Перейти до вмісту

Віра в катакомбах: постать схимонаха Віталія Матковського в підпільній УГКЦ

схм. Андронік (Лозанчин Андрій)
магістерська робота
керівник о. Тарас Бублик
Львів, Український Католицький Університет 2026

Анотація
Вступ
Розділ 1. Схимонах Віталій Матковський: шлях служіння
1.1. Від родинного благочестя до монашого покликання
1.2. Формація брата Володимира: освіта та монаший досвід
1.3. Брат Віталій: монах і лікар
Розділ 2. Діяльність схимонаха Віталія у час війни
2.1. Рятування євреїв у роки Другої світової війни
2.2. Співпраця з українськими націоналістами
2.3. Арешт та слідство над схимонахом Віталієм Матковським
Розділ 3. Свідчення про віру в умовах підпілля
3.1. Воркутинський період
3.2. Вплив схимонаха на рідних
3.3. Зв’язки брата Віталія з монахами-студитами в Україні
Висновки
Список джерел і літератури
Додатки
Ілюстрації
Список умовних скорочень

Анотація

У роботі проаналізовано діяльність брата Віталія Матковського у 1933-1993 рр. Основну увагу зосереджено на його підпільному служінні під час перебування на засланні у м. Воркута із 1945 по 1992 рік. На основі архівних документів та інтерв’ю з близькими до нього людьми та ним самим досліджено його арешт та служіння у Воркуті, Маткові, Львові та Унівській Лаврі.

The paper analyzes the activities of Brother Vitaliy Matkovskyi from 1933 to 1993. The main focus is on his clandestine ministry during his exile in Vorkuta from 1945 to 1992. Based on archival documents and interviews with people close to him, as well as with the brother himself, the study examines his arrest and ministry in Vorkuta, Matkiv, Lviv, and the Univ Lavra.

Ключові слова. Матковський Володимир, брат Віталій, монах лікар, Унівська Лавра, студити, радянські репресії, підпілля УГКЦ, Воркута.

Keywords. Volodymyr Matkovskyi, Brother Vitaliy, monk-physician, Univ Lavra, Studites, Soviet repressions, UGCC underground, Vorkuta.

Вступ

Постать схимонаха Віталія (Володимира Матковського) зацікавила мене не лише як дослідника, а й як людину, чий життєвий шлях тісно переплітається з долею моєї родини. Прийшовши до монастиря, я з’ясував, що ми належимо до однієї чернечої спільноти та походимо з одного села. Більше того, нас єднають кровні зв’язки: його мати, Марія Матковська, та моя прапрабабуся, Іванна Матківська, були рідними сестрами. Таким чином, схимонах Віталій є двоюрідним братом моєї прабабусі Марії (по лінії мого батька Валентина та його матері – моєї бабусі Антоніни). Відповідно, для моєї бабусі Антоніни Лозанчин (у дівоцтві – Матківська) він був двоюрідним дядьком. Тому вивчення його біографії – це не лише наукове завдання, але й мій особистий обов’язок збереження духовної пам’яті нашого роду.

Актуальність теми. Дослідження історії Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) у ХХ столітті неможливе без вивчення персоналій, які стали живими носіями її традиції в умовах репресій та переслідувань. Постать схимонаха Віталія є унікальним прикладом поєднання монашого покликання, жертовного суспільного служіння та незламного ісповідництва. Його біографія охоплює ключові трагічні події епохи: Голокост, радянські репресії, сталінські табори, підпілля УГКЦ. Також він став свідком відродження Церкви та проголошення незалежності України. Вивчення його життєвого шляху дозволяє глибше зрозуміти стратегії виживання монаших спільнот (зокрема Студійського Уставу) та роль мирян і монахів у збереженні релігійної ідентичності поза межами офіційних церковних структур.

Об’єкт дослідження – життєвий шлях та релігійно-суспільна діяльність схимонаха Віталія (Володимира Матковського) у контексті історії УГКЦ ХХ століття.

Предмет дослідження – форми ісповідництва віри, методи підпільного душпастирства та медичного служіння бр. Віталія в умовах нацистського та радянського тоталітарних режимів.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від народження Володимира Матковського (1915 р.) до його смерті (1993 р.), з особливим акцентом на активній фазі його служіння у 1930-1990-х роках.

Географічні межі дослідження охоплюють переважно територію Львівщини (зокрема рідне село Матків, Свято-Успенську Унівську Лавру та місто Львів), де проходило духовне формування, медично-харитативне служіння та підпільна діяльність схимонаха Віталія. Також робота частково виходить за межі України, охоплюючи місто Воркута (Комі АРСР), яке стало місцем його довголітнього табірного заслання.

Мета роботи – проаналізувати життя і діяльність схимонаха Віталія Матковського як приклад свідчення християнської віри та збереження тяглості монашої (студитської) традиції в умовах репресій та підпільного існування греко-католиків.

Для досягнення мети поставлено такі завдання:

  1. Представити обставини покликання Віталія Матковського до монастиря Студійського Уставу.
  2. Дослідити головні аспекти служіння бр. Віталія Матковського в Унівській Лаврі.
  3. Проаналізувати медичну та гуманітарну діяльність під час Другої світової війни, зокрема участь у порятунку єврейського населення.
  4. Охарактеризувати обставини арешту, перебування у ГУЛАГу та особливості життя у Воркуті.
  5. Висвітлити характер підпільної діяльності та монашого життя.
  6. Узагальнити особливості діяльності бр. Віталія як монаха-студита.

Для досягнення поставленої мети та розв’язання завдань ми застосуємо такі методи дослідження:

Метод інтерв’ю (усної історії) дозволить нам реконструювати маловідомі сторінки життя схимонаха Віталія, зокрема період його дитинства, катехитичну діяльність у селі Матків та побутові деталі воркутинського заслання, про які немає згадок у офіційних документах.

Біографічний метод допоможе висвітлити життєвий шлях Володимира Матковського у контексті його чернечого становлення, медичного служіння та ісповідництва, а також подати відомості про ключових осіб, які оточували інока (о. Авксентія Бойчука, о. Миколу Щепанського, Йосипа Матковського та інших).

Метод аналізу та синтезу буде застосовано для детального опрацювання архівно-слідчої справи схм. Віталія Матковського, що дозволить з’ясувати характер звинувачень радянських спецслужб проти монаха та виявити ідеологічні підстави його репресій.

Описовий метод дозволить відтворити умови перебування бр. Віталія у Воркутлазі, його роботу в стаціонарі та побут у самому місті Воркута.

Хронологічний метод допоможе структурувати етапи монашого життя бр. Віталія.

Епістолярний аналіз буде використаний для аналізу зв’язків схимонаха з співбратами в Україні.

Метод узагальнення дозволить підбити підсумки дослідження, висвітливши значення постаті схм. Віталія як символу перемоги віри над тоталітарним режимом та зразка «тихої місії» чернечого служіння у світі.

Генеалогічний метод (враховуючи родинний зв’язок автора з об’єктом дослідження) допоможе простежити тяглість родової пам’яті родини Матковських та її вплив на збереження релігійної ідентичності впродовж кількох поколінь.

Наукова новизна. Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше здійснюється комплексний аналіз біографії схимонаха Віталія Матковського. До наукового обігу вводяться неопубліковані джерела – матеріали усної історії (зокрема інтерв’ю з родинами Лозанчиних та Комарницьких, а також його співбратами-монахами). Вперше детально досліджуються його медична практика, конкретні факти харитативного служіння та раніше невідомі сторінки діяльності в умовах підпілля УГКЦ.

Гіпотеза дослідження. Можна припустити, що суспільно-харитативна діяльність схимонаха була не просто засобом фізичного виживання, а усвідомленою формою реалізації його чернечого покликання, щоб таким чином зберегти свою ідентичність як християнина, греко-католика та монаха-студита.

Проблематика дослідження полягає у недостатньому вивченні індивідуального досвіду рядових ченців, які в умовах тоталітарного режиму зберегли свою ідентичність. Дослідження життя схимонаха Віталія дозволить через мікроісторичний підхід розкрити живу історію збереження християнської віри, харитативного служіння та функціонування підпільної мережі УГКЦ в умовах репресій.

Огляд джерел та літератури: Життєвий шлях схимонаха Віталія досі не був об’єктом окремого комплексного дослідження, проте окремі аспекти його діяльності (зокрема лікарська практика та участь у порятунку євреїв) фрагментарно висвітлені в історіографії. Фундаментальними для розуміння історичного контексту є праці: Івана Матковського про Климентія Шептицького, де у вступному слові згадується про брата Віталія, а також дослідження Ігоря Мицька та ієродиякона Мануїла Пишковича з історії Унівської Лаври та студійського чернецтва. Важливе значення мають дослідження Вікторії Чорнописької, яка детально аналізує процес ліквідації студитських монастирів радянською владою. Харитативний вимір служіння студитів у роки Другої світової війни ґрунтовно досліджено в дисертації Юрія Скіри, де побіжно згадується і медична діяльність бр. Віталія. Оскільки спеціальної літератури бракує, основу джерельної бази цього дослідження становлять неопубліковані матеріали усної історії – його особисте інтерв’ю, інтерв’ю з родичами монаха, співбратами. Важливе місце в дослідженні зайняла кримінальна справа, заведена на Віталія Матковського, яка зберігається в Державному архіві Львівської області (ДАЛО) і до сих пір не була опрацьована науковцями. Матеріали з Архіву Свято-Успенської Унівської Лаври (АСУЛ) дали можливість доповнити образ бр. Матковського як монаха та лікаря. Також було використано усні свідчення самого бр. Віталія, які він надав працівникам Інституту історії Церкви після повернення в Україну. Окрім цього, були впровадженні в науковий обіг інтерв’ю з родичами (Комарницькі, Синичичі, Лозанчині) та духовними особами (ієрм. С. Дмитрух, схм. Захарія Федів та інші), записані у період 2002-2026 рр. Важливим джерелом для дослідження є свідчення рідного племінника – Володимира Комарницького (1920 р. н.), сина найстаршої сестри Катерини. Незначна вікова різниця між респондентом та Володимиром Матковським (п’ять років) зумовлює високий рівень достовірності спогадів, що дозволяють реконструювати морально-етичний клімат у родині, що став фундаментом подальшого духовного вибору майбутнього схимонаха.

Структура роботи: Робота складається зі вступу, трьох розділів (поділених на підрозділи), висновків, списку використаних джерел і літератури, списку скорочень, додатків та ілюстрацій.

У першому розділі досліджено родинне середовище монаха, вплив його сім’ї на виховання, процес духовного становлення в Унівській Лаврі. Окрему увагу приділено професійній формації бр. Віталія як медика та аптекаря, що стало визначальним фактором для його подальшої місійної та суспільно-харитативної діяльності.

У другому розділі проаналізовано життя монаха в роки Другої світової війни. Висвітлено його участь у порятунку єврейських родин та підтримку національно-визвольного руху. Розділ завершується аналізом архівно-слідчої справи, що розкриває механізми радянських репресій проти схимонаха.

У третьому розділі представлено воркутинський період життя, його роль «монаха у світі» під час візитів до рідного села Матків та збереження неформальних зв’язків з унівською братією. Описано останні дні життя схимонаха у Львові та його упокоєння в Уневі.

[1]

Розділ 1. Схимонах Віталій Матковський: шлях служіння

У житті галичан важливу роль відігравали монахи-студити. Монастир був прикладом східного монашого подвигу і впливав на життя вірян. Він впливав на їхнє життя так, що став для них духовним осередком. Студити активно займалися сільським господарством, відкривали майстерні та безкоштовно навчали всіх бажаючих і сиріт. Згідно з Типіконом, кожен монах працював так, щоб не лише забезпечити власне існування, а й допомагати ближнім[2]. Особливого розквіту студити досягли під проводом ігумена Климентія Шептицького, який інтегрував монастирську спільноту в тогочасне суспільство[3].

1.1. Від родинного благочестя до монашого покликання

Володимир Матковський – народився 13 грудня 1915 року в селі Матків (нині Стрийський район Львівської області). Він був наймолодшою дитиною у багатодітній сім’ї, у якій було: вісім синів та чотири доньки[4]. Оскільки батька в селі називали Лука, місцеві жителі називали його дітей «Лукачові». Садиба їхньої родини розташовувалася на Матківському Верху («Вирьху»)[5].

Його брати (Михайло 1895 р. н., близнюки Василь та Йосиф 1900 р. н., Іван 1905 р. н., Микола 1907 р. н., Тома 1910 р. н., Антоній – рік народження невідомий) переважно займалися сільським господарством. Тома Матковський за німецької окупації працював у місцевій школі вчителем, а з приходом радянської армії в 1944 був мобілізований. Після смерті Йосифа (1928), на його жінці одружився його брат близнюк Василь, щоб таким чином підтримати вдову[6]. Його сестри (Катерина (10.05.1899-25.05.1944), Юлія 1899 р. н., Мальвіна 1911 р.н. та Миколая) теж займалися домашніми справами у рідній місцевості[7].

Батько майбутнього схимонаха, Лука, помер у 1917 р., коли Володимиру було лише два роки. За спогадами бр. Віталія, весь тягар виховання численної родини ліг на матір Марію та дідуся по батьковій лінії – Луку, який мав визначальний вплив на формування світогляду онуків[8].

Дідусь Лука виховував онуків у чесності та доброзичливості, наголошуючи, що не можна завдавати шкоди іншим і брати чуже. Завдяки такому вихованню всі діти виростали чесними та відповідальними, «що ніхто не зробив якихось невідповідних речей»[9].

Родич та односелець брата Віталія – Валерій Комарницький – розповідав, що в дитинстві чув від своєї матері Володимири, що «Лукачові були найдобріші люди в селі»[10]. Високий авторитет дідуся підтверджував і сам Володимир: «Так що дідо, батьків батько, виховував онуків. Не то, щоб хвалитися, – але моя родина в селі була перша»[11]. Це свідчить, що духовне становлення майбутнього монаха відбувалося в середовищі, де християнські чесноти були основою життя.

З раннього дитинства він вирізнявся побожністю та глибоким інтересом до віри. Він із захопленням відвідував церкву та навчав інших молитви й релігійних знань. Племінник Володимир Комарницький згадував, що саме дякуючи вуйкові вивчив молитви «Отче наш» і «Вірую», а поза школою вони разом вивчали «Історію релігії». Володимир мав особливий дар – просто і цікаво пояснювати релігійні істини, тому його заняття ніколи не були нудними[12].

У дитинстві Володимир вирізнявся життєрадісною вдачею та добрим почуттям гумору. Його племінник також згадував, що вони разом проводили багато часу: випасали худобу, ходили до річки, ділилися побутовими радощами. Одного разу, після спільного обіду з печеною картоплею, Володимир запропонував випробування – хто вип’є більше води з потічка. Племінник після двох ковтків більше не зміг, а сам Володимир лише імітував пиття, демонструючи кмітливість і дотепність[13]. Володимир вирізнявся надзвичайною лагідністю: він ніколи не вдавався до агресії та не ображав молодших дітей[14].

Також про його родинне життя розповідала односельчанка Іванна Миньо (1920 р. н.), яка була на п’ять років молодшою за Володимира. Вона наголошувала, що саме багатодітна сім’я стала місцем духовного і морального формування майбутнього схимонаха. Очевидиця відзначала його здібність та старанність до навчання[15]. Хоча сам бр. Віталій, згадуючи про ті роки, скромно стверджував про «середній» рівень у школі[16].

Володимир здобув початкову освіту в сільській початковій школі, де вчив аж три мови – українську, польську та німецьку. Науку релігії викладав місцевий парох – о. Маркелій Куновський[17]. Саме завдяки ініціативі о. Маркелія вдалося врятувати дерев’яну церкву св. Миколая в с. Кривки (тепер село у Самбірському районі Львівської області). Вона була збудована 1763 р. і коли стала замалою для парафіян, то парох запропонував її передати у Львів як пам’ятник архітектури. Це сталося вже після смерті о. Куновського (1926) – храм був перенесений до міста і став святинею монастиря Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу[18].

Попри чисельні обов’язки у домашньому господарстві, він завжди ходив на недільні відправи до церкви. Майбутній монах активно долучався до літургійного служіння як паламар. За свідченнями очевидців, він прислуговував під час богослужінь, зокрема тримав свічку та готував кадило, а також дбав про благоустрій і чистоту церкви[19]. Духовне налаштування юнака виявлялося у його глибокій прихильності до храмового богослужіння та пошуку особливого «церковного спокою». У своїх пізніших спогадах Володимир зазначав, що саме прагнення до внутрішньої тиші та молитовної зосередженості стало вагомим чинником його майбутнього вибору: повноцінно реалізувати цей духовний запит можна було тільки в монастирі[20].

Перша спроба вступу до монастиря після школи була невдалою через юний вік. Тоді вступати до монастиря можна було не менше ніж у 15 років[21]. У 1933 р., досягнувши повноліття, Володимир знову вирішив реалізувати своє покликання. До речі, у виборі монашого життя його підтримав місцевий дяк, який за спогадами самого Володимира, вирізнявся ревністю та побожністю[22]. Погляд юнака зупинився на монахах-студитах[23].

Вагомим поштовхом до вступу Володимира Матковського в монастир стала історія двох його земляків із рідного села Матків, які свого часу зголосилися до редемтористів. Один із них успішно пов’язав своє життя з цим згромадженням. Натомість іншого хлопця (майбутнього дяка) батьки згодом забрали з монастиря та одружили. Саме цей другий земляк, зустрівшись із Володимиром, порадив йому йти саме до студитів, обґрунтовуючи це особливою атмосферою Лаври: монастир «такий простий, там різниці нема між священиками та браттями, тільки та різниця, що священики служать каждий день Службу Божу»[24].

За цією приватною порадою про «простоту» стояв масштабний церковний задум митрополита Андрея Шептицького. Студитське монашество в УГКЦ було відновлене з його ініціативи 22 вересня 1898 року, а у 1906 році ченці отримали затверджений «Типікон Лаври святого Антонія Печерського»[25]. На межі XIX-XX століть тогочасні василіянські монастирі були зорієнтовані переважно на науку та місіонерство, через що хлібороб, рільник, звичайний працівник не знаходив у них укладу, «достроєного до свого стану», і втрачав покликання. Прагнучи відновити традицію Антонія і Теодосія Печерських, Шептицький створив тип монашества, де селяни та ремісники могли реалізувати духовні прагнення через звичну для них працю[26].

Успіх цієї реформи полягав у тому, що для селянської дитини унівська традиція виявилася настільки суголосною її ментальності, що будь-яка інша альтернатива здавалася чужою чи занадто складною. Хоча Володимир знав про досвід своїх друзів-редемтористів, він не бачив серед інших чинів жодного подібного до студитів за духом і народною простотою. Саме тому, згадуючи про свій остаточний вибір, Матковський щиро зазначав, що просто «іншого не знав»[27].

Подорож до монастиря виявилася непростою: частину шляху Володимир подолав поїздом, а решту – пішки. Незважаючи на труднощі, він наполегливо рухався до своєї мети. Під час подорожі він застудився, і його стан погіршився. Після прибуття до монастиря, лікар оглянув Володимира і, зважаючи на його стан здоров’я, було вирішено залишити його в окремому монастирському приміщенні, яке на той час називалося «інцірмар» (інфірмарій)[28]. Лікарі вважали, що подальші навантаження можуть зашкодити його здоров’ю. Цього разу Володимира не відправили додому, а надали йому необхідну медичну допомогу. За тиждень він одужав і після того його прийняли до монастиря[29].

1.2. Формація брата Володимира: освіта та монаший досвід

Вступивши до монастиря Володимир Матковський розпочав свій чернечий шлях – спочатку як новик-послушник[30], потім як архарій (новик)[31]. За спогадами багаторічного жителя Унева – Зенона Орихівського, бр. Володимира поселили на другому поверсі, при вході, ліворуч[32].

Адже новіціят у студитів – це початковий етап чернечого життя, що триває від одного до двох років. Його мета – перевірка покликання, духовна та аскетична підготовка, вивчення Святого Письма і монаших традицій. Новики дотримуються суворого розпорядку дня, присвячуючи час молитві, праці та богословським студіям. Саме дисципліна, наполегливість і працьовитість, які Володимир Матковський розвинув у шкільні роки, стали вирішальними для успішного проходження ним новіціяту. Без цих якостей, що стали міцною основою його характеру, він навряд чи зміг би витримати випробування цього періоду[33].

Початок чернечого шляху Володимира Матковського в Унівській Лаврі проходив під проводом ігумена обителі – Климентія Шептицького, майбутнього блаженного та ісповідника віри[34]. Перебуваючи під опікою о. Климентія, він мав приклад гармонійного поєднання монашого смирення із глибоким благородством.

