 890.

[535] Кан.В.Чт. пісня 8: «… τὸν κύριον ὑμνεῖτε τὰ ἔργα καὶ ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας».

[536] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 347. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 171.

[537] Кан.В.Чт. пісня 8,2: «… ὁ δυσώνυμος Ἰσκαριώτης … οὓς ἐνίψατο ηὐτρέπισεν εἰς προδοσίαν πόδας …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 347.

[538] Кан.В.Чт. пісня 8,2: «… σοῦ ἐσθίων ἄρτον, σῶμα θεῖον, ἐπῆρε πτερνισμὸν ἐπὶ σὲ, Χριστὲ …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 347.

[539] Кан.В.Чт. пісня 8,3: «Ἐδεξιοῦτο τὸ λυτήριον τῆς ἁμαρτίας σῶμα ὁ ἀσυνείδητος καὶ τὸ αἷμα τὸ χεόμενον ὑπὲρ κόσμου τὸ θεῖον· ἀλλ’ οὐκ ᾐδεῖτο πίνων ὃ ἐπίπρασκε τιμῆς …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 347.

[540] Пс. 40,10: «καὶ γὰρ ὁ ἄνθρωπος τῆς εἰρήνης μου, ἐφ᾽ ὃν ἤλπισα, ὁ ἐσθίων ἄρτους μου, ἐμεγάλυνεν ἐπ᾽ ἐμὲ πτερνισμόν». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 43.

[541] Кан.В.Чт. пісня 8,2: «… σοῦ ἐσθίων ἄρτον, σῶμα θεῖον, ἐπῆρε πτερνισμὸν ἐπὶ σὲ, Χριστὲ …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 347.

[542] Кан.В.Чт. пісня 8,3: «… τὸ αἷμα τὸ χεόμενον ὑπὲρ κόσμου τὸ θεῖον· ἀλλ’ οὐκ ᾐδεῖτο πίνων ὃ ἐπίπρασκε τιμῆς …».

[543] Мт. 27,6: «Οἱ δὲ ἀρχιερεῖς λαβόντες τὰ ἀργύρια εἶπαν· οὐκ ἔξεστιν βαλεῖν αὐτὰ εἰς τὸν κορβανᾶν, ἐπεὶ τιμὴ αἵματός ἐστιν». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 81. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 348.

[544] Кан.В.Чт. пісня 8,3: «… οὐ κακίᾳ προσώχθισε …».

[545] Пс. 35,5: «ἀνομίαν διελογίσατο ἐπὶ τῆς κοίτης αὐτοῦ παρέστη πάσῃ ὁδῷ οὐκ ἀγαθῇ τῇ δὲ κακίᾳ οὐ προσώχθισεν». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 35. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 349.

[546] Св. Іван Золотоустий, Про зраду Юди, І,3: «Ὅρα οὖν ὅσα ἐποίησεν, ὥστε αὐτὸν ἀνακτήσασθαι καὶ διασῶσαι … τοὺς πόδας αὐτοῦ μετὰ τῶν ἄλλων ἔνιψεν, ἁλῶν αὐτῷ καὶ τραπέζης ἐκοινώνησεν». Ioannes Chrysostomus, De proditione Judae, Homilia I,3 / PG 49, 377. Пор. Св. Іоан Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда перша, 3, в: Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого, том 2, книга 1. Київ 2009. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы о предательстве Иуды, беседа 1,3, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе : Т. 2, книга 1. Санкт-Петербург 1896.

[547] Св. Іван Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда перша, 5: «Καὶ παρῆν ὁ Ἰούδας, τοῦ Χριστοῦ ταῦτα λέγοντος. Τοῦτό ἐστι τὸ σῶμα, ὃ ἐπώλησας, Ἰούδα, τριάκοντα ἀργυρίων· τοῦτό ἐστι τὸ αἷμα, ὑπὲρ οὗ πρὸ μικροῦ τὰ ἀναιδῆ σύμφωνα ἐποίου πρὸς τοὺς ἀγνώμονας Φαρισαίους. Ὢ τῆς τοῦ Χριστοῦ φιλανθρωπίας! ὢ τῆς τοῦ Ἰούδα παραπληξίας! ὢ τῆς μανίας! ὁ μὲν γὰρ ἐπώλησεν αὐτὸν τριάκοντα δηναρίων· ὁ Χριστὸς δὲ καὶ μετὰ τοῦτο οὐ παρῃτήσατο αὐτὸ τὸ αἷμα τὸ πραθὲν δοῦναι εἰς ἄφεσιν ἁμαρτιῶν τῷ πεπρακότι, εἴ γε ἠθέλησε. Καὶ γὰρ παρῆν Ἰούδας, καὶ μετεῖχε τῆς ἱερᾶς τραπέζης. Ὥσπερ γὰρ τοὺς πόδας αὐτοῦ μετὰ τῶν ἄλλων ἔνιψε μαθητῶν, οὕτω καὶ τῆς ἱερᾶς μετέσχε τραπέζης». Ioannes Chrysostomus, De proditione Judae, Homilia I,5 / PG 49, 380. Св. Іоан Золотоустий, Про зраду Юди, бесіда перша, 5, в: Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого, том 2, книга 1. Київ 2009. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы о предательстве Иуды, беседа 1,5, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе : Т. 2, книга 1. Санкт-Петербург 1896. Натомість, за Апостольськими постановами, 5,14, за Діонісієм Ареопагітом, Про Церковну Ієрархію, глава 3, III,1, і ін. так виглядає, що Юда не був присутній під час Причастя. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, стор. 348, виноска 1.

[548] Ів. 6,54: «ὁ τρώγων μου τὴν σάρκα καὶ πίνων μου τὸ αἷμα ἔχει ζωὴν αἰώνιον». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 267. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 349.

[549] Кан.В.Чт. ірмос 9: Ξενίας δεσποτικῆς καὶ ἀθανάτου τραπέζης ἐν ὑπερῴῳ τόπῳ ταῖς ὑψηλαῖς φρεσὶ, πιστοὶ, δεῦτε ἀπολαύσωμεν, ἐπαναβεβηκότα λόγον ἐκ τοῦ λόγου μαθόντες, ὃν μεγαλύνομεν.

[550] Св. Кирило Олександрійський, Тлумачення на Євангеліє від Івана (6,54), книга 4,2: «… ἐν ἡμῖν ὁ Κύριος ἡμῶν Ἰησοῦς ὁ Χριστὸς διὰ τῆς ἰδίας σαρκὸς ἐναποκρύπτει τὴν ζωὴν, καὶ ὥσπερ τι σπέρμα τὴν ἀθανασίαν ἐντίθησιν, ὅλην τὴν ἐν ἡμῖν ἀφανίζον φθοράν». Sancti patris nostri Cyrilli archiepiscopi Alexandrini in D. Joannis Evangelium, vol. I (ed. Pusey Ph.E.), Lib. IV, Cap. II, 363e. Oxonii 1872, p. 533. Пор. Святитель Кирилл Александрийский, Толкование на Евангелие от Иоанна (6:54), книга четвертая, глава II (пер. Митрофан Муретов). М. 2011. Пор. Cirillo di Alessandria, Commento al Vangelo di Giovanni/1(ed. Leone L.), IV,II / CTP 111 (1994), p. 506: «… il Signore nostro Gesù Cristo ha nascosto in noi, mediante la sua carne, la vita, e l’ha inserita come seme dell’immortalità che ci libera da tutta la corruttibilità che è in noi».

[551] Мк. 14,15: «καὶ αὐτὸς ὑμῖν δείξει ἀνάγαιον μέγα ἐστρωμένον ἕτοιμον· καὶ ἐκεῖ ἑτοιμάσατε ἡμῖν». Nestle-Alland, Greek–English New Testament, p. 137.

[552] Ді. 1,13: «καὶ ὅτε εἰσῆλθον, εἰς τὸ ὑπερῷον ἀνέβησαν οὗ ἦσαν καταμένοντες». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 321.

[553] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 349.

[554] Кан.В.Чт. ірмос 9: «… πιστοὶ, δεῦτε ἀπολαύσωμεν, ἐπαναβεβηκότα λόγον ἐκ τοῦ λόγου μαθόντες …». Diafora. Enciclopedia on line. https://www.treccani.it/enciclopedia/diafora/

[555] Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 232. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 350.

[556] Кан.В.Чт. пісня 9,1: Ἄπιτε, τοῖς μαθηταῖς ὁ λόγος ἔφη, τὸ πάσχα ἐν ὑπερῴῳ τόπῳ, ᾧ νοῦς ἐνίδρυται, οἷς μυσταγωγῶ σκευάσατε ἀζύμῳ ἀληθείας λόγῳ· τὸ στερρὸν δὲ τῆς χάριτος μεγαλύνατε.

[557] Кан.В.Чт. пісня 9,1: «… τὸ πάσχα ἐν ὑπερῴῳ τόπῳ, ᾧ νοῦς ἐνίδρυται, οἷς μυσταγωγῶ σκευάσατε ἀζύμῳ ἀληθείας λόγῳ …».

[558] 1 Кор. 5,8: «ὥστε ἑορτάζωμεν μὴ ἐν ζύμῃ παλαιᾷ μηδὲ ἐν ζύμῃ κακίας καὶ πονηρίας ἀλλ᾽ ἐν ἀζύμοις εἰλικρινείας καὶ ἀληθείας». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 448. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 351.

[559] Кан.В.Чт. пісня 9,1. Пс. 103,15: Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 112. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 351.

[560] Кан.В.Чт. пісня 9,2-3: Δημιουργὸν ὁ πατὴρ πρὸ τῶν αἰώνων σοφίαν γεννᾷ, ἀρχὴν ὁδῶν με εἰς ἔργα ἔκτισε τὰ νῦν μυστικῶς τελούμενα· λόγος γὰρ ἄκτιστος ὢν φύσει τὰς φωνὰς οἰκειοῦμαι οὗ νῦν προσείληφα.

Ὡς ἄνθρωπος ὑπάρχω οὐσίᾳ, οὐ φαντασίᾳ, οὕτω θεὸς τῷ τρόπῳ τῆς ἀντιδόσεως ἡ φύσις ἡ ἑνωθεῖσά μοι· Χριστὸν ἕνα· διό με γνῶτε τὰ ἐξ ὧν, ἐν οἷς, ἅπερ πέφυκα σώζοντα.

[561] Кан.В.Чт. пісня 9,2.

[562] Прип. 8,25: «πρὸ τοῦ ὄρη ἑδρασθῆναι πρὸ δὲ πάντων βουνῶν γεννᾷ με». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 196. Пор. Острозька Біблія (пер. єрмн. архимандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк)), Прип. 8,25. Острог 1581, Львів 2006, стор. 987. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. II, p. 12.

[563] Прип. 8,22: «Κύριος ἔκτισέν με ἀρχὴν ὁδῶν αὐτοῦ εἰς ἔργα αὐτοῦ». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 196. Острозька Біблія, Прип. 8,22, стор. 987. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. II, p. 12.

[564] Сирах 24,9: «πρὸ τοῦ αἰῶνος ἀπ᾽ ἀρχῆς ἔκτισέν με καὶ ἕως αἰῶνος οὐ μὴ ἐκλίπω». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 418. Острозька Біблія, Сирах 24,9, стор. 1076. Пор. La Bibbia. Nuova versione CEI, p. 1079.

[565] Forestell J.T. Proverbi / GCB, p. 639. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 352. Simonetti M. Cristologia / NDPAC 1, 1288.

[566] Кан.В.Чт. пісня 9,2: «… ὁ πατὴρ πρὸ τῶν αἰώνων … γεννᾷ …».

[567] Кан.В.Чт. пісня 9,2: «… ἀρχὴν ὁδῶν με εἰς ἔργα ἔκτισε τὰ νῦν μυστικῶς τελούμενα …».

[568] Кан.В.Чт. пісня 9,2: «… λόγος γὰρ ἄκτιστος ὢν φύσει …».

[569] Св. Григорій Богослов, Слово 30,2: «Τί τῶν ὄντων ἀναίτιον; Θεότης. Οὐδεὶς γὰρ αἰτίαν εἰπεῖν ἔχει Θεοῦ· ἢ τοῦτο ἂν εἴη Θεοῦ πρεσβύτερον. Τίς δὲ τῆς ἀνθρωπότητος, ἣν δι’ ἡμᾶς ὑπέστη Θεός, αἰτία; Τὸ σωθῆναι πάντως ἡμᾶς. Τί γὰρ ἕτερον; Ἐπειδὴ τοίνυν ἐνταῦθα καὶ τὸ «Ἔκτισε» καὶ τὸ «Γεννᾷ με» σαφῶς εὑρίσκομεν, ἁπλοῦς ὁ λόγος. Ὃ μὲν ἂν μετὰ τῆς αἰτίας εὑρίσκωμεν, προσθῶμεν τῇ ἀνθρωπότητι· ὃ δὲ ἁπλοῦν καὶ ἀναίτιον, τῇ θεότητι λογισώμεθα … τίς οὖν ἀντερεῖ λόγος, κτίσμα μὲν λέγεσθαι τὴν σοφίαν κατὰ τὴν κάτω γέννησιν, γέννημα δὲ κατὰ τὴν πρώτην καὶ πλέον ἄληπτον;» Grégoire de Nazianze, Discours 27-31 (ed. Gallay P., Jourjon M.), 30,2 / SCh 250 (1978), p. 228. Григорій Богослов, П’ять слів про богослов’я, Слово 30,2 (пер. У. Головач). Львів 2018, стор. 149. Пор. Gregorio di Nazianzo, Tutte le Orazioni, 30,1,2, pp. 721, 1318 nota 16. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 352-353.

[570] Св. Григорій Нісський, Спростування віросповідання Євномія, 110-112: «λέγουσι γὰρ καὶ τοῦτό τινες τῶν δι’ ἀκριβείας τὰ θεῖα πεπαιδευμένων, ὅτι οὐ γέγραπται παρ’ Ἑβραίοις τὸ Ἔκτισε, καὶ ἡμεῖς ἐν ἀρχαιοτέραις βίβλοις ἀνέγνωμεν Ἐκτήσατο γεγραμμένον ἀντὶ τοῦ Ἔκτισέ με … εἰ δέ τις καὶ τὴν ἐπικρατοῦσαν ἐν ταῖς ἐκκλησίαις ἀνάγνωσιν ἐν τῷ μέρει τούτῳ προβάλοιτο, οὐδὲ τὴν Ἔκτισε φωνὴν ἀποβάλλομεν … καὶ ταύτην τὴν φωνὴν εὐσεβῶς ἔχειν φαμέν. ἐκτίσθη γὰρ ἀληθῶς ἐπ’ ἐσχάτου τῶν ἡμερῶν ὁ δι’ ἡμᾶς καθ’ ἡμᾶς γενόμενος, ὁ ἐν μὲν τῇ ἀρχῇ λόγος ὢν καὶ θεός, μετὰ ταῦτα δὲ σὰρξ γενόμενος καὶ ἄνθρωπος. κτιστὴ δὲ τῆς σαρκὸς ἡ φύσις· ἧς μετασχὼν κατὰ πάντα καθ’ ὁμοιότητα χωρὶς ἁμαρτίας ἐκτίσθη γενόμενος ἄνθρωπος, ἐκτίσθη δὲ κατὰ θεόν, οὐ κατὰ ἄνθρωπον, καθώς φησιν ὁ ἀπόστολος, καινόν τινα τρόπον καὶ οὐ κατὰ τὴν ἀνθρωπίνην συνήθειαν. ἐμάθομεν γὰρ ὅτι ἐκ πνεύματος ἁγίου καὶ τῆς τοῦ ὑψίστου δυνάμεως, πλὴν ἀλλ’ ἐκτίσθη ὁ καινὸς οὗτος ἄνθρωπος …». Gregorii Nysseni opera (ed. Jaeger W.), vol. II: Refutatio confessionis Eunomii, 110-112. Leiden 1960, pp. 358-359. Пор. Gregorio di Nissa, Teologia trinitaria (ed. Moreschini C.): Confutazione della professione di fede di Eunomio, 14,110-112, p. 620: «Dicono, infatti, alcuni che sono stati istruiti con diligenza nello studio delle realtà divine, che nel testo ebraico non sta scritto “creò”, e noi nei libri più antichi abbiamo trovato che sta scritto “si procurò”, invece che “mi creò” (Pv 8,22) … Ma se uno anche a questo proposito ci opponesse la lettura che è invalsa nelle Chiese, ebbene, noi non respingeremmo neppure la lezione “creò” … noi diciamo che è conforme alla fede anche la parola “creò”. Infatti fu veramente creato alla fine dei giorni colui che ai nostri tempi fu fatto conforme a noi per il nostro bene, che nel principio era Logos ed era Dio, ma successivamente si fece carne e uomo. Ma la natura della carne è creata, ed egli, partecipando ad essa in tutto secondo la somiglianza, ad eccezione del peccato (Eb 4,15), fu creato, perché fu fatto uomo, ma fu creato in conformità a Dio, non in conformità all’uomo, come dice l’apostolo, in un modo nuovo e non secondo la consuetudine umana. Abbiamo appreso, infatti, che egli nacque dallo Spirito Santo e dalla potenza dell’Altissimo –, ma, comunque, fu creato questo uomo nuovo …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 352-353.

[571] Кан.В.Чт. пісня 9,2: «… τὰς φωνὰς οἰκειοῦμαι οὗ νῦν προσείληφα».

[572] Анатематизми П’ятого Вселенського Собору в Константинополі (553), 3;4;5;10. Anatematismi del concilio di Costantinopoli (553), 3: “… un unico e stesso signore nostro Gesù Cristo, il Logos di Dio che si è incarnato …”; 4: “… il signore Gesù Cristo, uno della santa Trinità …”; 5: “… si è incarnato uno della santa Trinità, il Dio Logos …”; 10: “… il signore nostro Gesù Cristo crocifisso nella carne è Dio vero e signore della gloria e uno della santa Trinità …”. Simonetti, Il Cristo, II, pp. 506-513. Cfr. Amato, Gesù il Signore, p. 238. Grillmeier, Gesù il Cristo nella fede della Chiesa, 2/2, pp. 537, 549, 551, 554.

[573] Кан.В.Чт. пісня 9,3: «… ἄνθρωπος ὑπάρχω οὐσίᾳ, οὐ φαντασίᾳ …».

[574] Кан.В.Чт. пісня 9,3: «… θεὸς τῷ τρόπῳ τῆς ἀντιδόσεως ἡ φύσις ἡ ἑνωθεῖσά μοι …».

[575] Кан.В.Чт. пісня 9,3: «… Χριστὸν ἕνα· διό με γνῶτε …».

[576] Кан.В.Чт. пісня 9,3: «… τὰ ἐξ ὧν, ἐν οἷς, ἅπερ πέφυκα σώζοντα».

[577] Кан.В.Чт. пісня 9,3: «… ἄνθρωπος ὑπάρχω οὐσίᾳ, οὐ φαντασίᾳ …».

[578] Пор. Докетизм в: uk.wikipedia.org/wiki та в pravenc.ru/text.

[579] Св. Григорій Богослов, Перше послання до пресвітера Кледонія, (лист 101), 32: «Τὸ γὰρ ἀπρόσληπτον, ἀθεράπευτον· ὃ δὲ ἥνωται τῷ Θεῷ, τοῦτο καὶ σῴζεται». Grégoire de Nazianze, Lettres théologiques (ed. Gallay P.), Epistola 101,32 (= Epistula ad Cledonium I) / SCh 208 (1974), pp. 50-51. Пор. Святитель Григорій Богослов, Повне зібрання творінь. Листи. Лист 101: До пресвітера Кледонія, проти Аполлінарія перше. Київ 2010. Пор. Gregorio Nazianzeno, I cinque discorsi teologici (ed. Moreschini C.), Prima Lettera al presbitero Cledonio, 32 / CTP 58 (1986), p. 207: «Poiché quello che non è stato assunto da Cristo è rimasto non sanato, mentre quello che ha formato un’unione con Dio, quello è stato anche salvato». Simonetti M. Cristologia / NDPAC 1, 1285. Studer B. Docetismo / NDPAC 1, 1465.

[580] Кан.В.Чт. пісня 9,3: «… θεὸς τῷ τρόπῳ τῆς ἀντιδόσεως ἡ φύσις ἡ ἑνωθεῖσά μοι …».

[581] L’espressione communicatio idiomatum viene usata in cristologia per indicare una conseguenza dell’unicità della persona di Cristo: si può attribuire alla sua divinità ciò che è proprio della sua umanità, e viceversa, evitando, però, qualsiasi confusione fra le nature che rimangono distinte. Bouyer, Breve dizionario teologico, p. 95.

[582] Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ,3: «Οἰκειοῦται δὲ τὰ ἀνθρώπινα ὁ λόγος (αὐτοῦ γάρ εἰσι τὰ τῆς ἁγίας αὐτοῦ σαρκὸς ὄντα) καὶ μεταδιδοῖ τῇ σαρκὶ τῶν ἰδίων κατὰ τὸν τῆς ἀντιδόσεως τρόπον διὰ τὴν εἰς ἄλληλα τῶν μερῶν περιχώρησιν καὶ τὴν καθ’ ὑπόστασιν ἕνωσιν, καὶ ὅτι εἷς ἦν καὶ ὁ αὐτὸς ὁ καὶ τὰ θεῖα καὶ τὰ ἀνθρώπινα «ἐνεργῶν ἐν ἑκατέρᾳ μορφῇ μετὰ τῆς θατέρου κοινωνίας». Διὸ δὴ καὶ ὁ κύριος τῆς δόξης ἐσταυρῶσθαι λέγεται καίτοι τῆς θείας αὐτοῦ μὴ παθούσης φύσεως, καὶ ὁ υἱὸς τοῦ ἀνθρώπου πρὸ τοῦ πάθους ἐν τῷ οὐρανῷ εἶναι ὡμολόγηται, ὡς αὐτὸς ὁ κύριος ἔφησεν. Εἷς γὰρ ἦν καὶ ὁ αὐτὸς κύριος τῆς δόξης ὁ φύσει καὶ ἀληθείᾳ υἱὸς ἀνθρώπου ἤτοι ἄνθρωπος γενόμενος, καὶ αὐτοῦ τά τε θαύματα καὶ τὰ πάθη γινώσκομεν, εἰ καὶ κατ’ ἄλλο ἐθαυματούργει καὶ κατ’ ἄλλο τὰ πάθη ὁ αὐτὸς ὑπέμεινεν». Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.): Expositio fidei, 47; III 3 75-85, p. 115. Пор. Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, книга III, глава 3. Київ 2010. Пор. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa (ed. Fazzo V.),III,3 / CTP 142 (1998), pp. 168-169.

[583] Кан.В.Чт. пісня 9,3. Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ,3.

[584] Кан.В.Чт. пісня 9,3: «… Χριστὸν ἕνα· διό με γνῶτε …».

[585] Халкидонський Символ: «ἕνα καὶ τὸν αὐτὸν ὁμολογεῖν υἱὸν τὸν κύριον ἡμῶν Ἰησοῦν Χριστὸν … ἐκδιδάσκομεν». Simonetti, Il Cristo, II, pp. 443-445.

