Життя, мученича смерть і слава мучеництва о. Леоніда Федорова, екзарха Російської греко-католицької Церкви
(1879-1935)
ієрм. Теодор (Тарас Мартинюк)
Одним із тих, які першими прийняли на себе наслідки жовтневого перевороту 1917 р. в Росії, був екзарх Леонід (в чернецтві Леонтій) Федоров. Він народився в неділю 4 листопада 1879 р. у Петербурзі. Його батько, Іван Федорович, був кухарем і належав до петербурзької кухарської артілі. Мати, Любов Дмитрівна, грецького походження, серед своїх ровесників вирізнялася благочестям і вірою. Була обдарована мистецькими здібностями і прищеплювала синові любов до мистецтва з раннього дитинства. Сім’я Федорових мешкала в Казанській частині міста – в старому куточку Петербурга. Від шести років Леонід учився читати і писати. До сповіді перший раз пішов у семирічному віці. Одинадцяти років юний петербуржець розпочав навчання в 2-ій гімназії. У 1892 р. помер батько Леоніда, і мати вимушена була працювати, щоб забезпечити прожиття і дати синові освіту. Федорови жили скромно, проте Леонід написав якось, що в дитинстві він не зазнав нужди[1].
З дев’яти років Леонід цікавився грецьким класичним світом, а в чотирнадцять – перший раз прочитав Святе Письмо. Під впливом прочитаного в юнакові зародилася думка про чернецтво[2]. В двадцятирічному віці, вивчаючи твори Святих Отців, історію Вселенських Соборів, Леонід прийшов до висновку про правдивість вселенської Церкви. Однак у той час перейти до католицької Церкви був ще не готовий: вирішив поступити до Петербурзької Духовної Академії; навчання розпочав у 1901 р.[3]. Леонід Федоров став одним із найкращих учнів Академії і продовжував вивчати історію Церкви і твори Святих Отців. Переломним моментом у прийнятті рішення про перехід до католицизму була зустріч з о. Іваном Сциславським (Jan Ścisławski) – настоятелем католицького храму св. Катерини в Петербурзі. Завдяки о. Івану Леонід став на новий життєвий шлях. “Наконец я решился сделать бесповоротный шаг и уехал за границу с целью сделаться католиком […] Католическая Церковь не только была для меня источником познаваемой вечной истины, но и сделалась для меня новой силоамской купелью, из которой я вышел совершенно обновлённым”, – так пізніше він писав з Камениці в Боснії до митр. Андрея[4]. Цей рішучий крок не був легким для Леоніда і дорого йому коштував. До 1905 р. перехід з православ’я до іншого віросповідування потягав за собою жорстокі переслідування: конфіскацію майна, заслання, втрату прав виховувати своїх дітей і т.д. Виїзд Федорова за кордон з метою перейти на католицизм означав для нього неможливість повернутися на рідну землю. Попри всі труднощі й переживання молодий петербуржець зробив цей крок задля справи поєднання Церков, бо в єдності Церкви він бачив можливість оздоровлення і спасіння Росії, над якою вже тоді нависла страшна загроза безбожництва. Вже тоді служіння поєднанню Заходу і Сходу ставало для Леоніда ціллю життя. Для цієї цілі він готовий був на будь-яку жертву, не боявся навіть мучеництва. Отже, після закінчення другого курсу ПДА студент Леонід разом з о. Сциславським направився до Львова, де зустрівся з митр. Андреєм Шептицьким. Восьмиденне перебування в митрополичих палатах і розмови з митрополитом справили на Федорова надзвичайне враження. Митрополит став його духовним отцем, і той духовний зв’язок між ними вже ніколи не переривався. Леонід був у захопленні від виняткової сердечності й простоти митр. Андрея. З того моменту митрополит мав великий вплив на формування особистості Федорова. У важливих життєвих рішеннях Леонід найчастіше шукав поради у свого духовного отця. Одного разу він признався: “Видно, сам Господь вёл меня к Вам, указывая на Вас, как на светильник, в свете которого я сам направляюсь к “незаходимому свету” и спасу мою душу”[5].