Безпосереднім вихователем новиків (магістром) у цей період був ієромонах Йосиф Шестюк, який відповідав за їхню духовну та академічну підготовку[35]. У своїх спогадах схимонах Віталій з особливою приємністю відзначав високу кваліфікацію свого наставника: «Магістр був вчений. Нас вчив прекрасно латину та грецьку мову. Грецьку мову дуже знав гарно»[36]. Монастир опікувався загальною освітою місцевої молоді. До початку Другої світової війни при обителі діяла шестирічна школа, де викладали як ченці, так і світські педагоги[37]. Протягом 1933-1939 років, під час свого перебування в монастирі, Володимир виявив неабияку наполегливість у навчанні, одночасно опанувавши та закінчивши програму одразу двох класів – шостого та сьомого. Іспити для офіційної атестації він складав у Бережанах[38].

Особливе місце в пам’яті брата Віталія посів світський учитель Микола Дюк – випускник Празького університету, якого монастир утримував для навчання вихованців сиротинця та молодих послушників[39]. Схимонах згадував його як «дуже славного» вчителя, який зумів зацікавити учнів своїм предметом[40]. Хоча згодом вчитель виступив свідком у справі бр. Віталія[41].

На жаль, через спалення радянською владою літописів і всієї літератури Унівського монастиря, точної дати першого монашого постригу (облечин) та складання перших і других тимчасових обітів Володимира Матковського документально не зафіксовано[42]. Однак, спираючись на наявні біографічні дані та вимоги монашого Типікону[43] ці етапи можна реконструювати на основі монастирської хроніки зафіксованої у часописі Ясна путь[44]. Враховуючи, що Володимир вступив до монастиря у 1933 році, а у 1937 році вже склав вічні обіти, можна припустити таку послідовність: вступ – 1933 рік, перший постриг (облечини) – 1934 рік, перші (річні) обіти – 1935 рік, другі обіти – 1936 рік, а схима – 1937 рік.

У 1937 році, ще будучи рясофором[45], Володимир Матковський засвідчив свою належність до спільноти не лише через вірне виконання правил, а й через активну участь у підтримці духовного та видавничого служіння студитів. У червні-липні цього ж року він склав пожертву до «Фонду видавництва» місячника студійської монашої родини «Ясна Путь». В одному з чисел цього видання редакція зазначала: «На “Фонд видавництва” зложили: а) в поштових значках: Впр. о. настоятель Нікон, Впр. о. магістер Йосиф, схм. Фільотей, схм. Атаназій, схм. Ювеналій, ряс. Володимир Матковський»[46].

Також збереглись вітальні листівки до митрополита Андрея Шептицького. Одна з них датована 28 серпня 1937 року, де унівська братія (близько 55 братів) разом із Володимиром Матковським вітала митрополита:

«Ваша Ескцеленціє!
З нагоди празника Успення Пр[есвятої]. Богородиці зібрані в Студитській Лаврі в Уневі засилають Вашій Ексцеленції свій синівський привіт.
Унів, дня 28.VIII.1937
бр. Нікон Ст[удійського]. Уст[аву]….
…
бр. Володимир Матковський…»[47].

Часопис «Ясна Путь» Святоуспенської Унівської Лаври, що виходив у 1935-1939 роках, згадував у рубриці «Наша Хроніка» за листопад – грудень 1937 року, що 14 жовтня 1937 року, Володимир Матковський склав Схиму (Вічні обіти) й отримав ім’я Віталій: «Дня 14 Х.ц р. зложили Схиму отсі браття: Обух Михайло – Матій, Сироїд Григорій – Гедеон, Заремба Михайло – Митрофан, Когут Дмитро – Давид, Матковський Володимир – Віталій, Стек Михайло – Марко, Петерс Йосиф – Йоан від Богослова»[48].

У 1939 році, з приходом радянської влади в Західні області України, Володимир знову повернувся до рідного села, оскільки монастирські землі були конфісковані та передані для організації колгоспу. Протягом наступних двох років він займався сільським господарством у батьківському домі. Лише у 1941 році, після відступу радянських військ та повернення німецькою адміністрацією земель релігійним громадам, він знову прибув до Унівської Лаври, що стало новим етапом у його духовній та медичній діяльності[49].

У 1944 році схимонах Віталій у зв’язку з навчанням у семінарії[50], переїхав до монастиря «Студіон» у Львові, (вул. Петра Скарги)[51] для здобуття освіти у внутрішній студитській семінарії[52]. Згідно з монастирським літописом, 29 листопада цього ж року він був зарахований на підготовчий (нижчий) курс:

29.ХІ.44. Середа. – Сл. Божа соборна, як вчора. О. Матей вернули назад, бо на потяг нікого не беруть. О. Ігумен ходили з о. Кладочним на Личаків, щоб перевести з о. Др. Кладочним вступний іспит з братами. Вислід: бр. Сергій – відмовився. Бр. бр. Митрофан, Теодор і Михаїл – дуже слабі. З того видно – що діло якось не хоче кліїтись, особливо зі старшим курсом. О. Юліан пішов на Личаків. Бр. Маріян і Єремія – мають в лютім здавати матуру[53]. Віталій йде на нищий курс[54].

Перехід до навчання в монастирі «Студіон» у Львові став для схимонаха Віталія важливим етапом у його духовному та інтелектуальному розвиткові. Специфіка студитської освіти полягала у поглибленому вивченні профільних дисциплін безпосередньо у монашому середовищі. Як згадував сам схимонах Віталій, освітній процес у монастирі відрізнявся від класичного семінарського курсу: «В монастирі не ізучали так, як є в семінарії… ізучали частинами те, що треба вміти»[55]. Під час навчання у Львові схимонах Віталій проживав у приміщеннях монастиря «Студіон». У монастирських джерелах ця локація фігурує за своєю історичною адресою – вулиця Петра Скарги 2а (сучасна адреса – вул. Озаркевича, 4)[56]. У матеріалах радянської кримінальної справи ця ж локація фігурує під перейменованою назвою – вул. Пирогова, 2-а[57]. Саме цей будинок, який належав монастирю, схимонах у своїх спогадах називав «общежитієм» (гуртожитком), де мешкали викладачі та семінаристи[58].

Історія монастиря «Студіон» (Інституту св. Йосафата) на вулиці Петра Скарги, де поступив брат Віталій, розпочалася у 1904-1909 роках зі спорудження будівлі коштом митрополита Андрея Шептицького для потреб дяківської бурси, яку згодом, у 1909-1914 роках, реорганізували у науково богословський Інститут при монастирі монахів Студійського Уставу у Львові (так званий «Інститут Федорова»)[59]. Протягом Першої світової війни у приміщенні діяв шпиталь для Українських Січових Стрільців, де лікувався Іван Франко, а після війни о. Климентій Шептицький відкрив тут сиротинець, що згодом трансформувався в «Інститут св. Йосафата» – малу семінарію для гімназистів. З 1924 року заклад знову став центром богословських студій для братів-монахів, і саме до цієї обителі з її багатогранною історією служіння та милосердя восени 1944 року прибув на навчання схимонах Віталій (Матковський)[60].

Наприкінці 1944 року у львівському монастирі «Студіон» було розгорнуто повноцінну систему підготовки майбутніх душпастирів. Згідно з записами монастирського літопису від 14 грудня 1944 р., у львівській обителі на вул. Петра Скарги на той час уже протягом двох тижнів тривали систематичні виклади для двох категорій слухачів – вищого та нижчого курсів[61].

Брат Віталій був зарахований до нижчого курсу, загальна чисельність якого становила 13 осіб[62]. Програма нижчого курсу поєднувала богословські дисципліни з природничими та гуманітарними науками. Навчали семінаристів як студити так і світські священики, зокрема, ієрм. Климентій Шептицький (Ігумен) викладав релігієзнавство та українську мову, о. д-р Йосиф Кладочний відповідав за курс зоології, о. Петро Пересипкін вів заняття з фізики, о. Юрій Макар здійснював класичну філологічну підготовку з латини, о. Герман Будзінський забезпечував викладання математики, о. Іполит Бенькалович очолював історико-географічний цикл, а о.Тит Процюк спеціалізувався на давньогрецькій мові та ботаніці[63].

Записи у монастирському літописі за зиму та весну (грудень, січень, лютий та березень) 1944-1945 років свідчать про надзвичайну дисципліну та стабільність освітнього процесу в Унівській Лаврі. Попри воєнний стан, наближення фронту та простудні хвороби братії, літописець регулярно фіксував, що «наука йде нормально» або «праця на курсах іде нормальним ходом», зокрема у грудні (14, 21, 28 числа), січні (1, 29 числа), лютому (16, 19 числа) та березні (5, 13, 20 числа)[64].

Запис у монастирському літописі від 18 грудня 1944 року свідчить про те, що навіть під час інтенсивного навчання та суворих воєнних випробувань брат Віталій Матковський зберігав оптимізм і почуття гумору. Під час вечірньої рекреації з нагоди свята Миколая що відбулася після навчальних занять, він поділився з братами кумедними історіями: про дружній розіграш над схимонахом Юліяном Жовтанецьким[65], якому за згодою настоятеля «пограбували» всі речі, та про курйозний випадок із ударом грому у вбиральню[66]. У цьому епізоді брат Віталій показує себе не лише як успішного студента, але й як товариську людину, яка приєднувалася жартами до компанії, зміцнюючи моральний дух всієї спільноти.

Питання про прийняття священничих свячень було одним із ключових у духовному житті схимонаха. Брат Віталій згадував, що цілеспрямовано готувався до свячень опановуючи необхідні богословські дисципліни, зокрема філософію та догматику[67]. Вже наприкінці життя, в інтерв’ю для Інституту історії Церкви, на пряме запитання: «А Ви не хотіли вчитися на священника?», він відповів із притаманною студитам розсудливістю: «В монастирі не завжди роблять так, як хочуть. Напевно, що хотів»[68]. Ці слова наголошують на пріоритеті монашого послуху над особистими прагненнями, що є фундаментом життя студитів.

1.3. Брат Віталій: монах і лікар

Монахи-студити, поряд з духовними обов’язками, активно займалися господарською діяльністю, опікувалися сиротинцем, а окремі з них проводили наукову діяльність. Фактично кожен монах мав також індивідуальне професійне покликання. У цьому контексті схимонах Віталій Матковський в Унівській Лаврі поєднував чернече служіння з аптекарством та лікарською практикою[69].

Опікуватися хворими як помічник лікаря Володимир Матковський розпочав фактично відразу після вступу до монастиря. Як він згадував, що під час його новіціяту «був один монах, який занімався ліченням, а ліченням не тільки монахів, а й людей. Він всіх лічив […] Никодим»[70]. Найбільш вірогідно, тим вчителем лікарської справи був Никодим Стецура (схима 15 жовтня 1924 року, свячення 16 лютого 1936 року)[71]. Вони проводили обстеження всіх хворих: у разі виявлення серйозних захворювань, пацієнтів скеровували до лікарні, а за легших випадків лікування здійснювали самостійно. Віталій постійно був залучений до процесу медичної допомоги, якщо хвороба не була складною, він міг самостійно виконувати нескладні хірургічні втручання[72]. Саме ієрм. Никодим Стецура навчив бр. Матковського основ медичної допомоги та догляду за хворими. Згодом він опанував хірургічні навички[73]. Другим додатковим вчителем брата Володимира був фармацевт-німець, який регулярно приїжджав до монастиря[74]. Слід зазначити, що медичну допомогу він, крім монахів, надавав усім, хто звертався до монастиря.

Згодом саме Віталій Матковський очолив лікарську справу в Унівській Лаврі. Йому допомагав як фельдшер брат Гавриїл (Григорій Гудкевич)[75]. Особливим викликом для монастирських медиків стала епідемія туберкульозу, що була поширена в тогочасній Галичині та не оминула монашу спільноту. Для локалізації хвороби в Лаврі було впроваджено суворі заходи ізоляції. Зокрема, безпосередньо біля потоку під Чернечою Горою був розташований монастирський скит, від якого до лісу йшов дерев’яний місток. В цьому скиту, троє хворих братів на туберкульоз проживали в окремих келіях. На верхньому поверсі монастиря брат Віталій мав амбулаторію для надання першої медичної допомоги[76]. Це сприяло зменшенню ризику зараження інших осіб. Робота брата Віталія була досить нелегкою і ризикованою, позаяк стосувалася догляду за інфікованими людьми, що створювало небезпеку заразитися й самому.

У монастирських хроніках, які збереглися від знищення, можна знайти відомості про конкретні випадки лікарських справ бр. Віталія. Так запис у монастирському щоденнику від 18 жовтня 1937 року засвідчив, що того дня пополудні він прибув із Унева до львівського монастиря у складі групи братів, серед яких були схимонахи Никита (Микола Високінський), Мартирій (Михайло Курц) та Маркіян (Матвій Савуляк). Студити привезли з Унева хворого чоловіка «пана Куліша», щоб у Львові продовжити його лікування[77].

Про його лікарську практику свідчили жителі с. Унів. Так наприклад, Лукія Лесіцька (1932 р. н.) розповідала, що бр. Віталій лікував її брата Броніслава Лесіцького: «Монах-лікар Віталій Матковський за Польщі лікував мого брата Броніслава Лесіцького»[78].

До початку війни медичний осередок Унівської Лаври продовжував розвиватися: братові Віталію допомагав новик Дмитро Головачук. Проте, зі встановлення радянської влади у вересні 1939 році довелося розпустити новіціат, що перервало налагоджену систему підготовки молодшого медичного персоналу[79].

В час першої більшовицької окупації бр. Віталій був змушений поїхати до рідного села, оскільки все монастирське майно було націоналізоване радянською владою. Тому монахи шукали різних способів для свого утримання. Ситуація змінилася з приходом німців у 1941 році. Після повернення монастирських земель бр. Матковський знову прибув до Лаври, відновивши своє служіння[80].

У воєнний час Унівська Лавра стала головним осередком порятунку для місцевих мешканців, оскільки державна медична інфраструктура була зруйнована війною. Брат Віталій займався лікарськими справами разом з помічником – бр. Гавриїлом Гудкевичем (Кондратовичем)[81].

Схимонах надавав медичну допомогу мешканцям села, часто відвідуючи хворих безпосередньо в їхніх оселях. Наприклад, про його лікарську діяльність у час війни свідчила жителька с. Унів – Параскевія Баран (1939 р.н.). Він її врятував, коли вона в п’ятирічному віці випадково запхала собі квасолину в ніс, що ускладнило дихання. Оскільки батьки не могли самотужки допомогти, вони покликали бр. Віталія Матковського, який оперативно вирішив проблему та вилучив сторонній предмет з носа дівчинки[82]. Також він приходив до її матері Марії, яка тяжко захворіла на менінгіт[83]. Параскевія пригадувала, що він лікував одного з родичів, хворого на ревматизм: давав ліки та виписував рецепти, не потребуючи жодних аналізів або додаткових досліджень. За її спостереженням схимонах мав вроджений талант діагностувати та лікувати захворювання. Вона запам’ятала бр. Віталія як сильного чоловіка, у якого «руки були великі… як у мущини, я його так знаю, Матковського»[84].

Віра Нуд із села Унів розповідала, що в 1943 році вона була на межі смерті, але її батьки звернулися до монаха-лікаря. Завдяки його зусиллям дитина вижила, що стало справжнім дивом для сім’ї. Згодом вона з великою вдячністю про це згадувала: «Схимонах Віталій дістав пеніцилін і так врятував мене»[85].

У 1944 році він врятував її від дифтерії, скерувавши її до медсестри в Перемишляни: «Мене в 1944 р. монах Віталій Матковський врятував від дефтериту (дифтерія), бо направив до Перемишлян, де медсестра мала сироватку від хвороби. Тоді в Уневі на Підковці[86] від цього померла дитина»[87].

Катерина Зіник (з дому Демкович) згадувала, що у 1943 році її привели до схимонаха через нарив на п’яті. Він прийняв її у розмовниці (тепер – крамниця Лаври). У кімнаті були завішені вікна, а на столику лежали писанки. «Гарно до мене заговорив і сказав мені вибрати якусь писанку. Я зі страху вибрала собі чорну писанку. Тоді він мені розрізав на нозі рану і вирізав звідти таке як горошок, а потім обробив рану і з часом усе загоїлося»[88]. Вона також зазначала, що у Матковського була невелика борода і він носив підрясник із каптуром[89].

Медичну кваліфікацію брата Віталія підтвердила с. Марія (Фаїна) Ляхер – одна з єврейських дівчат, яких таємно переховували студити. Вона згадувала, що після приїзду до Унівської Лаври у 1943 році її зустрів саме Віталій Матковський, який на той час опікувався хворими ченцями. За її словами, бр. Віталій виконував обов’язки монастирського лікаря, забезпечуючи фаховий догляд за братією[90].

Дмитро Баран (1934 р. н.), мешканець с. Унів, поділився спогадами про лікаря-монаха: «Коли я мав опіки руки, то мій тато повів мене до лікаря-монаха Віталія Матковського. Він мене прийняв у келії біля Червоної брами (тепер хвіртка). Там мені довгими, зігнутими ножицями розрізав пухлини великі як сливки, аж потекла рана. Пізніше дав різні мазі на рани»[91].

Окрім детальних описів конкретних випадків лікування, у спогадах старожилів с. Унів зберігся узагальнений образ бр. Віталія як «доброго лікара» та милосердного монаха[92]. Без сумніву, брат. Віталій також виконував важливу соціальну функцію, оскільки до нього зверталися прості селяни, які не мали доступу до кваліфікованих лікарів у містах. Також у воєнний час криза з медичного обслуговування населення ще більше поглибилася, тому схимонах мав чимало роботи в околицях Унівського монастиря[93]. Варто додати, що бр. Віталій здобув високий авторитет серед місцевого населення, яке регулярно зверталося до нього за допомогою. Пам’ять про його діяльність зберігалася серед людей навіть через десятиліття.

Свою лікарську практику бр. Віталій продовжив у Львові, коли розпочав навчання у Семінарії. Про це можна довідатися з монастирського літопису. Запис від 1 лютого 1945 року засвідчив, що бр. Віталій і бр. Юрій Менюк цілий тиждень доглядав за важко хворим монахом-літописцем, який опісля залишив подячний відгук[94].

З часу війни зберігся спогад Ігоря Яремчука (1942 р. н.), родом з Унева, який згодом став військовим офіцером. Він згадував, що в 1944 році, будучи дитиною, лікував пальці у схимонаха Віталія Матковського: «у той час … брат Віталій не був заарештований і жив в Унівській Лаврі»[95]. Попри неприємні медичні процедури в його пам’яті залишився теплий спогад про бр. Матковського[96].

Брат Матковський з радістю відгукувався на прохання про поради чи роз’яснення у медичній сфері. Так його далекий родич – Йосип Матковський зазначав, що саме завдяки настановам схимонаха він зміг опанувати основи медицини і згодом склав на «відмінно» іспит зі спортивної медицини у профільному інституті[97].

Отже, Володимир Матковський виходець з незаможної родини та початковою освітою, завдяки родинному вихованню й участі в церковному житті парафії, вступив до монастиря Студійського уставу в Уневі. Саме тут він, окрім, звичних монаших обов’язків, навчився лікарської справи, що багато у чому визначило його майбутнє.

Розділ 2. Діяльність схимонаха Віталія у час війни

Поглиблена монаша формація, яку пройшов схимонах Віталій в Унівському монастирі, готувала його не лише до духовних звершень, а й до активної соціальної діяльності. Його монаше служіння в Лаврі не обмежувалося лікуванням братії, а передбачало надання допомоги світським людям. Також він був залучений в процес рятування євреїв у час німецької окупації та лікував поранених воїнів Української Повстанської Армії. Така його діяльність привела до репресій.

2.1. Рятування євреїв у роки Другої світової війни

Під час нацистської окупації тисячі єврейських родин в Україні зазнали масового знищення. Проте, незважаючи на смертельну загрозу, траплялися випадки жертовної допомоги та солідарності. Одним із прикладів такої підтримки стало рятування євреїв у монастирях, зокрема в Унівській Лаврі, де ченці Студійського Уставу, ризикуючи власним життям, переховували єврейські родини. Значну роль у цих подіях відіграв схимонах Віталій, який завдяки своїм медичним знанням та зв’язкам із членами українського підпілля допомагав рятувати переслідуваних[98].