[586] Халкидонський Символ: «οὐδαμοῦ τῆς τῶν φύσεων διαφορᾶς ἀνῃρημένης διὰ τὴν ἕνωσιν, σωζομένης δὲ μᾶλλον τῆς ἰδιότητος ἑκατέρας φύσεως …». Пор. «Poiché assolutamente non è stata eliminata la differenza delle nature a causa dell’unione, ma invece sono state preservate le proprietà dell’una e dell’altra natura». Simonetti, Il Cristo, II, pp. 444-445.

[587] Кан.В.Чт. пісня 9,3: «… Χριστὸν ἕνα· διό με γνῶτε τὰ ἐξ ὧν, ἐν οἷς, ἅπερ πέφυκα σώζοντα».

[588] Св. Максим Ісповідник, Диспут із Пірром: «Εἰ γάρ οὐδέ ἕτερόν ἐστιν ὁ Χριστός παρά τάς αὐτοῦ φύσεις, ἐξ ὧν, καί ἐν αἷς ὑπάρχει· προδήλως, ὡς καταλλήλως ταῖς ἑαυτοῦ φύσεσιν· ἤγουν, ὡς ἑκάστῃ πέφυκεν, εἷς ὤν καί αὐτός, ἤθελέ τε καί ἐνήργει· εἴπερ οὐδετέρα αὐτῶν ἀθέλητός ἐστιν, ἤ ἀνενέργητος». Maximus Confessor, Disputatio cum Pyrrho / PG 91, 289. Пор. Преподобный Максим Исповедник, Диспут с Пирром в: Преподобный Максим Исповедник и христологические споры VII столетия [ред. Д. Поспелов]. М. 2004. Пор. Massimo il Confessore, Umanità e divinità di Cristo (ed. Ceresa-Gastaldo A.): Disputa con Pirro / CTP 19 (1990), p. 101.

[589] Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ,14: «ἕνα καὶ τὸν αὐτόν φαμεν θέλοντά τε καὶ ἐνεργοῦντα φυσικῶς κατ’ ἄμφω, ἐξ ὧν καὶ ἐν αἷς καὶ ἅπερ ἐστὶ Χριστὸς ὁ Θεὸς ἡμῶν». Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.): Expositio fidei, 58; III 14 5-6, p. 137. Пор. Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, книга III, глава 14. Київ 2010. Пор. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa (ed. Fazzo V.),III,14 / CTP 142 (1998), p. 195: «diciamo che uno e il medesimo vuole e opera naturalmente secondo ambedue le nature, dalle quali, nelle quali e in relazione alle quali appunto egli è Cristo nostro Dio».

[590] Cв. Кирило Олександрійський, Послання до Суккенса єпископа Діокесарійсьского, 6: «ὅταν οὖν ἐννοῶμεν τοῦτο, οὐδὲν ἀδικοῦμεν τὴν εἰς ἑνότητα συνδρομὴν ἐκ δύο φύσεων γεγενῆσθαι λέγοντες· μετὰ μέντοι τὴν ἕνωσιν οὐ διαιροῦμεν τὰς φύσεις ἀπ’ ἀλλήλων …». Пор. Святитель Кирилл Александрийский, Два послания к Суккенсу, епископу Диокесарийскому, 1: Памятная записка боголюбивейшего и святейшего архиепископа Кирилла к блаженнейшему Суккенсу, епископу Диокесарии, Исаврийской епархии, 6 (пер. иерм. Феодор (Юлаев)). Богословский вестник, 10. М. 2010, стор. 20. Пор. Cirillo di Alessandria, Lettera 45,a Succenso, 6. Simonetti, Il Cristo, II, p. 397: «Quando consideriamo questo, non facciamo male ad affermare che da due nature c’è stato concorso in unità; ma dopo l’unione non dividiamo le nature l’una dall’altra …».

[591] Simonetti, Il Cristo, II, p. 418.

[592] Papa Leo I Magnus, Tomus ad Flavianum, 3: «Salva igitur proprietate utriusque naturae et substantiae, et in unam coëunte personam …». Simonetti, Il Cristo, II, p. 426. Пор. Leone, Lettera dogmatica a Flaviano, 3: «Poiché dunque restano integre le proprietà di ambedue le nature e sostanze e confluiscono in una sola persona». Simonetti, Il Cristo, II, p. 427. Пор. Святитель Лев Великий, Окружное или соборное послание, писанное к Флавиану, архиепископу Константинопольскому (против ереси Евтихия) в: Деяния Вселенских Соборов, изданныя в русском переводе при Казанской Духовной Академии. Том третий: Собор Халкидонский, Вселенский четвертый. Казань 1863.

[593] Халкидонський Символ віри: Il simbolo di Calcedonia. Simonetti, Il Cristo, II, pp. 442-445, 620, nota 2.

[594] Анатематизми Константинопольського Собору (553), 8: «Εἴ τις ἐκ δύο φύσεων, θεότητος καὶ ἀνθρωπότητος ὁμολόγων τὴν ἕνωσιν γεγενῆσθαι, ἢ μίαν φύσιν τοῦ θεοῦ λόγου σεσαρκωμένην λέγων, μὴ οὕτως αὐτὰ λαμβάνῃ, καθάπερ καὶ οἱ ἅγιοι πατέρες ἐδίδαξαν, ὅτι ἐκ τῆς θείας φύσεως καὶ τῆς ἀνθρωπίνης τῆς ἑνώσεως καθ’ ὑπόστασιν γενομένης, εἷς Χριστὸς ἀπετελέσθη, ἀλλ’ ἐκ τῶν τοιούτων φωνῶν μίαν φύσιν ἤτοι οὐσίαν θεότητος καὶ σαρκὸς τοῦ Χριστοῦ εἰσάγειν ἐπιχειρεῖ· ὁ τοιοῦτος ἀνάθεμα ἔστω. καθ’ ὑπόστασιν γὰρ λέγοντες τὸν μονογενῆ λόγον ἡνῶσθαι οὐκ ἀνάχυσίν τινα τὴν εἰς ἀλλήλους τῶν φύσεων πεπρᾶχθαί φαμεν, μενούσης δὲ μᾶλλον ἑκατέρας ὅπερ ἐστὶν ἡνῶσθαι σαρκὶ νοοῦμεν τὸν λόγον». Anatematismi del concilio di Costantinopoli, 8: «Se uno, professando che l’unione si è fatta da due nature, dalla divinità e dall’umanità, e affermando una sola natura del Dio Logos incarnata, non assume questi concetti così come hanno insegnato anche i santi padri, cioè nel senso che dalla natura divina e da quella umana, fattasi l’unione secondo l’ipostasi, è stato formato un solo Cristo, ma con queste espressioni cerca di introdurre una sola natura ο sostanza della divinità e della carne di Cristo, un tale sia anatema. Infatti noi affermando che il Logos unigenito si è unito secondo l’ipostasi, non diciamo che si è prodotta un’effusione delle nature una nell’altra, ma invece pensiamo che il Logos si è unito alla carne, continuando a sussistere l’una e l’altra natura come sono».Simonetti, Il Cristo, II, pp. 512-513, 632, nota 10.

[595] Кан.В.Чт. пісня 9,3: «… Χριστὸν ἕνα· διό με γνῶτε τὰ ἐξ ὧν, ἐν οἷς, ἅπερ πέφυκα σώζοντα».

[596] Кан.В.Чт. ірмос 1: «Τμηθείσῃ τμᾶται πόντος ἐρυθρὸς, κυματοτρόφος δὲ ξηραίνεται βυθὸς, ὁ αὐτὸς ὁμοῦ ἀόπλοις γεγονὼς βατὸς καὶ πανοπλίταις τάφος· ᾠδὴ δὲ θεοτερπὴς ἀνεμέλπετο· ἐνδόξως δεδόξασται Χριστὸς ὁ θεὸς ἡμῶν». Huesman J.E. Esodo / GCB, p. 63.

[597] Кан.В.Чт. ірмос 1: «Τμηθείσῃ τμᾶται πόντος ἐρυθρὸς …». Huesman J.E. Esodo / GCB, p. 63.

[598] Кан.В.Чт. ірмос 1: «… κυματοτρόφος δὲ ξηραίνεται βυθὸς …». Huesman J.E. Esodo / GCB, p. 63.

[599] Кан.В.Чт. ірмос 1: «… ὁ αὐτὸς ὁμοῦ ἀόπλοις γεγονὼς βατὸς καὶ πανοπλίταις τάφος …». Huesman J.E. Esodo / GCB, p. 63.

[600] Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 326.

[601] Кан.В.Чт. ірмос 4: «Προκατιδὼν ὁ προφήτης τοῦ μυστηρίου σου τὸ ἀπόρρητον, Χριστὲ, προανεβόησεν· ἔθου κραταιὰν ἀγάπησιν ἰσχύος, πάτερ οἰκτίρμον· τὸν μονογενῆ υἱὸν γὰρ, ἀγαθὲ, ἱλασμὸν εἰς τὸν κόσμον ἀπέστειλας». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 333-334.

[602] Св. Кирило Олександрійський, Тлумачення на пророка Авакума, 3,4: «σεσώσμεθα γὰρ “οὐκ ἐξ ἔργων δικαιοσύνης, ἃ ἐποιήσαμεν” αὐτοὶ, οὐκ ἐξ αὐχημάτων νομικῶν· τετελείωκε γὰρ ὁ νόμος οὐδένα· ἀλλ’ ἐξ ἡμερότητος τοῦ Θεοῦ καὶ Πατρὸς, κραταιὰν, τουτέστιν ἰσχυρὰν καὶ μεγάλην, θέντος τὴν ὑπὲρ ἡμῶν ἀγάπησιν τοῦ Υἱοῦ. “Οὕτω γὰρ ἠγάπησεν ὁ Θεὸς καὶ Πατὴρ τὸν κόσμον, ὥστε τὸν Υἱὸν αὐτοῦ τὸν μονογενῆ δέδωκεν, ἵνα πᾶς ὁ πιστεύων εἰς αὐτὸν μὴ ἀπόληται, ἀλλ’ ἔχῃ ζωὴν αἰώνιον.” σεσώσμεθα δὴ οὖν ἐξ ἀγάπης τοῦ Θεοῦ καὶ Πατρὸς, καὶ μὴν καὶ αὐτοῦ τοῦ Υἱοῦ τὸν ὑπὲρ ἡμῶν ἀνατλάντος θάνατον· εἰ καὶ ἀνεβίω πάλιν, καταργήσας μὲν τὸ τῆς φθορᾶς κράτος, ἀποστήσας δὲ ἡμῶν τὴν ἁμαρτίαν». Sancti patris nostri Cyrilli archiepiscopi Alexandrini, In XII prophetas, vol. II (ed. Pusey Ph.E.). In Abacuc, Tom II, III,4, 5-16. Oxomii 1868, p. 133. Пор. Святитель Кирилл Александрийский, Толкование на пророка Аввакума, 3,4, в: Творения святого Кирилла Александрийского, часть 10, в: Творениям святых отцов в русском переводе, том 61: Толкования на малых пророков. М. 1896, стор. 298. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 334.

[603] Теодорит Кирський, Тлумачення на пророка Авакума, 3,4: «Οὐ μόνον δὲ τῷ φωτὶ τῆς διδασκαλίας χρησάμενος ὑπέδειξε τὴν ἀλήθειαν, ἀλλὰ καὶ τῇ δυνάμει τῆς θαυματουργίας εἰς θαύματα πᾶσαν γλῶτταν ἐκίνησεν· ἑκάτερον δὲ πεποίηκε λίαν ἀγαπήσας τῶν ἀνθρώπων τὴν φύσιν· τοῦτο δὲ καὶ αὐτὸς ὁ Κύριος ἐν τοῖς ἱεροῖς Εὐαγγελίοις εἶπεν· Ἐγώ εἰμι ὁ ποιμὴν ὁ καλός· ὁ ποιμὴν ὁ καλὸς τὴν ψυχὴν αὑτοῦ τίθησιν ὑπὲρ τῶν προβάτων. Καί· Μείζονα ταύτης ἀγάπην οὐδεὶς δύναται δεῖξαι,ἵνα τις θῇ τὴν ψυχὴν αὑτοῦ ὑπὲρ τῶν φίλων αὑτοῦ». Theodoretus Cyrensis, Interpretatio prophetae Habacuc, Caput III, vers. 4 / PG 81, 1828A. Пор. Блаженный Феодорит Кирский, Толкование на пророка Аввакума, 3,4, в: Творения Блаженного Феодорита, епископа Кирского. Часть 5. М. 1857. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 334.

[604] Йона 2,6-7: «περιεχύθη ὕδωρ μοι ἕως ψυχῆς, ἄβυσσος ἐκύκλωσέν με ἐσχάτη, ἔδυ ἡ κεφαλή μου εἰς σχισμὰς ὀρέων. κατέβην εἰς γῆν, ἧς οἱ μοχλοὶ αὐτῆς κάτοχοι αἰώνιοι, καὶ ἀναβήτω φθορὰ ζωῆς μου, κύριε ὁ θεός μου». Septuaginta (Rahlfs), vol. ΙΙ, p. 527-528. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 340.

[605] Кан.В.Чт. ірмос 6: «Ἄβυσσος ἐσχάτη ἁμαρτημάτων ἐκύκλωσέ με, καὶ τὸν κλύδωνα μηκέτι φέρων ὡς Ἰωνᾶς τῷ δεσπότῃ βοῶ σοι· ἐκ φθορᾶς με ἀνάγαγε». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 340.

[606] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 340. Murphy R.E. Salmi / GCB, p. 751.

[607] Montanari, Vocabolario della lingua greca, p. 2150.

[608] Кан.В.Чт. ірмос 7: «Οἱ παῖδες ἐν Βαβυλῶνι καμίνου φλόγα οὐκ ἔπτηξαν, ἀλλ’ ἐν μέσῳ φλογὸς ἐμβληθέντες δροσιζόμενοι ἔψαλλον· εὐλογητὸς εἶ, κύριε, ὁ θεὸς τῶν πατέρων ἡμῶν». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 342.

[609] Вих. 20,3-5: «Нехай не буде в тебе інших богів крім мене. Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах. Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій, Бог ревнивий …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 345-346.

[610] Кан.В.Чт. ірмос 8: «Νόμων πατρῴων οἱ μακαριστοὶ ἐν Βαβυλῶνι νέοι προκινδυνεύοντες βασιλεύοντος κατέπτυσαν προσταγῆς ἀλογίστου· καὶ συνημμένοι ᾧ οὐκ ἐχωνεύθησαν πυρὶ τοῦ κρατοῦντος ἐπάξιον ἀνέμελπον τὸν ὕμνον· τὸν κύριον ὑμνεῖτε τὰ ἔργα καὶ ὑπερυψοῦτε αὐτὸν εἰς τοὺς αἰῶνας».

[611] Cfr. Petrynko, pp. 68, 69-70.

[612] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 356.

[613] Трип.В.Пт. Christ, Paranikas, Anthologia, pp. 194-196. Anthologhion, vol. 2, pp. 1053-1056.

[614] MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 961.

[615] Detorakis, Kosmas, pp. 151-154.

[616] Трип.В.Пт. пісня 9,4: «… πάντα ὑπομείνας ἅπαντας ἔσωσας».

[617] Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 261.

[618] Трип.В.Пт. ірмос 5: Πρὸς σὲ ὀρθρίζω τὸν δι’ εὐσπλαγχνίαν ἑαυτὸν τῷ πεσόντι κενώσαντα ἀτρέπτως καὶ μέχρι παθῶν ἀπαθῶς ὑποκύψαντα, λόγε θεοῦ· τὴν εἰρήνην παράσχου μοι, φιλάνθρωπε.

[619] Іс. 26,9.12: «ὀρθρίζει τὸ πνεῦμά μου πρὸς σέ, ὁ Θεός … Κύριε ὁ Θεὸς ἡμῶν, εἰρήνην δὸς ἡμῖν». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, pp. 598-599. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. II, p. 165. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 357-358.

[620] Трип.В.Пт. ірмос 5: «Πρὸς σὲ ὀρθρίζω … λόγε θεοῦ· τὴν εἰρήνην παράσχου μοι, φιλάνθρωπε».

[621] Пс. 62,2: «Ὁ Θεὸς ὁ Θεός μου, πρὸς σὲ ὀρθρίζω». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 63. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. I, p. 755. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 358.

[622] Ів. 14,27: «εἰρήνην τὴν ἐμὴν δίδωμι ὑμῖν». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 299. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 358.

[623] Трип.В.Пт. ірмос 5. Критичне видання: Christ, Paranikas, Anthologia, p. 194. Літургійні видання: Triôdion katanyktikon : periechon apasan tên anêkousan autô akolouthian tês Hagias kai Megalês Tessarakostês. Roma 1879, p. 675. Codice Sinaitico greco New Finds Megalogramma (majuscule) 56, fasc. 24, p. 5. Італійський переклад: Anthologhion, vol. 2, p. 1053.

[624] Список кодексів: Christ, Paranikas, Anthologia, pp. CXLIII-CXLIV, 194.

[625] Св. Кирило Олександрійський, Друге послання до Несторія, 4: «ἐπειδὴ δὲ δι’ ἡμᾶς καὶ διὰ τὴν ἡμετέραν σωτηρίαν ἑνώσας ἑαυτῶι καθ’ ὑπόστασιν τὸ ἀνθρώπινον προῆλθεν ἐκ γυναικός, ταύτηι τοι λέγεται γεννηθῆναι σαρκικῶς». Cirillo, Seconda Lettera a Nestorio, 4. Simonetti, Il Cristo, II, pp. 358-359. Пор. Святитель Кирилл Александрийский, Послание к Несторию, в: Деяния вселенских соборов, изданные в русском переводе при Казанской духовной академии. Т. 1. Казань 1910, стор. 144-147.

[626] Символ поєднання (433): «τὸν Θεόν Λόγον … ἑνῶσαι ἑαυτῷ τὸν ἐξ αὐτῆς ληφθέντα ναόν». Formula di unione del 433. Simonetti, Il Cristo, II, pp. 386-387.

Cfr. Amato, Gesù il Signore, pp. 195-196.

[627] Кан.В.Чт. ірмос 3: «Κύριος ὢν πάντων καὶ κτίστης Θεὸς τὸ κτιστὸν … σεαυτῷ ἥνωσας …».

[628] Кан.В.Чт. пісня 9,3: «… Θεὸς τῷ τρόπῳ τῆς ἀντιδόσεως ἡ φύσις ἡ ἑνωθεῖσά μοι …».

[629] Трип.В.Пт. ірмос 5: «… τὸν δι’ εὐσπλαγχνίαν ἑαυτὸν τῷ πεσόντι ἑνώσαντα ἀτρέπτως …».

[630] Халкидонський символ: «ἐν δύο φύσεσιν ἀσυγχύτως, ἀτρέπτως, ἀδιαιρέτως, ἀχωρίστως». Il simbolo di Calcedonia: «in due nature senza confusione, senza mutamento, senza divisione, senza separazione». Simonetti, Il Cristo, II, pp. 444-445, 620, nota 3.

[631] Трип.В.Пт. ірмос 5: «… μέχρι παθῶν ἀπαθῶς ὑποκύψαντα …».

[632] Св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Полікарпа, ІІІ,2: «Τὸν ὑπὲρ καιρὸν προσδόκα … τὸν ἀπαθῆ, τὸν δι’ ἡμᾶς παθητόν, τὸν κατὰ πάντα τρόπον δι’ ἡμᾶς ὑπομείναντα». Ignace d’Antioche, Lettres (ed. Camelot P.Th.): A Polycarpe, III,2 / SCh 10 (1958), pp. 173-174. Пор. Ігнатій Антіохійський, Послання до Полікарпа, ІІІ,2 (переклад О. Вакула), в: Ранні Отці Церкви. Антологія (ред. М. Горяча), Львів 2015, стор. 142. Пор. I Padri Apostolici (ed. Dell’Osso C.): Ignazio, A Policarpo, 3,2 / CTP 5* (2011), p. 124. Lampe, Patristic Greek Lexicon, p. 171.

[633] Св. Григорій Богослов, Перше послання до пресвітера Кледонія, (лист 101), 3: «παθητὸν σαρκί, ἀπαθῆ θεότητι». Пор. Святитель Григорій Богослов, Повне зібрання творінь. Листи. Лист 101: До пресвітера Кледонія, проти Аполлінарія перше. Київ 2010. Gregorio di Nazianzo, Prima lettera a Cledonio, 3: «passibile nella carne, impassibile nella divinità». Simonetti, Il Cristo, II, pp. 326-327.

[634] Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ,21: «Ἀπαθὴς γὰρ ὢν δι’ ἡμᾶς ἐδούλευσε πάθεσι καὶ διάκονος τῆς ἡμῶν σωτηρίας γέγονεν». Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.): Expositio fidei, 65; III 21 31-32, p. 164. Пор. Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, книга III, глава 21. Київ 2010. Пор. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa (ed. Fazzo V.),III,21 / CTP 142 (1998), p. 231: «Infatti, pur essendo non soggetto alle passioni, tuttavia per causa nostra servì ad esse, e divenne servente per la nostra salvezza».

[635] Трип.В.Пт. ірмос 5: «… μέχρι παθῶν ἀπαθῶς ὑποκύψαντα …».

[636] Grillmeier, Gesù il Cristo nella fede della Chiesa, I/I, p. 125.

[637] Мт. 26,30: «Καὶ ὑμνήσαντες ἐξῆλθον εἰς τὸ ὄρος τῶν ἐλαιῶν». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 76. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 358-359.

[638] Трип.В.Пт. пісня 5,1: Ῥυφθέντες πόδας καὶ προκαθαρθέντες μυστηρίου μεθέξει τοῦ θείου νοῦν, Χριστὲ, σοῦ οἱ ὑπηρέται ἐκ Σιὼν ἐλαιῶνος μέγα πρὸς ὄρος συνανῆλθον, ὑμνοῦντές σε, φιλάνθρωπε.

[639] Трип.В.Пт. пісня 5,1: «… Χριστὲ … ὑμνοῦντές σε, φιλάνθρωπε». MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 961.

[640] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 359.

[641] Трип.В.Пт. пісня 5,2: «Ὁρᾶτε, ἔφης, φίλοι, μὴ θροεῖσθε· νῦν γὰρ ἤγγικεν ἡ ὥρα ληφθῆναί με, κτανθῆναι χερσὶν ἀνόμων· πάντες δὲ σκορπισθήσεσθε ἐμὲ λιπόντες, οὓς συνάξω κηρῦξαί με φιλάνθρωπον». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 359.

[642] Мт. 26,31-32: «Τότε λέγει αὐτοῖς ὁ Ἰησοῦς· πάντες ὑμεῖς σκανδαλισθήσεσθε ἐν ἐμοὶ ἐν τῇ νυκτὶ ταύτῃ, γέγραπται γάρ· πατάξω τὸν ποιμένα, καὶ διασκορπισθήσονται τὰ πρόβατα τῆς ποίμνης. μετὰ δὲ τὸ ἐγερθῆναί με προάξω ὑμᾶς εἰς τὴν Γαλιλαίαν». Nestle-Alland, Greek–English New Testament, pp. 76-77.

[643] Зах. 13,7: «πατάξατε τοὺς ποιμένας καὶ ἐκσπάσατε τὰ πρόβατα». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 559. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 961. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 359.