Далі життєва дорога привела молодого росіянина до Рима. Саме тут, у Вічному місті, в костелі al Gesù, Леонід Федоров склав ісповідь католицької віри. Завдяки допомозі о. Сциславського Леонід побував на аудієнції в папи Лева ХІІІ, який скерував його на навчання до семінарії Leonianum в Ананьї. Стараннями митр. Андрея молодий семінарист з Росії отримав папську стипендію, і 20 жовтня того ж року розпочав студії під псевдонімом Leonidas Pierre, щоб не викликати підозріння в російському посольстві. У цій семінарії він провів чотири роки, старанно вивчаючи філософію і богослов’я. Леонід був надзвичайно вимогливий до себе: пильно дотримувався розпорядку дня, точно виконував всі семінарійні приписи, сумлінно ставився до вивчення всіх предметів. За порадника Леонід вибрав собі італо-албанського священика Dom Franco, а митр. Андрей надалі залишався його духовним батьком. В Ананьї, перебуваючи в латинському середовищі, майбутній екзарх ще глибше полюбив свій обряд і свій народ, повніше усвідомив собі значення майбутньої місії у справі з’єднання Церков на своїй рідній землі[6]. “Здесь я горячо полюбил не только вообще народ, но и в частности наш русский народ. Национальный патриотизм был мне всегда чужд, да и теперь я, говоря по совести, совершенно не понимаю, как можно согласовать с ним христианство. Но сделать что-нибудь для бедного, смиренного русского народа-аскета или поднять хоть немного дорогих моему сердцу эллинов, стало необходимой потребностью”[7].
Леонід добре розумів усі перешкоди, які стоять на шляху до поєднання в російському середовищі, тому до своїх товаришів говорив, що в Росії його чекають Сибір і ув’язнення, але “la Russia non si convertira che passando per mar rosso disangue di suoi martyri e per molte sofferenze di suoi apostoli”[8]. До цього випробування Леонід готувався духовними подвигами: постом, молитвою, умертвленням. Федоров поєднував у своїй особі блискучу освіченість та аскетичне спрямування духа, яке виражалося в стремлінні стати монахом[9].
У 1905 р. Леонід успішно склав іспит на звання лауреата філософії, а в 1907 р. став бакалавром богослов’я. Влітку 1907 р. Леонід Федоров взяв участь у Першому Велеградському з’їзді. На ньому він був обраний членом виконавчого комітету. Однак і тут довелося ховатися від російської розвідки під псевдонімом Теодор Леоніні. У Велеграді майбутній екзарх познайомився з багатьма видатними богословами, для яких справа єдності Церков була живою і актуальною[10]. Півроку, від листопада 1907 р. до травня 1905, Леонід студіював у колегії Пропаґанди Віри. Однак йому довелося припинити заняття, бо в російському посольстві йому дали зрозуміти, що він як російський громадянин не може вчитися у єзуїтів, в противному випадку йому буде заборонений в’їзд до Росії. Своє семирічне навчання Леонід Федоров закінчив у Фрайбурзькому університеті під псевдонімом Антоніо Кремоні.
Дорога молодого богослова на рідну землю знову проходила через Львів. У 1909 р. митр. Андрей призначив Федорова префектом і викладачем наукового інституту “Студіон” у Львові. Звідси він відбув три подорожі до Росії: першу – з 1 по 30 січня 1910 р., другу – з 1 по 24 лютого 1911 р., третю – з листопада 1911 р. по квітень 1912 р. Під час цих поїздок Федоров докладно ознайомився зі станом Католицької Церкви в Росії, зустрічався з видатними особистостями, які мали вплив на релігійне життя. Він накреслював плани майбутнього розвитку східного обряду на своїй рідній землі. Ці подорожі Леонід відбував інкогніто, щоб не потрапити до рук царської поліції[11].
Щоб не зашкодити майбутній праці Федорова в Росії, митр. Андрей вирішив, що його священичі свячення відбудуться в Константинополі. У Львові митрополит поставив Леоніда в читця та піддиякона, а дияконські та священичі свячення відповідно 22 і 25 березня 1911 р. уділив йому болгарський єпископ Михайло Міров у церкві Пресвятої Тройці в Галаті[12]. В серпні того ж року новоієрей поїхав до Рима на запрошення російського консульства у справі продовження закордонного паспорта[13].