Брат Віталій Матковський брав участь у переховуванні євреїв. Однією з успішних акцій став випадок з молодою єврейкою з Перемишлян Фаїною Ляхер, донькою місцевого крамаря[99]. Її історія життя була доволі неординарною, з одного боку, успішною, але з іншого – трагічною. Вона отримала хорошу освіту: вчилася в Перемишлянській гімназії і Львівській консерваторії. В час німецької окупації на перших етапах її родині вдавалося уникнути арешту та розстрілу, проте згодом вона з батьками перейшла на нелегальне становище, живучи у сховку в будинку одного з місцевих українців. Проте, згодом, за протекцією Володимира Заплатинського, її товариша по гімназії, який мав певну симпатію до Фаїни, вона була переведена до Унівського монастиря. Треба сказати, що в контексті всіх поневірянь вона прийняла Хрещення і взяла ім’я Анна. До речі хрестив її о. Іван Луцишин, парох в с. Осталовичі Перемишлянського деканату, з дочкою якого вона вчилася в гімназії та товаришувала[100]. Цікаво, що люди, які допомагали їй уникнути арешту належали до ОУН: Володимир Заплатинський швидше за все був у Службі безпеки ОУН, господарі (Іван Чабан та його родич) представляли різні фракції ОУН. Це все не завадило їм врятувати Фаїну-Анну[101]. Оскільки Володимир добре знав бр. Віталія, то саме до нього скерував молоду єврейку[102]. За її спогадами, вперше потрапивши до чернечої обителі, вона відчула духовний притулок і внутрішній спокій, що контрастували з пережитим нею страхом. Дуже швидко її перевели до монашого дому сестер-студиток в Уневі. Перебуваючи в монастирі, вона пережила велике бажання та внутрішній поклик залишитися тут назавжди. Брат Віталій опікувався нею: дав необхідний одяг, приносив релігійну літературу, водив її до церкви на молитву[103]. Фактично, коли вона отримала звістку про смерть батька (мати померла ще швидше, не витримавши важких умов нелегального становища), то вирішила вступити в монастир сестер-студиток. Вже згодом вона приняла схиму, отримавши монаше ім’я Марія, перебула весь період підпілля УГКЦ і померла в 2005 році.

Залученість бр. Віталія у справу рятування євреїв також відобразилася на долі відомого єврейського діяча Курта Левіна, сина львівського рабина Єзикиїла Левіна[104], якого разом з братом Натаном врятував митрополит Андрей та о. ігумен Климентій[105]. Ці діти переховувалися в монастирі студитів і коли Курт залишав їхні стіни, то йому видали метрику на ім’я Роман Матковський, що несло певну символіку: Роман – на честь митрополита (його світське ім’я), Матковський – бр. Віталія, який ним опікувався[106]. Після закінчення Другої світової війни Курт Левін емігрував до Сполучених Штатів Америки. Пам’ять про допомогу та прихисток, отримані ним у надзвичайно складний період, стала визначальною для його подальшої підтримки монастиря. З почуття глибокої вдячності за порятунок та надану опіку він регулярно надсилав грошові пожертви на підтримку монастирської спільноти[107].

Факт систематичного переховування єврейського населення в Унівському монастирі в часи німецької окупації підтверджується спогадами ієросхимонаха Герасима (Гедеона) Сироїда. Він свідчив, що Лавра надавала прихисток євреям, причому деякі з них були офіційно працевлаштовані для забезпечення конспірації: «За німців у нашому монастирі переховувалися євреї, навіть офіційно у нас працював на чинбарні (майстерня з обробки шкір тварин) інженер Лям з Червонограда та жив з родиною біля монастиря»[108].

2.2. Співпраця з українськими націоналістами

Монахи Свято-Успенської Унівської Лаври, попри своє чернече покликання та дистанціювання від політичної діяльності, не могли залишатися осторонь драматичних подій, що розгорталися в Галичині під час і після Другої світової війни. У деяких випадках вони вступали в обмежений контакт з представниками національно-визвольного руху, зокрема ОУН і згодом УПА, надаючи їм духовну й медичну допомогу. Водночас варто зазначити, що монахи не завжди поділяли ідеологію чи методи боротьби, яких дотримувалися представники ОУН, проте безперечно вони підтримували бажання українського народу мати свою державу. Співпраця студитів з українськими повстанцями мала не тільки душпастирський характер, а також у вигляді матеріальної та соціальної допомоги. Так у вересні 1944 року неподалік монастиря, в унівському лісі, відбулися масштабні бої між підрозділами УПА та Червоною армією, в результаті яких загинуло близько 200 осіб. Це призвело до того, що у лісі поруч з монастирем завжди знаходились партизани, яких сприймали як своїх і надавали допомогу. Єродиякон Мануїл Пишкович (тепер ієромонах) у своїй праці з історії Унівської Лаври свідчить, що: «Не можна стверджувати про якесь надзвичайне націоналістичне спрямування обителі, проте партизанів тут сприймали як ближніх, що потребували допомоги. У монастирі їх лікували, надавали медичну допомогу, сприяли харчами і всім найнеобхіднішим»[109].

Як вже було зазначено, що бр. Віталій мав певні контакти з представниками національно-визвольного руху. Очевидно найбільше він міг прислужитися українському підпіллю своїми лікарськими навичками. Тому в при Унівському монастирі, був організований центральний госпіталь для військових, де брат Віталій також давав курси для санітарок[110]. Завдяки налагодженій системі, за добу відпочинку, яку мали наші вояки, вони в околицях монастиря встигли пройти санітарний огляд, переглянути своїх поранених, хворих та поповнити запас ліків[111]. Згідно зі свідченням жителя Унева Йосипа Зіника (1929 р.н.) та зі спогадами ієросхимонаха Герасима (Гедеона) Сироїда, лікування відбувалося не лише в самому Унівському монастирі, але й у монастирському скиті під Чернечою горою (теж в Уневі)[112]. Саме там брат Віталій, поряд із духовною опікою, доглядав поранених бійців УПА. Його діяльність не залишилася непоміченою радянською владою – НКВС дізналося про допомогу УПА, після чого скит було спалено, а монахів засуджено[113]. Йосип згадував, що Віталій Матковський навіть проводив складні операції, зокрема ампутацію ноги одному з партизанів, ризикуючи власною свободою та життям[114]. Схимонаха кликали до поранених українців, яких важко було довезти до монастиря. Проте, не завжди йому вдавалося допомогти потребуючим. Так, він поспішав до пораненого українця Степана Делевина з хутора Ясева, якого поранили поляки, однак прийшов запізно і воїн помер на полі біля Широкої[115]. У своїй медичній справі він зустрічався з цікавими постатями українського визвольного руху. Так, він лікував Івана Ремболовича (1897-1950), підполковника армії УНР, дивізії «Галичина» і полковника УПА. Він зазнав важкого поранення в 1944 р. у битві під Бродами, після ампутації ноги полковник проходив лікування під наглядом бр. Віталія в Уневі[116]. Вже згодом за порадою схимонаха-лікаря він перейшов до сестер-студиток в Якторівському монастирі[117].

Ще в час німецької окупації схимонах Віталій Матковський виявив виняткову винахідливість, забезпечивши значний запас медикаментів. Свідчення Ольги Чабан підтверджують, що він облаштував конспіративну схованку з ліками в їхньому будинку. Вона засвідчила, що він добре знав німецьку мову і завдяки цьому зміг придбати значну кількість медикаментів і мазей. Вона також підкреслювала його грамотність, сильний український націоналізм і глибоку релігійність, що, ймовірно, живили його самовіддану діяльність[118]. Він також зберігав частину ліків та інструментів у Івана Цибана, який належав до ОУН. Завдяки цьому монах лікував не лише місцевих мешканців, а й поранених партизанів УПА[119].

2.3. Арешт та слідство над схимонахом Віталієм Матковським

Після вступу до студитської семінарії у Львові Матковський потрапив у середовище активних переслідувань духовенства. Сама атмосфера у Львові середини 1940-х років була наповнена страхом і підозрами. Зі спогадів сучасників знаємо, що будь-який прояв української національної ідентичності – від пісні до участі в церковному житті – міг стати причиною доносу. Сестра Марія Ляхер, яку Матковський допоміг урятувати під час війни, згадувала, що для радянської влади «раз українець – значить, то вже є ворог»[120]. Українці для комуністів були «страшні, одіозні особи, хто би то не був»[121]. У цій атмосфері будь-яка допомога, надана пораненим повстанцям чи їхнім родинам, автоматично трактувалася як «співпраця з бандитами»[122].

В ніч з 11 на 12 квітня 1945 року у Львові відбулися арешти греко-католицького єпископату та представників вищого духовенства. Згодом з ініціативи органів держбезпеки УРСР та дозволу радянської влади була створена «Ініціативна група по возз’єднанню ГКЦ з РПЦ», яку очолив відомий львівський священик о. Гавриїл Костельник. Греко-католицьке духовенство піддавалося репресивному тиску: їх змушували підтримувати діяльність Ініціативної групи, а в разі відмови на них очікували арешти. Поряд з тим НКВС шукали за «ворогами» в середовищі монашества. Брат Віталій, який на той час перебував у Львові, відразу ж потрапив під пильний нагляд з боку органів держбезпеки. Про це свідчила с. Марія Ляхер, яку під час допиту запитували чи бр. Віталій був «партизаном». Без сумніву справа стосувалася лікування в монастирях Унева та Якторова пораненого полковника Іван Ремболовича. Проте, с. Марія заперечувала будь-який зв’язок з українським підпіллям та перебування поранених в студитських монастирях[123].

Назагал греко-католицьке монашество виступило проти процесу ліквідації УГКЦ шляхом її возз’єднання з РПЦ. Тому більшість монахів було арештовано та засуджено на основі видуманих чи перекручених звинувачень. Також радянську владу цікавила допомога монастирів українському визвольному руху. Зокрема, в оперативну розробку потрапили представники студитських монастирів, а саме, Іван Шестюк (ієрм. Йосиф, ігумен Свято-Успенської Унівської Лаври), Володимир Матковський (схм. Віталій, лікар у Свято-Успенській Унівській Лаврі) та Олена Вітер (с. Йосифа, ігуменя жіночого Святопокровського монастиря студиток)[124]. Ці троє потрапили у ширший список фігурантів, на яких НКВС завели оперативно-агентурну справу під кодовою назвою «Покровителі». Тут йшлося про те, що за наявною інформацією керівництво Унівського монастиря було пов’язане з оунівським підпіллям і у «своїй націоналістичній роботі» підтримувало зв’язок з жіночим студитським монастирем у Львові, очолюваний ігуменею Йосифою Вітер. У ході слідчих дій радянські органи дійшли висновку, що настоятель Унівського монастиря, ієрм. Йосиф Шестюк, надавав монастирські приміщення під госпіталь для бійців УПА. Керівником цього медичного пункту було призначено монаха-лікаря бр. Матковського. Важкопоранені повстанці, які лікувалися в Уневі, далі були переміщені до шпиталю при Львівському жіночому монастирі сестер-студиток у Львові, де їх госпіталізацією займалася ігуменя Йосифа Вітер. Крім того, у цій же службовій записці стверджувалося, що в Унівському монастирі, у спеціально підготовлених сховках, перебували активісти ОУН та вояки УПА, а монахи забезпечували їх продуктами харчування. На підставі зібраних матеріалів справу «Покровителі» було частково реалізовано шляхом арешту п’яти ключових фігурантів, серед яких були ієрм. Йосиф Шестюк, с. Йосифа Вітер та схм. Віталій Матковський[125].

Брат Віталій Матковський був арештований 25 травня 1945 року. На наступний день проти нього відкрили кримінальну справу. Арешт відбувся безпосередньо у львівському монастирі Студійського уставу[126]. Згідно з тогочасною процедурою, затриманого помістили до внутрішньої в’язниці УНКДБ Львівської області[127]. Під час арешту в помешканні монастиря оперативники провели обшук. У схимонаха було вилучено паспорт, військовий і студентський квитки та медикаменти[128]. Найбільше питань очевидно слідчі мали щодо наявності в брата медикаментів. Матковський під час допитів стверджував, що медикаменти не належали йому, а о. Петру Пересипкіну, який довгий час хворів і користувався цими лікарствами: «Вилучені медикаменти в сусідній кімнаті Пересипкіна Петра, належать йому, оскільки він хворий і лікується тривалий час. Тому й має медикаменти. Проте, з якою метою вони були вилучені, я пояснити не можу»[129]. У такий спосіб він прагнув довести, що наявність медикаментів у монастирі не є доказом його причетності до медичного забезпечення УПА, а пояснюється побутовими обставинами спільного проживання.

Процесуальне оформлення арешту та первинний розгляд оперативних матеріалів щодо «злочинної діяльності» бр. Віталія здійснював старший уповноважений 4-го відділення 2-го відділу УНКДБ у Львівській області молодший лейтенант держбезпеки Копнін[130]. Надалі відповідальність за формування обвинувального висновку та фінальне оформлення справи № 2553 була покладена на старшого слідчого того ж відділу, старшого лейтенанта Федорова[131].

Слідчий Федоров у постанові про пред’явлення обвинувачення сформулював «провину» схм. Матковського, використовуючи жорстку термінологію НКДБ. Цей висновок був заснований на свідченнях фігурантів справи:

Молодший лейтенант Держбезпеки ФЕДОРОВ, розглянувши слідчий матеріал у справі № 2553 і взявши до уваги, що Матковський Володимир Лукашевич достатньо викривається у тому що, будучи членом антирадянської організації українсько-нацистських націоналістів ОУН і повністю поділяючи її програму збройної боротьби з Радянською Владою за створення так званої «Самостійної України». Будучи членом ОУН, відвідував нелегальні збори, маючи тісний зв’язок із бандами УПА, брав із ними участь у боях проти підрозділів Червоної Армії, де надавав медичну допомогу пораненим бандитам УПА. Крім того, закупляв для УПА медикаменти, організовував у монастирі госпіталь для поранених бандитів, яких там лікував[132].

Фактично бр. Віталію інкримінували зраду Батьківщини (54-1«а») та участь у контрреволюційній організації (ст. 54-11), що кваліфікувало його як націоналіста[133]: «На підставі ст. 126 та керуючись ст. 127 КПК УРСР, притягнути гр. Матковського Володимира Лукашевича як обвинуваченого за ст. ст. 54-1а та 54-11 КК УРСР, про що оголосити обвинуваченому під розписку»[134].

Згідно з матеріалами архівної кримінальної справи слідство тривало з 26 травня по 30 серпня 1945 року[135]. У цей період проводилися регулярні допити, за результатами яких було сформовано обвинувальний висновок. Ключовими пунктами були:

1. Зв’язок з ОУН та УПА: бр. Матковський, мовляв, був вороже налаштований до радянської влади і мав тісний зв’язок з ОУН та УПА:

МАТКОВСЬКИЙ В.Л., будучи монахом монастиря «Студитів» Греко-католицької церкви в селі Унів, Перемишлянського району, Львівської області, як у період окупації, а також і після вигнання німців, в силу своїх націоналістичних переконань і ворожого ставлення до Радянської влади, мав тісний зв’язок з ОУН і бандами УПА, і систематично надавав медичну допомогу по лікуванню поранених бандитів[136].

У висновку НКБД його прямо називали членом антирадянської організації українських націоналістів (ОУН): «Матковський Володимир Лукашевич достатньо викривається у тому, що, будучи членом антирадянської організації українсько-німецьких націоналістів ОУН і повністю поділяючи її програму збройної боротьби з радянською владою…»[137].

2. Медична допомога: бр. Віталій систематично надавав медичну допомогу пораненим «бандитам» (учасникам УПА): «…надавав медичну допомогу пораненим бандитам, а потім відправляв їх до м. Львова для подальшого лікування…»[138]. Свідок Анна Михальська-Войцих (уродженка Унева 1920 р.н., на час допиту проживала в Перемишлянах) стверджувала, що він організував госпіталь у монастирському домі в Уневі: «Під його керівництвом в Унівському монастирі було організовано госпіталь, де лікувалися поранені бандити, і Матковський був завідуючим госпіталем, він за спеціальністю лікар»[139].

3. Навчання медичної справи: бр. Матковський «навчав на курсах членів ОУН санітарній справі»[140].

Слідство активно використовувало маніпулятивні свідчення (часто суперечливі) та фізичний тиск. Схимонах заперечував свою участь в ОУН, зв’язок з УПА та навчання медичній справі членів УПА[141]. Віталій Матковський відмовлявся підписувати сфальсифікований протокол допиту, в якому він нібито зізнався у закупівлі ліків для потреб УПА. Тим самим він розлютив слідчого і той від морально-психологічного тиску перейшов до фізичного насильства. За свідченнями самого підсудного, внаслідок сильних ударів по голові він отримав важку травму – часткову втрату слуху на обидва вуха[142]. Треба сказати, що наслідки такого «вибиття доказів» бр. Матковський відчував до кінця життя, маючи проблеми зі слухом.

Ще одним методом тиску на підсудного були постійні допити вночі. Він так про це згадував вже пізніше: «Ночію водили на слідство, а днем спати не давали. Тільки якщо там заснув, бив кулаком»[143].

Слідство також використовували свідчення окремих людей, які наймовірніше під сильним тиском згодилися свідчити проти схимонаха. Свідками у справі бр. Віталія були: 1) Анна Михальська-Войцих (про неї вже згадувалося вище)[144]; 2) Михайло Скульський (з Унева, був членом УПА до лютого 1945 р, на той час він мав тільки 14 років)[145]; 3) Володимир Оріхівський (з Унева, належав до ОУН-УПА)[146]; 4) Микола Дюк (жив в Уневі, працюв вчителем у школі)[147]; 5) Анна Скульська (жителька Перемишлян)[148]; 6) Марія Сбурецька (займалася сільським господарством в Уневі)[149]. З ними також були проведені очні ставки.

Наприклад, у своїх свідченнях Михайло Скульський стверджував, що бр. Матковський безпосередньо здійснював медичну практику в польових умовах, надаючи допомогу командиру УПА, який переховувався у селянській хаті. Також схимонах регулярно виїжджав для лікування до с. Липівці, що підтверджує систематичний характер його залучення до підпільної мережі:

У період мого перебування в банді УПА, у перших числах листопада місяця, до нас у ліс був доставлений один командир банд УПА, поранений у руку і ногу. Знаходився він у хаті ТЕДЛЕВСЬКОГО, розташованій на узліссі, за селом Унів. Цього пораненого бандита лікував МАТКОВСЬКИЙ, який часто приходив до нас у банду протягом тижня, а потім він був кудись відправлений, мені невідомо. Також МАТКОВСЬКИЙ їздив лікувати поранених бандитів і в село Липівці, це я також особисто бачив, оскільки деякий час після вищезазначеного факту наша банда знаходилася в с. Липівці[150].

Слідство проти схимонаха Віталія Матковського було формально завершено у серпні 1945 року. Слідчі дії були завершені 30 серпня 1945 року, а вже 1 вересня обвинувальний висновок був підписаний керівництвом УНКДБ і готовий до подальшого руху[151].

Правовою основою для переслідування бр. Матковського стали політичні статті Кримінального кодексу УРСР – 54-1-а та 54-11[152]. Приписування саме цих статей не було випадковістю, а продуманою стратегією радянського влади проти греко-католиків. Їх звинувачували не в тому, що вони приналежні до УГКЦ і не хочуть «воззєднюватися» з РПЦ, а приписували їм антидержавну діяльність, співпрацю з німецькими окупантами чи підтримку і допомогу українському визвольному руху. Так наприклад, ст. 54-1-а («зрада Батьківщини») дозволяла слідству трактувати професійну медичну допомогу як пряме сприяння ворогу. Оскільки радянська влада вважала УПА незаконним збройним формуванням, будь-яка перев’язка чи операція, проведена Матковським, розцінювалася не як виконання лікарського обов’язку, а як зміцнення боєздатності «антирадянських банд»[153]. Таким чином, християнське милосердя до поранених прирівнювалося до зради територіальної цілісності СРСР, що відкривало шлях до найсуворіших вироків, аж до розстрілу. Або стаття 54-11 («участь у контрреволюційній організації») була необхідна для того, щоб представити індивідуальні дії Матковського як частину масштабної підпільної мережі. Це дозволяло НКДБ об’єднати справу монаха з іншими арештованими у межах агентурної розробки «Покровителі» і стверджувати, що в Унівському монастирі діяв організований госпіталь та координаційний центр ОУН[154]. Завдяки цій статті будь-який контакт бр. Матковського з іншими духовними особами чи повстанцями подавався не як приватна зустріч, а як виконання організаційного завдання в межах антирадянської групи.

У висновку на завершення слідства від 10 грудня 1945 року слідчі органи вважали за доцільне обмежитися п’ятьма роками виселення у віддалені місцевості Радянського Союзу[155]. Проте, справа пішла на розгляд Особливої наради (ОСО) при НКВС УРСР і 25 лютого бр. Віталій був засуджений за ст. 54-1-а, 54-11 КК УРСР на 7 років виправно-трудових таборів (ВТТ)[156]. Термін відбування покарання було визначено з моменту його арешту – 26 травня 1945 року. Як згадував сам схимонах Віталій, що у його випадку не проводилося звичного судового засідання. Передача справи здійснювалася на підставі директиви НКВС-НКДБ СРСР від 21 квітня 1943 року. Цей нормативний акт легітимізував практику вирішення політичних справ спрощеним шляхом, що давало змогу ухвалювати репресивні рішення без зайвих формальностей[157].

