Коли сонце проміння своє сховало

Георгій Акрополіт (1217-1282), Τὸν ἥλιον κρύψαντα
Georgius Acropolites, Carmen in magnum sabbatum.
Georgii Acropolitae opera, vol. 2 (ed. Heisenberg A.)
Leipzig 1903, стор. 9-11.
переклад з грецької: ієрм. Онуфрій (Олег Кіндратишин)
Унівська Лавра, 2025

Стихира на Страсну П’ятницю. У слов’янській традиції – у скороченому і видозміненому вигляді: «Прийдіте, ублажим Йосифа приснопам’ятного».

Коли сонце проміння своє сховало,
І була прошита надвоє завіса у храмі,
Смерть Спасителя бачачи,
Йосиф прийшов до Пилата
І щиро благав його кажучи:
  Дай мені цього Чужинця,
Що вже у дитинстві як чужинець тікав до Єгипту;
  Дай мені цього Чужинця,
Якого єдинокровні немов чужинця бичували зненависно;
  Дай мені цього Чужинця,
Незвичайно бачити смерть такого Чужинця;
  Дай мені цього Чужинця,
Який сам гостинно приймав убогих й чужинців;
  Дай мені цього Чужинця,
Якого Юда лукаво відчужив зі світу;
  Дай мені цього Чужинця,
Якого друг відрікається, що не знає Його, мов чужинця;
  Дай мені цього Чужинця,
Щоб я поховав його у гробниці,
Бо не має Чужинець де голови приклонити (Мт. 8,20; Лк. 9,58)
  Дай мені цього Чужинця,
Якого Мати як живого благає й взиває:
«Хоч і нутро моє роздирається,
І серцем я зранена (Лк. 2,35)
Мертвим бездиханним тебе бачачи,
Але в величнім твоїм воскресінні я впевнена!»
Такими словами Пилата бентежачи,
Благообразний забирає Спасителя тіло
І благообразно загорнувши у плащаницю і миро,
Поклав у могилу,
Вірним Він подає життя вічне і велію милость.

Τὸν ἥλιον κρύψαντα

Τὸν ἥλιον κρύψαντα τὰς ἰδίας ἀκτῖνας, καὶ τὸ καταπέτασμα τοῦ ναοῦ διαρραγὲν τῷ τοῦ σωτῆρος θανάτῳ ὁ Ἰωσὴφ θεασάμενος, προσῆλθε τῷ Πιλάτῳ καὶ ἱκέτευε λέγων· ’Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, τὸν ἐκ βρέφους ὡς ξένον Αἰγύπτῳ ξενωθέντα· Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, ὃν ὁμόφυλοι μισοῦντες μαστιγοῦσιν ὡς ξένον· Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, οὐ ξενίζομαι βλέπειν τὸν θάνατον τοῦ ξένου· Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, ὃς παρῆν εἰς ξενίζειν τοὺς πτωχοὺς καὶ ξένους. Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, ὃν Ἰούδας δολίως ἀπεξένωσε κόσμου. Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, ὃν ὁ φίλος ἀρνεῖται μὴ εἰδέναι ὡς ξένον. Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, [ἵνα κρύψω ἐν τάφῳ,] ὅτι οὐκ ἔχει ὁ ξένος τὴν κεφαλὴν ὅπου κλίναι. Δός μοι τοῦτον τὸν ξένον, ὃν ἡ μήτηρ ὡς ζῶντα καθικετεύει βοῶσα· Εἰ καὶ τὰ σπλάγχνα σπαράττομαι καὶ τὴν καρδίαν τιτρώσκομαι νεκρὸν ἄπνουν σε βλέπουσα, ἀλλὰ τῇ σῇ ἀναστάσει μεγαλυνθῆναι θαρρῶ.’ Τούτοις δυσωπήσας τὸν Πιλᾶτον τοῖς λόγοις, ὁ εὐσχήμων λαμβάνει τὸ σῶμα τοῦ σωτῆρος, καὶ εὐσχημόνως εἰλύσας ἐν σινδόνι καὶ μύροις κατέθετο μνημείῳ, τοῖς πιστοῖς παρεχόμενος ζωὴν αἰώνιον καὶ τὸ μέγα ἔλεος.