[644] Мт. 24,6: «Глядіть же, не тривожтесь»; Ів. 14,27: «Хай не тривожиться серце ваше, і не страхається!»; Мт. 26,45: «Наблизилась уже година, і Син Чоловічий буде виданий грішникам у руки»; Ів. 16,32: «Ось надходить година — і тепер вона, — коли то ви розсієтеся кожен у свій бік, а мене самого полишите»; Ів. 11,52: «за те, щоб зібрати в одне розкидані діти Божі»; Іс. 66,18: «Я прийду, щоб зібрати всі народи та язики».

[645] Дан. 3,18: «Нехай тобі, царю, буде відомо, що ми твоїм богам не служитимемо й золотому бовванові, що ти поставив, не вклонятимемось»; Мт. 26,3-4: «Тоді зібралися первосвященики і старші народу в палаці первосвященика, що звався Каяфа, і радились, як би то підступом схопити Ісуса й убити».

[646] Трип.В.Пт. ірмос 8: Στήλην κακίας ἀντιθέου παῖδες θεῖοι παρεδειγμάτισαν· κατὰ Χριστοῦ δὲ φρυαττόμενον ἀνόμων συνέδριον βουλεύεται κενὰ, κτεῖναι μελετᾷ τὸν ζωῆς κρατοῦντα παλάμῃ, ὃν πᾶσα κτίσις εὐλογεῖ δοξάζουσα εἰς τοὺς αἰῶνας.

[647] Трип.В.Пт. ірмос 8: «… κατὰ Χριστοῦ δὲ φρυαττόμενον ἀνόμων συνέδριον βουλεύεται κενὰ …».

[648] Пс. 2,1-2: «Ἵνα τί ἐφρύαξαν ἔθνη καὶ λαοὶ ἐμελέτησαν κενά; παρέστησαν οἱ βασιλεῖς τῆς γῆς, καὶ οἱ ἄρχοντες συνήχθησαν ἐπὶ τὸ αὐτὸ κατὰ τοῦ κυρίου καὶ κατὰ τοῦ χριστοῦ αὐτοῦ διάψαλμα». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 1. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. I, p. 719. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 360.

[649] Трип.В.Пт. ірмос 8: «… ἀνόμων συνέδριον … κτεῖναι μελετᾷ τὸν ζωῆς κρατοῦντα παλάμῃ …».

[650] Трип.В.Пт. пісня 8: «… ὃν πᾶσα κτίσις εὐλογεῖ δοξάζουσα εἰς τοὺς αἰῶνας».

[651] Дан. 3,57: «εὐλογεῖτε, πάντα τὰ ἔργα τοῦ κυρίου, τὸν κύριον· ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε αὐτὸν εἰς τοὺς αἰῶνας». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 890.

[652] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 361-363.

[653] Трип.В.Пт. пісня 8,1: Ἀπὸ βλεφάρων, μαθηταὶ, νῦν ὕπνον, ἔφης, Χριστὲ τινάξατε· ἐν προσευχῇ δὲ γρηγορεῖτε, πειρασμῷ μή πως ὄλησθε, καὶ μάλιστα Σίμων· τῷ κραταιῷ γὰρ μείζων πεῖρα· γνῶθί με, Πέτρε, ὃν πᾶσα κτίσις εὐλογεῖ δοξάζουσα εἰς τοὺς αἰῶνας.

[654] Трип.В.Пт. пісня 8,2: Βέβηλον ἔπος τῶν χειλέων οὔποτε προήσομαι, δέσποτα, σὺν σοὶ θανοῦμαι ὡς εὐγνώμων, κἂν οἱ πάντες ἀρνήσωνται, ἐβόησε Πέτρος· σὰρξ οὐδὲ αἷμα, ὁ πατήρ σου ἀπεκάλυψέ μοι σὲ, ὃν πᾶσα κτίσις εὐλογεῖ δοξάζουσα εἰς τοὺς αἰῶνας.

[655] Трип.В.Пт. пісня 8,3: Βάθος σοφίας θεϊκῆς καὶ γνώσεως οὐ πᾶν ἐξηρεύνησας, ἄβυσσον δέ μου τῶν κριμάτων οὐ κατέλαβες, ἄνθρωπε, ὁ κύριος ἔφη· σὰρξ οὖν ὑπάρχων μὴ καυχῶ· ἀρνήσῃ τρίτον γάρ με, ὃν πᾶσα κτίσις εὐλογεῖ δοξάζουσα εἰς τοὺς αἰῶνας.

[656] Трип.В.Пт. пісня 8,4: Ἀπαγορεύεις, Σίμων Πέτρε, ὅπερ πείσῃ τάχος, ὡς εἴρηται, καὶ σοὶ παιδίσκη οἷα θᾶττον προσελθοῦσα πτοήσει σε, ὁ κύριος ἔφη· πικρῶς δακρύσας ἕξεις ὅμως εὐΐλατόν με, ὃν πᾶσα κτίσις εὐλογεῖ δοξάζουσα εἰς τοὺς αἰῶνας.

[657] Трип.В.Пт. пісня 8,1: «Ἀπὸ βλεφάρων, μαθηταὶ, νῦν ὕπνον, ἔφης, Χριστὲ τινάξατε …».

[658] Трип.В.Пт. пісня 8,1: «… ἐν προσευχῇ δὲ γρηγορεῖτε, πειρασμῷ μή πως ὄλησθε, καὶ μάλιστα Σίμων· τῷ κραταιῷ γὰρ μείζων πεῖρα …».

[659] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 361-362.

[660] Св. Іван Золотоустий, Бесіди на Євангеліє від Матея, бесіда 82,3: «Διὰ τοῦτο τοίνυν ἀφίησιν αὐτὸν πεσεῖν, παιδεύων αὐτὸν ἐντεῦθεν πάντα πείθεσθαι τῷ Χριστῷ, καὶ τῆς οἰκείας συνειδήσεως πιστοτέραν ἡγεῖσθαι τὴν ἀπόφασιν τὴν αὐτοῦ … ὁ δὲ ἑαυτῷ θαῤῥεῖ, καί φησι· Καὶ εἰ πάντες σκανδαλισθήσονται ἐν σοὶ, ἀλλ‘ ἐγὼ οὐδέποτε· κἂν πάντες τοῦτο πάθωσι, φησὶν, ἐγὼ οὐ πείσομαι· ὅπερ εἰς αὐθάδειαν αὐτὸν ἦγε κατὰ μικρόν. Τοῦτο τοίνυν καταστεῖλαι βουλόμενος ὁ Χριστὸς, συνεχώρησε τὴν ἄρνησιν … Ὅτι γὰρ διὰ τοῦτο συνεχώρησεν, ἵνα τοῦτο ἐν αὐτῷ κατορθώσῃ, ἄκουσον τί φησιν· Ἐγὼ δὲ ἐδεήθην περὶ σοῦ, ἵνα μὴ ἐκλίπῃ σου ἡ πίστις. Τοῦτο γὰρ σφόδρα αὐτοῦ καθαπτόμενος ἔλεγε, καὶ δηλῶν ὅτι τὸ πτῶμα αὐτοῦ τῶν ἄλλων χαλεπώτερον, καὶ πλείονος δεόμενον βοηθείας. Καὶ γὰρ δύο τὰ ἐγκλήματα ἦν, καὶ ὅτι ἀντεῖπε, καὶ ὅτι τῶν ἄλλων ἑαυτὸν προὔθηκε· μᾶλλον δὲ καὶ τρίτον, ὅτι τὸ πᾶν ἑαυτῷ ἀνέθηκε». Ioannes Chrysostomus, In Matthaeum Homiliae, LXXXII,3 / PG 58, 741. Пор.Святитель Иоанн Златоуст, Беседы на Евангелие от Матфея, беседа 82,3, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Том 7, книга 2. Толкование на святого Матфея Евангелиста, беседа LXXXII,3. Санкт-Петербург 1901, стор. 823. Пор. Giovanni Crisostomo, Omelie sul Vangelo di Matteo/3 (ed. Zincone S.), 82,3 / CTP 172 (2003), pp. 287-288. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 363-364.

[661] Трип.В.Пт. пісня 8,1: «… τῷ κραταιῷ γὰρ μείζων πεῖρα …».

[662] Св. Григорій Богослов, Слово 21,14: «πολὺς μὲν περὶ αὐτὸν ὁ πόλεμος, ὡς γενναῖον προστάτην τοῦ Λόγου· πρὸς γὰρ τὸ ἀντιτεῖνον μάλιστα ἡ παράταξις …». Grégoire de Nazianze, Discours 20-23 (ed. Mossay J., Lafontaine G.), 21,14 / SCh 270 (1980), p. 138. Пор. Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський, Слова, 21,14. Київ 2010. Пор. Святитель Григорий Богослов, Слова, 21,14, в: Свт. Григорий Богослов, архиеп. Константинопольский, Творения, Том 1, М. 2007. Пор. Gregorio di Nazianzo, Tutte le Orazioni, 21,7,14, p. 521. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 362.

[663] Св. Іван Ліствичник, Ліствиця, 23: «Ὅπου πτῶμα κατέλαβεν, ἐκεῖ ὑπερηφανία προεσκήνωσε· μηνυτὴς γὰρ τοῦ προτέρου τὸ δεύτερον». S.Giovanni Climaco, Scala Paradisi, II (ed. Trevisan P.), Gradino XXIII. Torino 1941, p. 61. Пор. Ліствиця преподобного отця нашого Йоана ігумена Синайської гори, 23,4. Львів 2016, стор. 153. Пор. Преподобнаго отца нашего Иоанна, игумена Синайской горы, Лествица и Слово к пастырю, 23,4, переклад: архим. Агапит (Введенский). М. 1851. Пор. Преподобный Иоанн Лествичник, Лествица, возводящая на небо, 23,4, переклад: братия Оптиной Пустыни. М. 1850, репринт М. 2013. Пор. S. Giovanni Climaco, La Scala del Paradiso, vol. I (ed. Ignesti D.B.), XXIII,127. Siena 1955, p 346. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 364.

[664] Трип.В.Пт. пісня 8,1: «… γνῶθί με, Πέτρε, ὃν πᾶσα κτίσις εὐλογεῖ δοξάζουσα εἰς τοὺς αἰῶνας».

[665] Мт. 26,72.74: «οὐκ οἶδα τὸν ἄνθρωπον». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 80. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 362.

[666] Трип.В.Пт. пісня 8,2: «… σὰρξ οὐδὲ αἷμα, ὁ πατήρ σου ἀπεκάλυψέ μοι σὲ, ὃν πᾶσα κτίσις εὐλογεῖ δοξάζουσα εἰς τοὺς αἰῶνας».

[667] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 362. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 938.

[668] Трип.В.Пт. пісня 8,3: «Βάθος σοφίας θεϊκῆς καὶ γνώσεως οὐ πᾶν ἐξηρεύνησας …».

[669] Трип.В.Пт. пісня 8,3: «… ἄβυσσον δέ μου τῶν κριμάτων οὐ κατέλαβες, ἄνθρωπε …».

[670] Трип.В.Пт. пісня 8,3: «… σὰρξ οὖν ὑπάρχων μὴ καυχῶ …».

[671] Трип.В.Пт. пісня 8,3: «… ἀρνήσῃ τρίτον γάρ με …».

[672] Трип.В.Пт. пісня 8,3: «… ὃν πᾶσα κτίσις εὐλογεῖ δοξάζουσα εἰς τοὺς αἰῶνας».

[673] Дан. 3,57: «εὐλογεῖτε, πάντα τὰ ἔργα τοῦ κυρίου, τὸν κύριον· ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε αὐτὸν εἰς τοὺς αἰῶνας». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 890. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 363.

[674] Трип.В.Пт. пісня 8,4: «… καὶ σοὶ παιδίσκη οἷα θᾶττον προσελθοῦσα πτοήσει σε, ὁ κύριος ἔφη …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 364.

[675] Св. Іван Золотоустий, Вибрані місця із різних проповідей (укладені різними особами по смерті Золотоустого), 19: «Καιρὸς γὰρ ἀθυμίας, οὐχ ὅταν πάσχωμεν κακῶς, ἀλλ’ ὅταν δρῶμεν κακῶς». Joannes Chrysostomus (spuria), Eclogae i-xlviii ex diversis homiliis, Homilia XIX / PG 63, 686. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Выборки из разных слов св. Иоанна Златоуста, Слово 19: О печали и скорби, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе, Том 12, Книга 2. СПб. 1906, стор. 618. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 364.

[676] Трип.В.Пт. пісня 8,4: «… πικρῶς δακρύσας ἕξεις ὅμως εὐΐλατόν με …».

[677] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 364-365.

[678] Св. Астерій Амасійський, Гомілія 13: «Ὁ τοίνυν ταῖς οὕτως μεγαλοπρεπέσι καὶ ἀνυπερβλήτοις δωρεαῖς πλουτισθείς, ἁμαρτὼν εἰς τὸν φιλότιμον καὶ ἀγαθὸν εὐεργέτην, παρὰ μὲν ὑμῖν τοῖς δυσκόλοις καὶ ἀμειλίκτοις δικασταῖς εὐθὺς μήτε λόγου μεταλαβών, πάντως ἂν ἐπὶ τὸν ὄλεθρον ἤχθη καὶ τῆς ἐνθάδε ζωῆς ἀποκοπεὶς καὶ τὴν ἐκεῖ κολαζόμενος. Ἐπεὶ δὲ ἄλλος ἐστὶν ὁ τῆς ψήφου Κύριος, ὁ ποιῶν τὸ ἔλεος εἰς χιλιάδας καὶ μυριάδας καὶ μὴ θέλων τὸν θάνατον τοῦ ἁμαρτωλοῦ, ἀναμένων δὲ τὴν ἐπιστροφήν, οὐδ’ οὕτως οἱ τὴν πρώην χάριν ὑβρίσαντες ἐτιμωρήθησαν, ἀλλὰ πάλιν δεύτερος ἔλεος ἀκολουθεῖ τῷ προτέρῳ καὶ ἀμνηστείᾳ συγγνώμη συνάπτεται καὶ δάκρυον στάζον ἰσοδυναμεῖ τῷ λουτρῷ καὶ στεναγμὸς ἐπίμοχθος ἐπανάγει τὴν χάριν πρὸς ὀλίγον ἀναχωρήσασαν. Εἰ ἀπιστεῖς τῷ λόγῳ, Πέτρον ἐρώτησον ἐν τῇ οἰκίᾳ τοῦ ἀρχιερέως καθήμενον, καὶ λέξει σοι, ὅπως τὸ παράπτωμα τῆς ἀρνήσεως πικρῶς ὀδυράμενος ἐκαθάρθη καὶ οὐκ ἀνέλυσεν εἰς τὸν Σίμωνα, ἀλλὰ Πέτρος διέμεινεν ὁ ἀπόστολος». Asterius of Amasea, Homilies I-XIV (ed. Datema C.), Homily XIII,5,3-4, p. 186. Пор. Святитель Астерий Амасийский, Увещание к покаянию (пер. М. Муретов), в: Богословский вестник. 1893. Т. 1. № 1, стор. 5-6. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 365.

[679] Преп. Іван Карпатоський, «Πέτρος δὲ, ἡ πέτρα ἡ στερεὰ, φοβερὸν πτῶμα κατενεχθεὶς, ὡς ἐμπειροπόλεμος οὐκ ἐξελύθη οὐδὲ ἀπέγνω δυσθυμήσας· ἀλλὰ ἀναπηδήσας προσήγαγεν πικρότατα δάκρυα ἀπὸ καρδίας θλιβομένης καὶ τεταπεινωμένης· καὶ παραυτίκα ὁ πολέμιος ἡμῶν θεασάμενος ταῦτα, ὥσπερ φλοξὶ σφοδροτάταις τὰς ὄψεις φλεγόμενος, ἀπεπήδησεν φεύγων μακρὰν, καὶ δεινῶς ὀλολύζων». Ioannes Carpathius, Capita hortatoria ad monachos in India, 85 / PG 85, 1854. Пор. Преподобного отца нашего Иоанна Карпафскаго к монахам, находящимся в Индии, писавшим к нему, сто увещательных глав, 85, в: Добротолюбие в русском переводе. Т. 3. М. 2010. De Nicola A. Giovanni di Carpato / NDPAC 2, p. 2206. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 365.

[680] Трип.В.Пт. пісня 9,1: «Ὀλέθριος σπεῖρα θεοστυγῶν, πονηρευομένων θεοκτόνων συναγωγὴ ἐπέστη, Χριστέ, σοι καὶ ὡς ἄδικον εἷλκε τὸν κτίστην τῶν ἁπάντων, ὃν μεγαλύνομεν». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 368.

[681] Пс. 21,17: «… συναγωγὴ πονηρευομένων περιέσχον με, ὤρυξαν χεῖράς μου καὶ πόδας». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 20. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. I, p. 731.

[682] Св. Мелітон Сардійський, Про Пасху, 96 (пер. М. Тимо), в: Ранні Отці Церкви. Антологія, Львів 2015, стор. 446. Melito of Sardis, On Pascha (ed. Hall S.G.), 96, p. 54. Cantalamessa, I più antichi testi pasquali, p. 58.

[683] Munier Ch. Cristiani e giudei. La controversia tra giudei e cristiani / NDPAC 1, p. 1277.

[684] De Nicola A. Cristiani e giudei. Il periodo bizantino e il giudaismo / NDPAC 1, 1279, 1281.

[685] Grech P. Giudaismo / NDPAC 2, 2286.

[686] Св. Іван Золотоустий, Проти юдеїв, І,7: «Τοῦ Δεσπότου σου τὸν Υἱὸν ἀνεῖλον, καὶ τολμᾷς αὐτοῖς εἰς ταυτὸν συνιέναι; Καὶ ὁ μὲν ἀναιρεθεὶς οὕτω σε ἐτίμησεν, ὡς ἀδελφόν σε ποιῆσαι καὶ συγκληρονόμον αὑτοῦ· σὺ δὲ αὐτὸν οὕτως ἀτιμάζεις, ὡς τοὺς ἐκείνου φονέας καὶ σταυρώσαντας αὐτὸν τιμᾷν καὶ θεραπεύειν τῇ τῶν ἑορτῶν κοινωνίᾳ, καὶ εἰς τοὺς βεβήλους αὐτῶν τόπους ἀπαντᾷν, καὶ τῶν ἀκαθάρτων ἐπιβαίνειν προθύρων, καὶ κοινωνεῖν τραπέζης δαιμονίων· οὕτω γὰρ ἐγὼ πείθομαι καλεῖν μετὰ τὴν θεοκτονίαν τὴν τῶν Ἰουδαίων νηστείαν». Ioannes Chrysostomus, Adversus Judaeos, I,7 / PG 48, 854. Пор. Святитель Іоан Золотоустий, Проти юдеїв. Слово перше, 7, в: Святитель Іоан Золотоустий, Повне зібрання творінь, том І, книга 2. Київ 2009. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Против иудеев, Слово 1,7, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Том Первый, книга вторая, Санкт-Петербург 1895, стор. 647-648. Пор. San Giovanni Crisostomo, Omelie contro gli Ebrei (ed. Centro Librario Sodalitium), I,7. Verrua Savoia 1997, pp. 3, 18.

[687] Пс. 21,17. Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 20. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. I, p. 731.

[688] Іс. 3,9-10: «καὶ ἡ αἰσχύνη τοῦ προσώπου αὐτῶν ἀντέστη αὐτοῖς τὴν δὲ ἁμαρτίαν αὐτῶν ὡς Σοδομων ἀνήγγειλαν καὶ ἐνεφάνισαν οὐαὶ τῇ ψυχῇ αὐτῶν διότι βεβούλευνται βουλὴν πονηρὰν καθ᾽ ἑαυτῶν εἰπόντες δήσωμεν τὸν δίκαιον ὅτι δύσχρηστος ἡμῖν ἐστιν τοίνυν τὰ γενήματα τῶν ἔργων αὐτῶν φάγονται». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 569. Іс.3,9-10: «і встид їхнього лиця повстав перед ними. Вони ж сповістили свій гріх як содомський, і зробили явним. Горе їхній душі, тому що задумали лукаву раду проти себе, сказавши: Зв’яжемо праведного, бо він нам є непотрібним. Тому-то їстимуть плоди своїх діл». Острозька Біблія (пер. єрмн. архимандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк)), Іс.3,9-10. Острог 1581, Львів 2006, стор. 1109. Cfr. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. II, p. 147.

[689] Трип.В.Пт. пісня 9,1: «… ὡς ἄδικον εἷλκε τὸν κτίστην τῶν ἁπάντων…».

[690] У ширшому контексті: Кол. 1,15-20: «Він — образ невидимого Бога, первородний усякого створіння, бо в ньому все було створене, що на небі і що на землі, видиме й невидиме: чи то престоли, чи господьства, чи начала, чи власті, все було ним і для нього створене. Він раніш усього, і все існує в ньому. Він також голова тіла, тобто Церкви. Він — начало, первородний з мертвих, так, щоб у всьому він мав першенство, бо сподобалося Богові, щоб уся повнота перебувала в ньому і щоб через нього примирити з собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров’ю його хреста». Amato, Gesù il Signore, pp. 136-137. Cfr. Grassi J.A. La lettera ai Colossei / GCB, p. 1265.

[691] Amato, Gesù il Signore, pp. 136-137.

[692] Татіан, Промова проти еллінів, 7: «Λόγος γὰρ ὁ ἐπουράνιος … κατὰ τὴν τοῦ γεννήσαντος αὐτὸν πατρὸς μίμησιν εἰκόνα τῆς ἀθανασίας τὸν ἄνθρωπον ἐποίησεν … ὁ μὲν οὖν Λόγος πρὸ τῆς τῶν ἀνθρώπων κατασκευῆς ἀγγέλων δημιουργὸς γίνεται …». Tatiani Oratio ad graecos (ed. Marcovich M.), 7 / PTS 43. Berlin – New York 1995, p. 17. Пор. Татиан, Речь против эллинов (пер. П. Преображенский),7 в Антология: Ранние Отцы Церкви. Брюссель 1988. стор. 375. Пор. Taziano, Il discorso ai greci (ed. Ubaldi P.), 7,1-2. Torino 1921, p. 13. Cfr. Taziano, Discorso ai greci (ed. Fermi M.), 7. Roma 1924, p. 43. Vergés, Dalmau, Dio rivelato in Cristo, pp. 283-284. Studer B. Creazione / NDPAC 1, 1254.

[693] Св. Теофіл Антіохійський, Послання до Автоліка, книга 2,18: «ἔτι μὴν καὶ ὡς βοηθείας χρῄζων ὁ Θεὸς εὑρίσκεται λέγων· “Ποιήσωμεν ἄνθρωπον κατ’ εἰκόνα καὶ καθ’ ὁμοίωσιν”. οὐκ ἄλλῳ δέ τινι εἴρηκεν·“Ποιήσωμεν”, ἀλλ’ ἢ τῷ ἑαυτοῦ Λόγῳ καὶ τῇ ἑαυτοῦ Σοφίᾳ». Theophili Antiocheni Ad Autolycum (ed. Marcovich M.), 2.18.1-2 / PTS 44. Berlin – New York 1995, p. 65. Святитель Феофил Антиохийский, Послание к Автолику, в: Сочинения древних христианских апологетов. СПб. 1999, стор. 153. Theophilus of Antioch, Ad Autolycum (ed. Grant R.M.), II.18. Oxford 1970, pp. 56-57. Studer B. Creazione / NDPAC 1, 1254.