Отримавши термін у 7 років каторжних робіт, він був переведений до Золочівської тюрми. Побут у новій установі відрізнявся лише незначними деталями: замість цементної долівки, як у в’язниці на Лонцького у Львові, тут доводилося спати на дерев’яній підлозі, що могло вважатися певною «пільгою» в умовах нелюдського утримання[158]. Вже з Золочева його етапували до Воркути, де він мав відбувати свій термін.

Отже, в час війни бр. Віталій був задіяний у справу рятування євреїв. Зокрема, найбільш пам’ятним був випадок з молодою дівчиною – Фаїною Ляхер, яка згодом стала монахинею студитського жіночого монастиря. Також Матковський надавав лікарську допомогу українським підпільникам, фактично облаштувавши в Унівській лаврі шпиталь для поранених бійців УПА. Така діяльність схимонаха привела до арешту та засуду у сталінських таборах.

Розділ 3. Свідчення про віру в умовах підпілля

Віталій Матковський, як монах за своїм духовним покликанням і лікар-самоук – за професійним покликанням, отримав покарання за допомогу людям. Він не належав до українського визвольного руху, але чинив добро ближнім, як то вимагав Божий закон та монастирський устав. Такий ж чернечий подвиг він продовжив в умовах таборів та непростого існування у Воркуті.

3.1. Воркутинський період

Брат Віталій Матковський відбував покарання у Воркутинському виправно-трудовому таборі (Воркутлаг)[159]. Це був один із найбільших та найсуворіших об’єктів у системі ГУЛАГу, розташований за Полярним колом у Комі АРСР. Воркутлаг спеціалізувався на видобутку вугілля в умовах вічної мерзлоти, де в’язні працювали на шахтах при низьких температурах (до -50°C), що часто призводило до високої смертності та втрати здоров’я[160]. Для політичних в’язнів цей табір був місцем не лише ізоляції, а й виснажливої примусової праці. Саме тут схимонах Віталій провів наступні сім років свого життя, перебуваючи в середовищі інших репресованих представників духовенства та учасників українського визвольного руху.

Справжнім випробуванням для схимонаха став етап до Воркути, який тривав понад двадцять днів. Транспортування здійснювалося у товарних вагонах із грубим порушенням прав засуджених. Зокрема, в’язні страждали від холоду та голоду. В пам’яті бр. Віталія залишився спогад про постійну спрагу, оскільки їх годували дуже соленим оселедцем і практично не давали води[161].

Після прибуття до заполярної Воркути в’язнів очікував розподіл на вугільні шахти для каторжної праці. Проте, схимонаху пощастило, оскільки офіційно не маючи медичної освіти, він зумів підтвердити свої навики та досвід і був призначений до табірного стаціонару[162]. Ця посада стала фундаментом для його багаторічної місії. Використовуючи статус медичного працівника, він здійснював системний порятунок в’язнів, видаючи фіктивні довідки та приносячи їсти виснаженим людям. В умовах вічної мерзлоти звільнення від роботи на шахті фактично означало дарування життя[163].

Особливе місце у діяльності бр. Матковського посідала таємна духовна опіка. Показовим є випадок із молодим росіянином, хворим на туберкульоз, який, відчуваючи близьку смерть, шукав душпастиря. Схимонаху вдалося знайти і привести священика до юнака і той посповідався перед своєю смертю[164].

У приватних розмовах із вже згаданим Валерієм Комарницьким, який змалку шанобливо називав монаха «вуйком Ладорцем»[165], бр. Віталій згадував про нелюдські умови воркутинських таборів. Зокрема, він описував критичну ситуацію в камерах, де через високу смертність тіла померлих змушені були «складати штабелями». Вижити в таких екстремальних обставинах йому допомогли не лише молодість і фізична витривалість, а передусім глибока віра[166].

Жорстокість табірного побуту підкреслювалася процедурою поховання. Померлих, кількість яких у стаціонарі могла сягати тридцяти осіб на місяць, спочатку складали в морзі, де тіла замерзали одне на одному. Згодом їх вивозили санями, загорнувши в брезент, і лише злегка прикопували снігом до настання літа, коли ставало можливим їх повноцінне захоронення[167].

Також бр. Віталій п’ять разів потрапляв до карцеру. Фактично таке покарання він отримав за проукраїнську позицію та молитву. Адміністрація таборів, використовуючи розгалужену мережу інформаторів, жорстко придушувала будь-які прояви української ідентичності, намагаючись повністю витіснити мову та культуру з ужитку в’язнів[168].

Покарання карцером було формою фізичного знущання: через відсутність ліжок людина була змушена стояти від однієї до трьох діб у приміщеннях з критично низькою температурою та антисанітарією. В умовах сильного холоду та виснаження перебування в такому стані понад три доби часто ставало смертельним через замерзання[169].

У в’язничних умовах бр. Віталій контактував з ієрм. Василем Величковським (ЧНІ), майбутнім єпископом. О. Величковського на 20 днів помістили у підвал до камери смертників, де він навіть у таких жорстоких умовах зумів таємно висповідати двадцятьох в’язнів безпосередньо перед їхньою стратою[170]. До речі, контакти з о. Василієм Величковським схимонах підтримував і після таборів. Зокрема, зберіглася фотографія за 10 липня 1955 року, на якій зафіксована зустріч репресованих греко-католиків у Воркуті в помешканні Матковського[171].

Брат Віталій повністю відбув свій термін покарання і звільнився з табору 26 травня 1952 року[172]. Проте, повернення в Україну було практично неможливим через проблеми з пропискою для колишніх політв’язнів. Окрім того, Матковський прийняв добровільне рішення залишитися у Воркуті як спецпоселенець, щоб допомагати іншим звільненим священникам, які опинилися без засобів до існування та даху над головою[173]. Схимонах робив спроби влаштуватися на роботу, використавши свій лікарський досвід з монастиря та табору. Проте, у міській лікарні Воркути йому відповіли категоричною відмовою, яка базувалася не на тому, що у нього не було офіційної медичної освіти, а радше стосувалася його статусу політв’язня та монаха. За його спогадами, він від керівництва медзакладу у відповідь почув, що, мовляв, тут ще не вистачало «священного меду» і «сміттям ми місто заселяти не можемо». Хоча за бр. Віталія заступалися інші лікарі, колишні в’язні, проте це не дало результату – адміністрація мала чітке несприйняття до монаха-українця і «політичного»[174].

Очевидно, опинившись перед негласною «забороною на професію лікаря» та після серії відмов в інших галузях можливої праці, зокрема заборони на участь у геологічних експедиціях, Матковський був змушений прийняти пропозицію роботи в бурильному тресті на посаді бурильника свердловин[175].

Паралельно з важкою роботою брат Віталій розпочав процес облаштування побуту. Спочатку він мешкав у селищі Рудник[176] – одному з найстаріших районів Воркути, поблизу вугільних підприємств. Саме там на місці колишньої теплиці він власноруч розпочав будівництво власного помешкання. Цей процес вимагав надзусиль: удень він працював, а ввечері повертався і будував оселю[177].

Попри влаштування на роботу у Воркуті, брат Віталій не полишав надій офіційно повернутися на Батьківщину. 1 березня 1958 року він звернувся із заявою до військового прокурора Прикарпатського військового округу, у якій заявляв про свою невинуватість та просив про повну реабілітацію[178]. Однак 28 липня того ж року прокуратура винесла постанову про відмову[179]. У документі зазначалося, що його провина вважається повністю доведеною показаннями свідків на попередньому слідстві, тісним зв’язком із керівництвом ОУН та його словами про те, що «так чи інакше, а самостійна Україна все одно буде створена», тому в проханні про реабілітацію було відмовлено[180].

У спогадах, зафіксованих його племінником Володимиром Комарницьким, бр. Віталій відзначав цікавий феномен свого побуту у Воркуті. Попри те, що тут осідало чимало колишніх в’язнів, існував певний «етичний кодекс». Наприклад, він міг залишати власну оселю відчиненою без жодного остраху за своє майно: «Чи закрию хату, чи не закрию – що лишив, те й застав»[181].

Брат Матковський продовжував служити як народний лікар, активно займаючись реабілітацією в’язнів та поселенців, які зазнали катувань у таборах. Використовуючи власні знання про властивості рослин, він збирав у тундрі лікарські трави, з яких готував спеціальні чаї. Це допомагало людям долати важкі наслідки каторжної праці, тортур та поганого харчування. Така народна терапія у поєднанні з професійним доглядом ставала критично важливою в умовах дефіциту медикаментів і допомагала зберігати працездатність та життя репресованих[182].

Також бр. Віталій допомагав своїми медичними знаннями греко-католицьким священикам, які перебували у Воркуті. Особливу увагу він приділяв лікуванню колишнього ректора Станіславівської (тепер – Івано-Франківської) семінарії о. Авксентія Бойчука. Той проживав в будинку схимонаха (поселення Рудник, вул. Набережна 9/5) з 1955 році[183], проте брат Віталій його лікував ще з 1954 року[184]. Ректор страждав від цинги, екземи та постійних болів у ногах через перемерзання (морози у Воркуті сягали -66°C). Для порятунку о. Авксентія брат Віталій застосовував ін’єкції нікотинової кислоти[185].

Окрім о. ректора в помешканні бр. Віталія мешкали й інші священики. Серед них варто згадати священика Мукачівської греко-католицької єпархії о. Івана Поповича, багатодітного батька, який за відмову перейти в РПЦ був засуджений на п’ять років таборів[186]. Також у бр. Матковського деякий час проживав один з литовських священиків, з яким у греко-католиків в умовах таборів та спецпоселень склалися добрі стосунки та принципи взаємодопомоги[187].

Отець-ректор Авксентій описував своє нове місце проживання з неабияким натхненням:

Сиджу в нашій актованій теплиці (в старій актованій теплиці люди побудували собі 5 помешкань). Нас трьох має найгарнішу кімнату, з вікном на ріку, з досить великим коритарем[188], з якого палиться в кімнаті, з ґанком і осібним входом. Сиджу коло вікна, пишу, або читаю, і дивлюся на ріку, і маю вражіння, що я десь в Венеції[189].

Згодом бр. Матковський працював в Інституті мерзлотознавства на посаді спеціаліста на рудниках та оператором спеціалізованої апаратури для геологорозвідки, за що від керівництва отримував почесні грамоти[190]. За спогадами Мстислава Станішевського, останні роки перебування Матковського в неволі були безпосередньо пов’язані з науково-дослідною роботою. Колеги та керівництво інституту відзначали його як надзвичайно розумну, врівноважену та розсудливу особистість. Його професіоналізм та інтелектуальна глибина забезпечили йому високий авторитет у науковому середовищі, де його цінували не лише як фахівця, а й як людину високої внутрішньої культури[191].

Завдяки роботі в Інституті він отримав змогу покращити своє житлове становище. Брат Віталій отримав однокімнатну квартиру в центральній частині міста в новозбудованому гуртожитку, що було значним покращенням його побутових умов[192]. Згодом він переселився у інше помешкання на тій самій вулиці – Набережна, 2а, кв. 6[193]. На початку 1980-х років він знову поміняв помешкання – вул. Шахтарська Набережна, 4а, кв. 3[194].

Отримання схимонахом Віталієм квартири у центрі Воркути стало прямим наслідком його роботи в Інституті. Як пригадував Василь Сеничич, родич схимонаха, що той проводив аналізи ґрунту, які були критично важливими для міського будівництва[195].

Зміна помешкань та статусу в професійній діяльності не допомагали бр. Віталію отримати реабілітацію. Він кілька разів звертався в прокуратуру, але завжди отримував відмови, мовляв його вина доведена і він справедливо відбував своє покарання[196]. Офіційно бр. Віталій був реабілітований прокуратурою Львівської області вже при незалежній Україні – 23 лютого 1993 року[197].

Проте, справжній авторитет бр. Матковського виявлявся не в офіційних статусах, а в ставленні до нього мешканців Воркути. Коли схм. Віталій йшов вулицями міста, колишні в’язні – росіяни, євреї, українці – зустрічали його з глибокою пошаною. Люди сприймали його як свого рятівника, особисто дякуючи за збережене в таборах життя словами: «Ти мене, Віталію, спас». За словами очевидця Йосифа Матковського, його далекого родича, вдячність людей була настільки безмежною, що на колишнього табірного лікаря дивилися на нього «як на Бога»[198].

Незважаючи на ризики, бр. Матковський залишався активним учасником релігійного життя. Він регулярно відвідував підпільні Богослужіння, які проводив у власному помешканні о. Микола Щепанський, священик Перемиської єпархії. Отець Микола Щепанський (нар. 1 вересня 1900 р.) був досвідченим душпастирем, заарештованим 26 січня 1953 р. за обвинуваченнями у «зраді батьківщини» та антирадянській агітації (ст. 54-3 та 54-10 КК УРСР). Причиною суворого 25-річного вироку стала не лише його відданість Церкві, а й участь дітей (сина Романа та доньки Люби) у лавах УПА. Після відбуття зменшеного терміну в Мордовії (Дубравний ВТТ), з 1960 року о. Микола проживав у доньки Люби у Воркуті[199].

Отець Щепанський в квартирі облаштував окрему кімнату з іконами та церковним начинням, що фактично слугувала таємним храмом. Брат Віталій брав активну участь у відправах: читав «Апостола»[200], «Причасний»[201] та співав разом із донькою о. Миколи – Любою Станішевською. Вона була учасницею УПА, працювала в підпіллі санітаркою і за це отримала десять років ВТТ, які відбула в таборах Воркути, де й згодом перебувала на спецпоселенні[202]. На великі свята у квартирі збиралося до 20 осіб, які разом молилися та таємно святили паски тощо. Сам бр. Віталій став для родини Щепанських дуже близьким, майже «як брат»[203].

Контакти Матковського з родиною Щепанських викликали в оточуючих думки про те, що схимонах хоче вивчати богословські науки і згодом висвятитися на священика. Зокрема, такі свідчення давав Мстислав Станішевський, онук о. Щепанського, припускаючи, що «так виглядало, що дідусь навчав його релігії більше. Напевно, “дядько Володя” хотів висвятитися на священника. Це моя така думка»[204].

Прагнення бр. Матковського до знань підтверджують і спогади його родини. Зокрема, його племінник Володимир Комарницький засвідчує, що одразу після закінчення школи в рідному селі юний Володимир поїхав до Львова саме для того, щоб «вчитися дальше». Це свідчення підкреслює, що майбутній схимонах із юних років мав чітку мету здобути освіту, що згодом реалізувалося як у його медичній практиці, так і в успішному навчанні на підпільних богословських курсах у 1944-1945 роках[205]. Тому цілком реально бр. Віталій навчався в о. Щепанського, проте йому так і не вдалося стати священиком.

Окрім родини Щепанських схимонах близько контактував з одним дяком із Золочева. За спогадами, Йосипа Матковського, далекого родича схимонаха, вони разом молилися та проводили підпільні богослужіння[206]. До речі, цей Йосип Матковський у 16-річному приїхав до бр. Віталія і мешкав разом з ним три роки. Фактично схимонах ним не тільки опікувався, але й навчав його, щоб той поступив в університет[207]. Окрім цього бр. Віталій прагнув передати йому свої богословські знання з метою вивчити на священика та вступу у монастир[208].

Йосип згадував, що брат Віталій привчав його до чесності і точності у всьому, навіть у побуті. Одного разу Йосип невдало зварив гречку (імовірно, недоварив), і за це брат Віталій сказав Йосипу, що він сам таку кашу буде їсти. Схимник пояснив це як важливий життєвий урок: до будь-якої роботи слід ставитися сумлінно, не обманювати й бути точним як годинник. Як згадував сам Йосип, саме завдяки такій второпній школі брата Віталія він зрештою став прекрасним кухарем[209].

Схимонах Віталій запровадив для вихованця чітке молитовне правило, де ключовим фактором був власний приклад: він щодня молився по кілька годин ще до початку робочої зміни. Його педагогіка базувалася на довірі, а не на примусі. Наставник не контролював кожен крок Йосипа, надаючи йому свободу самостійно виконувати духовні вправи. Як згадував сам вихованець: «Він мене не контролював, бо знав, що я ставлюся до цього чесно»[210].

Згодом Йосип відчув на собі тиск з боку органів держбезпеки. Представники спецслужб відкрито заявляли, що знають про його підготовку до священства. Не витримавши постійного стеження, юнак був змушений поїхати з Воркути. За його словами, брат Віталій дуже плакав через цей від’їзд, адже мріяв бачити хлопця своїм наступником у монастирі. Попри те, що через радянську владу Йосип не став священником, він із великою вдячністю згадував духовну науку дядька. Він називав його «Монахом з великої букви», який виховував його як рідного сина та сформував його світогляд[211].

3.2. Вплив схимонаха на рідних

Після звільнення з таборів бр. Віталій щоліта здійснював тривалі подорожі з Воркути до рідного Маткова. Попри відстань у 3000 км, ці візити були систематичними й мали на меті підтримувати зв’язки з родиною[212]. Проте, це були не тільки відвідини близьких, але також налагодження підпільної душпастирської опіки в його рідному селі. Завдяки його старанням та двоюрідної сестри – монахині Юстини Матківської, яка належала до Святопокровського жіночого монастиря Студійського Уставу[213], до села таємно приїжджали підпільні греко-католицькі священики (зокрема, Василь та Юліан Вороновські), які в домах вірних служили Літургії, Вечірні, хрестили дітей та уділяли шлюби[214]. Крім того, бр. Віталій привозив духовну літературу та щедро допомагав родині фінансово[215]. Подекуди він привозив або висилав деякі речі, які були притаманні для Воркути. Наприклад, родині Сеничич одного разу він вислав унти (традиційного взуття ненців з оленячої шкіри)[216].

Центром його діяльності стала оселя c. Юстини. Вона вела монаший образ життя і, попри слабке здоров’я, відзначалася глибокою начитаністю та непохитною вірою[217]. Юстина відкрито молилася на вервиці біля хати, категорично відмовлялася переходити до РПЦ та безстрашно сперечалася з місцевим православним священиком, якого вважали агентом КДБ. За свою позицію вона зазнавала переслідувань і викликів на допити до органів держбезпеки[218]. Саме в її домі, за щільно завішеними ковдрами вікнами, таємно збиралися місцеві жителі на підпільні богослужіння[219].

З метою конспірації Літургії проводили ввечері або вночі, тоді як різні Таїнства та треби могли відбуватися вдень під виглядом родинних гостин. На сповідь та молитву до оселі Юстини стабільно приходило близько 15-20 осіб. Збереглося чимало свідчень про активну підпільну діяльність с. Юстини та бр. Віталія. Так, Володимира Комарницька, місцева жителька, згадувала, що приходила на Літургії пізно ввечері або вночі, а от коли когось хрестили – то інколи це відбувалося вдень[220]. Анатолій Лозанчин, племінник монахині, свідчив про своїх братів і сестер, які прийняли Хрещення саме в підпільній каплиці с. Юстини[221]. Треба сказати, що в радянський час церква в Маткові була закрита радянською владою і тому вірні дуже часто зверталися до підпільних священиків, тим самим підтверджуючи свою приналежність до УГКЦ[222].

За спогадами сусідки монахині Іванни Миньо вона приходила в підпільну каплицю, щоб відмовити спільні ранкові та вечірні молитви. Також з нею приходили й інші мешканці села. Також там молився й бр. Віталій, коли приїжджав з Воркути[223].

Окрім, молитовного та літургічного життя схимонах під час своїх відпусток у Маткові проводив катехизацію дітей та молоді. До речі у цьому йому допомагав монах-студит Микита (Микола Високінський), який як і бр. Матковський був вихідцем з цього села. Також бр. Микита мав хист до написання поезії на релігійні теми. Студити навчали дітей простих речей – як правильно хреститися, молитов («Отче наш», «Вірую») тощо[224].

Особливий інтерес викликають специфічні форми конспірації та педагогічного підходу, які застосовували ченці. Для створення безпечного простору, прихованого від сторонніх очей та нагляду радянських органів, вони облаштовували своєрідні «хатинки-сховки» з сіна. У таких укриттях діти не лише слухали духовні настанови та вірші, а й ознайомлювалися із записами молитов за допомогою магнітофона[225].

Саме в цих «хатинках-сховках» бр. Віталій проводив регулярні духовні бесіди, які, за спогадами Анатолія Лозанчина, часто супроводжувалися прослуховуванням віршів бр. Микити, записаних на касети. Особливе враження на молодь справляла атмосфера вечірніх зустрічей під відкритим небом, де ченці вели бесіди не тільки на релігійні теми, але й про українську культуру та традиції, ділилися своїм життєвим досвідом, розповідали повчальні історії[226].