Прагнення до монашого життя о. Леоніда реалізувалося у травні 1912 р., коли він за благословенням митр. Андрея виїхав на новіціят до студійського монастиря в Камениці (Боснія). Час, проведений у цьому маленькому скиті був для о. Федорова періодом духовної підготовки до нелегкої праці в Росії. Духовна зрілість, якою о. екзарх вирізнявся серед російського католицького духовенства, формувалася в студійському монастирі. Джерелом готовності до мучеництва була його смерть для світу, що виражалася в монаших подвигах: пості, молитві, упокоренні, послусі. А найбільшим задоволенням для о. Леоніда було богослуження. Ченці, які разом з ним проживали в скиті, згадували, що він одягався бідно, завжди вважав себе останнім, нікому й ніколи не сказав образливого слова. Кожне слово на богослуженнях отець вимовляв благоговійно, чітко, уважно. І монахи, і миряни любили слухати його змістовні проповіді; говорив він помалу і достойно, а його пояснення Святого Письма незмінно притягали увагу слухачів[14]. Свідчення монахів (ієрм. Никон, ієрм. Йосафат, ієрд. Никифор, схм. Йоаким, схм. Мирон), які знали о. Леоніда, є однозгідними щодо переконання в святості життя російського екзарха-мученика[15]. День 12 лютого 1913 р. став для ієрея Леоніда народженням до нового життя: він прийняв схиму з ім’ям Леонтій. “Сегодня Господь сподобилъ меня принять на себя первые знаки ангельского образа. Въ сердце вступилъ какой-то совсђмъ неожиданный покой. Дай, Господи, чтобы этот мир душевный остался невидимо со мною, а не былъ только мимолётным аффектомъ”[16]. Такими враженнями ділився після прийняття схими ієромонах Леонтій з митр. Андреєм. Вже до кінця свого страдницького життя, навіть перебуваючи у відірванні від монашої спільноти, о. Леонтій жив духовною приналежністю до студійської спільноти[17].
На прохання митр. Андрея в січні 1914 р. майбутній екзарх вирушив у четверту поїздку до Росії. Він побував у Петербурзі, Москві, Нижньому Новгороді і Саратові. Ситуація в Росії була такою, що синод і департамент були ворожо наставлені проти католиків східного обряду. Більшу частину часу о. Федоров провів у Петербурзі: сприяв широкому розповсюдженню журналу “Слово Истины” (в березневому номері помістив статтю “Рим та іконоборча єресь”), брав участь у зібраннях російських католиків, миротворчо подіяв на певні незгоди серед петербурзьких католиків.
Повернувшись з Росії до Львова в червні 1914 р., о. Леонід змушений був знову від’їхати, бо, будучи російським громадянином, опинився на території ворожої сторони. Він вирішив все-таки їхати в Росію, однак, щоб не викликати підозріння у російської влади своїм приїздом з Галичини, обрав шлях через Констанцу – Константинопіль. Через два тижні після прибуття до Петербурга о. Леоніда, як греко-католицького священика, арештували і повідомили, що посилають його на заслання в м. Тобольськ. Російський уряд бачив в його особі “агента митрополита Шептицького”, однак справжнім приводом до арешту було вороже наставлення до східних католиків[18].
Тобольськ був тридцятитисячним губернським містом, розташованим на березі р. Іртиш. При царському режимі заслані мали право працювати на вільно вибраній праці, не підлягали примусовим роботам. Однак о. Леонід не міг покидати місця заслання і кожного місяця повинен був з’являтися в поліційному управлінні. Так він провів три з половиною роки. Найтяжче о. Федоров переносив суворий сибірський клімат, здоров’я його підупало. Одразу після перевороту в Росії Н. С. Ушакова[19] звернулася до міністра юстиції А. Керенського з проханням звільнити о. Леоніда. Відповідь була позитивною і в березні 1917 р. в Страсний тиждень Ісповідник повернувся до Петрограда[20].