[694] Св. Іриней Ліонський, Проти єресей, книга IV, глава 20,1: «Adest enim ei semper Verbum et Sapientia, Filius et Spiritus, per quos et in quibus omnia libere et sponte fecit, ad quos et loquitur, dicens : Faciamus hominem ad imaginem et similitudinem nostram …». Irénée de Lyon, Contre les hérésies (ed. Rousseau A.), IV, 20,1 / SCh 100 (1965), pp. 626-627. Пор. Священномученик Ириней Лионский, Обличение и опровержение лжеименного знания (Против ересей), Книга четвертая, глава XX,1, в: Св. Ириней Лионский, Против ересей. Доказательство апостольской проповеди (пер. прот. П. Преображенский, Н. Сагарда). СПб 2008. Пор. S. Ireneo di Lione, Contro le eresie, vol. II (ed. Dellagiacoma V.), IV, 20,1. Siena 1968, p. 66. Studer B. Creazione / NDPAC 1, 1254.

[695] Трип.В.Пт. пісня 9,2: «Νόμον ἀγνοοῦντες οἱ ἀσεβεῖς, φωνὰς προφητῶν τε μελετῶντες διὰ κενῆς, ὡς πρόβατον εἷλκον σὲ τὸν πάντων δεσπότην ἀδίκως σφαγιάσαι, ὃν μεγαλύνομεν». Vawter B. Il vangelo secondo Giovanni / GCB, p. 1394.

[696] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 369. O’Rourke J.J. La Seconda Lettera ai Corinti / GCB, p. 1187.

[697] «… ὡς πρόβατον ἐπὶ σφαγὴν ἤχθη». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 639. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 369. Amato, Gesù il Signore, pp. 78, 81.

[698] Трип.В.Пт. пісня 9,2: «… ὡς πρόβατον εἷλκον σὲ τὸν πάντων δεσπότην ἀδίκως σφαγιάσαι …».

[699] Stuhlmueller C. Deutero–Isaia / GCB, p. 487.

[700] Dillon R.J., Fitzmyer J.A. Atti degli Apostoli / GCB, p. 1063.

[701] Ів. 19,33-34: «Та коли підступили до Ісуса й побачили, що він уже мертвий, то голінок не перебивали йому, лиш один з вояків проколов йому списом бік. І потекла негайно ж кров — і вода».

[702] Св. Мелітон Сардійський, Про Пасху, 6 (пер. М. Тимо), в: Ранні Отці Церкви. Антологія, Львів 2015, стор. 423-424: «Ἡ γοῦν τοῦ προβάτου σφαγὴ καὶ ἡ τοῦ πάσχα πομπὴ καὶ ἡ τοῦ νόμου γραφὴ εἰς Χριστὸν Ἰησοῦν κεχώρηκεν …». Пор. Melitone di Sardi, Sulla Pasqua, 6 in: Cantalamessa, I più antichi testi pasquali, p. 32.

[703] Трип.В.Пт. пісня 9,3: Τοῖς ἔθνεσιν ἔκδοτον τὴν ζωὴν σὺν τοῖς γραμματεῦσιν ἀναιρεῖσθαι οἱ ἱερεῖς παρέσχον, πληγέντες αὐτοφθόνῳ κακίᾳ, τὸν φύσει ζωοδότην, ὃν μεγαλύνομεν.

[704] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 369. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 946. Dillon R.J., Fitzmyer J.A. Atti degli Apostoli / GCB, pp. 1046, 1048.

[705] Трип.В.Пт. пісня 9,3: «… σὺν τοῖς γραμματεῦσιν ἀναιρεῖσθαι οἱ ἱερεῖς παρέσχον, πληγέντες αὐτοφθόνῳ κακίᾳ …».

[706] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 369. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 964.

[707] Proclus Constantinopolitanus, Homilia X,2: In feriam V / PG 65, 780C. Basilius Seleuciensis, Oratio X / PG 85, 148A. Pseudo-Dionysius Areopagita, De Ecclesiastica Hierarchia (ed. Heil G., Ritter A.M.), II,7 404B. Berlin – New York 1991, p. 78. Die Schriften des Johannes von Damaskos, V. (ed. Kotter B.): Sermo In Transfigurationem Domini, 17. Berlin – New York 1988, p. 456¹². Lampe, Patristic Greek Lexicon, p. 597.

[708] Св. Роман Сладкопівець, Кондак про Юду зрадника, 14: «φόνος γὰρ συμφωνεῖται, τοῦ ἀτιμήτου τίμημα λαλεῖται καὶ ζωοδότου ἡ σφαγή». Romanos le Mélode, Hymnes (ed. Grosdidier de Matons J.) : XXXIII Hymne de Judas, 14 / SCh 128 (1967), p. 86. Пор. Преподобный Роман Сладкопевец, Кондак Во святый Великий четверток (об Иуде предателе), икос 15, в: Кондаки и икосы Св. Романа Сладкопевца (пер. диакон Сергий Цветков). М. 1881, стор. 109. Пор. Преподобный Роман Сладкопевец, Кондак «Иуда Предатель», 14, в: Песни св. Романа Сладкопевца на Страстную Седмицу в русском переводе П. Цветкова. М. 1900, стор. 144. Пор. Romano il Melode, Kontakia/2 (ed. Trombi U.): Il tradimento di Giuda, 14 / CTP 198 (2007), p. 20.

[709] Св. Роман Сладкопівець, Кондак про Страсті Христові, вступний кондак 1: «ἐν σταυρῷ γὰρ περιέκειτο ὁ πάντων ζωοδότης». Romanos le Mélode, Hymnes (ed. Grosdidier de Matons J.) : XXXVI La Passion, prooïmion I / SCh 128 (1967), p. 202. Пор. Romano il Melode, Kontakia/2 (ed. Trombi U.): La Passione, proemio I / CTP 198 (2007), p. 35. У російських перекладах ця строфа пропущена, оскільки вони починаються відразу з другого вступного кондака «Страстию Твоею, Человеколюбче». Див. Преподобный Роман Сладкопевец, Кондак Во Святой и Великий пяток (о Страсти Господней), в: Кондаки и икосы св. Романа Сладкопевца (пер. Диакон Сергий Цветков). М. 1881, стор. 118-124. Див. Преподобный Роман Сладкопевец, Кондак «Страдания Христовы», в: Песни св. Романа Сладкопевца на Страстную Седмицу в русском переводе П. Цветкова. М. 1900, стор. 198-212.

[710] Св. Роман Сладкопівець, Кондак Торжество Хреста, ікос 1: «Τρεῖς σταυροὺς ἐπήξατο ἐν Γολγοθὰ ὁ Πιλᾶτος, δύο τοῖς λῃστεύσασι καὶ ἕνα τῷ ζωοδότῃ». Romanos le Mélode, Hymnes (ed. Grosdidier de Matons J.) : XXXVIII Triomphe de la Croix, 1 / SCh 128 (1967), p. 286. Пор. Преподобный Роман Сладкопевец, Кондак В неделю 3-ю св. Великого поста (Крестопоклонную), икос 1, в: Кондаки и икосы св. Романа Сладкопевца (пер. Диакон Сергий Цветков). М. 1881, стор. 75. Пор. Преподобный Роман Сладкопевец, Кондак «Торжество Креста», 1, в: Песни св. Романа Сладкопевца на Страстную Седмицу в русском переводе П. Цветкова. М. 1900, стор. 184. Пор. Romano il Melode, Kontakia/2 (ed. Trombi U.): Il trionfo della Croce, 1 / CTP 198 (2007), p. 60.

[711] Св. Роман Сладкопівець, Кондак Воскресіння, 18: «Ὑμνολογήσασαι λοιπὸν τοῦ ζωοδότου τὸν τάφον». Romanos le Mélode, Hymnes (ed. Grosdidier de Matons J.) : XL La Résurrection (I), 18 / SCh 128 (1967), p. 410. Пор. Преподобный Роман Сладкопевец, Пасхальная песнь, икос 18 (пер. иерд. Николай (Летуновский)), в: Пасхальная книга для души и сердца (ред. Т. Стрыгина). М 2014, стор. 267-317. Пор. Преподобный Роман Сладкопевец, Кондак На святую Пасху, 18, в: Кондаки и икосы св. Романа Сладкопевца (пер. Диакон Сергий Цветков). М. 1881, стор. 140. Пор. Romano il Melode, Kontakia/2 (ed. Trombi U.): La Risurrezione VI, 18 / CTP 198 (2007), p. 123.

[712] Трип.В.Пт. пісня 9,1: «… πονηρευομένων θεοκτόνων συναγωγὴ …».

[713] Пс. 21,17: «ὅτι ἐκύκλωσάν με κύνες πολλοί, συναγωγὴ πονηρευομένων περιέσχον με, ὤρυξαν χεῖράς μου καὶ πόδας». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 20. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. I, p. 731. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 370.

[714] Трип.В.Пт. пісня 9,4: Ἐκύκλωσαν κύνες ὡσεὶ πολλοὶ, ἐκρότησαν, ἄναξ, σιαγόνα σὴν ῥαπισμῷ· ἠρώτων σε, σοῦ δὲ ψευδῆ κατεμαρτύρουν, καὶ πάντα ὑπομείνας ἅπαντας ἔσωσας.

[715] Murphy R.E. Salmi / GCB,p. 740.

[716] Cfr. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 963.

[717] Трип.В.Пт. пісня 9,4: «… ἐκρότησαν, ἄναξ, σιαγόνα σὴν ῥαπισμῷ …».

[718] Іс. 50,6: «τὸν νῶτόν μου δέδωκα εἰς μάστιγας, τὰς δὲ σιαγόνας μου εἰς ῥαπίσματα, τὸ δὲ πρόσωπόν μου οὐκ ἀπέστρεψα ἀπὸ αἰσχύνης ἐμπτυσμάτων». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 635. Пор. Острозька Біблія (пер. єрмн. архимандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк)), Іс.50,6. Острог 1581, Львів 2006, стор. 1160. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. II, p. 186. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 370-371.

[719] Mally E.J. Il vangelo secondo Marco / GCB, p. 892. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 370-371.

[720] Трип.В.Пт. пісня 9,4: «… ἠρώτων σε …».

[721] Пс. 34,11: «ἀναστάντες μάρτυρες ἄδικοι ἃ οὐκ ἐγίνωσκον ἠρώτων με». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 34. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. I, p. 738. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 370-371.

[722] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 370-371.

[723] Трип.В.Пт. пісня 9,4: «… σοῦ δὲ ψευδῆ κατεμαρτύρουν …».

[724] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 370-371.

[725] Трип.В.Пт. пісня 9,4: «… πάντα ὑπομείνας ἅπαντας ἔσωσας». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 371.

[726] Євр. 2,17: «εἰς τὸ ἱλάσκεσθαι τὰς ἁμαρτίας τοῦ λαοῦ». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, pp. 565-566.

[727] 1 Ів. 2,2: «ἱλασμός ἐστιν περὶ τῶν ἁμαρτιῶν ἡμῶν». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 616.

[728] Amato, Gesù il Signore, pp. 428-429.

[729] Трип.В.Пт. ірмос 9: Τὴν τιμιωτέραν τῶν Χερουβίμ καὶ ἐνδοξοτέραν ἀσυγκρίτως τῶν Σεραφὶμ, τὴν ἀδιαφθόρως θεὸν λόγον τεκοῦσαν, τὴν ὄντως Θεοτόκον, σὲ μεγαλύνομεν.

[730] Roberts,Catalogue, pp. 32, 30-31.

[731] Св. Єфрем Сирійський: «Τιμιωτέρα τῶν Χερουβὶμ καὶ ἀσυγκρίτως πάντων τῶν οὐρανίων στρατιῶν». Boissonade J.Fr. Anecdota graeca e codicibus regiis, vol. ΙΙΙ. Paris 1831, p. 45. Papadopoulos G. Symbolai eis tên historian tês par’hêmin ekklêsiastikês mousikês. Athênai 1890, p. 126. Detorakis, Kosmas, pp. 208-209.

[732] Св. Прокл Константинопольський, Проповідь 5: Про Святу Діву і Богородицю Марію, 2: «Οὐδὲν τοίνυν ἐν βίῳ οἷον ἡ Θεοτόκος Μαρία. Περίελθε δή, ὦ ἄνθρωπε, πᾶσαν τὴν κτίσιν τῷ λογισμῷ καὶ βλέπε εἰ ἔστιν ἴσον ἤ μεῖζον τῆς ἁγίας καὶ Θεοτόκου Παρθένου. Περινόστησον τὴν γῆν, περίβλεψαι τὴν θάλασσαν, πολυπραγμόνησον τὸν ἀέρα, τοὺς οὐρανοὺς τῇ διανοίᾳ ἐρεύνησον, τὰς ἀοράτους πάσας δυνάμεις ἐνθυμήθητι καὶ βλέπε εἰ ἔστιν ἄλλο τοιοῦτον θαῦμα ἐν πάσῃ τῇ κτίσει». Proclus Constantinopolitanus, Homilia V: In S. Virginem ac Dei Genitricem Mariam.Constas N. Proclus of Constantinople and the Cult of the Virgin in Late Antiquity: Homily 5,II,50-55. Leiden, Boston 2003, p. 260. Цей уривок цитує св. Іван Дамаскин: Ioannes Damascenus, Epistula de hymno trisagio, 18,3-7 in: Die Schriften des Johannes von Damaskos, IV (ed. Kotter B.). Berlin1981, p. 323. У Patrologia Graeca (ed. Jacques Paul Migne) ця проповідь включена поміж твори псевдо (spurie) св. Івана Золотоустого: Ioannes Chrysostomus, In S. Virginem et Deiparam Mariam / PG 59, 709. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 366.

[733] Св. Григорій Богослов, Перше послання до пресвітера Кледонія, (лист 101), 16: «Εἴ τις οὐ Θεοτόκον τὴν ἁγίαν Μαρίαν ὑπολαμβάνει, χωρὶς ἐστὶ τῆς θεότητος». Grégoire de Nazianze, Lettres théologiques (ed. Gallay P.) / SCh 208 (1974), pp. 42-43. Святитель Григорій Богослов, Повне зібрання творінь. Листи. Лист 101: До пресвітера Кледонія, проти Аполлінарія перше. Київ 2010. Пор. Gregorio di Nazianzo, Epistola 101,16 (= Epistula ad Cledonium I): «Se uno non crede che la Santa Maria sia la genitrice di Dio, è separato dalla divinità». Gregorio Nazianzeno, I cinque discorsi teologici (ed. Moreschini C.) / CTP 58 (1986), p. 203. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 366-367. Maritano M. Maria / NDPAC 2, 3038. Peretto E. Theotokos / NDPAC 3, 5346. Cfr. González, Mariologia, p. 145. Cfr. De Fiores, Maria Madre di Gesù, pp. 124, 126-129.

[734] Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ,12: «Θεοτόκον δὲ κυρίως καὶ ἀληθῶς τὴν ἁγίαν παρθένον κηρύττομεν· ὡς γὰρ θεὸς ἀληθὴς ὁ ἐξ αὐτῆς γεννηθείς, ἀληθὴς θεοτόκος ἡ τὸν ἀληθινὸν θεὸν ἐξ αὐτῆς σεσαρκωμένον γεννήσασα». Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.), 56; III 12, p. 133. Пор. Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, Книга третя, глава 12. Київ 2010. Пор. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa, III,12 / CTP 142, p. 190. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 367.

[735] Св. Іван Дамаскин, Проти несторіян, 43,59-60: «Διὸ καὶ θεοτόκον τὴν ἁγίαν παρθένον κηρύττομεν ὡς θεὸν κυρίως καὶ ἀληθῶς ἐξ αὐτῆς σαρκωθέντα γεννήσασαν». Die Schriften des Johannes von Damaskos, IV. Contra Nestorianos, 43,59-60 (ed. Kotter B.). Berlin 1981, p. 287. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 367.

[736] Triod. Ven. S. Christ, Paranikas, Anthologia, pp. 194-196. Anthologhion, vol. 2, pp. 1053-1056. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 961. Detorakis, Kosmas, pp. 151-154.

[737] Св. Іван Золотоустий, Бесіда у Велику Седмицю, 1:«Διὸ καὶ μεγάλην καλοῦμεν αὐτήν· … ἀλλ’ ἐπειδὴ μεγάλα ἡμῖν γέγονεν ἐν αὐτῇ παρὰ τοῦ Δεσπότου κατορθώματα. Καὶ γὰρ ἐν ταύτῃ τῇ ἑβδομάδι τῇ μεγάλῃ ἡ χρονία τοῦ διαβόλου κατελύθη τυραννὶς, ὁ θάνατος ἐσβέσθη, ὁ ἰσχυρὸς ἐδέθη, τὰ σκεύη αὐτοῦ διηρπάγη, ἡ ἁμαρτία ἀνῃρέθη, ἡ κατάρα κατελύθη, ὁ παράδεισος ἀνεῴχθη, ὁ οὐρανὸς βάσιμος γέγονεν, ἄνθρωποι τοῖς ἀγγέλοις ἀνεμίγησαν, τὸ μεσότοιχον τοῦ φραγμοῦ ἤρθη, τὸ θριγκίον περιῃρέθη, ὁ τῆς εἰρήνης Θεὸς εἰρηνοποίησε τὰ ἄνω καὶ τὰ ἐπὶ τῆς γῆς. Διὰ τοῦτο μεγάλη καλεῖται ἑβδομάς· καὶ ὥσπερ αὕτη κεφάλαιον τῶν λοιπῶν ἑβδομάδων, οὕτω ταύτης κεφαλὴ τὸ σάββατον τὸ μέγα· καὶ καθάπερ ἐν σώματι κεφαλὴ, οὕτως ἐν τῇ ἑβδομάδι τὸ σάββατον». Ioannes Chrysostomus, In Psalmum CXLV, 1 / PG 55, 519, 27-44. Пор. Святитель Іоан Золотоустий, Бесіда 3. Виголошена у Велику седмицю, 1, в: Творіння святого Іоана Золотоустого. Том V. Книга 2. Київ 2010. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседа в Великую седмицу, 1, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, Архиепископа Константинопольского в русском переводе, Том 5, Книга 2. СПб. 1899, стор. 581. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 372, виноска 1.

[738] Чотирип.В.Сб.: Christ, Paranikas, Anthologia, pp. 198-201. Anthologhion, vol. 2, pp. 1112-1116.

[739] Мт. 12,39-40: «Лукаве поріддя і перелюбне вимагає знаку, та знаку не буде йому дано, як тільки знак пророка Йони. Як Йона був у нутрі кита три дні й три ночі, так буде Син Чоловічий у лоні землі три дні й три ночі». Мт. 16,4: «Рід лукавий і перелюбний шукає знаку, але знаку йому не дасться, хіба що знак Йони».

[740] Лк. 11,29: «Рід цей – рід лукавий; він шукає знаку, але знаку йому не дасться, окрім знаку Йони».

[741] Чотирип.В.Сб. ірмос 6: «Συνεσχέθη, ἀλλ’ οὐ κατεσχέθη στέρνοις κητῴοις Ἰωνᾶς· σοῦ γὰρ τὸν τύπον φέρων τοῦ παθόντος καὶ ταφῇ δοθέντος, ὡς ἐκ θαλάμου, τοῦ θηρὸς ἀνέθορε· προσεφώνει δὲ τῇ κουστωδίᾳ· οἱ φυλασσόμενοι μάταια καὶ ψευδῆ ἔλεον αὑτοῖς ἐγκατελίπετε». MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 930. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, pp. 348-349.

[742] Чотирип.В.Сб. ірмос 6: «… σοῦ γὰρ τὸν τύπον φέρων τοῦ παθόντος καὶ ταφῇ δοθέντος, ὡς ἐκ θαλάμου, τοῦ θηρὸς ἀνέθορε· …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 395.

[743] Di Berardino A. Tipologia / NDPAC 3, 5369-5370.

[744] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 395.

[745] Чотирип.В.Сб. ірмос 6: «… ὡς ἐκ θαλάμου, τοῦ θηρὸς ἀνέθορε· …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 395.

[746] Чотирип.В.Сб. ірмос 6: «… а до варти гробу Твого взивав: “Хранителі суєтного і ложного – ви милість, дану вам, відкинули!”» – «… προσεφώνει δὲ τῇ κουστωδίᾳ· οἱ φυλασσόμενοι μάταια καὶ ψευδῆ ἔλεον αὑτοῖς ἐγκατελίπετε».

[747] Йона 2,9: «φυλασσόμενοι μάταια καὶ ψευδῆ ἔλεος αὐτῶν ἐγκατέλιπον». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 528. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. II, p. 404. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 395-396.

[748] Мт. 28,11-15: «Коли ті йшли, деякі з сторожі прийшли до міста й оповіли первосвященикам про все, що сталося. Вони, зібравшись із старшими та скликавши раду, дали воякам досить грошей і звеліли: “Скажіть, що його учні прийшли вночі й викрали його, коли ми спали. А як почує це правитель, ми умовимо його й він не буде вас турбувати”. Вони ж, узявши гроші, зробили так, як їх навчили. І рознеслася про це чутка поміж юдеями — аж по цей день».

[749] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 395-396. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 967.

[750] Чотирип.В.Сб. пісня 6,1: Ἀνῃρέθης, ἀλλ’ οὐ διῃρέθης, Λόγε, ἧς μετέσχες σαρκός· εἰ γὰρ καὶ λέλυταί σου ὁ ναὸς ἐν τῷ καιρῷ τοῦ πάθους, ἀλλὰ καὶ οὕτω μία ἦν ὑπόστασις τῆς θεότητος καὶ τῆς σαρκός σου· ἐν ἀμφοτέροις γὰρ εἷς ὑπάρχεις Υἱὸς, Λόγος τοῦ Θεοῦ, Θεὸς καὶ ἄνθρωπος.

[751] Amato, Gesù il Signore, pp. 361-362.

[752] Amato, Gesù il Signore, pp. 435-436.

[753] Ді. 2,31: «Він [Давид] предвидів і говорив про Христове воскресіння, що ані його душа не була зоставлена в аді, ані його тіло не бачило зітління». Пор. Пс. 15,10: «бо Ти не зоставиш душі моєї в аді і не даси преподобному Твоєму побачити зотління».

[754] Amato, Gesù il Signore, p. 440.

[755] Мт. 27,50: «А Ісус, скрикнувши сильним голосом, віддав духа»; Лк. 23,46: «Ісус закликав сильним голосом «Отче, у твої руки віддаю духа мого!» Сказавши це, він віддав духа»; Ів. 19,30: «І, скоштувавши оцту, вимовив Ісус: «Звершилось»; і схиливши голову, віддав духа»; Фил. 2,8: «він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж — хресної». Amato, Gesù il Signore, p. 420.