Навколо схимонаха Віталія сформувалася стала дитяча спільнота, до якої, окрім Валентина, Миколи та Ігоря Лозанчиних, входили Ігор Кузан, Володимир та Валерій Миньо, Руслан Комарницький та інші представники місцевої молоді[227]. За спогадами Анатолія Лозанчина, навколо ченця одночасно могло збиратися від 20 до 30 дітей. Брат Віталій мав талант працювати з молоддю, вони проводили біля нього цілі дні, часто навіть нехтуючи домашніми обов’язками[228].

Схимник взаємодіяв з дітьми через гру та спільну працю. Валентин Лозанчин згадував, як бр. Віталій залучав підлітків до господарських робіт, зокрема заготівлі дров, перетворюючи це на цікавий процес. Навіть дитячі розваги та «збитки» (наприклад, катання на велосипедах та саморобних возиках по дерев’яному настилу – «трапу», змайстрованому монахом) ставали приводом для виховного моменту. Брат Віталій виявляв неабияке терпіння: після суворих зауважень за порушення порядку він знову кликав дітей до себе, частуючи їх солодощами та продовжуючи спілкування[229].

Крім Маткова, бр. Віталій приїжджав до Верхнього Висоцького (тепер – Самбірський район Львівської області). Популярність постаті схимонаха Віталія серед місцевої молоді мала настільки масовий характер, що його приїзд до села фактично ставав публічною подією. Василь Сеничич свідчив, що діти обожнювали «вуйка» і першими дізнавалися про його появу, через що «пів села знало» про присутність брата[230].

Особливою рисою педагогіки брата Віталія було поєднання духовних настанов із навчанням практичних господарських навичок. Чернець прищеплював дітям любов до праці на землі та культуру догляду за господарством. Прикметним є спогад про те, як він навчав сина Василя Сеничича мистецтву щеплення дерев у саду[231].

Його духовний подвиг також виявлявся у незламному патріотизмі, позиції та вірі у відродження української державності. Особливе місце у дослідженні поглядів ченця посідає його пророча впевненість у майбутньому України, що було актом громадянської мужності в умовах тоталітарного тиску. Володимир Лозанчин згадував характерну дискусію бр. Віталія з племінником Володимиром Комарницьким. На песимістичне твердження останнього, що «України не буде», схимонах, проявляючи свою притаманну виваженість, впевнено відповів: «Ладорцю, ти погано знаєш! Україна буде!»[232].

Формування національної самосвідомості у молоді, схм. Віталій Матковський здійснював через систему яскравих метафор та особистий приклад. Анатолій Лозанчин згадував, що чернець інтерпретував сутність української ідентичності через образ безкомпромісної стійкості. У розмовах із молоддю він наголошував, що справжній українець – це людина, яку «не їдять», а тому, хто спробує це зробити (очевидно, маючи на увазі загарбників чи ідеологічних ворогів), «зуби повибивають»[233]. Подібні образні висловлювання виконували виховну функцію, сприяючи формуванню стійкості та готовності до захисту власних переконань і національної гідності.

Односельці пам’ятають його як надзвичайно добру та «святу людину», яка поєднувала молитву з важкою фізичною працею по господарству та наданням медичної допомоги. Особливо прикметним був високий рівень конспірації: попри тісне спілкування з родиною, багато хто з односельців дізнавався про монаший сан бр. Віталія лише у зрілому віці. Так, Іван Лозанчин згадує, що до 18 років сприймав його просто як доброзичливого та гостинного родича, який вирізнявся надзвичайно приємною манерою розмови та внутрішнім спокоєм[234].

Родичка схимонаха Галина Матківська (з дому Левицька), яка працювала вчителькою в Маткові та Борині (тепер – Самбірський район Львівської області), пригадувала, що бр. Віталій починаючи з 1957 майже щороку приїжджав до них у Бориню, що дозволило родині близько пізнати його характер. Вона описувала його як «незвичайну людину», відзначаючи високу інтелігентність, тактовність та шляхетну «гоноровість»[235].

Цікаво, що ця шляхетність проявлялася не лише у поведінці схимонаха, а й у його принциповому ставленні до збереження первісної форми родового імені. Саме в особистих розмовах та сімейному побуті у Борині розпочалася доброзичлива дискусія між родичами. Юліан (племінник схимонаха) та Галина, як філолог, апелювали до логіки сучасного правопису і тому змінили прізвище на Матківський. Натомість схимонах Віталій непохитно наполягав на варіанті Матковський, ймовірно, спираючись на давню історичну традицію та старі документи, де прізвище шляхетського роду фіксувалося саме у такій формі[236]. Згідно з актами 1531 року, поява цієї гілки роду є результатом виокремлення нащадків Дмитра (Думки) Височанського, «які отримали землі поселення на «потоці» Матків (nowa villa super torrentem Mathkuph). Відтоді ця гілка Височанських почала значитися в документах як Матковські»[237].

Повсякденна праця бр. Віталія була невід’ємною частиною його монашого покликання у світі. Валерій Комарницький у спогадах акцентував увагу на надзвичайній працьовитості ченця та його прагненні до впорядкування побуту в оселі монахині Юстини. Респондент пригадував, як брат Віталій власноруч майстрував необхідні речі для господарства: зробив дерев’яну лаву перед будинком, облаштував дерев’яні настили («трапи») для захисту подвір’я від болота та займався ремонтом веранди[238].

Географія родинних контактів бр. Віталія виходила за межі СРСР. Незважаючи на його табірне минуле, йому вдалося відвідати родину в Польщі. Згідно зі спогадами його племінника Володимира Комарницького, у 1967 році схимонах приїхав у відпустку з Воркути, і вони разом вирушили до Польщі[239]. Вони пробули там близько десяти днів, відвідавши рідних, зокрема у Вроцлаві, де ще один племінник монаха працював головним лікарем[240]. Це підкреслює високий інтелектуальний та соціальний статус родини Матковських, яку сучасники характеризували як «дуже грамотну»[241].

Водночас спогади фіксують складний психологічний аспект життя колишнього політв’язня: за довгі роки перебування на півночі брат Віталій настільки адаптувався до суворих умов Воркути, що, за словами очевидця, почувався там іноді «ліпше, ніж на батьківщині»[242].

Важливою складовою соціального служіння бр. Віталія Матковського у рідному селі було надання кваліфікованої медичної допомоги місцевим мешканцям. Анатолій Лозанчин описував випадок із особистого досвіду, коли після купання в річці у нього виникло гостре дерматологічне ускладнення у вигляді множинних гнійних утворень на животі. Брат Віталій провів хірургічне втручання: він самостійно видалив гнійні пухирці та зробив антисептичну обробку уражених ділянок відповідними медикаментами. За свідченнями очевидця, лікування було надзвичайно ефективним і призвело до швидкого загоєння ран[243]. Також Віталій Матковський брався виконувати роботу стоматолога – місцеві зверталися до нього для лікування чи видалення зубів[244]. Антоніна Лозанчина розповідає, що він, надаючи їй стоматологічну допомогу, використовував заспокійливу делікатну манеру звернення: «Антоніна, Антоніна, сідайте, сідайте, зараз я вам буду рвати зубчик» і це допомагало долати страх перед процедурою[245].

За свідченнями Володимири Комарницької, чернець завжди мав при собі необхідний інструментарій і надавав безоплатну допомогу односельцям. За її словами, люди йому довіряли і врешті решт дуже часто допомога бр. Віталія була ефективною та без якихось негативних наслідків[246].

Повсякденне життя брата Віталія Матковського під час його перебування в родини базувалося на чіткому монашому розпорядку, який гармонійно поєднував молитву та працю. Згідно зі спогадами Василя Сеничича, чернець дотримувався суворої аскетичної дисципліни: він прокидався надзвичайно рано – між четвертою та шостою годинами ранку. Перші години дня бр. Віталій незмінно присвячував тривалій приватній молитві у своїй кімнаті, що тривала близько години, і лише після виконання молитовного правила брався до господарських справ[247].

Василь Сеничич також зазначав, що бр. Віталій зазвичай зупинявся у родичів на два-три дні, після чого продовжував свій візит до інших родичів, підтримуючи таким чином постійні контакти з близькими та односельцями. За спогадами рідних, бр. Віталій постійно турбувався про своє здоров’я та загартовував своє тіло[248].

3.3. Зв’язки брата Віталія з монахами-студитами в Україні

Навіть у засланні схимонах Віталій не втрачав духовного зв’язку із унівською братією. Під час своїх приїздів в Україну він налагоджував контакти зі співбратами по монастирю. За спогадами Йосипа Матковського, він часто спілкувався та відвідував помешкання ієромонаха Германа (Григорія Будзінського) у Львові[249].

Ці візити не обмежувалися лише перебуванням у о. Германа, а включали широке коло зустрічей з іншими представниками унівського осередку. У львівському підпільному середовищі бр. Віталій мав можливість обирати сповідників серед досвідчених отців-студитів, що робило його сакраментальне життя стабільним. Окрім о. Германа Будзінського, він часто приступав до Сповіді у о. Василя Вороновського та його дядька ієрм. Януарія Вороновського, який був однолітком схимонаха Віталія[250].

Важливим аспектом щорічних візитів брата Віталія до своїх співбратів із заслання була його активна матеріальна підтримка підпільного чернечого осередку в Галичині. Згідно зі спогадами схимонаха Онисима (Олега Тимчишина), Віталій Матковський, усвідомлюючи складне фінансове становище братії, привозив із Воркути зароблені кошти для потреб спільноти[251].

Зокрема, лист-привітання з Великоднем від 27 квітня 1975 року до Вернарда (Володимира Заплатинського) та схм. Панкратія (Павла Сокальчука) демонструє, що навіть перебуваючи на відстані, схм. Віталій залишався активним учасником спільнотного життя. Його обіцянка посприяти у купівлі необхідних речей та організувати їх доставку до Львова свідчить про постійний зв’язок зі співбратами та взаємодопомогу[252].

Очевидно бр. Віталій не міг постійно перебувати в Україні, але старався підтримувати з монахами зв’язок через листування. Зокрема, він писав привітальні відкритки з нагоди великих релігійних святт. Особливо дружні стосунки у той час склалися з схм. Ігнатієм (Іваном Блистівим). Ігнатій був непересічною особистістю – до арешту він віддано служив келійником архімандрита Климентія Шептицького в Уневі, за що радянська влада й відправила його в концтабори[253]. Після звільнення у 1956 році він проживав у Брюховичах, де запам’ятався сучасникам як глибоко духовна людина та справжній праведник[254]. З ним брат Віталій регулярно переписувався та обмінювався святковими вітаннями[255].

Незважаючи на офіційне закриття Унівської Лаври (7 вересня 1950 року) та перетворення її приміщень на інтернат для психічнохворих жінок[256], вона залишалася сакральним центром, навколо якого групувалися монахи у підпіллі. Ключовою постаттю в цьому контексті був бр. Давид (Дмитро Когут), який постійно проживав в Уневі, доглядаючи за чернечим цвинтарем та виконуючи роль неформального «зв’язкового» для всієї студитської спільноти. Свідчення ієромонаха Севастіяна Дмитруха підтверджують, що під час своїх щорічних приїздів бр. Віталій Матковський обов’язково відвідував Унів, аби зустрітися з бр. Давидом[257].

Радянська влада остаточно закрила Унівську лавру з двох причин: по-перше, це був найбільший за чисельністю чоловічий греко-католицький монастир; по-друге, у ньому вона вбачала найбільший осередок консолідації греко-католицького чернецтва, яке не підкорилося новому режиму[258].

Показовим свідченням збереження тісного духовного зв’язку схимонаха Віталія з рідним Уневом навіть у період заслання є його зустріч із вихідцем з Унева, військовим офіцером Ігорем Яремчуком (1942 р. н.). Подія відбулася у 1974-1975 роках у Воркуті, де Яремчук на той час проходив службу. Схимонах Віталій відвідав офіцера в його помешканні, де вони разом згадували Унівську Лавру, село та жителів[259].

Брат Віталій виявляв високий ступінь християнської солідарності з репресованою родиною з Унева. Зокрема, перебуваючи у близьких дружніх стосунках із батьками Ярослави Чабан, він підтримував з ними постійне листування та надавав суттєву матеріальну допомогу грошима після їхнього виселення до Сибіру[260].

Після проголошення незалежності України Віталій Матковський розпочав підготовку до повернення на батьківщину. 1 березня 1992 року, керуючись нормами Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», він звернувся з повторною заявою до Прокуратури Львівської області[261]. Цього разу розгляд справи завершився позитивно: на підставі поданого клопотання схимонаха було реабілітовано, а відповідну довідку надіслано до Воркути в лютому 1993 року[262].

У цей же період бр. Віталій написав великосхимонаху Веніамину Заплатинському[263], з яким дуже часто переписувався: «Попросіть отця ігумена (Севастіяна), щоб допоміг мені переїхати в Україну, бо я вже, думаю, скоро буду помирати, не хочу лежати у вічній мерзлоті»[264]. Отримавши листа, ігумен Севастіян Дмитрух відрядив за ним двох монахів – бр. Степана Мосціпана (ієрм. Самуїла) та бр. Романа Прочка[265].

Коли монахи приїхали до Воркути (орієнтовно в лютому 1993 року), брат Віталій уже чекав на них із двома зібраними валізами. Як пізніше переказував схм. Онисим зі слів очевидців, від радості «старенький монах Матковський аж підскочив» з ліжка і хотів сам нести свої валізи, хоча був слабкий[266].

Процес повернення схм. Віталія з Воркути супроводжувався подіями, що глибоко ілюструють його духовний авторитет та аскетичний спосіб життя. Згідно зі спогадами ієрм. Самуїла, який безпосередньо займався організацією переїзду, звістка про монаший сан бр. Віталія стала несподіванкою для його найближчого оточення. Водночас реакція сусідів засвідчила, що його повсякденне життя цілковито відповідало релігійним ідеалам святості[267]. Перед остаточним від’їздом до України схм. Віталій продав свою квартиру, а всі отримані кошти, як люди казали «мішок грошей», привіз із собою та передав на потреби монастиря[268].

Після приїзду до Львова, схм. Віталій був оселений у монастирі святого Йосифа[269]. Йому виділили келію поруч із монастирською майстернею. Як свідчить ієрм. Севастіян (Степан Дмитрух), бр. Віталій перебував у стані глибокого духовного піднесення та щирої радості від можливості знову належати до чернечої родини. Незважаючи на підірване роками заслання здоров’я, він виявляв неабияку ревність у дотриманні уставу, намагаючись не пропускати жодної спільної молитви та трапези[270].

Схимонах Боніфатій (Богдан Івашків), який на той час був школярем і прислуговував у храмі, згадує недільну Божественну Літургію на початку 1993 року, під час якої тогочасний настоятель монастиря ієрм. Йосиф Мілян (нині – єпископ-помічник у Київській архиєпархії УГКЦ) звернувся до громади з урочистим оголошенням про приїзд бр. Віталія із Сибіру до Львова[271].

За свідченнями ієрм. Ігнатія (Йосифа Голинського), після повернення із Воркути бр. Віталій разом з ієрм. Германом Будзінським та братом Венедиктом (Василем Левицьким) завжди сиділи на лавках у святилищі церкви Михаїла під час богослужінь як поважні старці. Він зазначив, що Віталій ходив самостійно і не потребував сторонньої допомоги, на відміну від хворого о. Германа[272].

Особливе значення для розуміння внутрішнього світу схимонаха Віталія мають спогади ієрм. Всеволода (Василя Оліярника), який перебував у монастирі на початку 1990-х років. Згідно з цими свідченнями, молитва для схм. Віталія була не лише засобом духовного зв’язку з Богом, а й ключовим інструментом збереження національної ідентичності. Перебуваючи у засланні в іншомовному середовищі, він практикував українську мову виключно під час молитовного правила, що дозволило йому уникнути її забуття. Характерним епізодом, що ілюстрував жагу до молитви та самопожертву, був випадок із отриманим молитовником: схм. Віталій повністю переписав його текст вручну, після чого повернув оригінал адресату[273].

Педагогічний хист та відкритість схм. Віталія до молодого покоління відзначає у своїх спогадах ієрм. Онуфрій (Олег Кіндратишин). У 1993 році, будучи 15-річним ліцеїстом, він мав нагоду особисто спілкуватися з схм. Віталієм у стінах Святомихайлівського монастиря. Попри значну вікову дистанцію та багаторічний досвід заслання, монах запам’ятався як надзвичайно «світла та легка» людина, що виявляла щиру повагу до юних студентів[274].

Особливою рисою бр. Віталія була його глибока християнська скромність та постійний страх образити Бога через надмірність у мирських святкуваннях. Свідчення ієрм. Всеволода про відмову монаха від продовження святкової трапези яскраво ілюструють його аскетичну настанову: «Поколядував і хватить. А там решта вже то буде лишнє, щоб я Бога не ображав»[275]. Цей вислів чітко демонструє наявність внутрішньої дисципліни, в межах якої окреслювалася грань між дозволеною радістю та надмірністю, що могла б відволікати від молитовного зосередження.

Емоційну та фізичну складність досвіду заслання бр. Віталія Матковського ілюструють спогади ієрм. Августина (Андрія Хомина), який здійснював кілька днів догляд за ним у львівському монастирі. Він згадував характерну фразу, яку бр. Віталій неодноразово повторював із російським акцентом: «Я більше не піду сторожити оленів»[276]. Це мимовільне звернення до спогадів про працю пастуха в тундрі свідчить про надзвичайну виснажливість пережитого досвіду заслання.

Унікальною рисою християнської етики схм. Віталія Матковського було його ставлення до ворогів та переслідувачів, яке базувалося на цілковитій відмові від осуду. На відміну від багатьох сучасників, він ніколи не висловлював нарікань на адресу більшовицького режиму чи особисто Сталіна, розглядаючи політичні дискусії як загрозу для внутрішнього миру. Коли в його присутності розпочиналися розмови про політику або засудження інших, монах використовував характерний жест мовчазного протесту: він просто вставав, хрестився і виходив із приміщення. Свою позицію він часто підкріплював афористичним повчанням блаженного архм. Климентія Шептицького: «Млин меле – мука буде, язик меле – гріх буде»[277].

Останній етап життя схм. Віталія у львівському монастирі (1993 р.) характеризувався не лише поверненням до спільнотного побуту, а й особливим станом його інтелектуальної та духовної ясності. За свідченнями схимонаха Захарії (Зиновія Федіва), попри підірване фізичне здоров’я, бр. Віталій до останніх днів зберігав «тверду пам’ять»[278].

Фінальний період життя схм. Віталія у Святомихайлівській обителі став для нього часом безперервної подяки за дар повернення до спільнотного служіння. Проживаючи у келії на першому поверсі львівського монастиря, він залишався живим свідком епохи переслідувань. Як згадував ієрм. Всеволод Оліярник, бр. Віталій сприймав своє перебування у Львові як справжнє диво, часто повторюючи: «Нас зібрав нині Бог тут… де я б думав, що я повернуся з Воркути і ще буду у Львові, в монастирі»[279].

Надзвичайно значущою подією перед смертю інока стала його зустріч із с. Марією Ляхер. Дізнавшись про повернення свого рятівника, вона приїхала до Львова із Перемишлян. Цю зустріч, на прохання сестри Марії, організував ієромонах Севастіян Дмитрух. «Ті люди, які пережили таку трагедію – те, що сестра Марія пережила у часи німецької окупації, то він пережив у часи радянської окупації, 40 літ поневіряння по Сибірах, – через 40-50 років вони зустрілися знову. Вони дивилися один на одного, трималися за руки і плакали»[280].

Невдовзі стан здоров’я бр. Віталія почав стрімко погіршуватися. У монастирі за ним пильно доглядали співбрати; зокрема, кількаденне чергування та прислуговування біля ліжка хворого здійснював ієрм. Августин Хомин[281]. Родичі також підтверджують високий рівень турботи, якою монахи оточили старенького інока[282]. Через критичне погіршення стану здоров’я бр. Віталія було госпіталізовано до шпиталю ім. Митрополита Андрея Шептицького[283]. Там його до останніх хвилин підтримували не лише ченці, а й близькі родичі – Василь та Віра Сеничичі[284].

Схимонах Віталій Матковський відійшов у вічність 24 липня 1993 року[285]. Виконуючи його останню волю, інока поховали на Чернечій горі в Уневі[286]. Похорон був надзвичайно велелюдним і супроводжувався урочистою процесією[287]. За спогадами родичів, на похорон брата Віталія спеціально приїжджали впливові та заможні люди з Москви. Це була єврейська родина, яку монах колись врятував під час німецької окупації. Родичі зазначали, що за життя він був надзвичайно скромним і ніколи не хвалився своїми героїчними вчинками[288].