В той самий час був звільнений митр. Андрей. 29-31 травня він скликав Синод Російської греко-католицької Церкви, на якому екзархом обрано о. Леоніда Федорова[21]. Через різноманітні перешкоди політичного характеру щойно 24 лютого 1921 р. папа потвердив утворення екзархату на чолі з о. Леонідом, якого іменував Protonotario Apostolico ad instar[22].
Жовтнева революція 1017 р. принесла для російських католиків жахливі переслідування[23]. Восени 1918 р. в листі до митр. Андрея о.екзарх писав: “Для Церкви наступаютъ времена Диоклетіана. Это не гипербола, а фактъ […] Быть можетъ придётся скоро скрываться по частнымъ квартирам и служить на простыхъ столахъ. Слава Богу за всё […] Никогда не думалъ, что придётся нести такой тяжёлый крест”[24]. Екзархові доводилося терпіти голод і холод. Щоб не померти з голоду і допомогти ще більше знесиленим, він багато фізично працював. “З голоду мені трясуться руки і коліна, мушу рубати дерево, ламати паркани на опалення, возити тачки і сани з вантажем і сміттям […] Тільки Божим милосердям можу собі пояснити, чому я ще не вмер і не стався калікою з огляду на анемію і ревматизм, які мене з’їдають, як щур старе дерево. Змучені й обідрані, ми, “ritus graeci”, мусимо ходити і просити допомоги”[25]. Попри всі труднощі боротьби за виживання о. екзарх не занедбував душпастирської діяльності, був справжнім апостолом єдності Церкви. Він організовує “Русько-католицьке братство ім. св. Івана Золотоустого, при кожній нагоді на різних конференціях виголошує доповіді про єдність Церкви, відкрито не погоджується з безбожною політикою комуністів, виражаючи тим самим свою готовність на мучеництво: “Преследованіе начинает развиваться совершенно открыто. Предсђдатель исполкома заявилъ мнђ, что “наступаютъ времена Юліана Отступника”. Меня представители власти хотятъ отдать под суд, обђщая мнђ год тюрьмы только за то, что я училъ Закону Божьему дђтей моложе 18-летнего возраста и допускалъ дђтей до 18-летнего возраста прислуживать въ алтарђ і пђть на клиросђ. Всё это теперь запрещено законом… Я, конечно, заявилъ в самой резкой формђ, что скорее приму смерть от руки насильниковъ, нежели соглашусь подчиняться таким “законам”[26]. Бачачи, що вірним потрібен катехизм, він опрацював “Малый христианский катихизис” і “Пространный христианский катихизис”. Як перший, так і другий залишилися в рукописах, бо не вдалося знайти коштів на їх видання[27]. На початку березня 1923 р. радянська влада звинуватися у “возбуждении религиозныхъ предрассудковъ в народныхъ массах” 5 березня екзарх прибув до Москви на т. зв. “Процес архієпископа Цепляка”. В листі до митр. Андрея від 7 березня 1923 р., напередодні арешту, який відбувся 10 березня, о. Леонід виразив готовність віддати своє життя за віру в Христа і справу єдності між християнами: “Если дело дойдётъ до разстреловъ, то жертвой будетъ сам преосв. Іоаннъ (Цепляк – авт.), Будкевичъ и ещё кто-нибудь, а быть может и я, чего-бы мнђ, каюсь Вам, очень хотелось. Я убђждёнъ, что если прольётся наша кровь и притом в возможно большемъ количестве, то это будет самый лучший fundamentum Ecclesiae russicae catholicae, иначе мы будемъ не жить, а прозябать среди нашего тёмнаго, безпросвђтнаго, “совђтскаго” быта. Впрочем не “якоже азъ хощу…”[28] “Московський процес” 21- 25 березня 1923 р. був виразним виявом насильства і знущання над Католицькою Церквою[29]. Католицьких священиків, в числі яких був о. екзарх, було звинувачено у створенні антибільшовицьких організацій, у не виконанні декрету про відлучення Церкви від держави, у виявленні спротиву владі під час конфіскації церковного майна, навчанні дітей релігії. Екзарх відмовився від послуг адвоката і захищався сам. Його промови були відкриті, логічні, переконливі. Свої погляди висловлював як щирий російський патріот і вірний син Церкви. Пояснював безбожникам, що радянські закони суперечать обов’язкам і місії Церкви[30]. Покаранням, яке суд призначив о. екзарху, було десятирічне ув’язнення[31]. Покарання о. екзарх відбував спочатку в Бутирській ( 12 березня – 21 квітня 1923 р.)