[756] Св. Григорій Богослов, Слово 40,45: «Πίστευε … ἀπαθῆ θεότητι, παθητὸν τῷ προσλήμματι, τοσοῦτον ἄνθρωπον διὰ σὲ ὅσον σὺ γίνῃ δι’ ἐκεῖνον Θεός· τοῦτον ὑπὲρ τῶν ἀνομιῶν ἡμῶν ἦχθαι εἰς θάνατον, σταυρωθέντα τε καὶ ταφέντα, ὅσον θανάτου γεύσασθαι, καὶ ἀναστάντα τριήμερον ἀνεληλυθέναι εἰς τοὺς οὐρανοὺς ἵνα σε συναγάγῃ κάτω κείμενον». Grégoire de Nazianze, Discours 38-41 (ed. Moreschini C., Gallay P.), 40,45 / SCh 358 (1990), p. 306. Пор. Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський, Слова, 40,45. Київ 2010. Пор. Святитель Григорий Богослов, Слова, 40,45, в: Свт. Григорий Богослов, архиеп. Константинопольский, Творения, Том 1, М. 2007. Пор. Gregorio di Nazianzo, Tutte le Orazioni, 40,17,45, p. 975.

[757] Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ,27: «Εἰ καὶ τέθνηκε τοιγαροῦν ὡς ἄνθρωπος καὶ ἡ ἁγία αὐτοῦ ψυχὴ τοῦ ἀχράντου διῃρέθη σώματος, ἀλλ’ ἡ θεότης ἀχώριστος ἀμφοτέρων διέμεινε, τῆς τε ψυχῆς φημι καὶ τοῦ σώματος, καὶ οὐδὲ οὕτως ἡ μία ὑπόστασις εἰς δύο ὑποστάσεις διῃρέθη· τό τε γὰρ σῶμα καὶ ἡ ψυχὴ κατὰ ταὐτὸν ἐξ ἀρχῆς ἐν τῇ τοῦ λόγου ὑποστάσει ἔσχον τὴν ὕπαρξιν καὶ ἐν τῷ θανάτῳ ἀλλήλων διαιρεθέντα ἕκαστον αὐτῶν ἔμεινε τὴν μίαν ὑπόστασιν τοῦ λόγου ἔχοντα. Ὥστε ἡ μία τοῦ λόγου ὑπόστασις τοῦ τε λόγου καὶ τῆς ψυχῆς καὶ τοῦ σώματος ὑπῆρχεν ὑπόστασις· οὐδέποτε γὰρ οὔτε ἡ ψυχή, οὐδὲ τὸ σῶμα ἰδίαν ἔσχον ὑπόστασιν παρὰ τὴν τοῦ λόγου ὑπόστασιν· μία δὲ ἀεὶ ἡ τοῦ λόγου ὑπόστασις καὶ οὐδέποτε δύο. Ὥστε μία ἀεὶ τοῦ Χριστοῦ ἡ ὑπόστασις. Ὥστε, εἰ καὶ τοπικῶς ἡ ψυχὴ τοῦ σώματος κεχώριστο, ἀλλ’ ὑποστατικῶς διὰ τοῦ λόγου ἥνωτο». Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.), 71; III 27, pp. 170-171. Пор. Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, книга III, глава 27. Київ 2010. Пор. Преподобный Иоанн Дамаскин, Точное изложение православной веры, Книга третья, глава 27, в: Источник знания / Творения преподобного Иоанна Дамаскина (пер. Д. Афиногенов і ін.). М. 2002. Пор. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa, III,27 / CTP 142, pp. 238-239.

[758] Св. Іван Дамаскин, Слово на Святу Велику Суботу, 29: «… ἐν τάφῳ τίθεται, ὁ θρόνον ἔχων τὸν οὐρανὸν καὶ τὴν γῆν ὑποπόδιον, ὁ πληρῶν καὶ περιγράφων τὰ σύμπαντα, ὁ μόνος ὡς Θεὸς ἀπερίγραπτος καὶ δρακὶ περιδεδραγμένος τῆς κτίσεως ἐν τάφῳ σωματικῶς περιγράφεται, αὐτὸς ὡς Θεὸς ἐν οὐρανῷ σὺν Πατρὶ προσκυνούμενος καὶ τῷ Πνεύματι, καὶ αὐτὸς ὡς ἄνθρωπος σωματικῶς ἐν μνήματι κείμενος καὶ ψυχικῶς ἐν τοῖς ᾅδου μυχοῖς αὐλιζόμενος καὶ τῷ λῃστῇ εἰσιτητὸν ποιῶν τὸν παράδεισον, συμπαρομαρτούσης ἁπανταχῇ τῆς ἀπεριγράπτου θεότητος. Εἰ γὰρ καὶ διῃρέθη ἡ θεία καὶ ἱερὰ ψυχὴ τοῦ ζωοποιοῦ καὶ ἀχράντου σώματος, ἀλλ’ ἡ θεότης τοῦ λόγου μετὰ τὴν ἐν γαστρὶ τῆς ἁγίας Παρθένου καὶ Θεοτόκου Μαρίας συλλήψεως καθ’ ὑπόστασιν γεγενημένης τῶν δύο φύσεων ἀδιάσπαστον ἕνωσιν ἀμφοτέρων μεμένηκεν ἀδιάστατος, τῆς τε ψυχῆς φημι καὶ τοῦ σώματος, καὶ οὕτω μία ὑπόστασις τοῦ Χριστοῦ καὶ ἐν αὐτῷ τῷ θανάτῳ διέμεινεν ἐν τῇ τοῦ Θεοῦ Λόγου ὑποστάσει ὑφισταμένης τῆς τε ψυχῆς καὶ τοῦ σώματος καὶ μετὰ θάνατον καὶ ταύτην κεκτημένων ὑπόστασιν». Die Schriften des Johannes von Damaskos, V. (ed. Kotter B.): Oratio in Sabbatum Sanctum, 29,24-39. Berlin – New York 1988, pp. 138-139. Пор. Святаго отца нашего Иоанна Дамаскина, Слово на святую Великую Субботу. Журнал «Христiанское чтение», Часть II. СПб. 1845, стор. 42-87. Пор. Giovanni Damasceno, Omelie cristologiche e mariane (ed. Spinelli M.): Omelia sul Sabato Santo, 29 / CTP 25 (1993), p. 109.

[759] Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, І,13: «Ὁ μὲν οὖν θεὸς ἄυλος ὢν καὶ ἀπερίγραπτος ἐν τόπῳ οὐκ ἔστιν· αὐτὸς γὰρ ἑαυτοῦ τόπος ἐστὶ τὰ πάντα πληρῶν καὶ ὑπὲρ τὰ πάντα ὢν καὶ αὐτὸς συνέχων τὰ πάντα». Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.), 13; I 13, p. 38. Пор. Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, книга I, глава 13. Київ 2010. Пор. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa, I,13 / CTP 142, p. 81. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 397.

[760] 1 Пт. 3,18-19: «Бо й Христос, щоб привести нас до Бога, один раз постраждав за гріхи наші: праведник — за неправедних, умертвлений тілом, але оживлений у дусі, в якому він пішов проповідувати навіть тим духам, що в темниці»; Лк. 23,43: «Сказав (Ісус) до нього “Істинно кажу тобі Сьогодні будеш зо мною в раї”»; Кол. 3,1: «А коли ви з Христом воскресли, то шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога»; Еф. 1,22-23: «І він усе підкорив під його ноги й вивищив його понад усе, як Голову Церкви, яка є його тілом, повнотою того, що виповнює все в усіх»; Еф. 4,9-10: «А те вийшов що означає, як не те, що він був зійшов і в найнижчі частини землі? Той же, хто був зійшов на низ, це той самий, що вийшов найвище всіх небес, щоб усе наповнити».

[761] Октоїх, Канон недільний, глас 4, «Творіння Івана Дамаскина», пісня 1, тропар 2: «Ἐν τάφῳ σωματικῶς, ἐν ᾍδῃ δὲ μετὰ ψυχῆς ὡς Θεός· ἐν Παραδείσῳ δὲ μετὰ Λῃστοῦ, καὶ ἐν θρόνῳ ὑπῆρχες, Χριστὲ, μετὰ Πατρὸς καὶ Πνεύματος, πάντα πληρῶν ὁ ἀπερίγραπτος». Anthologion tou holou eniautou, vol. 1.Roma1967, p. 324. Cfr. Oktôêchos. Roma 1886, p. 61. Cfr. Paraklêtikê êtoi Ochtôêchos hê megalê. Roma 1885, p. 280. Пор. Canone anastasimos. Poema di Giovanni Damasceno, ode 1°, trop. 2°. Anthologhion, vol. 1, p. 317. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 397.

[762] Чотирип.В.Сб. пісня 6,1: Ἀνῃρέθης, ἀλλ’ οὐ διῃρέθης, Λόγε, ἧς μετέσχες σαρκός· εἰ γὰρ καὶ λέλυταί σου ὁ ναὸς ἐν τῷ καιρῷ τοῦ πάθους, ἀλλὰ καὶ οὕτω μία ἦν ὑπόστασις τῆς θεότητος καὶ τῆς σαρκός σου· ἐν ἀμφοτέροις γὰρ εἷς ὑπάρχεις Υἱὸς, Λόγος τοῦ Θεοῦ, Θεὸς καὶ ἄνθρωπος.

[763] Чотирип.В.Сб. пісня 6,1: «… εἰ γὰρ καὶ λέλυταί σου ὁ ναὸς ἐν τῷ καιρῷ τοῦ πάθους, ἀλλὰ καὶ οὕτω μία ἦν ὑπόστασις τῆς θεότητος καὶ τῆς σαρκός σου …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 397.

[764] Св. Атанасій, Бесіда про вочоловічення, 20,2, Львів 2018, стор. 33: «μετὰ τὰς περὶ θεότητος αὐτοῦ ἐκ τῶν ἔργων ἀποδείξεις, ἤδη λοιπὸν καὶ ὑπὲρ πάντων τὴν θυσίαν ἀνέφερεν, ἀντὶ πάντων τὸν ἑαυτοῦ ναὸν εἰς θάνατον παραδιδούς, ἵνα τοὺς μὲν πάντας ἀνυπευθύνους καὶ ἐλευθέρους τῆς ἀρχαίας παραβάσεως ποιήσῃ· δείξῃ δὲ ἑαυτὸν καὶ θανάτου κρείττονα, ἀπαρχὴν τῆς τῶν ὅλων ἀναστάσεως τὸ ἴδιον σῶμα ἄφθαρτον ἐπιδεικνύμενος». Athanase d’Alexandrie, Sur l’incarnation du Verbe (ed. Kannengiesser Ch.), 20,2 / SCh 199 (1973), pp. 336, 338. Пор. Atanasio, L’incarnazione del Verbo (ed. Bellini E.), V,20 / CTP 2 (2005), pp. 73-74.

[765] Халкидонський символ віри: «… Θεὸν ἀληθῶς καὶ ἄνθρωπον ἀληθῶς … ἕνα καὶ τὸν αὐτὸν Χριστὸν Υἱὸν Κύριον Μονογενῆ, ἐν δύο φύσεσιν … γνωριζόμενον». Il simbolo di Calcedonia: «… lo stesso veramente Dio e veramente uomo … un solo e lo stesso Cristo, Figlio, Signore, Unigenito, che si fa conoscere in due nature”. Simonetti, Il Cristo, II, pp. 444-445. Anthologhion, vol. 2, p. 1112, vol. 4, p. 1074, виноски 42, 43.

[766] Чотирип.В.Сб. пісня 6,1: «… ἀλλὰ καὶ οὕτω μία ἦν ὑπόστασις τῆς θεότητος καὶ τῆς σαρκός σου· ἐν ἀμφοτέροις γὰρ εἷς ὑπάρχεις Υἱὸς, Λόγος τοῦ Θεοῦ, Θεὸς καὶ ἄνθρωπος». Amato, Gesù il Signore, p. 362.

[767] Чотирип.В.Сб. пісня 6,2: Βροτοκτόνον, ἀλλ’ οὐ θεοκτόνον ἔφυ τὸ πταῖσμα τοῦ Ἀδάμ· εἰ γὰρ καὶ πέπονθέ σου τῆς σαρκὸς ἡ χοϊκὴ οὐσία, ἀλλ’ ἡ θεότης ἀπαθὴς διέμεινε· τὸ φθαρτὸν δέ σου πρὸς ἀφθαρσίαν μετεστοιχείωσας καὶ ἀφθάρτου ζωῆς ἔδειξας πηγὴν ἐξ ἀναστάσεως.

[768] Чотирип.В.Сб. пісня 6,2: «… πέπονθέ σου τῆς σαρκὸς ἡ χοϊκὴ οὐσία, ἀλλ’ ἡ θεότης ἀπαθὴς διέμεινε …».

[769] Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ,26: «Αὐτὸς οὖν ὁ τοῦ θεοῦ λόγος πάντα ὑπέμεινε σαρκὶ τῆς θείας καὶ μόνης ἀπαθοῦς αὐτοῦ φύσεως ἀπαθοῦς μενούσης. Τοῦ γὰρ ἑνὸς Χριστοῦ τοῦ ἐκ θεότητός τε καὶ ἀνθρωπότητος συντεθειμένου, ἐν θεότητί τε καὶ ἀνθρωπότητι ὄντος, πάσχοντος τὸ μὲν παθητὸν ὡς πεφυκὸς πάσχειν ἔπασχεν, οὐ συνέπασχε δὲ τὸ ἀπαθές. Ἡ μὲν γὰρ ψυχὴ παθητὴ οὖσα, τοῦ σώματος τεμνομένου αὐτὴ μὴ τεμνομένη συναλγεῖ καὶ συμπάσχει τῷ σώματι· ἡ δὲ θεότης ἀπαθὴς οὖσα, οὐ συνέπασχε τῷ σώματι. Ἰστέον δέ, ὅτι θεὸν μὲν σαρκὶ παθόντα φαμέν, θεότητα δὲ σαρκὶ παθοῦσαν ἢ θεὸν διὰ σαρκὸς παθόντα οὐδαμῶς». Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.), 70; III 26, p. 169. Пор. Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, книга III, глава 26. Київ 2010. Пор. Преподобный Иоанн Дамаскин, Точное изложение православной веры, Книга третья, глава 26, в: Источник знания / Творения преподобного Иоанна Дамаскина (пер. Д. Афиногенов і ін.). М. 2002. Пор. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa, III,26 / CTP 142, p. 237.

[770] Чотирип.В.Сб. пісня 6,2: «Βροτοκτόνον, ἀλλ’ οὐ θεοκτόνον ἔφυ τὸ πταῖσμα τοῦ Ἀδάμ· …».

[771] Іс. 53,9: «Гріб йому призначили разом з безбожними, і з злочинцями його могила, хоч він і не вчинив насильства, і не було обману в устах у нього»; 1 Ів. 3,5: «Він з’явився, щоб наші гріхи взяти, а гріха в ньому нема»; 2 Кор. 5,21: «Того, хто не знав гріха, він за нас зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю в ньому». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 398.

[772] Чотирип.В.Сб. пісня 6,2: « … τὸ φθαρτὸν δέ σου πρὸς ἀφθαρσίαν μετεστοιχείωσας καὶ ἀφθάρτου ζωῆς ἔδειξας πηγὴν ἐξ ἀναστάσεως». Пор. Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ,28.

[773] Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ,28: «Τὸ τῆς φθορᾶς ὄνομα δύο σημαίνει. Σημαίνει γὰρ τὰ ἀνθρώπινα ταῦτα πάθη· πεῖναν, δίψαν, κόπον, τὴν τῶν ἥλων διάτρησιν, θάνατον ἤτοι χωρισμὸν τῆς ψυχῆς ἐκ τοῦ σώματος καὶ τὰ τοιαῦτα. Κατὰ τοῦτο τὸ σημαινόμενον φθαρτὸν τὸ τοῦ κυρίου σῶμά φαμεν· πάντα γὰρ ταῦτα ἑκουσίως ἀνέλαβε. Σημαίνει δὲ ἡ φθορὰ καὶ τὴν τελείαν τοῦ σώματος εἰς τά, ἐξ ὧν συνετέθη, στοιχεῖα διάλυσιν καὶ ἀφανισμόν· ἥτις μᾶλλον ὑπὸ πολλῶν διαφθορὰ λέγεταί τε καὶ ὀνομάζεται. Ταύτης πεῖραν τὸ τοῦ κυρίου σῶμα οὐκ ἔσχεν, ὥς φησιν ὁ προφήτης Δαυίδ· Ὅτι οὐκ ἐγκαταλείψεις τὴν ψυχήν μου εἰς ᾅδου οὐδὲ δώσεις τὸν ὅσιόν σου ἰδεῖν διαφθοράν … Κατὰ δὲ τὸ δεύτερον τῆς φθορᾶς σημαινόμενον ἄφθαρτον ἤτοι ἀδιάφθορον ὁμολογοῦμεν τὸ τοῦ κυρίου σῶμα, καθὼς ἡμῖν οἱ θεοφόροι πατέρες παραδεδώκασι. Μετὰ μέντοι τὴν ἐκ νεκρῶν ἀνάστασιν τοῦ σωτῆρος καὶ κατὰ τὸ πρῶτον σημαινόμενον ἄφθαρτον τὸ τοῦ κυρίου σῶμά φαμεν· καὶ τῷ ἡμετέρῳ γὰρ σώματι τήν τε ἀνάστασιν καὶ τὴν μετὰ ταῦτα ἀφθαρσίαν ὁ κύριος διὰ τοῦ ἰδίου ἐδωρήσατο σώματος, αὐτὸς ἀπαρχὴ τῆς τε ἀναστάσεως καὶ τῆς ἀφθαρσίας καὶ τῆς ἀπαθείας ἡμῖν γενόμενος. Δεῖ γὰρ τὸ φθαρτὸν τοῦτο ἐνδύσασθαι ἀφθαρσίαν, φησὶν ὁ θεῖος ἀπόστολος». Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.), 72; III 28, pp. 171-172. Пор. Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, книга III, глава 28. Київ 2010. Пор. Преподобный Иоанн Дамаскин, Точное изложение православной веры, Книга третья, глава 28, в: Источник знания / Творения преподобного Иоанна Дамаскина (пер. Д. Афиногенов і ін.). М. 2002. Пор. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa, III,28 / CTP 142, pp. 239-241.

[774] Чотирип.В.Сб. пісня 6,2: « … τὸ φθαρτὸν δέ σου πρὸς ἀφθαρσίαν μετεστοιχείωσας καὶ ἀφθάρτου ζωῆς ἔδειξας πηγὴν ἐξ ἀναστάσεως».

[775] Cocchini F. Aftartodocetismo / NDPAC 1, 117. Leontius Byzantinus, Contra Nestorianos et Eutychianos, II / PG 86, 1316-1357. Leonzio di Bizanzio, Le Opere (ed. Dell’Osso C.): Contro i Nestoriani e gli Eutichiani, II: Dialogo contro gli Aftartodoceti / CTP 161 (2001), pp. 93-124. Свящ. Олег Давыденков, Афтартодокетизм / Православная Энциклопедия / https://www.pravenc.ru/text/77146.html

[776] Чотирип.В.Сб. пісня 6,3: Βασιλεύει, ἀλλ’ οὐκ αἰωνίζει ᾅδης τοῦ γένους τῶν βροτῶν σὺ γὰρ τεθεὶς ἐν τάφῳ, κραταιὲ, ζωαρχικῇ παλάμῃ τὰ τοῦ θανάτου κλεῖθρα διεσπάραξας καὶ ἐκήρυξας τοῖς ἀπ’ αἰώνων ἐκεῖ καθεύδουσι λύτρωσιν ἀψευδῆ, σῶτερ γεγονὼς νεκρῶν πρωτότοκος.

[777] Amato, Gesù il Signore, pp. 435-436.

[778] Апокрифічне Євангеліє від Никодима: «E subito, a quella parola, le porte bronzee si frantumarono e le sbarre di ferro furono infrante. Tutti i morti legati furono sciolti dalle catene … Il re della gloria entrò come un uomo. I luoghi bui tutti dell’ade s’illuminarono … Il re della gloria, porgendo la sua destra, prese e sollevò il progenitore Adamo. Quindi, volgendosi agli altri, disse: “Orsù, venite con me voi tutti che subiste la morte per il legno che costui ha toccato. Ecco io vi faccio risorgere tutti per mezzo del legno della croce”». Gli apocrifi del Nuovo Testamento, vol. 1/2 (ed. Erbetta M.). Casale Monferrato 1981, pp. 268-269. Amato, Gesù il Signore, p. 436.

[779] Amato, Gesù il Signore, pp. 436, 437.

[780] У книзі пророка Єремії немає уривку, який з упевненістю можна би було пов’язати із тут цитованим. Св. Юстин Мученик (+бл.165) дорікав рабинам, що вони вилучили його з книги пророка Єремії (Розмова з Трифоном Юдеєм, 72,4). Цей уривок може вважатися християнським мідрашем (тлумаченням) на пророка Єремію, що вийшов з юдео-християнських громад. Ireneo di Lione, Epideixis (ed. Peretto E.), 78. Roma 1981, pp. 174-175, виноска 268.

[781] Св. Іриней Ліонський, Доказ апостольської проповіді, 78: «In Geremia Egli annunci la morte e la discesa agli inferi in questi termini: “Il Signore, il santo d’Israele, si ricordò dei suoi morti, che nel passato avevano dormito nella polvere della terra, discese da loro per annunciare la buona novella della salvezza e liberarli”. Qui indica i motivi della sua morte; la discesa agli inferi era la salvezza dei trapassati». Ireneo di Lione, Epideixis (ed. Peretto E.), 78. Roma 1981, pp. 174-175. Пор. Священномученик Ириней Лионский, Доказательство апостольской проповеди, 78. М. 2011. Див. Мученик Иустин Философ, Разговор с Трифоном Иудеем, глава 72, в: Св. Иустин-философ и мученик, Творения (пер. А. Сидоров). М. 1995 (репринт), стор. 125-358, також виноска 221.

[782] Св. Григорій Богослов, Слово 45,24: «Ἂν εἰς ᾅδου κατίῃ, συγκάτελθε. Γνῶθι καὶ τὰ ἐκεῖσε τοῦ Χριστοῦ μυστήρια, τίς ἡ οἰκονομία τῆς διπλῆς καταβάσεως, τίς ὁ λόγος· ἁπλῶς σώζει πάντας ἐπιφανεὶς, ἢ κακεῖ τοὺς πιστεύοντας». Gregorius Theologus, Oratio XLV: In sanctum Pascha, XXIV / PG 36, 657. Пор. Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський, Слова, 45,24. Київ 2010. Пор. Святитель Григорий Богослов, Слова, 45,24, в: Свт. Григорий Богослов, архиеп. Константинопольский, Творения, Том 1, М. 2007. Пор. Gregorio di Nazianzo, Tutte le Orazioni, 45,12,24, p. 1165.

[783] Чотирип.В.Сб. пісня 6,3: « … ἐκήρυξας τοῖς ἀπ’ αἰώνων ἐκεῖ καθεύδουσι λύτρωσιν ἀψευδῆ …».

[784] Чотирип.В.Сб. пісня 6,3. Christ, Paranikas, Anthologia, p. 199. Anthologhion, vol. 2, p. 1112. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 399-400.

