Монаші покликання

Ієромонах Олександр (Приліп)
Монастир святого Антонія Печерського
Обухів, Київська область
31.10.2025 р.Б.

Господь Бог кличе нас до святості, хоче, щоби кожна людина спаслася, осягнула Царство Небесне. Дорога до Царства Небесного у кожного своя, Ісус Христос є світлом на цій дорозі. Господь кличе у свій виноградник також робітників у монашому служінні. Кого Бог вибрав для служіння Йому у монастирі, то прихід їх у монашу спільноту був неоднаковим, неповторним, а часто з чудесним втручанням. Пресвята Богородиця, як Провідниця нашого життя, ласкаво допомагає здійснити Божу волю щодо покликання до монастиря, коли ми звертаємося до неї у молитвах. Хто, живучи в монастирі з Божого покликання, а через спокуси залишив монастир і повернувся до світського життя, то, як повчають наші старці, у серце його входить сум, душа відчуває велику втрату і плаче як Адам за раєм.

Хочу подати чотири приклади Божих покликань з життя монахів і ієромонахів Студійського уставу.

Схимонах Вісаріон (Василь Баб’як) [1910-1986], ісповідник віри

У Буцневі, що на Тернопільщині, особливе вшанування Пресвятої Богородиці, яка прославлена тут у чудотворній іконі. Батьки Кіндрат і Марія передали своїм дітям віру, любов до Бога і до Божої Матері. Василько зростав і любив молитися, перебувати на богослужіннях у храмі. Одного разу, вдома дивлячись на ікону Пресвятої Богородиці, він з радістю у натхненні проказує: «Матінко Божа, я буду служити Тобі все життя!» Минуло дитинство і Василь вже почав працювати на залізниці у Тернополі. З ним також працював односельчанин, який дуже бажав, щоби Василь женився на його сестрі Антоніні. За якийсь час Василь нарешті дав згоду, що буде женитися.

У церкві почали голосити оповіді і Василь з мамою та старостами йдуть до батьків нареченої домовлятися про весілля. У хаті за столом Василь підніс голову і бачить ікону Богородиці, а вона така ж, як у дитинстві і тут тільки він чує: «Василю, ти обіцяв служити мені все життя!» У думці він відповів: «Матінко Божа, я вже йду в монастир!» У хаті гостяться, жартують, тільки Василь неспокійний і хоче вже йти додому. Мама просить, щоб не спішив, бо ще не домовилися про весілля. Василь всіх залишає, прибігає до священника і просить, щоби не голосив других оповідей, бо він йде у монастир. Священик сказав йому, що має добрий намір, порадив йти у Свято-Успенську Унівську Лавру і поблагословив на монаше життя. Вдома мама просить сина, щоб не робив їй сорому у селі, але Василь вже спакував валізу. При від’їзді мама сказала Василеві: «Добре! Якщо ти вибрав таку дорогу, то йди і не вертайся!»

Приїхавши до Перемишлян, Василь добирався до Унівської Лаври пішки. Дуже важкі були ці сім кілометрів дороги, бо диявол докладав багато зусиль, щоб не допустити молодого хлопця в монастир. Пройшовши яких сто метрів, Василь сідав на валізу, бо не мав сили йти. Сильно мучила думка: «Вертайся! Куди ти йдеш? Вертайся!» Він знову вставав і йшов, і знову сідав, і в такій боротьбі дійшов до сільського млина, де побачив монаха, якому все розказав. Коли разом зайшли на подвір’я Лаври, то кандидат у монахи з полегшенням сказав: «О, звідси я вже не піду нікуди!» У вересні 1937 року, на свято Різдва Пресвятої Богородиці, Василю уділили постриг у монашество.

Схимонах Микита (Микола Високінський) [1910-2001], ісповідник віри

У мальовничому куточку Карпат, у селі Матків, що на Турківщині, хлопець Микола зростав у бідній сім’ї, де батько Василь не повернувся з війни, а мати Ганна залишилася з шістьма дітьми. Вона важко трудилася і піклувалася про дітей, передавала їм свою віру і любов до Бога. Мати захворіла і молодою померла. Одного разу Микола пішов у ліс по дрова і почув голос матері: «Микольцю, Микольцю, йди в монастир!» Спочатку подумав, що це причулося, але голос повторився. Наступного дня пішов Микола до сільського дяка, котрий сказав, що мати турбується про сина, і хоче, щоб він служив Богові у монастирі. У 1930 році Господь привів Миколу до Свято-Успенської Унівської Лаври і ігумен Климентій прийняв Миколу до монастиря.