[32], а потім в Сокольницькій в’язницях[33]. В кінці квітня 1926 р. о. Леонід був звільнений. С. Ліхарева зустрічалася з екзархом в Сокольниках; у своїй статті про його життя, у 1935 р., вона написала, що він був дуже вимучений, однак, переживаючи за долю Католицької Церкви, прагнув дізнатися щось про своїх вірних[34]. У звільненні о. екзарха активну роль брала дружина М. Горького Є. П. Пєшкова. Вона особисто звернулася в ГПУ з проханням звільнити о. Леоніда (архієп. Цепляк і священики вже були на свободі). Влада погодилася, однак перед отцем поставили т. зв. вимогу “мінус 6”, яка полягала в забороні мешкати в шести найбільших містах Радянського Союзу. Екзархові довелося поселитися в Калузі в кс. Й. Павловіча, а потім у приватному помешканні[35].
Перед виїздом до Калуги, одразу після звільнення, о. екзарх відсвяткував Пасху в Москві разом зі спільнотою греко-католиків: служив страсні богослуження, пасхальну утреню і літургію в церкві Матері Божої на Грузинах (римо-католицький храм, в якому кс. пробощ М. Цакуль дозволяв служити о. Сергію Соловйову в східному обряді). Невимовна радість охоплювала о.екзарха, бо Господь дозволив святкувати Воскресіння разом зі своїм “малим стадом”.
В Калузі о. Леонід продовжив працю в Господньому винограднику: він познайомився з місцевим старообрядським єпископом, з багатьма православними священиками, служив Літургії в місцевому костелі, виголошував проповіді, від ГПУ вимагав повернення його богословських праць[36], словом, активно включився у своє апостольське служіння. Під час перебування в Могилеві на запрошення о. Йосифа Бєлоголового о. Леонід служив Літургії на празник св. Антонія і виголосив палку проповідь. Реакція ГПУ була однозначною: обох священиків заарештували[37]. Це сталося 10 серпня 1926 р., отже, на волі о. екзарх пробув не цілих чотири місяці. В Москві колегія ОГПУ засудила о. Федорова до трьох років ув’язнення в Соловецьких таборах на підставі ст.66 старого, чи ст. 58 – нового УК РСФСР[38], прийнятого 22.11.1926 р. На підставі цієї статті,“Антидержавні злочини”, від 1927 р. притягували до відповідальності всіх католицьких священиків[39].
Концентраційний табір на Соловецьких островах у Білому морі розпочав приймати перших “гостей” у 1920 р. Це було кілька тисяч в’язнів, на початку 30-их років їх число сягало вже 650 тисяx[40].
У жовтні 1926 р. свій перший день у Соловецькому таборі о. екзарх розпочав з… Літургії! Він служив у камері, де перебували католики, а пізніше у каплиці св. Германа. Про таке він міг тільки мріяти. З великими труднощами вдавалося отримували все необхідне для служіння[41]. На Соловках російський екзарх продовжував бути апостолом єднання: познайомився з видатними представниками православної Церкви, які також були ув’язнені. Крім бесід на різні богословські теми він читав навіть серйозні богословські доповіді. Весь вільний час о. Леонід читав і писав, однак всі записи вилучувало ГПУ. Ще перед приїздом на Соловки отець хворів на серце, страждав ревматизмом – давалися взнаки попередні поневіряння по тюрмах. Під час обстеження в таборі лікарі призначили до групи непридатних до фізичної праці, тому екзарх виконував функції двірника і сторожа[42].
Співв’язні екзарха подивляли його життєвий оптимізм, який передавався їм під час його проповідей в каплиці св. Германа, його життєрадісність, стриманість, простоту і вміння переносити терпіння[43].