[785] Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ,29: «Κάτεισιν εἰς ᾅδην ψυχὴ τεθεωμένη, ἵνα, ὥσπερ τοῖς ἐν γῇ ὁ τῆς δικαιοσύνης ἀνέτειλεν ἥλιος, οὕτω καὶ τοῖς ὑπὸ γῆν ἐν σκότει καὶ σκιᾷ θανάτου καθημένοις ἐπιλάμψῃ τὸ φῶς· ἵνα, ὥσπερ τοῖς ἐν γῇ εὐηγγελίσατο εἰρήνην, αἰχμαλώτοις ἄφεσιν καὶ τυφλοῖς ἀνάβλεψιν, καὶ τοῖς πιστεύσασι γέγονεν αἴτιος σωτηρίας αἰωνίου, τοῖς δὲ ἀπειθήσασιν ἔλεγχος ἀπιστίας, οὕτω καὶ τοῖς ἐν ᾅδου· “ἵνα αὐτῷ κάμψῃ πᾶν γόνυ ἐπουρανίων καὶ ἐπιγείων καὶ καταχθονίων”, καὶ οὕτω τοὺς ἀπ’ αἰῶνος λύσας πεπεδημένους αὖθις ἐκ νεκρῶν ἀνεφοίτησεν ὁδοποιήσας ἡμῖν τὴν ἀνάστασιν». Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.), 73; III 29, p. 172. Пор. Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, книга III, глава 29. Київ 2010. Пор. Преподобный Иоанн Дамаскин, Точное изложение православной веры, Книга третья, глава 29, в: Источник знания / Творения преподобного Иоанна Дамаскина (пер. Д. Афиногенов і ін.). М. 2002. Пор. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa, III,29 / CTP 142, p. 241.

[786] Чотирип.В.Сб. пісня 6,1-3. Пор. Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.), 70-73; III 26-29, pp. 169-172. Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, книга III, глава 26-29. Київ 2010. Преподобный Иоанн Дамаскин, Точное изложение православной веры, Книга третья, глава 26-29, в: Источник знания / Творения преподобного Иоанна Дамаскина (пер. Д. Афиногенов і ін.). М. 2002. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa, III,26-29 / CTP 142, pp. 237-241.

[787] Св. Іван Золотоустий, Бесіда про назву «усипальниця», і про Хрест Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, 2: «Σήμερον γὰρ τὰ ἐν ᾅδου περιπολεῖ πάντα ὁ Δεσπότης ἡμῶν· σήμερον τὰς χαλκᾶς πύλας συνέκλασε· σήμερον τοὺς μοχλοὺς τοὺς σιδηροῦς συνέθλασεν … Ὁ δὲ Χριστὸς … δεῖξαι βουλόμενος, ὅτι τέλος ὁ θάνατος ἔχει, συνέθλασεν αὐτοῦ τὰς πύλας τὰς χαλκᾶς … Ἐν τοσούτῳ χρόνῳ οὐδεὶς αὐτὸν ἔπεισεν ἀφεῖναι οὐδένα τῶν κατεχομένων, ἕως αὐτὸν ὁ τῶν ἀγγέλων Δεσπότης κατελθὼν ἠνάγκαζε … οὕτω καὶ ὁ Χριστὸς ἐποίησε, τὸν λῄσταρχον καὶ τὸν δεσμοφύλακα, τὸν διάβολον ὁμοῦ καὶ τὸν θάνατον, διὰ τοῦ θανάτου αὐτοῦ δήσας, καὶ τὸν πλοῦτον πάντα, τῶν ἀνθρώπων λέγω τὸ γένος, μετήγαγεν εἰς τὰ ταμιεῖα τὰ βασιλικά. Τοῦτο καὶ Παῦλος δηλοῖ λέγων· Ἐλυτρώσατο ἡμᾶς ἐκ τῆς ἐξουσίας τοῦ σκότους, καὶ μετέστησεν εἰς τὴν βασιλείαν αὐτοῦ τῆς ἀγάπης (Col 1,13) … αὐτὸς ἦλθε πρὸς τοὺς δεσμώτας ὁ βασιλεὺς, καὶ οὐκ ἐπῃσχύνθη τὸ δεσμωτήριον οὐδὲ τοὺς δεδεμένους· ὃν γὰρ ἔπλασεν, ἐπαισχύνεσθαι οὐκ ἔμελλε· καὶ συνέκλασε τὰς θύρας, συνέτριψε τοὺς μοχλοὺς, ἐπέστη τῷ ᾅδῃ, ἔρημον αὐτοῦ τὴν φυλακὴν ἐποίησεν ἅπασαν, καὶ τὸν δεσμοφύλακα λαβὼν δεδεμένον, οὕτως ἡμῖν ἐπανῆλθεν. Ὁ τύραννος αἰχμάλωτος ἤγετο, ὁ ἰσχυρὸς δεδεμένος· ὁ θάνατος αὐτὸς ῥίψας τὰ ὅπλα, γυμνὸς πρὸς τοὺς πόδας τοῦ βασιλέως ἔδραμεν». Ioannes Chrysostomus, De coemeterio et de cruce, 2 / PG 49, 394-396. Пор. Святитель Іоан Золотоустий, Бесіда про кладовище і про Хрест Господа і Бога, і Спасителя Ісуса Христа, 2, в: Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого. Творіння святого Іоана Золотоустого. Том ІІ. Книга 1. Київ 2009. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседа о кладбище и о Кресте Господа и Бога и Спасителя Иисуса Христа, 2: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе, Том 2, книга 1. СПб. 1896, стор. 433-434. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 399-400, виноска 1.

[788] Чотирип.В.Сб. ірмос 7: Ἄφραστον θαῦμα! ὁ ἐν καμίνῳ ῥυσάμενος τοὺς ὁσίους παῖδας ἐκ φλογὸς ἐν τάφῳ νεκρὸς ἄπνους κατατίθεται εἰς σωτηρίαν ἡμῶν τῶν μελῳδούντων· λυτρωτὰ, ὁ θεὸς εὐλογητὸς εἶ.

[789] Св. Іриней Ліонський, Проти єресей, книга IV, глава 20,11: «aliquando enim cum his qui erant circa Ananiam, Azariam, Misahel videbatur, assistens eis in fornace ignis et in camino et liberans eos de igne: Et visio, inquit, quarti similis Filio Dei (Dn 3,92)». Irénée de Lyon, Contre les hérésies (ed. Rousseau A.), IV,20,11 / SCh 100 (1965), p. 662. Пор. Священномученик Ириней Лионский, Обличение и опровержение лжеименного знания (Против ересей), книга четвертая, глава XX,11, в: Св. Ириней Лионский, Против ересей. Доказательство апостольской проповеди (пер. прот. П. Преображенский, Н.И. Сагарда). СПб. 2008. Пор. S. Ireneo di Lione, Contro le eresie, vol. II (ed. Dellagiacoma V.), IV,20,11, p. 74.

[790] Чотирип.В.Сб. ірмос 7: « … ὁ ἐν καμίνῳ ῥυσάμενος τοὺς ὁσίους παῖδας ἐκ φλογὸς ἐν τάφῳ νεκρὸς ἄπνους κατατίθεται …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 401.

[791] Пор. Нікео-Константинопольський Символ віри: «задля нас, людей, і нашого ради спасіння»[δι’ ἡμᾶς τοὺς ἀνθρώπους καὶ διὰ τὴν ἡμετέραν σωτηρίαν]. Simonetti, Il Cristo, II, pp. 304-305.

[792] 1 Кор. 1,30: Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 443. Amato, Gesù il Signore, p. 428.

[793] Чотирип.В.Сб. пісня 7,1: Τέτρωται ᾅδης, ἐν τῇ καρδίᾳ δεξάμενος τὸν τρωθέντα λόγχῃ τὴν πλευρὰν, καὶ σθένει πυρὶ θείῳ δαπανώμενος εἰς σωτηρίαν ἡμῶν τῶν μελῳδούντων· λυτρωτὰ, ὁ θεὸς εὐλογητὸς εἶ.

[794] Св. Мелітон Сардійський, Про Пасху, 102 (пер. М. Тимо), в: Ранні Отці Церкви. Антологія, Львів 2015, стор. 448. «Ἐγώ, φησὶν ὁ Χριστός, ἐγὼ ὁ καταλύσας τὸν θάνατον καὶ θριαμβεύσας τὸν ἐχθρὸν καὶ καταπατήσας τὸν ᾅδην καὶ δήσας τὸν ἰσχυρὸν καὶ ἀφαρπάσας τὸν ἄνθρωπον εἰς τὰ ὑψηλὰ τῶν οὐρανῶν· ἐγώ, φησιν ὁ Χριστός». Melito of Sardis, On Pascha (ed. Hall S.G.), 102, pp. 56, 58. Пор. Cantalamessa, I più antichi testi pasquali: Melitone di Sardi, Sulla Pasqua, 102, pp. 60, 118 виноска 72.

[795] Чис. 21,8-9: «Господь же мовив до Мойсея: “Зроби собі вогненну гадюку й повісь її на стовпі, а як укусить когось гадюка, то він погляне на неї й зостанеться живий”. І зробив Мойсей мідяного змія й повісив його на стовпі; і коли кого-небудь кусала гадюка, то він звертав очі на мідяного змія й лишався живий».

[796] Св. Григорій інтерпретує мідяного змія не як прообраз Христа, який спасає людство від смерті гріха, але як той, що зображує протилежне. Повішений на стовпі, змій спасає тому, що умертвлений, повалений Христом. Св. Григорій Богослов, Слово 45,22. Gregorio di Nazianzo, Tutte le Orazioni, 45,22, pp. 1161, 1395 виноска 121.

[797] Св. Григорій Богослов, Слово 45,22: «Ποῦ σου, θάνατε, τὸ κέντρον; Ποῦ σου, ᾅδη, τὸ νῖκος; Τῷ σταυρῷ βέβλησαι, τῷ ζωοποιῷ τεθανάτωσαι. Ἄπνους, νεκρὸς, ἀκίνητος, ἀνενέργητος, καὶ, εἰ τὸ σχῆμα σώζεις ὄφεως, ἐν ὕψει στηλιτευόμενος». Gregorius Theologus, Oratio XLV: In sanctum Pascha, XXII / PG 36, 653. Пор. Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський, Слова, 45,22. Київ 2010. Пор. Святитель Григорий Богослов, Слова, 45,22, в: Свт. Григорий Богослов, архиеп. Константинопольский, Творения, Том 1, М. 2007. Lilla S. La fonte inedita di un’omelia greca sulla Pasqua / Byzantion 40 (1970), p. 73. Пор. Gregorio di Nazianzo, Tutte le Orazioni, 45,12,22, pp. 1161.

[798] Св. Іван Золотоустий, Слово на Святу Пасху, 1: «Σήμερον καταλύεται τοῦ διαβόλου ἡ τυραννίς· σήμερον τὰ δεσμὰ τοῦ θανάτου ἐλύθη, τοῦ ᾅδου τὸ νῖκος ἠφάνισται· σήμερον εὔκαιρον πάλιν εἰπεῖν τὴν προφητικὴν ἐκείνην φωνήν· Ποῦ σου, θάνατε, τὸ κέντρον; ποῦ σου, ᾅδη, τὸ νῖκος; Σήμερον τὰς χαλκᾶς πύλας συνέθλασεν ὁ Δεσπότης ἡμῶν Χριστὸς, καὶ αὐτὸ τοῦ θανάτου τὸ πρόσωπον ἠφάνισε …». Ioannes Chrysostomus, In Sanctum Pascha, 1 / PG 52, 766-767. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Слово на Святую Пасху, 1, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе, Том 3, книга 2. СПб. 1897, стор. 820.

[799] Іс. 14,9: «ὁ ᾅδης κάτωθεν ἐπικράνθη συναντήσας σοι». Septuaginta (Rahlfs).

[800] Во святих отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда Слово Огласительне у святий і світлоносний день славного і спасительного Воскресіння Христа Бога нашого, в: Пасха. Богослужіння Страсної і Світлої Седмиць. Майстерня літургійних перекладів «Трипіснець». Львів, УКУ, 2012 (protopsaltes.blogspot.com): «Καὶ τοῦτο προλαβὼν Ἡσαΐας ἐβόησεν· Ὁ ᾅδης, φησὶν, ἐπικράνθη. Συναντήσας σοι κάτω ἐπικράνθη· καὶ γὰρ καθῃρέθη· ἐπικράνθη· καὶ γὰρ ἐνεπαίχθη. Ἔλαβε σῶμα, καὶ Θεῷ περιέτυχεν· ἔλαβε γῆν, καὶ συνήντησεν οὐρανῷ· ἔλαβεν ὅπερ ἔβλεπε, καὶ πέπτωκεν ὅθεν οὐκ ἔβλεπε. Ποῦ σου, θάνατε, τὸ κέντρον; ποῦ σου, ᾅδη, τὸ νῖκος; Ἀνέστη Χριστὸς, καὶ σὺ καταβέβλησαι». Ioannes Chrysostomus, Sermo catecheticus in Pascha [Spuria] / PG 59, 723-724. Пор. Catechesi sulla Pasqua: Anthologhion, vol. 3, p. 166. Moriarty F.L. Isaia 1-39 / GCB, p. 353. Lilla S. Un’omelia greca sulla Pasqua / Byzantion 38 (1968), pp. 285-286. Geerard M. Clavis Patrum graecorum, vol. II, n. 4605, p. 573.

[801] Св. Роман Сладкопівець, Кондак на Воскресіння про десять драхм, вступний кондак: «[Οἱ συνταφέ]ντες Χριστῷ διὰ τοῦ βαπτίσματος καὶ ἀναστάν[τες σὺν] αὐτῷ, ψάλλοντες κραυγάσωμεν, λέγοντες· Ποῦ σοῦ, [Θάνατε,] τὸ νῖκος; Ποῦ σοῦ, Ἅιδη, τὸ κέντρον; Ἀνέστη γὰρ ὁ Κύριος, [ἡ ζωὴ] καὶ ἀνάστασις». Romanos le Mélode, Hymnes (ed. Grosdidier de Matons J.) : XLV. Hymne des dix drachmes (6^e hymne de la Résurrection), prooïmion / SCh 128 (1967), p. 576. Пор. Преподобный Роман Сладкопевец, В Неделю третью Пасхи кондак на Воскресение Господа и о десяти драхмах (пер. игумен Платон), проимион, в: Журнал Московской Патриархии. 1984. №5, стор. 75-78. Пор. Romano il Melode, Kontakia / 2 (ed. Trombi U.), La Risurrezione IV (Le dieci dracme), proemio/ CTP 198 (2007), p. 97.

[802] Чотирип.В.Сб. пісня 7,1: «Τέτρωται ᾅδης, ἐν τῇ καρδίᾳ … σθένει …».

[803] Св. Роман Сладкопівець, Кондак Торжество Хреста, ікос 1: «Τρεῖς σταυροὺς ἐπήξατο ἐν Γολγοθὰ ὁ Πιλᾶτος, δύο τοῖς λῃστεύσασι καὶ ἕνα τῷ ζωοδότῃ· ὃν εἶδεν ὁ Ἅιδης καὶ εἶπε τοῖς κάτω· Ὦ λειτουργοί μου καὶ δυνάμεις μου, τίς ὁ ἐμπήξας ἧλον τῇ καρδίᾳ μου; Ξυλίνη με λόγχη ἐκέντησεν ἄφνω καὶ διαρρήσσομαι· τὰ ἔνδον πονῶ, τὴν κοιλίαν μου ἀλγῶ· τὰ αἰσθητήριά μου· μαιμάσσει τὸ πνεῦμά μου καὶ ἀναγκάζομαι ἐξερεύξασθαι τὸν Ἀδὰμ καὶ τοὺς Ἀδὰμ ξύλῳ δοθέντας μοι· ξύλον τούτους εἰσάγει πάλιν εἰς τὸν παράδεισον”». Romanos le Mélode, Hymnes (ed. Grosdidier de Matons J.) : XXXVIII. Triomphe de la Croix, 1 / SCh 128 (1967), p. 286. Пор. Преподобный Роман Сладкопевец, Кондак В неделю 3-ю св. Великого поста (Крестопоклонную), икос 1, в: Кондаки и икосы св. Романа Сладкопевца (пер. Диакон Сергий Цветков). М. 1881, стор. 75. Пор. Преподобный Роман Сладкопевец, Кондак «Торжество Креста», 1, в: Песни св. Романа Сладкопевца на Страстную Седмицу в русском переводе П. Цветкова. М. 1900, стор. 184. Пор. Romano il Melode, Kontakia / 2 (ed. Trombi U.), Il trionfo della Croce, 1/ CTP 198 (2007), p. 60.

[804] Чотирип.В.Сб. пісня 7,1: «Τέτρωται ᾅδης, ἐν τῇ καρδίᾳ δεξάμενος τὸν τρωθέντα λόγχῃ τὴν πλευρὰν …». Ів. 13,34: «один з вояків проколов йому списом бік. І потекла негайно ж кров — і вода».

[805] Чотирип.В.Сб. пісня 7,1: «… εἰς σωτηρίαν ἡμῶν …».

[806] Чотирип.В.Сб. пісня 7,2: Ὄλβιος τάφος! ἐν ἑαυτῷ γὰρ δεξάμενος ὡς ὑπνοῦντα τὸν δημιουργὸν, ζωῆς θησαυρὸς θείας ἀναδέδεικται εἰς σωτηρίαν ἡμῶν τῶν μελῳδούντων· λυτρωτὰ, ὁ θεὸς εὐλογητὸς εἶ.

[807] Св. Іван Золотоустий, Бесіда про назву «усипальниця», і про Хрест Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, 3: «Οὐκ ἔγνωτε τοὺς ἀγγέλους, πῶς παρειστήκεισαν τῷ τάφῳ οὐκ ἔχοντι σῶμα, τάφῳ κενῷ; ἀλλ’ ὅμως ἐπειδὴ ὅλως ἐδέξατο τὸ σῶμα τὸ Δεσποτικὸν, πολλὴν ἀπονέμουσι καὶ τῷ τόπῳ τὴν τιμήν. Οἱ ἄγγελοι ὑπερβαίνοντες τὴν ἡμετέραν φύσιν μετὰ τοσαύτης αἰδοῦς καὶ εὐλαβείας παρειστήκεισαν τῷ τάφῳ …». Ioannes Chrysostomus, De coemeterio et de cruce, 3 / PG 49, 397. Пор. Святитель Іоан Золотоустий, Бесіда про кладовище і про Хрест Господа і Бога, і Спасителя Ісуса Христа, 3, в: Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого. Творіння святого Іоана Золотоустого. Том ІІ. Книга 1. Київ 2009. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседа о кладбище и о Кресте Господа и Бога и Спасителя Иисуса Христа, 3: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе, Том 2, книга 1. СПб. 1896, стор. 436. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 403.

[808] Св. Роман Сладкопівець, Кондак Воскресіння, 17: «Αἶνός σοι, ὕμνος σοι, ἅγιε τάφε, μικρὲ καὶ μέγιστε, πτωχὲ καὶ πλούσιε, ζωῆς ταμιεῖον, εἰρήνης δοχεῖον, χαρᾶς σημεῖον, Χριστοῦ μνημεῖον …». Romanos le Mélode, Hymnes (ed. Grosdidier de Matons J.) : XL. La Résurrection, 17 / SCh 128 (1967), p. 408. Пор. Преподобный Роман Сладкопевец, Пасхальная песнь, икос 17 (пер. иерд. Николай (Летуновский)), в: Пасхальная книга для души и сердца (ред. Т. Стрыгина). М 2014, стор. 267-317. Пор. Преподобный Роман Сладкопевец, Кондак На святую Пасху, 17, в: Кондаки и икосы св. Романа Сладкопевца (пер. Диакон Сергий Цветков). М. 1881, стор. 140. Пор. Romano il Melode, Kontakia / 2 (ed. Trombi U.), La Risurrezione VI, 17/ CTP 198 (2007), p. 123.

[809] Чотирип.В.Сб. пісня 7,3: «Νόμῳ θανόντων τὴν ἐν τῷ τάφῳ κατάθεσιν ἡ τῶν ὅλων δέχεται ζωὴ καὶ τοῦτον πηγὴν δείκνυσιν ἐγέρσεως εἰς σωτηρίαν ἡμῶν τῶν μελῳδούντων· λυτρωτὰ, ὁ θεὸς εὐλογητὸς εἶ». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 404.

[810] Чотирип.В.Сб. пісня 7,3: «Νόμῳ θανόντων τὴν ἐν τῷ τάφῳ κατάθεσιν ἡ τῶν ὅλων δέχεται ζωὴ …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 404.

[811] Св. Епіфаній Кіпрський (псевдо), Слово на Велику Суботу: «Πῶς δὲ ἐν τάφῳ καὶ πότε, καὶ ὑπὸ τίνων Χριστὸς ἡ ζωὴ κατατίθεται, τῶν ἱερῶν λογίων ἀκούσωμεν». Epiphanius, Homilia in divini corporis sepulturam [Spuria]/ PG 43, 444C. Пор. Свт. Епифаний Кипрский (Spuria), Слово на Великую Субботу, в: Христианское чтение. 1846. Ч. 2, стор. 27-50. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 404.

[812] Чотирип.В.Сб. пісня 7,3: «… τὴν ἐν τῷ τάφῳ κατάθεσιν ἡ τῶν ὅλων δέχεται ζωὴ καὶ τοῦτον πηγὴν δείκνυσιν ἐγέρσεως …».

[813] Мт. 27,53: Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 78.Св. Іриней Ліонський, Проти єресей, книга I, глава 10,1. Irénée de Lyon, Contre les hérésies (ed. Rousseau A., Doutreleau L.), I,10,1 / SCh 264 (1979), p. 156. Пор. Священномученик Ириней Лионский, Обличение и опровержение лжеименного знания (Против ересей), книга первая, глава X,1, в: Св. Ириней Лионский, Против ересей. Доказательство апостольской проповеди (пер. прот. П. Преображенский, Н.И. Сагарда). СПб. 2008. Пор. S. Ireneo di Lione, Contro le eresie, vol. I (ed. Dellagiacoma V.), I,10,1. Siena 1968, p. 54. Montanari, Vocabolario della lingua greca, p. 584. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 404-405.

[814] Бт. 49,9: Septuaginta (Rahlfs), vol. I, p. 82. Острозька Біблія (пер. єрмн. архимандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк)), Бт.49,9. Острог 1581, Львів 2006, стор. 99.

[815] Св. Іван Золотоустий, Бесіда на слова: «Отче мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша мене» (Мт. 26,39), 1: «Εἶτα τὸν σταυρὸν δηλῶν ἔλεγεν· Ἀναπεσὼν ἐκοιμήθης ὡς λέων, καὶ ὡς σκύμνος λέοντος, τίς ἐγερεῖ αὐτόν; Τὸν γὰρ θάνατον αὐτοῦ κοίμησιν ἐκάλεσε καὶ ὕπνον, καὶ τῷ θανάτῳ συνῆψε τὴν ἀνάστασιν, λέγων· Τίς ἐγερεῖ αὐτόν; Ἄλλος μὲν οὐδεὶς, αὐτὸς δὲ ἑαυτόν». Ioannes Chrysostomus, In illud: Pater, si possibile est, transeat, 1 / PG 51, 32. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседа на слова: «Отче Мой! если возможно, да минует Меня чаша сия; впрочем не как Я хочу, но как Ты» (Мф. 26:39), 1, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Том 3, книга 1. СПб. 1897, стор. 17. Острозька Біблія (пер. єрмн. архимандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк)), Бт.49,9. Острог 1581, Львів 2006, стор. 99. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 403.