Незадовго до своєї смерті він дав інтерв’ю для Інституту історії Церкви (21 червня 1993 року). Відповідаючи на пряме запитання про те, чи не було монаше життя для нього занадто тяжким і чи не виникало бажання залишити обитель, бр. Віталій висловив надзвичайно щиру позицію: він підкреслив, що, попри всі труднощі, ніколи не мав наміру виходити з монастиря, хоча фізичне виснаження було колосальним. Головним викликом, за його словами, стало хронічне недосипання, адже хоча за режимом на сон відводилося вісім годин, реальні монастирські будні – пізні вечері, спілкування з братами та прийом подорожніх – постійно скорочували цей час. Через таку перевтому під час довгих молитов у нього з’являвся «туман в голові», що згодом негативно відбилося на здоров’ї[289], проте навіть ці випробування, а згодом арешт, табір і заслання у Воркуті не похитнули його відданості обраному шляху.

Висновки

Життя схимонаха Віталія Матковського було непростим та сповненим численних випробовувань. Фактично дослідження його діяльності дозволило представити практично всі етапи існування УГКЦ у XX столітті.

Майбутній схимонах та лікар походив з невеликого села на Бойківщині. Рання втрата батька та багатодітна сім’я виховали в ньому такі важливі риси як відповідальність та працьовитість. Особливий вплив на його формування як особистості мав дідусь Лука. Також Володимир брав активну участь у житті парафії та отримав початкову освіту в місцевій школі. Саме це середовище стало визначальним для вибору його подальшого життя. Він вступив у Свято-Успенську Унівську Лавру. Студитський монастир, під проводом двох братів Шептицьких – митрополита Андрея та ігумена Климентія, поєднував сувору аскезу з активним соціальним служінням. Саме там бр. Віталій виявив свій талант до лікарської справи. Спочатку він опікувався своїми співбратами в Уневі, але згодом до монаха-лікаря почали звертатися прості селяни. Таким чином схимонах виконував харитативну місію, оскільки жителі села не завжди мали доступ та можливості відвідати лікаря.

В час Другої світової війни бр. Віталій продовжив свій монаший подвиг в Уневі. Він, як і вся УГКЦ, був змушений на різні виклики, які тоді постали перед українським суспільство. Німецькі окупанти почали жорстокі переслідування єврейського населення в Галичині і УГКЦ в особі митрополита Андрея Шептицького намагалася їх рятувати. Саме студитські монастирі стали прихистком для єврейських родин і у цей процес був задіяний бр. Віталій. Найбільш успішний випадок був пов’язаний з дівчиною-єврейкою з Перемишлян – Фаїною Ляхер, яка втратила своїх батьків та завдяки бр. Віталію змогла врятувати своє життя. Опинившись у монастирі сестер-студиток, вона відчула особливий поклик до чернечого життя і там залишилася. Сестра Марія Ляхер перебула весь період підпілля УГКЦ, витримавши переслідування з боку радянського тоталітарного режиму.

Схимонах Віталій як представник чернечого стану подав свій важливий внесок у національно-визвольному русі 1940-х років. Він надавав лікарську допомогу пораненим бійцям УПА, фактично беручи участь в роботі підпільного шпиталя в Унівському монастирі. Саме така співпраця з українськими націоналістами стала підставою для його арешту органами державної безпеки. Його затримання відбулося у Львові, саме тоді, коли бр. Віталій розпочав своє навчання в монастирській семінарії.

Монах-лікар був звинувачений у співпраці з ОУН та УПА. Після короткого слідства його засудили за лікування поранених бійців УПА і особлива нарада дала йому 7 років виправно-трудових таборів. Своє покарання він відбував в Воркутлазі, в’язні якої працювала на шахтах. Проте схимонахові вдалося вижити в таборі завдяки своїм навикам в лікарській справі. Після свого звільнення він не міг повернутися додому і залишився на проживання у Воркуті. Це стало для нього великим викликом, оскільки слід було облаштовувати своє життя. Завдяки чеснотам, які виніс з дому та монастиря, він здобув авторитет як добрий спеціаліст в Інституті мерзлотознавства, лікар і духовний лідер серед місцевого населення і репресованих. Фактично він продовжив вести монаший спосіб життя в умовах Воркути. Він контактував з греко-католицькими священиками (о. Авксентій Бойчук, о. Іван Попович, о. Микола Щепанський), які там певний час перебували. Також він дбав про можливість брати участь у підпільних богослужіннях.

Перебуваючи у Воркуті, він не втратив зв’язку з Україною. В першу чергу він намагався щороку їздити в рідне село. Завдяки його діям в Маткові відбувалися підпільні богослужіння. В тій справі допомагала с. Юстина, яка була його родичкою. Фактично в селі із закритою церквою багато селян приходили до підпільної каплиці, щоб взяти участь у Літургії, отримати Святі Таїнства, разом помолитися. Також бр. Віталій у період відпусток реалізовував ще одне своє покликання, до якого мав талант, – це праця з дітьми та молоддю. Він вчив їх молитов та головних постулатів віри, передавав свій життєвий досвід, розвивав у них загальнолюдські та християнські чесноти. Без сумніву, така діяльність схимонаха була надважливою, оскільки атеїстичний режим вкладав чимало зусиль, щоб виховати українську молодь в антирелігійному дусі. Також спілкування з місцевими дітьми давало бр. Віталію пояснити підростаючому поколінню важливість плекати українську мову, традиції та культуру. Він особисто вірив, що Україна здобуде свою державу і буде незалежною.

Приїжджаючи в Україну на короткі відпустки схимонах намагався завжди відвідати своїх співбратів. Зокрема, одним з близьким його товаришем був ієрм. Герман Будзінський. Також він відвідував Унів, щоб побачити монастир і поговорити з монахом-студитом, який там мешкав. Очевидно свої зустрічі з іншими студитами, особливо ієромонахами, він використовував для свого духовного росту. Також він підтримував постійні листовні зв’язки зв співбратами. Зокрема, часто він переписувався з схм. Ігнатієм Блистівим, вітаючи його з різними великими церковними святами. Таким чином, незважаючи на сорокарічне перебування поза Україною, бр. Віталій не втратив свого зв’язку зі своїми родичами та монахами-студитами. Без сумніву, він став однією з ланок функціонування УГКЦ в підпіллі.

Вже після проголошення незалежності України схимонаху вдалося добитися від влади своєї реабілітації, чого він вимагав всі попередні роки. Також саме у цей час він повернувся додому. Проживав він у монастирі студитів у Львові, ставши для молодого покоління ченців прикладом монашого подвигу та витривалості в християнському служінні.

Отож, лікарська, харитативна та підпільна діяльність схм. Віталія Матковського була не просто засобом виживання в тоталітарній системі, а глибоко усвідомленою формою реалізації чернечого покликання. Він став незламним свідком християнської віри як у стінах Унівської Лаври, так і в таборах Воркути та під час організації підпільного життя УГКЦ у рідному селі.

Список джерел і літератури

Література

  1. Бендас Стефан – Бендас Даниїл. Священики – мученики, сповідники вірності. Ужгород 1999.
  2. Блажейовський Дмитро. Берестейська ре-унія та українська історична доля і недоля. Т. 2: Київська Вселенська Церква в діаспорі (1751-1988) / перекл. з англ. Львів 1999.
  3. Григорук о. Микола. Сильний Божим духом. Історико-біографічний нарис про життя і діяльність о. д-ра Авксентія Бойчука. Жовква 2017.
  4. Губка Іван. Унівська битва. Львів 2004.
  5. Єродиякон Мануїл. Історія Свято-Успенської Унівської Лаври і студійського монашества. Львів 2005.
  6. Ієромонах Мануїл (Микола Пишкович). Історія Свято-Успенської Унівської Лаври та студійського монашества. 2-ге вид., випр. і доп. Львів 2025.
  7. Коваль Роман. Іван Ремболович: іст. нарис. Вінниця 2012.
  8. Кузишин Оксана. Перенесення церкви зі с. Кривка 1763 р. побудови як початок заснування Музею під патронатом Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ // Матеріали наукової конфереценції з нагоди 150-ліття від дня народження Митрополита Андрея Шептицького / упоряд. єрм. д-р Юстин Бойко – Христина Кутнів. Львів 2016. 83-94.
  9. Левін Курт. Мандрівка крізь ілюзії / перекл. з англ. Карп’юк Я. – Лисенко Л. Львів 2007.
  10. Макотерський Юхим. Дорогою праведности. Життя і служіння ігумені Йосифи Вітер. Львів 2019.
  11. Мартинюк Теодор. Відродження монастирів Студійського Уставу та формування Загального Типікону // Матеріали наукової конференції з нагоди 150-ліття від дня народження Митрополита Андрея Шептицького / упоряд. єрм. д-р Бойко Юстин – Кутнів Христина. Львів 2016, 25-56.
  12. Матковський Іван. Казимир граф Шептицький – отець Климентій: польський аристократ, український ієромонах, Екзарх Росії та Сибіру, Архимандрит Студитів, Праведник народів світу, блаженний Католицької Церкви: монографія. Львів 2019.
  13. Мицько Ігор. Святоуспенська Лавра в Уневі (кінець ХІІІ ст. – кінець ХХ ст.). Львів 1998.
  14. Переслідувані за Правду: українські греко-католики в умовах тоталітарних режимів XX ст. Вид. 2-ге, випр. і доп. / упоряд. Губич Лідія – Гуркіна Світлана. Львів 2017.
  15. Прах Богдан. Духовенство Перемиської єпархії та апостольської адміністрації Лемківщини: у 2-х томах, т. 1: Біографічні нариси (1939-1989). Львів 2015.
  16. Скіра Юрій. Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост: монографія. Б.м. 2019.
  17. Скіра Юрій. Участь монахів студійського уставу у порятунку євреїв на території Львівської Архієпархії Української Греко-Католицької Церкви у 1942 -1944 рр. Ph.D. Дисертація, Львівська політехніка 2017.
  18. Франко Петро. Репресоване духовенство УГКЦ, 2-ге вид. Львів 2008.
  19. Чорнописька Вікторія. Ліквідація радянською владою студитського чернецтва у Східній Галичині в перші повоєнні роки. // Волинь і волиняни у Другій світовій війні: збірник наукових праць. [PDF]. Б.м. 2012, 641-646.
  20. Чорнописька Вікторія. Релігійна та громадська діяльність блаженного преподобномученика Климентія Шептицького (1869-1951 рр.). Львів 2014.

Джерела

  1. Життєві історії підпільної Церкви: збірка інтерв’ю / упоряд. Гудзяк Борис – Турій Олег. Львів 2022.
  2. Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріяли, 1899-1944. Т. III: Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії: у 2-х книгах, книга 1: Документи і матеріяли, 1899-1917 / упоряд. Аввакумов Юрій – Гайова Оксана. Львів 2004.
  3. Слуги Божі Митрополит Андрей і Архимандрит Климентій Шептицькі-Студити. Типікон. Львів 1996.
  4. Типікони. Т. 1 / Редкол.: єрм. Венедикт та ин. Львів 2007.

Інтерв’ю

  1. Баран Дмитро. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 02.06.2003 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18.
  2. Баран Параскевія. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 16.03.2021 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18.
  3. Баран Параскевія. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 08.10.2023 / інтерв’юер Волошин І. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, mp3.
  4. Голинський ієрм. Ігнатій. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 18.09.2023 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  5. Дмитрух ієрм Севастіян. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 06.10.2023 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  6. Зіник Йосип. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 28.08.2008 / інтервʼюер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18.
  7. Зіник Катерина. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 25.11.2024 / інтервʼюер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18.
  8. Івашків схм. Боніфатій. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 29.09.2023 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  9. Кіндратишин ієрм. Онуфрій. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 16.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  10. Комарницька Володимира. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  11. Комарницька Людмила. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 432-001.
  12. Комарницький Валерій. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  13. Комарницькі Анатолій та Володимира. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 432-003.
  14. Комарницькі Володимир, Катерина та Людмила. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 431-001.
  15. Лесіцька Лукія. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 17.04.2011 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18.
  16. Лозанчин Анатолій. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  17. Лозанчин Антоніна. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  18. Лозанчин Валентин. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  19. Лозанчин Володимир. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  20. Лозанчин Іван. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  21. Ляхер с. Марія. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 25.05.1998 / інтерв’юер Викшта Л. //АСУЛ, Ф. 15, спр. 18
  22. Матківська Галина. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 433-005.
  23. Матківська Галина. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 /інтерв’юер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 434-001.
  24. Матковський Іван. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтервʼюер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 432-002.
  25. Матковський Йосип. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.02.2003 / інтервʼюер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 032. DVD. 005-010.
  26. Матковський Йосип. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.02.2003 / інтервʼюер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 032. DVD. 006-001.
  27. Миньо Іванна. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 433-003.
  28. Нуд Віра. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 17.10.2005 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18.
  29. Нуд Віра. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 05.04.2007 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18
  30. Нуд Віра. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 12.07.2008 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18.
  31. Оліярник ієрм. Всеволод. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 05.02.2026 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  32. Орихівський Зенон. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 10.03.2024 / інтервʼюер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18.
  33. Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // F. 017. Sp. 010. DVD. 434-002.
  34. Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // F. 017. Sp. 010. DVD. 434-003.
  35. Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 435-001.
  36. Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // F. 017. Sp. 010. DVD. 435-002.
  37. Станішевський Мстислав. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 10.03.2025 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  38. Схимонах Віталій (Матковський Володимир). Інтерв’ю від 21.06.1993 / інтервʼюер Смолюк С. // АІІЦ, спр. П-1-1-149.
  39. Тимчишин схм. Онисим. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 10.09.2023 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  40. Тимчишин схм. Онисим. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 12.02.2020 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18.
  41. Тимчишин схм. Онисим. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 30.09.2023 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  42. Федів схм. Захарія. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 17.08.2019 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ. Ф. 15. спр. 18.
  43. Хомин ієрм. Августин. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 18.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.
  44. Чабан Ярослава. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 02.04.2008 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18.
  45. Чабан Ярослава. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 12.03.2018 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18.
  46. Яремчук Ігор. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 15.07.2021 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18.

Періодика

  1. Дутка ієрм. Макарій. Зі спогадів ієросхимонаха Герасима (Гедеона) Сироїда – духівника Унівської Лаври // Галицький шлях (30 листопада 2007), 78.
  2. Як постали студити // Лавра. Часопис Монахів Студитського Уставу 1998, № 1. Святоуспенська Унівська Лавра 1998, 34-40.
  3. Ясна путь. Місячник монашої родини Студ. Уставу. Число 6 – 7 (27 – 28). Рік ІІІ. Св. Усп. Лавра. Червень – Липень 1937 рік, 24.
  4. Ясна путь. Місячник монашої родини Студ. Уставу. Число 11 – 12 (32 – 33). Рік III. Св. Усп. Лавра. Листопад – Грудень 1937 рік, 21.

Неопубліковані архівні матеріали

  1. Архів Свято-Успенської Унівської Лаври (АСУЛ), Ф. 15, Спр. 9.
  2. АСУЛ, Ф.15, Спр. 18.
  3. АСУЛ, Ф.15, Спр. 18.
  4. Державний архів Львівської області (ДАЛО), ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936.
  5. Лист о. А. Бойчука до о. Р. Гузана від 10 серпня 1954, Воркута // Архів музею Історії підпільної УГКЦ в с. Фитьків, Надвірнянського р-ну, Івано-Франківської області, б/н.
  6. Лист о. А. Бойчука до о. Р. Гузана від 18 березня 1954, Воркута // Архів музею Історії підпільної УГКЦ в с. Фитьків, Надвірнянського р-ну, Івано-Франківської області, б/н.
  7. Лист о. А. Бойчука до о. Р. Гузана від 26 липня 1955, Воркута // Архів музею Історії підпільної УГКЦ в с. Фитьків, Надвірнянського р-ну, Івано-Франківської області, б/н.
  8. ЛІТОПИСЬ Монастиря св. священомученика ЙОСАФАТА, Студійського Уставу у Львові, вул. Петра Скарги ч. 2 А від 1903 (Літопис-том-І. – розшифрував ієрм. д-р Юстин Бойко) // Приватний архів ієрм. д-ра Юстина Бойка, арк. 1-46.
  9. ЛІТОПИСЬ Монастиря св. священомученика ЙОСАФАТА, Студійського Уставу у Львові, вул. Петра Скарги ч. 2 А від 01.07.1931 (Літопис-том-ІІ. – розшифрував ієрм. д-р Юстин Бойко) // Приватний архів ієрм. д-ра Юстина Бойка, арк. 1-211.
  10. Центральний державний історичний архів Львова (ЦДІАЛ), ф. 358, оп. 1, спр. 398, арк. 88.
  11. Чабан Ольга. Спогади про моє рідне село Унів (рукопис) // Приватний архів ряс. Леонтія Викшти.

Опубліковані архівні матеріали

  1. Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи радянський органів державної безпеки. Т. II. / упоряд. Кокін С. – Сердюк Н. – Сердюк С. Київ 2006.

Інтернет джерела

  1. Дуляба Наталя. Врятувати приреченого. 14 травня 2021 // Львівський портал portal.lviv.ua (24.09.2023).
  2. Матковський Іван. Брати Шептицькі і єврейський народ. Частина І // risu.org.ua (24.09.2023).
  3. Матковський Іван. Перед арештом. Фрагмент біографії Праведника Народів Світу бл. свщмч. Климентія Шептицького за 1946 рік. 24 липня 2019 // Фотографії Старого Львова photo-lviv.in.ua (24.09.2023).
  4. Поліщук Ніна. Фаїна Ляхер – християнка Анна й монахиня Марія. Історія з підпілля і глибин душі // velychlviv.com (24.09.2023).

Додатки

Додаток №1

Посвідка, видана Курту Левіну, що його прізвище та ім’я тепер Матковський Роман[290]

Додаток №2

Титульна сторінка кримінальної справи від 26 травня 1945 року Матковського Володимира Лукашевича (схимонах Віталій)[291]

Додаток №3

Анкета арештованого Матковського Володимира Лукашевича (схимонаха Віталія) від 26 травня 1945 року[292]

Додаток №4

Постанова (відмова у реабілітації схм. Віталію) заступника прокурора Львівської області, радника юстицій Чащіна від 28 липня 1958 року

Додаток №5

Посвідчення до медалі «Ветеран Труда» від 28 липня 1978 року[293]

Ілюстрації

Схимонах Віталій — Матковський Володимир Лукашевич (13.12.1915 – 24.07.1993)[294]

Фото із рідним братом Томою та співбратами з монастиря, 18.02.1939 рік. Стоять (зліва направо) Володимир (схм. Віталій) та його брат Тома(1910 р.н.) Матковські; сидять: Блистів Іван (схм. Ігнатій) та Матковський Михайло[295]

Будинок дяківської бурси на вулиці Петра Скарги, 2а (фото 1904 р.). Із 1924 року – місце богословських студій монахів-студитів, де восени 1944 року розпочав навчання схимонах Віталій (Матковський) і там був заарештований 25 травня 1945 року[296]

Інформація про Богословські курси в монастирях Студійського Уставу. Це свідчення про момент заснування окремої студитської семінарії МСУ – монастирі студійського уставу (значок всередині і праворуч)[297]

Воркутинська зустріч репресованих греко-католиків яка правдоподібно що відбулася у збудованій хаті братом Віталієм[298]

Стоїть схимонах Віталій – Володимир Матковський (1915-1993)

Сидять (зліва направо): о. д-р Авксентій Бойчук, о. Ілля Юник (1902-1990), ієрм. Василь Величковський (1903-1973) ЧНІ, Теодор Гнатишак

Пос. Рудник, Воркута, Комі АРСР, 10 липня 1955 р.[299]

Будинок над річкою (колишня теплиця) у селищі Рудник, переобладнаний схимонахом Віталієм Матковським для проживання під час заслання (1952 – початок 1970-х рр.). Весна 1956 року.

У цій будівлі було облаштовано п’ять кімнат. Вікно помешкання брата Віталія виходило на річку. За спогадами співмешканця, о. д-ра Авксентія Бойчука, брат Віталій збудував найкращу кімнату, у якій згодом проживали й інші представники духовенства[300].

Брат Віталій із племінниками (синами рідного брата — Йосипа).

Львів, фото після заслання (поч. 1960-х рр.)[301]

Зліва направо: сидять (зліва направо): брат Віталій та його племінник Юліан (04.02.1927-22.01.1998, похований у Борині). До речі, саме з ним та його дружиною вони обговорювали правильне написання прізвища – Матковський чи Матківський[302]. Стоїть: племінник Юзеф (молодший за Юліана на кілька років, похований у Вроцлаві, Польща).