Схиієромонах Павло Порфирій (Петро Чучман) [1906-2001], ісповідник віри

В селі Уневі в батьків Томка і Олени син Петро був сьомою дитиною. В неділю і свята батько запрягав коні, і ціла сім’я їхала на богослуження до церкви, яка стояла за селом коло лісу. А коли в 1919 році у древньому Унівському монастирі почали жити монахи Студійського уставу, то тринадцятирічний Петро почав частіше приходити до монастирської церкви, щоб помолитися, послухати монаший спів, ближче придивитися до життя монахів. Одного разу в духовній розмові з ігуменом Климентієм Петро висловив бажання пожити в монастирі. З благословення отця Климентія і з дозволу батьків, Петро замешкав у монастирі святого Івана Хрестителя у селі Зарваниця. Послушник Петро старався наслідувати монахів у їх подвижницькому житті, молився разом з братією, допомагав на кухні. Минуло два роки і отець ігумен Климентій запропонував Петрові визначитися: чи він залишається в монастирі і вступає до новіціату, чи повертається додому. Петро замислився. Один старець порадив Петрові вернутися у світ, здобути професію, відслужити у війську, а тоді, якщо відчуватиме покликання, вступити до монастиря. А весь цей час кожного дня молитися тричі “Богородице Діво” за добру долю. Порада старця сподобалася юнакові, і він повернувся додому.

Петро вивчився на кравця, відслужив у війську, в Уневі мав дівчину Ганну, але в глибині серця чув голос Бога, який кликав його до іншого життя. Минуло десять років, і якось Петра зустрів отець ігумен Климентій, спостеріг, що той засмучений, і запитав, чому він ані не одружується, ані не вступає до монастиря. Петро на те відповів, що люди, мовляв, кажуть: Монаха з тебе не вийде. Отець запропонував: «Прийди і спробуй». Сумнів у монашому покликанні одразу покинув Петра, прийшло переконання, що Господь бажає бачити його серед студитської братії.

У сільській читальні Петро на прощання справив вечорниці для молоді Унева. Молодь веселилася, танцювала, танцював і Петро. Наприкінці забави, коли музика стихла, він повідомив, що завтра вступає до монастиря і що це було його весілля. Петрових слів не сприйняли серйозно, думали, що він жартує. Наступного дня, рано-вранці, навантаживши на воза свої речі, він під’їхав до брами Свято-Успенської Унівської Лаври. Це сталося в листопаді 1932 року.

Архімандрит Кир Никанор (Микола Дейнега) [1907-1982], ісповідник віри

Майбутній архімандрит і єпископ підпільної Церкви Никанор (хресне ім’я: Микола) народився на Рогатинщині в селі Свистільники (тепер село Світанок), де закінчив місцеву школу. В місті Станіславові (тепер Івано-Франківськ) Микола закінчив гімназію, а опісля вивчився на бухгалтера. Одного разу Микола запізнився на поїзд і, щоб дістатися додому, треба було далеко обходити через міст. Він вирішив перейти ріку Дністер по льоді. Біля протилежного берега лід проломився і Микола опинився у воді. З усіх сил намагався врятуватися, але холод почав сковувати тіло, рухи ставали слабші і він зрозумів, що наближається кінець життя. Микола почав молитися до Божої Матері і просити про порятунок, а собі сказав, якщо врятуюся, то буду до смерті голосити її славу. Стається чудо і він якимось чином опиняється на березі ріки.

З роботи Миколу направили у відрядження в село Кінчаки. Тут він щоранку бачив у саду монахиню, яка молилася з книжечки. Це була монахиня Студійського уставу, яка розповіла майбутньому архімандритові про Унівську Лавру. У серце ввійшло велике бажання відвідати Лавру. Під час відпустки Микола приїхав до Унева і зайшов у старовинну монастирську церкву, де знаходилася чудотворна ікона Пресвятої Богородиці і почав щиро молитися. Під час молитви чує ніби голос, що промовляє до нього: «Ти ж обіцяв мені служити!» Микола згадав свою обіцянку, яку дав Божій Матері, коли потопав. Він просить отця ігумена Климентія, щоб прийняли його в монастир і в 1933 році, з благословення ігумена, він розпочинає життя в монастирі.

Але прийшов час випробувань. Молодого послушника призначили до важкої роботи у грабарні, де виправляли шкіру. Минуло небагато часу і Микола прийшов до переконання, що для нього це є заважко і вирішив повернутися додому. Коли йшов з Унева лісом, то почув голос: «Миколо, вернися!» Оглянувся, але нікого не бачить, йде далі і голос знову повторився, це сталося так тричі. Він зрозумів, що це Пресвята Богородиця просить повернутися. Микола повернувся, розказав про це ігумену Климентію і вже більше ніколи не сумнівався у своєму покликанні.

Молитвами преподобних отців наших, навідай нас, Боже!