[816] Октоїх, глас 4, в неділю на утрені, канон воскресний, «Творіння Івана Дамаскина», пісня 7,2: «Ὡς ζωηφόρος, ὡς Παραδείσου ὡραιότερος ὄντως καὶ παστάδος πάσης βασιλικῆς ἀναδέδεικται λαμπρότερος, Χριστὲ, ὁ τάφος σου, ἡ πηγὴ τῆς ἡμῶν ἀναστάσεως». Oktôêchos. Roma 1886, p. 66. Paraklêtikê êtoi Ochtôêchos hê megalê. Roma 1885, p. 284. Пор. Anthologhion, vol. 1, p. 320. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 405.

[817] Ів. 4,14: Nestle-Alland, Greek–English New Testament, p. 256.

[818] Чотирип.В.Сб. пісня 7,4: Μία ὑπῆρχεν ἡ ἐν τῷ ᾅδῃ ἀχώριστος καὶ ἐν τάφῳ καὶ ἐν τῇ Ἐδὲμ θεότης Χριστοῦ σὺν πατρὶ καὶ πνεύματι εἰς σωτηρίαν ἡμῶν τῶν μελῳδούντων· λυτρωτὰ, ὁ θεὸς εὐλογητὸς εἶ.

[819] Чотирип.В.Сб. пісня 6,1. Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, книга III, глава 27. Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.), 71; III 27, pp. 170-171. Пор. Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, книга III, глава 27. Київ 2010. Пор. Преподобный Иоанн Дамаскин, Точное изложение православной веры, Книга третья, глава 27, в: Источник знания / Творения преподобного Иоанна Дамаскина (пер. Д. Афиногенов і ін.). М. 2002. Пор. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa, III,27 / CTP 142, pp. 238-239.

[820] Die Schriften des Johannes von Damaskos, V. (ed. Kotter B.): Oratio in Sabbatum Sanctum, 29,24-39. Berlin – New York 1988, pp. 138-139. Пор. Святаго отца нашего Иоанна Дамаскина, Слово на святую Великую Субботу. Журнал «Христiанское чтение», Часть II. СПб. 1845, стор. 42-87. Пор. Giovanni Damasceno, Omelie cristologiche e mariane (ed. Spinelli M.): Omelia sul Sabato Santo, 29 / CTP 25 (1993), p. 109.

[821] Октоїх, Канон недільний, глас 4, «Творіння Івана Дамаскина», пісня 1, тропар 2: «Ἐν τάφῳ σωματικῶς, ἐν ᾍδῃ δὲ μετὰ ψυχῆς ὡς Θεός· ἐν Παραδείσῳ δὲ μετὰ Λῃστοῦ, καὶ ἐν θρόνῳ ὑπῆρχες, Χριστὲ, μετὰ Πατρὸς καὶ Πνεύματος, πάντα πληρῶν ὁ ἀπερίγραπτος». Anthologion tou holou eniautou, vol. 1.Roma1967, p. 324. Cfr. Oktôêchos. Roma 1886, p. 61. Cfr. Paraklêtikê êtoi Ochtôêchos hê megalê. Roma 1885, p. 280. Пор. Canone anastasimos. Poema di Giovanni Damasceno, ode 1°, trop. 2°. Anthologhion, vol. 1, p. 317. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 397, 406.

[822] Чотирип.В.Сб. ірмос 8: Ἔκστηθι φρίττων, οὐρανὲ, καὶ σαλευθήτωσαν τὰ θεμέλια τῆς γῆς· ἰδοὺ γὰρ ἐν νεκροῖς λογίζεται ὁ ἐν ὑψίστοις οἰκῶν καὶ τάφῳ μικρῷ ξενοδοχεῖται· ὃν παῖδες εὐλογεῖτε, ἱερεῖς ἀνυμνεῖτε, λαὸς ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας.

[823] Втор. 32,1: «πρόσεχε οὐρανέ καὶ λαλήσω καὶ ἀκουέτω γῆ ῥήματα ἐκ στόματός μου». Septuaginta (Rahlfs).

[824] Іс. 1,2: «ἄκουε οὐρανέ καὶ ἐνωτίζου γῆ ὅτι κύριος ἐλάλησεν». Septuaginta (Rahlfs).

[825] Пс. 81,5: «σαλευθήσονται πάντα τὰ θεμέλια τῆς γῆς». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 90.

[826] Йов 9,6: «ὁ σείων τὴν ὑπ᾽ οὐρανὸν ἐκ θεμελίων, οἱ δὲ στῦλοι αὐτῆς σαλεύονται». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 286.

[827] Чотирип.В.Сб. ірмос 8: «Ἔκστηθι φρίττων, οὐρανὲ, καὶ σαλευθήτωσαν τὰ θεμέλια τῆς γῆς· …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 406.

[828] Чотирип.В.Сб. ірмос 8: «… ἰδοὺ γὰρ ἐν νεκροῖς λογίζεται ὁ ἐν ὑψίστοις οἰκῶν …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 406.

[829] Пс. 87,5: «προσελογίσθην μετὰ τῶν καταβαινόντων εἰς λάκκον ἐγενήθην ὡς ἄνθρωπος ἀβοήθητος ἐν νεκροῖς ἐλεύθερος». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 9495. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. I, p. 772. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 406. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, pp. 359-360.

[830] Чотирип.В.Сб. ірмос 8: «… καὶ τάφῳ μικρῷ ξενοδοχεῖται …».

[831] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 406-407.

[832] Св. Епіфаній Кіпрський (псевдо), Слово на Велику Суботу: «Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον· ἐκ μακρᾶς γὰρ ἦλθεν ὧδε τῆς χώρας, ἵνα σώσῃ τὸν ξένον … Δός μοι τοῦτον τὸν Ναζωραῖον ξένον … τὸν μὴ ἔχοντα ὧδε ποῦ τὴν κεφαλὴν κλίνῃ. Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, τὸν ὡς ξένον ἐπὶ ξένης ἄοικον, ἐπὶ φάτνης τεχθέντα … Δός μοι τοῦτον τὸν νεκρὸν ὁμοῦ καὶ Θεόν …». Epiphanius, Homilia in divini corporis sepulturam [Spuria]/ PG 43, 445, 448. Пор. Свт. Епифаний Кипрский (Spuria), Слово на Великую Субботу, в: Христианское чтение. 1846. Ч. 2, стор. 27-50. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 404.

[833] Георгій Акрополіт, Надгробне ридання: «Τὸν ἥλιον κρύψαντα τὰς ἰδίας ἀκτῖνας, καὶ τὸ καταπέτασμα τοῦ ναοῦ διαρραγὲν τῷ τοῦ σωτῆρος θανάτῳ ὁ Ἰωσὴφ θεασάμενος, προσῆλθε τῷ Πιλάτῳ καὶ ἱκέτευε λέγων· ’Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, τὸν ἐκ βρέφους ὡς ξένον Αἰγύπτῳ ξενωθέντα· Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, ὃν ὁμόφυλοι μισοῦντες μαστιγοῦσιν ὡς ξένον· Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, οὐ ξενίζομαι βλέπειν τὸν θάνατον τοῦ ξένου· Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, ὃς παρῆν εἰς ξενίζειν τοὺς πτωχοὺς καὶ ξένους. Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, ὃν Ἰούδας δολίως ἀπεξένωσε κόσμου. Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, ὃν ὁ φίλος ἀρνεῖται μὴ εἰδέναι ὡς ξένον. Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, [ἵνα κρύψω ἐν τάφῳ,] ὅτι οὐκ ἔχει ὁ ξένος τὴν κεφαλὴν ὅπου κλίναι. Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, ὃν ἡ μήτηρ ὡς ζῶντα καθικετεύει βοῶσα· Εἰ καὶ τὰ σπλάγχνα σπαράττομαι καὶ τὴν καρδίαν τιτρώσκομαι νεκρὸν ἄπνουν σε βλέπουσα, ἀλλὰ τῇ σῇ ἀναστάσει μεγαλυνθῆναι θαρρῶ.’ Τούτοις δυσωπήσας τὸν Πιλᾶτον τοῖς λόγοις, ὁ εὐσχήμων λαμβάνει τὸ σῶμα τοῦ σωτῆρος, καὶ εὐσχημόνως εἰλύσας ἐν σινδόνι καὶ μύροις κατέθετο μνημείῳ, τοῖς πιστοῖς παρεχόμενος ζωὴν αἰώνιον καὶ τὸ μέγα ἔλεος». Georgius Acropolites, Carmen in magnum sabbatum. Georgii Acropolitae opera, vol. 2 (ed. Heisenberg A.). Leipzig 1903, pp. 9-11. Пор. Anthologhion, vol. 2, pp. 1127-1128.

[834] Чотирип.В.Сб. ірмос 8: «… οἱ παῖδες εὐλογεῖτε, ἱερεῖς ἀνυμνεῖτε, λαὸς ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας».

[835] Дан. 3,83 і далі: «εὐλογεῖτε, Ισραηλ, τὸν κύριον … εὐλογεῖτε, ἱερεῖς, τὸν κύριον … εὐλογεῖτε, δοῦλοι, τὸν κύριον· ὑμνεῖτε καὶ ὑπερυψοῦτε αὐτὸν εἰς τοὺς αἰῶνας». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 893. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. II, p. 349. Пс.112,1: «Αἰνεῖτε, παῖδες, κύριον, αἰνεῖτε τὸ ὄνομα κυρίου». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, pp. 125-126. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 407.

[836] Чотирип.В.Сб. пісня 8,1: Λέλυται ἄχραντος ναὸς, τὴν πεπτωκυῖαν δὲ συνανίστησι σκηνήν· Ἀδὰμ γὰρ τῷ προτέρῳ δεύτερος ὁ ἐν ὑψίστοις οἰκῶν κατῆλθε μέχρις ᾅδου ταμείων· ὃν παῖδες εὐλογεῖτε, ἱερεῖς ἀνυμνεῖτε, λαὸς ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας.

[837] Чотирип.В.Сб. пісня 8,1: «Λέλυται ἄχραντος ναὸς».

[838] Ів. 2,19: «λύσατε τὸν ναὸν τοῦτον καὶ ἐν τρισὶν ἡμέραις ἐγερῶ αὐτόν». Nestle-Alland, Greek–English New Testament, p. 252.

[839] Чотирип.В.Сб. пісня 8,1: «τὴν πεπτωκυῖαν δὲ συνανίστησι σκηνήν».

[840] Ам.9,11: «ἐν τῇ ἡμέρᾳ ἐκείνῃ ἀναστήσω τὴν σκηνὴν Δαυιδ τὴν πεπτωκυῖαν». Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 511.

[841] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 408.

[842] Vawter B. Il vangelo secondo Giovanni / GCB, p. 1386.

[843] Св. Іван Золотоустий, Бесіди на Євангеліє від Івана Богослова, 23,3: «Ὅτε γὰρ, φησὶν, ἀνέστη ὁ Ἰησοῦς ἐκ τῶν νεκρῶν, τότε ἐμνήσθησαν καὶ ἐπίστευσαν τῷ λόγῳ καὶ τῇ Γραφῇ. Δύο γὰρ ἦν αὐτοῖς τὰ προϊστάμενα τέως· ἓν μὲν τὸ τῆς ἀναστάσεως, ἕτερον δὲ τὸ τούτου μεῖζον, εἰ Θεὸς ἦν ὁ ἔνδον οἰκῶν· ἅπερ ἀμφότερα ᾐνίξατο εἰπών· Λύσατε τὸν ναὸν τοῦτον, καὶ ἐν τρισὶν ἡμέραις ἐγερῶ αὐτόν …Ὅτι τοῦτο μάλιστα ἦν τὸ δεικνύον αὐτὸν οὐκ ὄντα ἄνθρωπον ψιλὸν, τὸ δυνηθῆναι κατὰ τοῦ θανάτου στῆσαι τρόπαιον, τὸ τὴν τυραννίδα αὐτοῦ τὴν μακρὰν, καὶ τὸν χαλεπὸν καταλῦσαι πόλεμον οὕτω ταχέως». Ioannes Chrysostomus, Commentarius in sanctum Joannem Apostolum et Evangelistam, Homilia XXIII,3/ PG 59, 141-142. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы на Евангелие от Иоанна Богослова, 23,3 в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Том 8, Книга 1. СПб. 1902, стор. 152-153. Пор. San Giovanni Crisostomo, Le omelie su S. Giovanni Evangelista, II (ed. Tirone D.C.), 23. Torino 1947, pp. 16-19.

[844] Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ,27: «Εἰ καὶ τέθνηκε τοιγαροῦν ὡς ἄνθρωπος καὶ ἡ ἁγία αὐτοῦ ψυχὴ τοῦ ἀχράντου διῃρέθη σώματος …». Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.), 71; III 27, p. 170. Пор. Преподобний Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри, книга III, глава 27. Київ 2010. Пор. Преподобный Иоанн Дамаскин, Точное изложение православной веры, Книга третья, глава 27, в: Источник знания / Творения преподобного Иоанна Дамаскина (пер. Д. Афиногенов і ін.). М. 2002. Пор. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa, III,27 / CTP 142, p. 239. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 408. Cfr. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 360.

[845] Св. Кирило Олександрійський, Тлумачення на пророка Амоса, 9,11-12: «Ἐπειδὴ γὰρ ἐκ νεκρῶν ἀνεβίω, τὴν εἰς θάνατον αὐτοῦ πεσοῦσαν σκηνὴν, τουτέστι τὴν ἀπὸ γῆς σάρκα, ἐγείραντος τοῦ Θεοῦ καὶ Πατρὸς, τότε δὴ τότε πάντα τὰ ἀνθρώπινα πρὸς τὸ ἀρχαῖον ἀνέστη σχῆμα, καὶ πάντα ἡμῶν τὰ κατεῤῥιμμένα πρὸς νέαν ὄψιν ἐνήνεκται. “Εἴ τις γὰρ ἐν Χριστῷ καινὴ κτίσις,” κατὰ τὰς γραφάς· συνεγηγέρμεθα γὰρ αὐτῷ. καὶ κατέσκαψε μὲν ὁ θάνατος τὰς ἁπάντων σκηνὰς, ἀνῳκοδόμησε δὲ ὁ Θεὸς καὶ Πατὴρ ἐν Χριστῷ· καὶ τοῦτο ἡμῖν οὐκ εἰς χρόνον ὑπάρξει μεμετρημένον, ἀλλ’ εἰς ἡμέρας, αἰῶνος· ἀναπόβλητον γὰρ ἐν ἡμῖν τὸ τῆς ἀφθαρσίας ἀγαθὸν, καὶ οὐκ ἔτι κρατήσει θάνατος τῶν ἐν Χριστῷ σεσωσμένων». Sancti patris nostri Cyrilli archiepiscopi Alexandrini in XII prophetas, vol. I (ed. Pusey Ph.E.), In Amos, IV, Oxonii 1868, p. 541. Пор. Святитель Кирилл Александрийский, Толкование на пророка Амоса, 9, 11-12, в: Творения святого Кирилла Александрийского, часть 9, в: Творениям святых отцов в русском переводе, том 58: Толкования на малых пророков. М. 1891, стор. 540. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 408.

[846] Чотирип.В.Сб. пісня 8,1: «… Ἀδὰμ γὰρ τῷ προτέρῳ δεύτερος ὁ ἐν ὑψίστοις οἰκῶν κατῆλθε μέχρις ᾅδου ταμείων· …».

[847] Тріодь Цвітна, У Велику Суботу на утрені, статія 1,25: «Ἐπὶ γῆς κατῆλθες, ἵνα σώσῃς Ἀδάμ, καὶ ἐν γῇ μὴ εὑρηκὼς τοῦτον, Δέσποτα, μέχρις ᾍδου κατελήλυθας ζητῶν». Anthologion tou holou eniautou, vol. 2.Roma1974, p. 1186. Cfr. Triôdion katanyktikon. Roma 1879, p. 712. Пор. Anthologhion, vol. 2, p. 1117. Alfeyev H. L’Orthodoxie, vol. II. Paris 2012, pp. 249-250. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 408.

[848] Murray R. Adamo. Teologia biblica / DCT, pp. 46-47.

[849] Мк. 15,42-46: «Коли настав уже вечір, — тому що була це п’ятниця, тобто перед суботою, — Йосиф Ариматейський, поважний радник, що й сам очікував Божого Царства, прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса. Пилат же здивувався, що вже вмер; і прикликавши сотника, спитав його, чи давно помер. Довідавшись від сотника, він видав Йосифові тіло; а Йосиф, купивши полотно, зняв його, обгорнув полотном і поклав його у гробі, що був висічений у скелі; потім прикотив камінь до входу гробу».

[850] Мт. 26,35: «Каже йому Петро: “Навіть якби я мав з тобою вмерти, не відречуся тебе!” Так само мовили всі учні».

[851] Чотирип.В.Сб. пісня 8,2: «Πέπαυται τόλμα μαθητῶν, Ἀριμαθαίας δὲ ἀριστεύει Ἰωσήφ· νεκρὸν γὰρ καὶ γυμνὸν θεώμενος τὸν ἐπὶ πάντων θεὸν αἰτεῖται καὶ κηδεύει κραυγάζων· οἱ παῖδες εὐλογεῖτε, ἱερεῖς ἀνυμνεῖτε, λαὸς ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 409. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, pp. 361-362.

[852] Св. Епіфаній Кіпрський (псевдо), Слово на Велику Суботу: «Ὁ μὲν γὰρ Νικόδημος ἐν τῇ σμύρνῃ, καὶ ἐν τῇ ἀλόῃ μεγαλόψυχος· ὁ δὲ Ἰωσὴφ ἐν τῇ πρὸς Πιλᾶτον τόλμῃ καὶ παῤῥησίᾳ ἀξιέπαινος. Οὗτος γὰρ πάντα φόβον ἀποῤῥιψάμενος, τολμήσας εἰσῆλθε πρὸς Πιλᾶτον, αἰτούμενος τὸ σῶμα τοῦ Ἰησοῦ· … Δός μοι νεκρὸν πρὸς ταφήν· τὸ σῶμα ἐκείνου τοῦ παρὰ σοῦ κατακριθέντος Ἰησοῦ τοῦ Ναζαρινοῦ, Ἰησοῦ τοῦ πτωχοῦ, Ἰησοῦ τοῦ ἀοίκου, Ἰησοῦ τοῦ κρεμαμένου, τοῦ γυμνοῦ, τοῦ εὐτελοῦς, Ἰησοῦ τοῦ τέκτονος υἱοῦ, Ἰησοῦ τοῦ δεσμίου, τοῦ αἰθρίου, τοῦ ξένου, καὶ ἐπὶ ξενίᾳ ἀγνωρίστου, τοῦ εὐκαταφρονήτου, καὶ ἐπὶ πᾶσι κρεμαμένου … Δός μοι, ὦ ἡγεμὼν, τοῦτον τὸν ἐπὶ ξύλου γυμνόν· σκεπάσω τὸν τῆς ἐμῆς φύσεως σκεπάσαντα γύμνωσιν. Δός μοι τοῦτον τὸν νεκρὸν ὁμοῦ καὶ Θεόν· σκεπάσω τὸν τὰς ἐμὰς ἀνομίας καλύψαντα. Δός μοι, ὦ ἡγεμὼν, νεκρὸν, τὸν ἐπὶ Ἰορδάνου τὴν ἐμὴν ἁμαρτίαν ἐνθάψαντα». Epiphanius, Homilia in divini corporis sepulturam [Spuria]/ PG 43, 445, 448. Пор. Свт. Епифаний Кипрский (Spuria), Слово на Великую Субботу, в: Христианское чтение. 1846. Ч. 2, стор. 27-50. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 409.

[853] Трип.В.Пн. пісня 1,2: «Послужити сам прийшов я, Творець, багатий Божеством, зубожілому Адамові, у чий образ власновільно зодягнувся, і покласти хочу мою душу на викуп за нього, хоч безстрасний я по Божеству».

[854] Чотирип.В.Сб. пісня 8,3: «Ὢ τῶν θαυμάτων τῶν καινῶν! ὢ ἀγαθότητος! ὢ ἀφράστου ἀνοχῆς! ἑκὼν γὰρ ὑπὸ γῆς σφραγίζεται ὁ ἐν ὑψίστοις οἰκῶν καὶ πλάνος Θεὸς συκοφαντεῖται· ὃν παῖδες εὐλογεῖτε, ἱερεῖς ἀνυμνεῖτε, λαὸς ὑπερυψοῦτε εἰς πάντας τοὺς αἰῶνας». Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 365.

[855] Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 292.

[856] Св. Атанасій, Бесіда про вочоловічення, 9,1, Львів 2018, стор. 18: «Συνιδὼν γὰρ ὁ Λόγος ὅτι ἄλλως οὐκ ἂν λυθείη τῶν ἀνθρώπων ἡ φθορὰ εἰ μὴ διὰ τοῦ πάντως ἀποθανεῖν, οὐχ οἷόν τε δὲ ἦν τὸν Λόγον ἀποθανεῖν ἀθάνατον ὄντα καὶ τοῦ Πατρὸς Υἱόν, τούτου ἕνεκεν τὸ δυνάμενον ἀποθανεῖν ἑαυτῷ λαμβάνει σῶμα, ἵνα τοῦτο τοῦ ἐπὶ πάντων Λόγου μεταλαβὸν ἀντὶ πάντων ἱκανὸν γένηται τῷ θανάτῳ, καὶ διὰ τὸν ἐνοικήσαντα Λόγον ἄφθαρτον διαμείνῃ, καὶ λοιπὸν ἀπὸ πάντων ἡ φθορὰ παύσηται τῇ τῆς ἀναστάσεως χάριτι». Athanase d’Alexandrie, Sur l’incarnation du Verbe (ed. Kannengiesser Ch.), II,9,1 / SCh 199 (1973), p. 294. Пор. Atanasio, L’incarnazione del Verbo (ed. Bellini E.), II,9 / CTP 2 (2005), p. 53.

[857] Чотирип.В.Сб. пісня 8,3: «… πλάνος Θεὸς συκοφαντεῖται· …».

[858] Чотирип.В.Сб. пісня 8,3: «… πλάνος Θεὸς συκοφαντεῖται· …». Мт. 27,63-64: Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 85. MacKenzie J.L. Il Vangelo secondo Matteo / GCB, p. 967. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 410-411.

[859] Св. Іван Золотоустий, Бесіди на Євангеліє від Матея, бесіда 89,2: «Σκόπει δέ μοι τὴν κακουργίαν αὐτῶν τὴν καταγέλαστον. Ἐμνήσθημεν, φησὶν, ὅτι εἶπεν ὁ πλάνος ἐκεῖνος ἔτι ζῶν, Μετὰ τρεῖς ἡμέρας ἐγείρομαι. Καὶ εἰ πλάνος ἦν, καὶ ψευδῆ ἐκόμπαζε, τί δεδοίκατε καὶ περιτρέχετε, καὶ τοσαύτῃ κέχρησθε σπουδῇ;». Ioannes Chrysostomus, In Matthaeum Homiliae, LXXXIX,2 / PG 58, 783. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы на Евангелие от Матфея, беседа 89,2, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Том 7, книга 2. Толкование на святого Матфея Евангелиста, беседа LXXXIX,2. Санкт-Петербург 1901, стор. 876. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 411. Пор. Giovanni Crisostomo, Omelie sul Vangelo di Matteo/3 (ed. Zincone S.), 89,2 / CTP 172 (2003), p. 370.