Брат Віталій з родичами у Маткові (1965)[303]

Сидять (зліва направо): племінник Платон (1920р.н. – син сестри Катерини), сестра Юстина(16.07.1914-20.02.1995), схм. Віталій, дружина Платона – Ярослава (1922 р.н), Віра (17.09.1947 р.н.) – донька Платона та Ярослави

Брат Віталій у старшому віці[304]

Привітання брату Віталію від колективу з нагоди 70-ліття[305]

Продовження привітання з нагоди 70-ліття[306]

Відвідини родини Сеничичів у Верхньому Висоцьку

Зліва направо: 1) Роман (23.02.1971) – середущий син Василя та Віри; 2) Віра (17.09.1947) – з дому Комарницька, внучата племінниця брата Віталія, тобто вона вона є донькою його рідного племінника Платона (сина найстаршої сестри брата Віталія – Катерини); 3) схимонах Віталій (Володимир Матковський) в центрі; 4) Богдан (01.07.1975) – наймолодший син, який вчився 1993 1995роках в Львівській семінарії; 5) Василь(16.06.1940) чоловік Віри, якого інтерв’ю разом із пані Вірою часто згадується в цій магістерській роботі. Верхнє Висоцьке (нині Самбірський р-н.), Львівська обл., липень 1987 р.[307]

Великосхимник-студит Веніамин (схм. Вернард до 07.11.1991 р., Володимир до 15.07.1938 р.) Заплатинський(1913-1995), фото 1993 року, Львів[308]

Він підходив до о. ігумена Севастіяна (Степана Дмитруха), щоб забрати брата Віталія із Воркути[309]

Список умовних скорочень

АІІЦ – Архів Інституту Історії Церкви
англ. – англійська
арк. – аркуш
АРСР – Автономна Радянська Соціалістична Республіка
архм. – архимандрит
АСУЛ – Архів Свято-Успенської Унівської Лаври
[б. д.] – без дати
бр. – брат
б/н. – без номера
вид. – видання
Впр. – Всепреподобний або Високопреподобний
ВТТ – виправно-трудовий табір
вул. – вулиця
ГКЦ – Греко-Католицька Церква
гр. – громадянин
ГУЛАГ – Главное управление лагерей (рос.)
ДАЛО – Державний архів Львівської області
д-р. – доктор
єрм. – єромонах
зв. – зворот
ієрм. – ієромонах
ім. – імені
КДБ – Комітет державної безпеки
КК УРСР – Кримінальний кодекс Української Радянської Соціалістичної Республіки
м. – місто
МВС – Міністерство Внутрішніх справ
НКВД – Народный комиссариат внутренних дел СССР (рос.)
НКВС – Народний комісаріат внутрішніх справ
НКДБ – Народний комісаріат державної безпеки
о. – отець
обл. – область
оп. – опис
ОСО – Особое совещание при НКВД СССР (рос.)
ОУН – Організація українських націоналістів
перекл. – переклад
пос. – поселення (селище)
р. – рік
р. Б. – року Божого
р.н. – рік народження
р-н – район
редкол. – редколегія (редакційна колегія)
рос. – російська мова
РПЦ – Російська Православна Церква
рр. – роки
ряс. – рясофор
с. – село
с. – сестра
Св.св. – святий, свята, свято
Спр. спр. – справа
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік
СССР – Союз Советских Социалистических Республик (рос.)
ст. – стаття
схм. – схимонах
Т. т. – том
УГКЦ – Українська Греко-Католицька Церква
укр. – українська мова
УНКДБ – Управління Народного Комісаріату Державної Безпеки
УПА – Українська Повстанська Армія
упоряд. – упорядник
УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка
Усп. – Успенська
F. Ф. ф. – фонд
ЦДІАЛ – Центральний державний історичний архів Львова.
ч. – число (номер будинку)

  1. Відповідно до рішення Загальної Ради Свято-Успенської Унівської Лаври від 21 квітня 2021 р. Б., встановлено офіційне написання назви Лаври через дефіс. ↑

  2. Типікони. Т. 1. Львів 2007, 102. ↑

  3. Левін Курт. Мандрівка крізь ілюзії. Львів 2007, 89. ↑

  4. Схимонах Віталій (Матковський Володимир). Інтерв’ю від 21.06.1993 / інтервʼюер Смолюк С. // АІІЦ, спр. П-1-1-149, 1-2. ↑

  5. Лозанчин Іван. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a; Матковський Іван. Переднє слово // Матковський І. Казимир граф Шептицький – отець Климентій: польський аристократ, український ієромонах, Екзарх Росії та Сибіру, Архимандрит Студитів, Праведник народів світу, блаженний Католицької Церкви: монографія. Львів 2019, 15. ↑

  6. Матківська Галина. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер схм. Іриней Волошин // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 433-005. ↑

  7. Комарницькі Володимир, Катерина та Людмила. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 431-001.; Анкета арештованого Матковського Володимира Лукашевича від 25 травня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 6. ↑

  8. Анкета арештованого Матковського Володимира Лукашевича від 25 травня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 6.; Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 2. ↑

  9. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 2. ↑

  10. Комарницький Валерій. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a. ↑

  11. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 2. ↑

  12. Комарницькі Володимир, Катерина та Людмила. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 431-001. ↑

  13. Там само. ↑

  14. Там само. ↑

  15. Миньо Іванна. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 433-003. ↑

  16. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 3. ↑

  17. Прах Богдан. Духовенство Перемиської єпархії та апостольської адміністрації Лемківщини: у 2-х томах, т. 1: Біографічні нариси (1939-1989). Львів 2015, 572; Комарницький Володимир. Інтерв’ю про схимонаха Віталія — Володимира Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер схм. Іриней Волошин // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 431-001 ↑

  18. Кузишин Оксана. Перенесення церкви зі с. Кривка 1763 р. побудови як початок заснування Музею під патронатом Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ // Матеріали наукової конференції з нагоди 150-ліття від дня народження Митрополита Андрея Шептицького. Львів 2016. 83-93. ↑

  19. Миньо Іванна. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 433-003. ↑

  20. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 2. ↑

  21. Типікони. Т. 1, 84. ↑

  22. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 2-3. ↑

  23. Студит – монах Української Греко-Католицької Церкви, який належить до Студійського уставу. Ця чернеча традиція бере початок від Студійського монастиря в Константинополі (V ст.) та відзначається строгим аскетичним життям, спільною молитвою, працею та навчанням. Студити відіграли важливу роль у відродженні східного монашества в УГКЦ, зокрема у XX столітті. ↑

  24. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 2. ↑

  25. Єродиякон Мануїл. Історія Свято-Успенської Унівської лаври та студійського монашества. Львів 2005, 54-60. ↑

  26. Як постали студити // Лавра. Часопис Монахів Студитського Уставу 1998, № 1. Святоуспенська Унівська Лавра 1998, 36; Типікони. Т. 1, 8-9.; Мартинюк Теодор. Відродження монастирів Студійського Уставу та формування Загального Типікону // Матеріали наукової конференції з нагоди 150-ліття від дня народження Митрополита Андрея Шептицького. Львів 2016, 34. ↑

  27. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 2. ↑

  28. Інфірмарій (від лат. infirmarius – той, хто доглядає за хворими) – термін використовувався для позначення самого приміщення; Варто вказати, що хоча термін має давнє походження, у галицькому чернечому середовищі він зберігся у дещо зміненій фонетичній формі – «інцірмар». Це свідчить про те, що монастирська мова була живою і передавалася від старших монахів до молодших «на слух». ↑

  29. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 3. ↑

  30. Новик-послушник. – це той, що зголошується до монашого життя в братстві монастиря, спочатку монастир приймає їх як новиків-послушників. Такий новик, що розпочав першу пробу, залишається у своїй світській одежі звичайно протягом шести місяців; Слуги Божі Митрополит Андрей і Архимандрит Климентій Шептицькі-Студити. Типікон. Львів 1996, 15. ↑

  31. Архарій – це той, хто відбув першу шестимісячну пробу, новик-послушник одержує перший постриг і т. зв. “Чин одягання ряси”. Це перший ступінь монашого посвячення Церквою. Одяг, що тоді одержує новопострижений, складається з підрясника, шкіряного пояса і скуфії. З тієї хвилі новик стає архарієм, або “початківцем“, ще не повним монахом, учнем подвижницького життя; Слуги Божі Митрополит Андрей і Архимандрит Климентій Шептицькі-Студити. Типікон, 15. ↑

  32. Орихівський Зенон. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 10.03.2024 / інтервʼюер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1. ↑

  33. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 4. ↑

  34. Там само, 5. ↑

  35. Єродиякон Мануїл. Історія Свято-Успенської Унівської лаври та студійського монашества, 61. ↑

  36. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 5. ↑

  37. Дутка ієрм. Макарій. Зі спогадів ієросхимонаха Герасима (Гедеона) Сироїда– духівника Унівської Лаври // Галицький шлях (30 листопада 2007), 78. ↑

  38. Протокол допиту арештованого Матковського Володимира Лукашевича від 5 червня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, 11; Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 5. ↑

  39. Дутка. Зі спогадів ієросхимонаха Герасима (Гедеона) Сироїда– духівника Унівської Лаври, 78. ↑

  40. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 6. ↑

  41. Протокол допиту свідка Дюка Миколи Теофановича від 02 серпня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 30-31. ↑

  42. Ієромонах Мануїл (Микола Пишкович). Історія Свято-Успенської Унівської Лаври та студійського монашества. Львів 2025, 115. ↑

  43. Слуги Божі Митрополит Андрей і Архимандрит Климентій Шептицькі-Студити. Типікон, 15.; За словами ієромонаха Мануїла (Пишковича) колись складали тільки 1-ші і 2-гі тимчасові обіти, а зараз складають ще 3-ті і потім вже схима (вічні обіти). ↑

  44. Ясна путь. Місячник монашої родини Студ. Уставу. Число 6 – 7 (27 – 28). Рік ІІІ. Св. Усп. Лавра. Червень – Липень 1937 рік, 24. ↑

  45. Рясофор – це початковий ступінь монашого життя, коли кандидат приймає рясу (довгий, вільний верхній одяг), але ще не складає довічних обітів. По успішному пройденню новіціату, архарій (новик) дістає рясу і стає архарієм-рясофорним. При цій нагоді він складає тимчасові обіти з побожності (послух, убогість, чистота), які щороку відновляє, поки залишається архарієм-рясофором. Цей етап дає змогу глибше увійти в дух монастирського життя. ↑

  46. Ясна путь. Червень – Липень 1937 рік, 24. ↑

  47. ЦДІАЛ ф. 358, оп. 1,спр. 398, арк. 88. ↑

  48. Ясна путь. Місячник монашої родини Студ. Уставу. Число 11 – 12 (32 – 33). Рік III. Св. Усп. Лавра. Листопад – Грудень 1937 рік, 21. ↑

  49. Протокол допиту обвинуваченого Матковського Володимира Лукашевича від 5 червня 1945 //ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 11. ↑

  50. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 7. ↑

  51. Життєві історії підпільної Церкви: збірка інтерв’ю. Львів 2022, 559. ↑

  52. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 8.; Протокол допиту обвинуваченого Матковського Володимира Лукашевича від 5 червня 1945 //ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 11. ↑

  53. Матура – це випускні іспити. ↑

  54. Літопис-том-ІІ, 171 (розшифрував ієрм. Юстин Бойко). ↑

  55. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 8. ↑

  56. ЛІТОПИСЬ Монастиря св. священомученика ЙОСАФАТА від 1903 (Літопис-том-І.) // Приватний архів ієрм. д-ра Юстина Бойка, арк. 2.; ЛІТОПИСЬ Монастиря св. священомученика ЙОСАФАТА (Літопис-том-ІІ.) від 01.07.1931 // Приватний архів ієрм. д-ра Юстина Бойка, арк. 1. ↑

  57. Анкета арештованого Матковського Володимира Лукашевича від 25 травня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 5.; Протокол допиту обвинуваченого Матковського Володимира Лукашевича від 5 червня 1945 //ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 11-12. ↑

  58. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 9. ↑

  59. Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріяли, 1899-1944. Т. III: Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії: у 2-х книгах, книга 1: Документи і матеріяли, 1899-1917. Львів 2004, 342, 410, 430, 438. ↑

  60. ЛІТОПИСЬ Монастиря св. священомученика ЙОСАФАТАвід 1903 (Літопис-том-І.) // Приватний архів ієрм. д-ра Юстина Бойка, арк. 6-7, 11-12 ; ЛІТОПИСЬ Монастиря св. священомученика ЙОСАФАТА (Літопис-том-ІІ.) від 01.07.1931 // Приватний архів ієрм. д-ра Юстина Бойка, арк. 181. ↑

  61. ЛІТОПИСЬ Монастиря св. священомученика ЙОСАФАТА (Літопис-том-ІІ.) від 01.07.1931 // Приватний архів ієрм. д-ра Юстина Бойка, арк. 185. ↑

  62. Там само, арк. 185. ↑

  63. Там само. ↑

  64. ЛІТОПИСЬ Монастиря св. священомученика ЙОСАФАТА (Літопис-том-ІІ.) від 01.07.1931 // Приватний архів ієрм. д-ра Юстина Бойка, арк. 185-207. ↑

  65. Літописець згадує, що це був схимник. Хоча на той, час Жовтанецький був єродиякон, тому ця історія була давніша, коли він був схимником. До слова, на той час в монастирі були ще інші Юліяни (Підгайний, Букота Семкович), але вони не мали Схими, тому їх не варто плутати. ↑

  66. ЛІТОПИСЬ Монастиря св. священомученика ЙОСАФАТА (Літопис-том-ІІ.) від 01.07.1931 // Приватний архів ієрм. д-ра Юстина Бойка, арк. 187. ↑

  67. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 8. ↑

  68. Там само, 5. ↑

  69. Матковський Іван. Перед арештом. Фрагмент біографії Праведника Народів Світу бл. свщмч. Климентія Шептицького за 1946 рік. 24 липня 2019 // Фотографії Старого Львова photo-lviv.in.ua (24.09.2023). ↑

  70. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 4. ↑

  71. Блажейовський Дмитро. Берестейська ре-унія та українська історична доля і недоля. Т. 2: Київська Вселенська Церква в діаспорі (1751-1988). Львів 1999, 1135. ↑

  72. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 3-4. ↑

  73. Там само, 4. ↑

  74. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 4. ↑

  75. Він також згадується під прізвищем Кондратович, наприклад у книзі: Єродиякон Мануїл. Історія Свято-Успенської Унівської лаври та студійського монашества, 83. ↑

  76. Мицько Ігор. Святоуспенська Лавра в Уневі (кінець ХІІІ ст. – кінець ХХ ст.). Львів 1998, 101.; Дутка. Зі спогадів ієросхимонаха Герасима (Гедеона) Сироїда – духівника Унівської Лаври, 78. ↑

  77. ЛІТОПИСЬ Монастиря св. священомученика ЙОСАФАТА (Літопис-том-ІІ.) від 01.07.1931 // Приватний архів ієрм. д-ра Юстина Бойка, арк. 117-118. ↑

  78. Лесіцька Лукія. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 17.04.2011 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1. ↑

  79. Федів схм. Захарія. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 17.08.2019 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ. Ф. 15. Спр. 18, 1. ↑

  80. Протокол допиту обвинуваченого Матковського Володимира Лукашевича від 5 червня 1945 //ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 11. ↑

  81. Єродиякон Мануїл. Історія Свято-Успенської Унівської лаври та студійського монашества, 83. Інші дослідники, наприклад Ігор Мицько та Вікторія Чорнописька прізвище Кондратович подають як Гудкевич, але це одна і та сама особа. ↑

  82. Баран Параскевія. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 16.03.2021 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1; Баран Параскевія. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 08.10.2023/ інтерв’юер Волошин // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, mp3. ↑

  83. Баран Параскевія. Інтерв’ю від 08.10.2023, mp3. ↑

  84. Там само. ↑

  85. Нуд Віра. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 17.10.2005 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1. ↑

  86. Підковка – це колишня місцева назва частини села Унів, яка зараз офіційно називається Підківка. ↑

  87. Нуд Віра. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 12.07.2008 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1. ↑

  88. Зіник Катерина. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 25.11.2024 / інтервʼюер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1. ↑

  89. Зіник Катерина. Інтерв’ю від 25.11.2024, 1. ↑

  90. Сестра Марія (Анна) Ляхер, студитка // Життєві історії підпільної Церкви: збірка інтерв’ю. Львів 2022, 336.; Ляхер с. Марія. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 25.05.1998 / інтерв’юер Викшта Л. //АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1. ↑

  91. Баран Дмитро. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 02.06.2003 / інтерв’юер Волошин // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1. ↑

  92. Чабан Ярослава. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 02.04.2008 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1. ↑

  93. Баран Параскевія. Інтерв’ю від 08.10.2023, mp3. ↑

  94. ЛІТОПИСЬ Монастиря св. священомученика ЙОСАФАТА (Літопис-том-ІІ.) від 01.07.1931 // Приватний архів ієрм. д-ра Юстина Бойка, арк. 194. ↑

  95. Яремчук Ігор. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 15.07.2021 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1. ↑

  96. Яремчук Ігор. Інтерв’ю від 15.07.2021, 1. ↑

  97. Матковський Йосип. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.02.2003 / інтервʼюер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 032. DVD. 006-001. ↑

  98. Дуляба Наталя. Врятувати приреченого. 14 травня 2021 // Львівський портал portal.lviv.ua (24.09.2023). ↑

  99. Сестра Марія (Анна) Ляхер, студитка, 306; Дуляба. Врятувати приреченого. ↑

  100. Поліщук Ніна. Фаїна Ляхер – християнка Анна й монахиня Марія. Історія з підпілля і глибин душі // velychlviv.com (24.09.2023).; Сестра Марія (Анна) Ляхер, студитка, 323. ↑

  101. Скіра Юрій. Участь монахів студійського уставу у порятунку євреїв на території Львівської Архієпархії Української Греко-Католицької Церкви у 1942 -1944 рр. Ph.D. Дисертація, Львівська політехніка 2017, 146. ↑

  102. Скіра Юрій. Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост: монографія. Б.м. 2019, 175.; Скіра. Участь монахів студійського уставу у порятунку євреїв на території Львівської Архієпархії Української Греко-Католицької Церкви, 146. ↑

  103. Чабан Ярослава. Інтерв’ю від 02.04.2008, 1.; Сестра Марія (Анна) Ляхер, студитка, 336-337. ↑

  104. Левін. Мандрівка крізь ілюзії, 57. ↑

  105. Матковський Іван. Брати Шептицькі і єврейський народ. Частина І // risu.org.ua (24.09.2023). ↑

  106. Матковський. Переднє слово, 16.; Див .Додаток №1. ↑

  107. Дутка. Зі спогадів ієросхимонаха Герасима (Гедеона) Сироїда – духівника Унівської Лаври, 78. ↑

  108. Там само. ↑

  109. Єродиякон Мануїл. Історія Свято-Успенської Унівської Лаври і студійського монашества, 83-84. ↑

  110. Постанова заступника прокурора Львівської області, радника юстицій Чащіна від 28 липня 1958 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  111. Губка Іван. Унівська битва. Львів 2004, 81. ↑

  112. Зіник Йосип. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 28.08.2008 / інтервʼюер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1.; Дутка. Зі спогадів ієросхимонаха Герасима (Гедеона) Сироїда– духівника Унівської Лаври, 78. ↑

  113. Зіник Йосип. Інтерв’ю від 28.08.2008, 1. ↑

  114. Там само. ↑

  115. Баран Дмитро. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 02.06.2003, 1. ↑

  116. Макотерський Юхим. Дорогою праведности. Життя і служіння ігумені Йосифи Вітер. Львів 2019, 12-13.; Щоправда Макотерський прізвище брата Віталія пише Матківський а не Матковський. ↑

  117. Коваль Роман. Іван Ремболович: іст. нарис. Вінниця 2012. 131. ↑

  118. Чабан Ольга. Спогади про моє рідне село Унів // Приватний архів ряс. Леонтія Викшти, арк. 9-10. ↑

  119. Орихівський Зенон. Інтерв’ю від 10.03.2024, 1. ↑

  120. Сестра Марія (Анна) Ляхер, студитка, 362. ↑

  121. Там само. ↑

  122. Постанова на арешт Матковського Володимира Лукашевича від 26 травня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 2. ↑

  123. Сестра Марія (Анна) Ляхер, студитка, 361-362. ↑

  124. Ліквідація УГКЦ (1939 -1946). Документи радянський органів державної безпеки Т. II. Київ 2006, 539. ↑

  125. Ліквідація УГКЦ (1939 -1946), 539. ↑

  126. Постанова на арешт Матковського Володимира Лукашевича від 26 травня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 2.; Анкета арештованого Матковського Володимира Лукашевича від 25 травня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 5. ↑

  127. Постанова про затримання Матковського Володимира Лукашевича від 26 травня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 7. ↑

  128. Протокол обшуку Матковського Володимира Лукашевича від 25 травня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 8.; Протокол допиту обвинуваченого Матковського Володимира Лукашевича від 5 червня 1945 //ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 12. ↑

  129. Протокол допиту обвинуваченого Матковського Володимира Лукашевича від 5 червня 1945 //ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 12. ↑