До 1929 р. екзарх перебував у т. зв Кремлі, пізніше до кінця терміну ув’язнення (10 серпня 1929 р.) разом з іншими духовними особами був переведений на “командировку Троицкую острова Анзер”[44] як покарання за активну релігійну діяльність католицького духовенства. Приводом послужили потаємні священичі свячення, які уділив двом дияконам Російської греко-католицької Церкви єп. Б. Слосканс.
Однак і тут католицьким священикам вдавалося служити Літургії – конспіративно, вночі, на стриху. Вівтарем була яка-небудь коробка, відправляли навколішки, бо неможливо було випростуватися. Кс. В. Ільгін, згадуючи про о. Леоніда, зауважує, що він вирізнявся серед інших особливою порядністю. Зі смиренням приймав усі праці, які йому поручали, а у вільний час в’язні-католики гуртувалися навколо нього, щоб послухати Боже слово[45]. Єп. Слосканс згадує, що о. Леонід на Соловках був “примером никогда его не оставляющего духовного оптимизма, хорошего настроения, сердечности, готовности услужить в каждый момент всем и каждому[46].
10 серпня 1929 р. російський екзарх був звільнений з Соловків. До середини вересня він перебував в архангельському “губісправдомі”, а звідси був відправлений на заслання в с. Пинягу Архангельського округу, де проживав на Хресній горі у домі Сивкова. Про це о. Леонід повідомив Є. П. Пєшкову, просячи в неї матеріальної допомоги, бо практично був приречений на голод, оскільки після ув’язнення абсолютно нічого не мав[47].
Про перебування о. екзарха на Хресній горі дізнаємося зі спогадів В. Ільгіна. Отець проживав на квартирі разом з православним ієромонахом Партенієм Кругліковим. Під час заслання о. екзарх невтомно продовжував своє апостольське служіння: сповідав і причащав Святих Тайн, зустрічався з православними священиками. Один протоієрей назвав його мужем, “повним ревності і Духа Божого”; отець завжди ділився тим, що отримував від своїх вірних чи Є. Пєшкової[48].
У 1930 р. папа Пій ХІ у “Заклику з 2 лютого 1930 р. про молитву в наміренні переслідуваних християн в Радянському Союзі” між іншим згадав свого представника для слов’янського обряду екзарха Леоніда Федорова[49].
У Пінєзі здоров’я російського екзарха дуже погіршилося. ГПУ заставляло його вантажити дрова, копати канави. Коли отець відчув себе цілком знесиленим, він відмовився від примусових робіт. За це його заарештували, і він півроку перебував у архангельській в’язниці в дуже важких умовах[50]. Після цього – чергове заслання в м. Котлас Вологодської губернії. Сюди о. Леонід приїхав 20 квітня 1931 р. і почав жити в с. Губино в домі В. Л. Шиловського[51]. В Котласі екзарх уділяв Св. Тайни висланим сюди полякам, свідком цього була Є. Новицька[52]. Однак сили екзарха були майже вичерпані. В Листі до Комітету допомоги політичним в’язням від 11.10.1932 р. він пише: “При моей инвалидности всякое дальнейшее пребывание на месте моей ссылки ведёт всё к большему разстройству моего здоровья”[53]. Хоч термін заслання закінчився в серпні, ГПУ не поспішало з дозволом на виїзд. До кінця 1933 р. о. Леонід перебував у Котлаському районі, терплячи холод і голод. Ще в кінці 1932 р. він писав до М. Л. Винавера, що внаслідок неврожаю картоплі “мы терпимъ большой недостаток во всём”, а далі додає: “то, в чём я хожу, представляетъ изъ себя одно (…) недоразумение (куплен [плащ] ещё в 1921 году), скорее помогающее дождямъ и туманамъ проникать до моихъ старыхъ костей, нежели защищающее ихъ отъ непогоды”[54]. Метою заслань, які широко практикувалися в СССР була деградація особи через позбавлення елементарних людських прав.