[860] Св. Іван Золотоустий, Бесіди на Євангеліє від Матея, бесіда 89,1: «Σὺ δέ μοι σκόπει τῶν μαθητῶν τὸ φιλάληθες· πῶς τῶν λεγομένων παρὰ τῶν ἐχθρῶν οὐδὲν ἀποκρύπτονται, κἂν ἐπονείδιστα λέγωσιν. Ἰδοὺ γοῦν καὶ πλάνον καλοῦσι, καὶ οὐ σιγῶσιν αὐτὸ οὗτοι. Ταῦτα δὲ καὶ τὴν ἐκείνων δείκνυσιν ὠμότητα, ὅτι οὐδὲ τῷ θανάτῳ τὴν ὀργὴν ἀφῆκαν· καὶ τούτων τὸν ἁπλοῦν καὶ φιλαληθῆ τρόπον». Ioannes Chrysostomus, In Matthaeum Homiliae, LXXXIX,1 / PG 58, 781. Пор. Святитель Иоанн Златоуст, Беседы на Евангелие от Матфея, беседа 89,1, в: Творения святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Том 7, книга 2. Толкование на святого Матфея Евангелиста, беседа LXXXIX,1. Санкт-Петербург 1901, стор. 874-875. Пор. Giovanni Crisostomo, Omelie sul Vangelo di Matteo/3 (ed. Zincone S.), 89,1 / CTP 172 (2003), p. 368. Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 411.

[861] Чотирип.В.Сб. ірмос 9: Μὴ ἐποδύρου μοι, μῆτερ, καθορῶσα ἐν τάφῳ, ὃν ἐν γαστρὶ ἄνευ σπορᾶς συνέλαβες υἱόν· ἀναστήσομαι γὰρ καὶ δοξασθήσομαι καὶ ὑψώσω ἐν δόξῃ ἀπαύστως ὡς θεὸς τοὺς ἐν πίστει καὶ πόθῳ σὲ μεγαλύνοντας.

[862] Чотирип.В.Сб. ірмос 9: «Μὴ ἐποδύρου μοι, μῆτερ, καθορῶσα ἐν τάφῳ … υἱόν· …».

[863] Cfr. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 411. Detorakis, Kosmas, pp. 153-154. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, pp. 363-364.

[864] Чотирип.В.Сб. пісня 9,1: «… νῦν δέ σε, Θεέ μου, ἄπνουν ὁρῶσα νεκρὸν, τῇ ῥομφαίᾳ τῆς λύπης σπαράττομαι δεινῶς· …».

[865] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 412. Detorakis, Kosmas, p. 154.

[866] Чотирип.В.Сб. пісня 9,2: Γῆ με καλύπτει ἑκόντα …». Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 413. Detorakis, Kosmas, p. 154.

[867] Чотирип.В.Сб. ірмос 9: «… ἀναστήσομαι γὰρ καὶ δοξασθήσομαι …».

[868] Ів. 13,31-32: «λέγει Ἰησοῦς· νῦν ἐδοξάσθη ὁ υἱὸς τοῦ ἀνθρώπου καὶ ὁ θεὸς ἐδοξάσθη ἐν αὐτῷ··[εἰ ὁ θεὸς ἐδοξάσθη ἐν αὐτῷ,] καὶ ὁ θεὸς δοξάσει αὐτὸν ἐν αὐτῷ, καὶ εὐθὺς δοξάσει αὐτόν». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 296. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 411-412. Detorakis, Kosmas, pp. 153-154.

[869] Чотирип.В.Сб. пісня 9,1: «… ἀλλ’ ἀνάστηθι, ὅπως μεγαλυνθήσομαι».

[870] Лк. 1,46: «Μεγαλύνει ἡ ψυχή μου τὸν κύριον». Nestle-Alland, Greek-English New Testament, p. 153. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 412.

[871] Чотирип.В.Сб. пісня 9,2: «… ὡς Θεὸς ἀναστήσομαι αὖθις καὶ μεγαλύνω σε».

[872] Чотирип.В.Сб. пісня 9,3: «Ἀγαλλιάσθω ἡ κτίσις, εὐφραινέσθωσαν πάντες οἱ γηγενεῖς· ὁ γὰρ ἐχθρὸς ἐσκύλευται ᾅδης· μετὰ μύρων γυναῖκες προσυπαντάτωσαν· τὸν Ἀδὰμ σὺν τῇ Εὔᾳ λυτροῦμαι παγγενῆ καὶ τῇ τρίτῃ ἡμέρᾳ ἐξαναστήσομαι».

[873] Пс. 95,11: «εὐφραινέσθωσαν οἱ οὐρανοί, καὶ ἀγαλλιάσθω ἡ γῆ»: Septuaginta (Rahlfs), vol. II, p. 105.

[874] Мк. 16,1-2: «Якже минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити його. Рано-вранці, першого дня тижня, прийшли вони до гробу, як сходило сонце».

[875] Лк. 24,1: «А першого дня в тижні, рано-вранці, вони прийшли до гробниці, несучи пахощі, що їх вони приготували».

[876] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, pp. 414-415.

[877] Чотирип.В.Сб. ірмос 9: «… ὃν ἐν γαστρὶ ἄνευ σπορᾶς συνέλαβες υἱόν …».

[878] González, Mariologia, pp. 52, 170. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 411.

[879] Св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Ефесян, XVІІІ,2: «Ὁ γὰρ Θεὸς ἡμῶν Ἰησοῦς ὁ Χριστὸς ἐκυοφορήθη ὑπὸ Μαρίας κατ’ οἰκονομίαν Θεοῦ ἐκ σπέρματος μὲν Δαυίδ, Πνεύματος δὲ Ἁγίου». Ignace d’Antioche, Lettres (ed. Camelot P.Th.): Aux Éphésiens, XVIII,2 / SCh 10 (1958), p. 86. Пор. Ігнатій Антіохійський, Послання до Ефесян, XVІІІ,2 (переклад О. Вакула), в: Ранні Отці Церкви. Антологія (ред. М. Горяча), Львів 2015, стор. 117. Пор. I Padri Apostolici (ed. Dell’Osso C.): Ignazio Lettera agli Efesini, 18,2 / CTP 5* (2011), p. 92. González, Mariologia, p. 130.

[880] Ігнатій Антіохійський, Послання до Смирнян, І,1 (переклад О. Вакула), в: Ранні Отці Церкви. Антологія (ред. М. Горяча), Львів 2015, стор. 136. «πεπληροφορημένους εἰς τὸν κύριον ἡμῶν, ἀληθῶς ὄντα ἐκ γένους “Δαυὶδ κατὰ σάρκα”, υἱὸν θεοῦ κατὰ θέλημα καὶ δύναμιν θεοῦ, γεγεννημένον ἀληθῶς ἐκ παρθένου …». Ignace d’Antioche, Lettres (ed. Camelot P.Th.): Aux Smyrniotes, I,1 / SCh 10 (1958), p. 154. I Padri Apostolici (ed. Dell’Osso C.): Ignazio, Lettera agli Smirnesi 1,1 / CTP 5* (2011), p. 117. González, Mariologia, p. 130.

[881] Св. Іриней Ліонський, Проти єресей, книга III, глава 4,2: «… Christum Iesum Dei Filium, qui propter eminentissimam erga figmentum suum dilectionem, eam quae esset ex Virgine generationem sustinuit, ipse per se hominem adunans Deo».Irénée de Lyon, Contre les hérésies (ed. Sagnard F.), III,4,2 / SCh 34 (1952), p. 116. Пор. Священномученик Ириней Лионский, Обличение и опровержение лжеименного знания (Против ересей), Книга третья, глава IV,2, в: Св. Ириней Лионский, Против ересей. Доказательство апостольской проповеди (пер. прот. П. Преображенский, Н. Сагарда). СПб 2008. S. Ireneo di Lione, Contro le eresie, vol. II (ed. Dellagiacoma V.), III,4,2, p. 237. González, Mariologia, p. 131.

[882] Нікейсько-Константинопольський Символ віри: «σαρκωθέντα ἐκ Πνεύματος Ἁγίου καὶ Μαρίας τῆς παρθένου καὶ ἐνανθρωπήσαντα». Simonetti, Il Cristo, II. Il simbolo niceno-costantinopolitano, pp. 304-305. Cfr. González, Mariologia, p. 131.

[883] Лк. 1,48: «Ἰδοὺ γὰρ ἀπὸ τοῦ νῦν μακαριοῦσίν με πᾶσαι αἱ γενεαί». Nestle-Alland, Greek–English New Testament, p. 153.

[884] Чотирип.В.Сб. ірмос 9: «… ὑψώσω ἐν δόξῃ ἀπαύστως ὡς Θεὸς τοὺς ἐν πίστει καὶ πόθῳ σὲ μεγαλύνοντας».

[885] Чотирип.В.Сб. пісня 9,1: Ἐπὶ τῷ ξένῳ σου τόκῳ τὰς ὠδῖνας φυγοῦσα ὑπερφυῶς ἐμακαρίσθην, ἄναρχε υἱέ· νῦν δέ σε, Θεέ μου, ἄπνουν ὁρῶσα νεκρὸν, τῇ ῥομφαίᾳ τῆς λύπης σπαράττομαι δεινῶς· ἀλλ‘ ἀνάστηθι, ὅπως μεγαλυνθήσομαι.

[886] Cfr. Stuhlmueller C. Deutero-Isaia / GCB, p. 496. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 412. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, p. 364.

[887] Оди Соломона, 19. Пор. Оды Соломона (пер. протоиерей Леонид Грилихес). М. 2004. Пор. Quasten J. Patrologia, vol. I. Torino 1980, p. 147. González, Mariologia, p. 136. Cfr. Le Odi di Salomone (ed. Tondelli L., Mercati A.), 19. Roma 1914, p. 200-201.

[888] Св. Іриней Ліонський, Проти єресей, книга IV, глава 33,11: «… καὶ τὸν ἐκ τῆς Παρθένου Ἐμμανουὴλ κηρύσσοντες, τὴν ἕνωσιν τοῦ Λόγου τοῦ Θεοῦ πρὸς τὸ πλάσμα αὐτοῦ ἐδήλουν, ὅτι ὁ Λόγος σὰρξ ἔσται καὶ ὁ Υἱὸς τοῦ Θεοῦ Υἱὸς ἀνθρώπου, ὁ καθαρὸς καθαρῶς τὴν καθαρὰν ἀνοίξας μήτραν τὴν ἀναγεννῶσαν τοὺς ἀνθρώπους εἰς Θεόν, ἣν αὐτὸς καθαρὰν πεποίηκε, καὶ τοῦτο γενόμενος ὅπερ καὶ ἡμεῖς, Θεὸς ἰσχυρός, καὶ ἀδιήγητον ἔχει τὴν γενεάν».Irénée de Lyon, Contre les hérésies (ed. Rousseau A.), IV,33,11 / SCh 100 (1965), p. 831. Пор. Священномученик Ириней Лионский, Обличение и опровержение лжеименного знания (Против ересей), Книга четвертая, глава XXXIII,11, в: Св. Ириней Лионский, Против ересей. Доказательство апостольской проповеди (пер. прот. П. Преображенский, Н. Сагарда). СПб 2008. S. Ireneo di Lione, Contro le eresie, vol. II (ed. Dellagiacoma V.), IV,33,11, pp. 113-114. González, Mariologia, p. 137.

[889] Нікейський Символ віри: «ἦν ποτε ὅτε οὐκ ἦν», «οὐκ ἦν πρὶν γεννηθῇ». Simonetti, Il Cristo, II, стор. 100-101, 554 виноска 4.

[890] Чотирип.В.Сб. пісня 9,1: «… νῦν δέ σε … ἄπνουν ὁρῶσα νεκρὸν».

[891] Чотирип.В.Сб. пісня 9,2: Γῆ με καλύπτει ἑκόντα, ἀλλὰ φρίττουσιν ᾅδου οἱ πυλωροὶ, ἠμφιεσμένον βλέποντες στολὴν ᾑμαγμένην, μῆτερ, τῆς ἐκδικήσεως· τοὺς ἐχθροὺς ἐν σταυρῷ γὰρ πατάξας ὡς Θεὸς ἀναστήσομαι αὖθις καὶ μεγαλύνω σε.

[892] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 414.

[893] Лк. 4,17-21: «Йому подано книгу пророка Ісаї, і, розгорнувши книгу, він натрапив на місце, де було написано: “Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий”. А згорнувши книгу, він віддав її слузі та й сів. Очі всіх у синагозі були пильно звернені на нього. І він почав до них говорити: “Сьогодні збулось це писання у вухах ваших”».

[894] Іс. 61,1-2: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління, день відплати нашого Бога, потішити всіх засмучених».

[895] Stuhlmueller C. Deutero–Isaia / GCB, pp. 492, 494.

[896] Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 414.

[897] Чотирип.В.Сб. пісня 9,2: «… φρίττουσιν ᾅδου οἱ πυλωροὶ …».

[898] Йов 38,17: «ἀνοίγονται δέ σοι φόβῳ πύλαι θανάτου, πυλωροὶ δὲ ᾅδου ἰδόντες σε ἔπτηξαν;» Septuaginta (Rahlfs), vol. ΙΙ, p. 335. Острозька Біблія (пер. єрмн. архимандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк)), Бт.49,9. Острог 1581, Львів 2006, стор. 882. Пор. La Bibbia. Secondo la versione dei Settanta, vol. I, p. 710. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 414.

[899] Св. Григорій Богослов, Слово 45,25: «Κἂν θαυμάζωσι, λέγοντες, κατὰ τὴν Ἡσαΐου δραματουργίαν· Τίς οὗτος ὁ παραγενόμενος ἐξ Ἐδὼμ, καὶ τῶν γηίνων; ἢ, Πῶς ἐρυθρὰ τὰ ἱμάτια τοῦ ἀναίμου καὶ ἀσωμάτου, ὡς ληνοβάτου, καὶ πλήρη ληνὸν πατήσαντος; προβαλοῦ τὸ ὡραῖον τῆς στολῆς τοῦ πεπονθότος σώματος, τῷ Πάθει καλλωπισθέντος, καὶ τῇ Θεότητι λαμπρυνθέντος, ἧς οὐδὲν ἐρασιμιώτερον, οὐδὲ ὡραιότερον». Gregorius Theologus, Oratio XLV: In sanctum Pascha, XXV / PG 36, 657. Пор. Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський, Слова, 45,25. Київ 2010. Пор. Святитель Григорий Богослов, Слова, 45,25, в: Свт. Григорий Богослов, архиеп. Константинопольский, Творения, Том 1, М. 2007. Пор. Gregorio di Nazianzo, Tutte le Orazioni, 45,12,25, p. 1165. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 414.

[900] Чотирип.В.Сб. пісня 9,3: «Ἀγαλλιάσθω ἡ κτίσις, εὐφραινέσθωσαν πάντες οἱ γηγενεῖς· ὁ γὰρ ἐχθρὸς ἐσκύλευται ᾅδης· μετὰ μύρων γυναῖκες προσυπαντάτωσαν· τὸν Ἀδὰμ σὺν τῇ Εὔᾳ λυτροῦμαι παγγενῆ καὶ τῇ τρίτῃ ἡμέρᾳ ἐξαναστήσομαι». Alfeyev H. L’Orthodoxie, vol. II. Paris 2012, p. 250. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 415. Theodôrou, “Pros to hekousion Pathos”, pp. 366-367.

[901] Cfr. McCarthy D.J. Osea / GCB, p. 340. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 415.

[902] Св. Григорій Богослов, Слово 45,22: «Ποῦ σου, θάνατε, τὸ κέντρον; Ποῦ σου, ᾅδη, τὸ νῖκος; Τῷ σταυρῷ βέβλησαι, τῷ ζωοποιῷ τεθανάτωσαι. Ἄπνους, νεκρὸς, ἀκίνητος, ἀνενέργητος …». Gregorius Theologus, Oratio XLV: In sanctum Pascha, XXII / PG 36, 653. Пор. Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський, Слова, 45,22. Київ 2010. Пор. Святитель Григорий Богослов, Слова, 45,22, в: Свт. Григорий Богослов, архиеп. Константинопольский, Творения, Том 1, М. 2007. Пор. Gregorio di Nazianzo, Tutte le Orazioni, 45,12,22, pp. 1161. Nikodêmos Hagiorita, Heortodromion, p. 415.

[903] Чотирип.В.Сб. пісня 9,3: «… τῇ τρίτῃ ἡμέρᾳ ἐξαναστήσομαι».

[904] Capelle B. Autorité de la liturgie chez les Pères / Recherches de théologie ancienne et médiévale 21 (1954), p. 6. Gy P-M. Liturgia / DCT, p. 779. Pellegrino M. Liturgia e Padri / NDPAC 2, 2858.

[905] Cfr. Christ, Paranikas, Anthologia, p. LXIII.

[906] Christ, Paranikas, Anthologia, pp. LXVIII-LXIX. Bouvy, Poètes et Mélodes, pp. 222, 258. Skaballanovič, vol. I, pp. 365-366. Mateos J. La psalmodie dans le rite byzantin / « Proche-Orient Chrétien », 15 (1965), p. 115. Tzirakês E.N. Troparion / Thrêskeutikê christianikê enkyklopaideia, vol. 11 (ed. Martinos A.). Athênai 1967, p. 865. Dalmais, p. 424. Trypanis, La poesia bizantina, pp. 70, 252, nota 37. Jeffreys, Troparion, p. 2124. Anthologhion, vol. 4, p. 1084.

[907] Bouvy, Poètes et Mélodes, p. 225. Wellesz, History, p. 171. Jeffreys, Troparion, p. 2124. Petrynko, p. 41.

[908] Wellesz, History, p. 171. Jeffreys, Troparion, p. 2124. Velimirovic M. Canticle / The New Grove Dictionary of Music and Musicians (ed. Sadie S.), 2nd ed., vol. III. New York, 2001, p. 724.

[909] Christ, Paranikas, Anthologia, p. LXIII. Weyh W. Die Akrostichis in der byzantinischen Kanonesdichtung // BZ 17 (1908),p. 6. Cfr. Beck H.G. Kirche und theologische Literatur im Byzantinischen Reich. München 1959, p. 265. Dalmais, p. 431. Trypanis, La poesia bizantina, pp. 73-74. Follieri E. I libri liturgici della Chiesa bizantina in Vaccaro L. Storia religiosa della Grecia. Milano 2002, p. 88. Petrynko, p. 46.

[910] Anthologhion, vol. 4, pp. 1078-1079.

[911] Bouvy, Poètes et Mélodes, pp. 273, 274. Stevenson, Du rhythme, p. 33. Lamy, Mélodes,in: Stevenson, Du rhythme, pp. 27-28. Petrynko, p. 239. Sull’isosillabismo e sull’omotonia nell’Inno Acatisto cfr. Averincev, L’anima e lo specchio, pp. 316, 317. Averincev, Poetika, pp. 245-246.

[912] Bouvy, Poètes et Mélodes, pp. 274-275.

[913] Bouvy, Poètes et Mélodes, p. 283.

[914] Petrynko, p. 239.

[915] Jeffreys, Poetry, Ecclesiastical / ODB 3, p. 1689.

[916] Cfr. Christ, Paranikas Anthologia, p. XLIX. Cfr. Detorakis Th. Kosmas ho Melôdos : bios kai ergo. Thessalonikê 1979, p. 3.

[917] Cfr. Christ, Paranikas Anthologia, p. XXXVI. Detorakis, Kosmas, pp. 205-221.

[918] Dell’Osso C. Cosma di Maiuma / NDPAC, vol. 1. Roma 2006, pp. 1206-1207. Nikodêmos Hagiorita, Synaxaristês, I/ III. Kônstantinoupolis 1842, pp. 83-84. Nikodêmos Hagiorita, Synaxaristês, I. Athênai 1868, pp. 128-129. Cfr. Christ, Paranikas Anthologia, pp. XLIX-L. Eustratiadês S. Kosmas Hierosolymitês ho poiêtês episkopos Maiouma / Nea Siôn 28 (1933),pp. 83-91. Detorakis, Kosmas, pp. 84-98. Kazhdan, Gero, Kosmas / BZ 82 (1989), p. 122. Kalogeras N. The (Purported) Teacher of John of Damascus and Kosmas Melodos / Byzantinoslavica (1-2/2010), p. 102.

[919] Detorakis, Kosmas, p. 3. Kazhdan, Gero, Kosmas / BZ 82 (1989), p. 125.

[920] «Κοσμᾶς: ὁ ἐξ Ἱεροσολύμων, σύγχρονος Ἰωάννου τοῦ Δαμασκηνοῦ». Suidae Lexicon (ed. Adler A.), pars III. Lipsiae 1933, p. 162, n. 2139. «συνήκμαζε δ’ αὐτῷ καὶ Κοσμᾶς ὁ ἐξ Ἱεροσολύμων, ἀνὴρ εὐφυέστατος καὶ πνέων μουσικὴν ὅλως τὴν ἐναρμόνιον. οἱ γοῦν ᾀσματικοὶ κανόνες Ἰωάννου τε καὶ Κοσμᾶ σύγκρισιν οὐκ ἐδέξαντο οὐδὲ δέξαιντο, μέχρις ἂν ὁ καθ’ ἡμᾶς βίος περαιωθήσεται». Suidae Lexicon (ed. Adler A.), pars II, Lipsiae 1931, p. 649, n. 467. Gli acrostici «Δεύτερος ὕμνος Κοσμᾶ ἁγιοπολίτου», «Τρίτος ὕμνος Κοσμᾶ Ἱεροσολυμίτου»: Eustratiadês S. Kosmas Hierosolymitês ho poiêtês episkopos Maiouma / Nea Siôn 28 (1933),pp. 257-262, 263-267, 406-413. Detorakis, Kosmas, pp. 20, 81, 83-85, 120, 155, 196. Detorakis Th. Vie inédite de Cosmas le Mélode BHG 394b in Analecta Bollandiana 99 (1981), p. 104. Kazhdan, Gero, Kosmas / BZ 82 (1989), pp. 122, 125. Kiprian (Kern), Liturgika : Gimnografija i eortologija. Paris 1964, p. 79.

[921] Detorakis, Kosmas, pp. 154-157.

[922] Tetr. Sab. S., ode 6°, tutti tropari. Christ, Paranikas, Anthologia, pp. 198-199. Anthologhion, vol. 2, p. 1112. Die Schriften des Johannes von Damaskos, II. Expositio fidei (ed. Kotter B.), 70-73; III 26-29, pp. 169-172. Giovanni Damasceno, La fede ortodossa, III,26-29 / CTP 142, pp. 237-241.

[923] Detorakis, Kosmas, pp. 111, 112-115.

[924] Detorakis, Kosmas, pp. 130ss.

[925] Detorakis, Kosmas, pp. 167, 205-212, 219-221, 246.

[926] Kazhdan A. Kosmas of Jerusalem: can we speak of his political views? / Le Muséon 103 (1990), p. 329.

[927] Detorakis, Kosmas, pp. 118-119.

[928] Cfr. Amato, Gesù il Signore, pp. 419, 494-503.

[929] Capelle B. Autorité de la liturgie chez les Pères / Recherches de théologie ancienne et médiévale 21 (1954), p. 6. Gy P-M. Liturgia / DCT, p. 779. Pellegrino M. Liturgia e Padri / NDPAC 2, 2858.