  130. Постанова на арешт Матковського Володимира Лукашевича від 26 травня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 2. ↑

  131. Опис справи Матковського Володимира Лукашевича // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н перед арк. 1.; Протокол допиту обвинуваченого Матковського Володимира Лукашевича від 5 червня 1945 //ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 14. ↑

  132. Постанова про висунення обвинувачення Матковському Володимиру Лукашевича від 30 червня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 15. ↑

  133. Титульна сторінка кримінальної справи № 2553 по звинуваченню Матковського Володимира Лукашевича за статтями 54-1«а» та 54-11 КК УРСР від 26 травня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936. ↑

  134. Протокол допиту обвинуваченого Матковського Володимира Лукашевича від 30 червня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 15 зв.; Франко Петро. Репресоване духовенство УГКЦ. Львів 2008, 220. ↑

  135. Титульна сторінка кримінальної справи № 2553 по звинуваченню Матковського Володимира Лукашевича за статтями 54-1«а» та 54-11 КК УРСР від 26 травня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936. ↑

  136. Обвинувальний висновок у справі Матковського Володимира Лукашевича від 10 грудня 1945 року // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  137. Постанова про висунення обвинувачення Матковському Володимиру Лукашевича від 30 червня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 15. ↑

  138. Постанова заступника прокурора Львівської області, радника юстицій Чащіна від 28 липня 1958 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  139. Протокол допиту свідка Михальської-Войцих Анни Дмитрівної від 5 червня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 20, 23. ↑

  140. Обвинувальний висновок у справі Матковського Володимира Лукашевича від 10 грудня 1945 року // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  141. Протокол допиту обвинуваченого Матковського Володимира Лукашевича від 24 червня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 16. ↑

  142. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 11-12. ↑

  143. Там само, 12. ↑

  144. Протокол допиту свідка Михальської-Войцих Анни Дмитрівної від 5 червня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 20-23. ↑

  145. Протокол допиту свідка Скульського Михайла Федоровича від 04 липня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 24-27. ↑

  146. Протокол допиту свідка Оріхівського Володимира Михайловича від 16 червня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 28-29. ↑

  147. Протокол допиту свідка Дюка Миколи Теофановича від 02 серпня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 30-31. ↑

  148. Протокол допиту свідка Скульської Анни Петрівни від 12 серпня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 32-33. ↑

  149. Протокол допиту свідка Сбурецької Марії Онуфріївної від 12 серпня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 34-35. ↑

  150. Протокол допиту свідка Скульського Михайла Федоровича від 04 липня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 25. ↑

  151. Обвинувальний висновок у справі Матковського Володимира Лукашевича від 10 грудня 1945 року // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  152. Протокол про закінчення слідства у справі Матковського Володимира Лукашевича від 24 серпня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 47. ↑

  153. Постанова про висунення обвинувачення Матковському Володимиру Лукашевича від 30 червня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 15. ↑

  154. Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946), 539.; Постанова про висунення обвинувачення Матковському Володимиру Лукашевича від 30 червня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 15. ↑

  155. Обвинувальний висновок у справі Матковського Володимира Лукашевича від 10 грудня 1945 року // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  156. Витяг із протоколу № 9а Особливої наради при МВС СРСР у справі Матковського Володимира Лукашевича від 25 лютого 1946 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  157. Обвинувальний висновок у справі Матковського Володимира Лукашевича від 10 грудня 1945 року // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  158. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 14. ↑

  159. Чорнописька Вікторія. Релігійна та громадська діяльність Климентія Шептицького (1869–1951 рр.). Львів 2014, 214. ↑

  160. Станішевський Мстислав. Інтерв’ю схимонаха Віталія Матковського від 10.03.2025 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.; Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 006-001.; Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю про схм. Віталія (Володимира Матковського) від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 435-001. ↑

  161. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 14. ↑

  162. Там само, 15. ↑

  163. Матковський Йосип. Інтерв’ю про схм. Віталія (Володимира Матковського) від 14.02.2003 / інтервʼюер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 032. DVD. 005-010. ↑

  164. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 15-16. ↑

  165. В той час у с. Матків “Ладорцем” (називний відмінок – Ладорцьо) звали тих, хто носить ім’я “Володимир”. Це не є особиста кличка, а усталена назва. ↑

  166. Комарницький Валерій. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  167. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 16. ↑

  168. Станішевський Мстислав. Інтерв’ю від 10.03.2025, m4a. ↑

  169. Там само. ↑

  170. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 19. ↑

  171. Переслідувані за Правду: українські греко-католики в умовах тоталітарних режимів XX ст. Львів 2017, 57.; Григорук о. Микола. Сильний Божим духом. Історико-біографічний нарис про життя і діяльність о. д-ра Авксентія Бойчука. Жовква 2017, 119; Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 17. ↑

  172. Довідка про відбуття покарання Матковського Володимира Лукашевича [б. д.] // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  173. Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 005-010. ↑

  174. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 18. ↑

  175. Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 435-001.; Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 18. ↑

  176. Станішевський Мстислав. Інтерв’ю від 10.03.2025, m4a.; Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 005-010. ↑

  177. Григорук. Сильний Божим духом, 119; Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 17. ↑

  178. Скарга Військовому прокурору Прикарпатського військового округу громадянина Матковського Володимира Лукашевича від 01 березня 1958 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 4/1 після арк. 48. ↑

  179. Постанова заступника прокурора Львівської області, радника юстицій Чащіна від 28 липня 1958 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  180. Там само. ↑

  181. Комарницькі Володимир, Катерина та Людмила. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 431-001. ↑

  182. Станішевський Мстислав. Інтерв’ю від 10.03.2025, m4a. ↑

  183. Лист о. А. Бойчука до о. Р. Гузана від 26 липня 1955, Воркута // Архів музею Історії підпільної УГКЦ в с. Фитьків, Надвірнянського р-ну, Івано-Франківської області, б/н.; Григорук. Сильний Божим духом, 119-120. ↑

  184. Лист о. А. Бойчука до о. Р. Гузана від 18 березня 1954, Воркута // Архів музею Історії підпільної УГКЦ в с. Фитьків, Надвірнянського р-ну, Івано-Франківської області, б/н.; Лист о. А. Бойчука до о. Р. Гузана від 10 серпня 1954, Воркута // Архів музею Історії підпільної УГКЦ в с. Фитьків, Надвірнянського р-ну, Івано-Франківської області, б/н. ↑

  185. Григорук. Сильний Божим духом, 120. ↑

  186. Бендас Стефан – Бендас Даниїл. Священики – мученики, сповідники вірності. Ужгород 1999, 186; Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 16. ↑

  187. Григорук. Сильний Божим духом, 119. ↑

  188. Коритар – коридор ↑

  189. Лист о. А. Бойчука до о. Р. Гузана від 26 липня 1955, Воркута // Архів музею Історії підпільної УГКЦ в с. Фитьків, Надвірнянського р-ну, Івано-Франківської області, б/н. ↑

  190. Станішевський Мстислав. Інтерв’ю від 10.03.2025, m4a.; Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 005-010.; Почесна грамота Матковського Володимира Лукашевича, лаборанта групи вимірювань та випробувань ґрунтів, за багаторічну сумлінну працю та з нагоди 70-річчя від 13 грудня 1985 // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, б/н.; Посвідчення Матковського Володимира Лукашевича до медалі «Ветеран праці» за багаторічну сумлінну працю від імені Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1978 // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, б/н. (див. Додаток №4); Посвідчення № 85 Матковського Володимира Лукашевича: удостоєний звання «Ветеран праці» від 28 жовтня 1986 // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, б/н.; Посвідчення Матковського Володимира Лукашевича про те, що йому присвоєно звання «Ударник комуністичної праці» від 30 грудня 1974 // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, б/н. ↑

  191. Станішевський Мстислав. Інтерв’ю від 10.03.2025, m4a. ↑

  192. Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 005-010. ↑

  193. Великоднє привітання схм. Ігнатію від схм. Віталія Матковського від 19 квітня 1976 // АСУЛ, Ф. 15, спр. 65, Т.1, б/н.; Привітання із Новим 1980 роком та Різдвом Христовим схм. Ігнатію від схм. Віталія Матковського [б. д.] // АСУЛ, Ф. 15, спр. 65, Т.1, б/н.; Привітання із Новим 1978 роком та Різдвом Христовим схм. Ігнатію від схм. Віталія Матковського [б. д.] // АСУЛ, Ф. 15, спр. 65, Т.1, б/н. ↑

  194. Привітання із Новим 1981 роком та Різдвом Христовим схм. Ігнатію від схм. Віталія Матковського [б. д.] // АСУЛ, Ф. 15, спр. 65, Т.1, б/н. ↑

  195. Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 435-001.; Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // F. 017. Sp. 010. DVD. 434-002. ↑

  196. Скарга Військовому прокурору Прикарпатського військового округу громадянина Матковського Володимира Лукашевича від 01 березня 1958 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 4/1 після арк. 48.; Конверт офіційного листа Військовому прокурору Прикарпатського військового округу від Матковського В. Л. // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48.; Конверт офіційного листа прокурору Львівської обласної прокуратури від Матковського В.Л. // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48.; Постанова заступника прокурора Львівської області, радника юстицій Чащіна від 28 липня 1958 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48.; Заява про реабілітацію Матковського Володимира Лукашевича від 1 (13) березня 1992 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  197. Висновок прокурора у справі Матковського Володимира Лукашевича про реабілітацію від 10 березня 1993 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  198. Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 005-010. ↑

  199. Прах. Духовенство Перемиської єпархії та апостольської адміністрації Лемківщини. Т. 1, 371-373. ↑

  200. На Літургії Апостол – це богослужбова книга, що містить Діяння та Послання святих апостолів, а також сама процедура читання одного з цих уривків. ↑

  201. Причасний – це спеціальний короткий уривок із Псалмів (іноді інший біблійний текст), який співають під час Літургії саме в той момент, коли священник причащається у вівтарі, а люди чекають на винос Чаші. ↑

  202. Прах. Духовенство Перемиської єпархії та апостольської адміністрації Лемківщини. Т. 1, 372-373. ↑

  203. Станішевський Мстислав. Інтерв’ю від 10.03.2025, m4a. ↑

  204. Станішевський Мстислав. Інтерв’ю від 10.03.2025, m4a. ↑

  205. Комарницькі Володимир, Катерина та Людмила. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 431-001. ↑

  206. Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 006-001. ↑

  207. Матковський Іван. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтервʼюер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 432-002.; Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 005-010. ↑

  208. Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 005-010. ↑

  209. Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 005-010. ↑

  210. Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 006-001. ↑

  211. Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 005-010. ↑

  212. Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // F. 017. Sp. 010. DVD. 434-003. ↑

  213. Матковський. Переднє слово, 15. ↑

  214. Лозанчин Анатолій. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.; Лозанчин Антоніна. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023/ інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.; Комарницька Володимира. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a. ↑

  215. Комарницькі Анатолій та Володимира. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 432-003.; Комарницька Володимира. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a.; Лозанчин Іван. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  216. Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 435-001. ↑

  217. Комарницькі Володимир, Катерина та Людмила. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 431-001.; Комарницькі Анатолій та Володимира. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 432-003. ↑

  218. Лозанчин Іван. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a.; Комарницькі Анатолій та Володимира. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 432-003. ↑

  219. Комарницькі Володимир, Катерина та Людмила. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 431-001.; Лозанчин Іван. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a.; Лозанчин Анатолій. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  220. Комарницька Володимира. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  221. Лозанчин Анатолій. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  222. Лозанчин Антоніна. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  223. Миньо Іванна. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 433-003. ↑

  224. Лозанчин Валентин. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a. ↑

  225. Лозанчин Валентин. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  226. Лозанчин Анатолій. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  227. Лозанчин Валентин. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  228. Лозанчин Анатолій. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  229. Лозанчин Валентин. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  230. Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 435-001. ↑

  231. Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // F. 017. Sp. 010. DVD. 435-002.; Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 435-001. ↑

  232. Лозанчин Володимир. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 14.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a. ↑

  233. Лозанчин Анатолій. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  234. Лозанчин Іван. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  235. Матківська Галина. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 /інтерв’юер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 434-001. ↑

  236. Матківська Галина. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 433-005. ↑

  237. Матковський. Переднє слово, 16. ↑

  238. Комарницький Валерій. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  239. Комарницька Людмила. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 13.04.2002 / інтерв’юер Волошин І. // АСУЛ, F. 017. Sp. 010. DVD. 432-001.; Комарницькі Володимир, Катерина та Людмила. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 431-001. ↑

  240. Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 005-010.; Комарницькі Володимир, Катерина та Людмила. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 431-001. ↑

  241. Чабан Ярослава. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 12.03.2018 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1.; Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 006-001. ↑

  242. Комарницькі Володимир, Катерина та Людмила. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 431-001.; Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 005-010. ↑

  243. Лозанчин Анатолій. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  244. Лозанчин Володимир. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  245. Лозанчин Антоніна. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  246. Комарницька Володимира. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a. ↑

  247. Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 435-001. ↑

  248. Лозанчин Іван. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a.; Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 435-001. ↑

  249. Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 006-001. ↑

  250. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 23. ↑

  251. Тимчишин схм. Онисим. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 10.09.2023 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a. ↑

  252. Великоднє привітання схм. Вернарду та схм. Панкратію від схм. Віталія Матковського від 27 квітня 1975, Воркута // АСУЛ, Ф. 15, спр. 9, Т.1, б/н. ↑

  253. Дмитрух ієрм Севастіян. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 06.10.2023 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a. ↑

  254. Єродиякон Мануїл. Історія Свято-Успенської Унівської Лаври і студійського монашества, 99.; Дмитрух ієрм. Севастіян. Інтерв’ю від 06.10.2023, m4a. ↑

  255. Великоднє привітання схм. Ігнатію від схм. Віталія Матковського від 19 квітня 1976 // АСУЛ, Ф. 15, спр. 65, Т.1, б/н.; Великоднє привітання схм. Ігнатію від схм. Віталія Матковського від 17 квітня 1979 // АСУЛ, Ф. 15, спр. 65, Т.1, б/н.; Новорічне та різдвяне привітання схм. Ігнатію від схм. Віталія Матковського від 21 грудня 1974 // АСУЛ, Ф. 15, спр. 65, Т.1, б/н.; Новорічне та різдвяне привітання схм. Ігнатію від схм. Віталія Матковського від 21 грудня 1976 // АСУЛ, Ф. 15, спр. 65, Т.1.; Привітання із Новим 1981 роком та Різдвом Христовим схм. Ігнатію від схм. Віталія Матковського [б. д.] // АСУЛ, Ф. 15, спр. 65, Т.1, б/н. ↑

  256. Чорнописька Вікторія. Ліквідація радянською владою студитського чернецтва у Східній Галичині в перші повоєнні роки. // Волинь і волиняни у Другій світовій війні: збірник наукових праць. [PDF]. Б.м. 2012, 645. ↑

  257. Дмитрух ієрм. Севастіян. Інтерв’ю від 06.10.2023, m4a. ↑

  258. Чорнописька. Ліквідація радянською владою студитського чернецтва у Східній Галичині в перші повоєнні роки, 645. ↑

  259. Яремчук Ігор. Інтерв’ю від 15.07.2021, 1. ↑

  260. Чабан Ярослава. Інтерв’ю від 02.04.2008, 1. ↑

  261. Заява про реабілітацію Матковського Володимира Лукашевича від 1 (13) березня 1992 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  262. Висновок прокурора у справі Матковського Володимира Лукашевича про реабілітацію від 10 березня 1993 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, б/н після арк. 48. ↑

  263. 7 листопада 1991 року бр. Вернард був постриженим у велику схиму в монастирі св.Йосифа (тепер – св. Михаїла) у Львові, та отримав нове чернече ім’я – Веніамин. ↑

  264. Дмитрух ієрм. Севастіян. Інтерв’ю від 06.10.2023, m4a. ↑

  265. Нуд Віра. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 05.04.2007 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1.; Кіндратишин ієрм. Онуфрій. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 16.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a.; Тимчишин схм. Онисим. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 30.09.2023 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a. ↑

  266. Тимчишин схм. Онисим. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 12.02.2020 / інтерв’юер Викшта Л. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, 1. ↑

  267. Матковський Йосип. Інтерв’ю від 14.02.2003, DVD. 006-001. ↑

  268. Тимчишин схм. Онисим. Інтерв’ю від 10.09.2023, m4a.; Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 435-001.; Лозанчин Іван. Інтерв’ю від 14.09.2023, m4a.; Комарницька Людмила. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 432-001. ↑

  269. Єродиякон Мануїл. Історія Свято-Успенської Унівської Лаври і студійського монашества, 116. ↑

  270. Дмитрух ієрм. Севастіян. Інтерв’ю від 06.10.2023, m4a. ↑

  271. Івашків схм. Боніфатій. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 29.09.2023 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a. ↑

  272. Голинський ієрм. Ігнатій. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 18.09.2023 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a. ↑

  273. Оліярник ієрм. Всеволод. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 05.02.2026 / інтервʼюер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a. ↑

  274. Кіндратишин ієрм. Онуфрій. Інтерв’ю від 16.09.2023, m4a. ↑

  275. Оліярник ієрм. Всеволод. Інтерв’ю від 05.02.2026, m4a. ↑

  276. Хомин ієрм. Августин. Інтерв’ю про схимонаха Віталія Матковського від 18.09.2023 / інтерв’юер Лозанчин А. // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, m4a. ↑

  277. Оліярник ієрм. Всеволод. Інтерв’ю від 05.02.2026, m4a. ↑

  278. Федів схм. Захарія. Інтерв’ю від 17.08.2019, 1. ↑

  279. Оліярник ієрм. Всеволод. Інтерв’ю від 05.02.2026, m4a. ↑

  280. Дмитрух ієрм. Севастіян. Інтерв’ю від 06.10.2023, m4a. ↑

  281. Хомин ієрм. Августин. Інтерв’ю від 18.09.2023, m4a. ↑

  282. Комарницька Людмила. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 432-001.; Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 435-001. ↑

  283. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 22. ↑

  284. Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 435-001. ↑

  285. Довідка про смерть схимонаха Віталія Матковського // АСУЛ. Ф.15, Спр. 18, б/н. ↑

  286. Матківська Галина. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 434-001.; Дмитрух ієрм. Севастіян. Інтерв’ю від 06.10.2023, m4a. ↑

  287. Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 435-001.; Матківська Галина. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 434-001. ↑

  288. Комарницькі Володимир, Катерина та Людмила. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 431-001.; Комарницька Людмила. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 432-001.; Сеничич Василь та Віра. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 435-001. ↑

  289. Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 5-6. ↑

  290. Матковський Іван. Казимир граф Шептицький — отець Климентій: польський аристократ, український ієромонах, Екзарх Росії та Сибіру, Архимандрит Студитів, Праведник народів світу, блаженний Католицької Церкви: монографія. Львів 2019, 548. ↑

  291. Титульна сторінка кримінальної справи № 2553 по звинуваченню Матковського Володимира Лукашевича за статтями 54-1«а» та 54-11 КК УРСР від 26 травня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936. ↑

  292. Анкета арештованого Матковського Володимира Лукашевича від 25 травня 1945 // ДАЛО, ф. Р-3258, оп. 1, спр. П-28936, арк. 5-6. ↑

  293. Посвідчення Матковського Володимира Лукашевича до медалі «Ветеран праці» за багаторічну сумлінну працю від імені Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1978 // АСУЛ, Ф. 15, спр. 18, б/н. ↑

  294. АСУЛ, Ф. 15, спр. 18. ↑

  295. Приватний архів Любомири Матківської, Бориня. ↑

  296. Фото зі збірки “Фотографії Старого Львова” // Матковський. Казимир граф Шептицький — отець Климентій, 354. ↑

  297. Приватний архів ієромонаха доктора Юстина Бойка. ↑

  298. Григорук. Сильний Божим духом, 119; Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 17. ↑

  299. Переслідувані за Правду: українські греко-католики в умовах тоталітарних режимів XX ст, 57. ↑

  300. Григорук. Сильний Божим духом, 119; Схимонах Віталій. Інтерв’ю від 21.06.1993, 17. ↑

  301. АСУЛ, Ф. 15, спр. 18. ↑

  302. Матківська Галина. Інтерв’ю від 13.04.2002, DVD. 433-005. ↑

  303. Родинний архів родини Матківських Рудольфа і Юлії, Матків. ↑

  304. АСУЛ, Ф. 15, спр. 18. ↑

  305. АСУЛ, Ф. 15, спр. 18. ↑

  306. АСУЛ, Ф. 15, спр. 18. ↑

  307. Фото із домашнього архіву Богдана Сеничича. ↑

  308. Переслідувані за Правду: українські греко-католики в умовах тоталітарних режимів XX ст, 121. ↑

  309. Дмитрух ієрм. Севастіян. Інтерв’ю від 06.10.2023, m4a. ↑