Останнім місцем поневірянь легендарного екзарха була Вятка (від 1934 р. – м. Кіров). Це місто для поселення отець вибрав сам, змушений, однак, поставленим ГПУ принципом “мінус 12”[55]. У цьому місті знайшлася добра сім’я Андрія Семеновича Калініна (завідучий складом залізничного вокзалу), яка дала притулок хворому екзархові. Калініни мешкали по вул. Володарського 172/4.
Опіку над немічним священиком взяла на себе дружина Калініна – Лідія Анемподистівна. Один із ще живих свідків тих подій – В. А. Бузанова, яка є дочкою Калініна, згадує, що мама була дуже доброю. Для о. Леоніда вона готувала їжу, купувала необхідні речі в “Торгсин”[56]. Син А. Калініна В. А. Калінін розповідає, що о. Федоров був дуже привітний, особливо любив дітей, часто роздавав дітям гостинці. Ніхто не зауважував, що за плечима в цієї людини довгі роки жахливих випробувань. Зі спогадів свідка випливає, що отець часто молився, багато часу присвячував відповідям на листи та особистим записам. Рукописи о. екзарха знайти не вдалося. Після його смерті частину речей, в тому числі й рукописи, потрапили до Червоного Хреста в Москві, а книги (58 штук і 28 штук без палітурки) були вилучені НКВД і не повернуті[57]. З усіх документів, пов’язаних з останніми роками життя о. Леоніда Федорова, у ГАРФі вдалося віднайти його листування з Є. П. Пєшковою та її клопотання як уповноваженої від Польського Червого Хреста про приїзд католицького священика Е. Акулова з Ленінграду на похорон екзарха[58].
Вертаючись до свідчень очевидців, слід сказати, що всі стверджують неординарність особи о. Леоніда. Перебуваючи на квартирі Калініних, він приємно вражав усіх стосунками зі своїм “приятелем” Фипіком – снігурем, який був нерозлучний з отцем. Коли отець сідав за стіл, Фипік прилітав на його плече, отець ділився з ним своєю трапезою. Фипік часто виспівув свої піснеспіви, однак коли екзарх ставав до молитви, снігур тихесенько відлітав на призначене йому місце[59]. Обов’язком о. Леоніда було знову періодично з’являтися в НКВД. Як і раніше, йому було заборонено будь-куди виїжджати[60].
Невдовзі настав час відходу до вічності. Щораз відчутніше давалися взнаки наслідки довголітньої каторги (близько 6 років ув’язнення і 9 років заслання). Хвороби, набуті в Соловецькому таборі та на засланні, – астма, ревматизм, гастрит, ісхіас, – перейшли в критичну стадію. Саме в такий спосіб ГПУ, а пізніше НКВД, хотіли зламати віру католицького духовенства. Ворожість представників каральних органів до релігійного переконання о. екзарха Леоніда проявлялося в насмішках і допитах[61], принизливих і виснажливих працях[62], довготривалому нищенні здоров’я голодом і холодом[63]. В.А. Бузанова свідчить, що о. Леонід до кінця свого життя молився і терпеливо переносив свої хвороби[64]. В.А. Калінін згадує, що екзарх мав серйозні проблеми з гемороєм, тому завжди сидів на ґумовому крузі і з дому практично не виходив[65]. У Вятці довелося бути під наглядом лікаря І. Є. Молчанова[66]. Мрії про свою смертну годину о. Леонід висловив у листі до митр. Андрея ще 20 липня 1912 р.: “Мне хочется, чтобы на старости лет всё было вокруг меня “gemütlich” (другим словом не выразить), чтобы я могъ в полной тишине перенестись в другой неведомый мир”[67]. Господь виконав це бажання. Однак отець Федоров помирав не в монашій келії, а в хоч і гостинній, та все-таки чужій хаті. Біля нього не було нікого: ані рідних, ані співбратів. 7 березня 1935 р. перший російський екзарх упокоївся в Бозі на 55 році свого життя. Смерть настала внаслідок фізичного виснаження і різноманітних хворіб, набутих у радянських концтаборах та на засланні. Такий висновок можна зробити на підставі факту, що близько 15 років о. Леонід був переслідуваний владою за свої релігійні переконання, як католицький священик. Ув’язнення і заслання екзарх приймав добровільно, не намагався втікати за кордон чи зрадити свою вірність Церкві і Апостольському Престолу.
