Духовний воїн

ієромонах Олександр (Приліп)
2026

Для добра духовного подається розповідь про життя і чесноти студитського старця Павла Чучмана (+2001). Для зручності читання тексту пригадую, що він у хрещенні отримав ім’я Петро, в Малій схимі – Порфирій, у Великій схимі – Павло.

Рідкісну відвагу проявив отець Павло у час заборони і переслідувань Української Греко-Католицької Церкви. Він не піддався намовленню зректися своєї Церкви, на жодному з судів (1968 р. і 1973 р.), які над ним чинили, не визнав себе винним, не йшов на компроміс зі злом. Отець Порфирій навертав до покаяння тих, хто його допитував, хто переслідував за віру. Блаженніший Любомир Гузар зустрічався з отцем Порфирієм і писав про нього:

«Святої пам’яті ієромонах Порфирій почав свій монаший подвиг як скромний монах, який у спокійних часах перед Другою світовою війною займався кравецтвом, але в часи воєнного лихоліття і слідуючого за ним періоду переслідування Української Греко-Католицької Церкви, набувши відповідну формацію, виріс на духовного воїна непересічного формату. Він, з одної сторони, був захисником і духовним провідником переслідуваних жителів Дори та дуже широкої околиці, з другої сторони – відважно протиставлявся тим, що хотіли позбавити цих побожних людей любові до Бога та до Церкви» (книга “Старець із Дори”, Передмова до видання).

Отець Порфирій щоденно підносив свої молитви до Бога за багатостраждальний український народ, за кожну людину, яка потребувала Божої допомоги і просила молитовного захисту у старця від бісівського чи людського злодіяння. Він молився і вірив, що Церква отримає свободу і що буде Українська держава. У 1928-1929 роках, коли Петро Чучман служив у польському війську, то одного разу офіцер, прочитавши його прізвище поцікавився, якої він національності. Петро відповів, що є українцем. Офіцер запитав: «А де є та Україна?» – «Якщо є українці, то буде й Україна», – сміливо відповів Петро.

У 1950-ті роки начальник НКВС Яремчанського району Сусанін багато спричинився до обшуків і конфіскацій у монахів. Сталося так, що він зламав ногу. Брат Порфирій, зустрівши Сусаніна в Яремчі, сказав, що це йому кара за гріхи і що він, брат Порфирій, молиться за його навернення. Через якийсь час начальник повернув конфісковані книги. Коли проводили слідство за звинуваченнями проти отця Порфирія, йому радили розповісти, як під час німецької окупації в монастирі, наражаючись на смертельну небезпеку, він з братами переховував двох поранених радянських військовослужбовців; до того ж отець сам їх доглядав. Однак отець не хотів розповідати про цей випадок слідству – він відповідав по-біблійному: «Що робить лівиця, нехай не знає правиця». На суді отця звинувачували в тому, що він ходить до хворих, і вимагали, щоб він це припинив, бо, мовляв, для цього існують лікарі. Отець відповів: «Судіть не судіть, а я до хворого піду. Лікарня для тіла, а я – для душі». Тюремні випробування отець Порфирій приймав без нарікань, говорив: «Терпіння – то наше спасіння».

В 1968 році під час судового засідання в Надвірній прокурор (В. Циганик) дуже погано висловився про митрополита Андрея Шептицького. Ієромонах Порфирій з гідністю, мужньо відповів на це: «Ви чули або читали про митрополита, а я його бачив і знав особисто, я з ним розмовляв. Він був великою і доброю людиною. Україна ще довго буде чекати на такого апостола, як Шептицький». Ще у тюрмі отець вирішив, що після звільнення розповість йому правду про митрополита Андрея Шептицького. Коли отець приїхав до Надвірної, то прокурор уникав зустрічі, не бажав розмовляти на цю тему. Отець Порфирій дуже дивувався, що цей чоловік не хоче знати правди.

Він мав непохитну довіру до Божого Провидіння і сильну віру, що з Христом усе витримає. Отець признавався, що не раз було дуже страшно, але Господь давав духовну силу, і він відважно протистояв прокурорам, суддям, кадебістам. Його ісповідництво було просякнуте любов’ю до всіх, у тому числі й до ворогів. Ніколи не скаржився на тих, від кого зазнав терпінь і не хотів говорити про свої терпіння і знущання – він цікавився іншими і вболівав за інших. У тюрмі в Кременчуці доводилося спати на бетоні, тричі замикали отця в камері, в якій стіни були вкриті інеєм. Щоб вижити, він так молився, що аж обливався потом. Такими тортурами вороги хотіли змусити священника-монаха прийняти умови безбожної влади, зректися Бога, своєї Церкви. Свої страждання приймав як Божий допуст, бо казав, що «ця влада за наші гріхи». В тюрмі ієромонах Порфирій сповідав, хрестив, духовно наставляв співв’язнів, деякі з них у час свободи відвідували отця в монастирі.

Незважаючи на тюремні ув’язнення, багаторазові штрафи і попередження від влади, отець продовжував душпастирську працю. Якось перед Великодніми святами з підпільного монастиря в Дорі забрали церковні книги, але отця Порфирія не арештували. Він вирішив поїхати до начальника КДБ у Надвірній із вимогою повернути конфісковані книги, бо наближаються свята, а він не має із чого молитися і відправляти богослужіння. Начальник КДБ району частину книг віддав, але застеріг, що він їх позичає. Отець здивувався з того, що почув, але забрав книги до монастиря. Бували періоди, коли студитську обитель перевіряли і обшукували двічі на тиждень. Коли біля монастирського будинку під час богослужень зупинялася машина, то завжди виникала тривога. Отцеві погрожували новим ув’язненням, знімали з нього священничий одяг, шарпали за бороду, збиткувалися. Але була на те Господня воля, щоб його не ув’язнили втретє. Серед свого народу старець Павло став символом непереможності Христової Церкви.

Господь обдарував отця Павла багатьма чеснотами для служіння Церкві, українському народові. Це була коротка розповідь про його мужність. Хто сьогодні веде духовну боротьбу, старається жити по правді, сповняти Божу волю, то нехай у молитві звертається до старця Павла, і Господь допоможе.