Незважаючи на всі старання Є. П. Пєшкової, о. Акулов з Ленінграду не встиг приїхати на похорон, який відбувся 10 березня, а був організований А. Калініним з фінансовою підтримкою Польського Червоного Хреста[68]. Тіло екзарха похоронили на Спасо-Хлиновському кладовищі[69]. Був виготовлений нагробний хрест з написом і огорожа[70]. Про це повідомив Червоний Хрест о. Е. Акулов, який 15 березня побував у Кірові[71].
На превеликий жаль, Хлиновський цвинтар за часів радянської влади був повністю знищений, і тепер не існує жодної могили. В Кірові залишився тільки столітній будинок по вул. Володарського 172/4, де прожив свої останні дні о. екзарх. Тепер у цій кімнаті розміщений склад працівників міського базару.
Метою життя бл. п. екзарха Леоніда Федорова було поєднання православної Церкви з католицькою. У січні 1936 р. на панахиді, присвяченій пам’яті о. екзарха Федорова в College St. Basile в Ліллі єп. Амудрю (Amoudru) cказав, що покійний мученик невтомно шукав шляхів подолання болісного розколу[72]. Концепція поєднання Церков, яку обстоював о. Леонід, на кілька десятків років випередила ІІ Ватиканський Собор. Екзарх, як апостол єднання, закликав до того, щоб Захід з пошаною ставився до традицій Сходу, шанував особливості Східних Церков. Перший російський екзарх протиставлявся прозелітизму. Він вважав, що повинні поєднатися цілі Церкви. “Нужно забыть о словђ “пропаганда” и не кричать о надеждђ на “обращеніе” Россіи”[73].
Невдовзі після смерті екзарха митр. Андрей розпочав клопотання про беатифікаційний процес мученика за віру. Справа збирання необхідних матеріалів була поручена о. крилош. Василеві Томовичу[74]. В Унівському монастирі активно діяв гурток “Федорівців”. Монахи на своїх зібраннях молилися за прославу Сл. Б. о. екзарха Леоніда Федорова. В журналі “Ясна Путь” (1936-1937) подаються випадки ласк, отриманих за посередництвом о. Леоніда. В 1936 р. єп. Амудрю про канонізацію російського екзарха сказав: “Может быть, он будеть канонизированъ: не знаю и кто знает? Но во всяком случае нет сомнения, что своей подвижнической жизнью и мученической кончиной за Веру, он стяжал спасений души своей и со спокойной совестью предстал пред Всевышним Судьею”[75].
В остнньому десятилітті ХХ ст. після розпаду Радянського Союзу і виходу з підпілля греко-католицької Церкви особа мученика-екзарха Леоніда Федорова привернула увагу вірних східного обряду як в Україні, так і в Росії. З ініціативи спільноти монахів Студійського Уставу, членом якої у свій час був о. екзарх, та місійного згромадження свв. Кирила і Методія здійснено репринтне видання праці диякона Василія “Леонид Фёдоров. Жизнь и деятельность”, Львів 1993. У серії “Testimoni” видано працю московського історика А. Юдина італійською мовою “Lenid Fёdorov”. Життя, діяльність і мучеництво о. Леоніда відомі завдяки праці російського товариства “Меморіал”. На думку вірних греко-католиків України і Росії о. Леонід Федоров є мучеником, який мужньо обороняв віру Христову в атеїстичній Росії. Монахи Студійського Уставу на кожній Божественній Літургії моляться за прославу Сл. Б. екзарха Леоніда Федорова.
Умовні скорочення
ЦДІАЛ – Центральний Державний Історичний Архів у Львові
ПДФ – Петербурзька Духовна Академія
AAG AP – Archiwum Archidiecezji Gnieźnieńskiej. Akta Protektora Wychodźstwa
ГАРФ – Государственный Архив Российской Федерации
АМЦРИ – Архив Медонского Центра русских исследований
ЦА ФСБ РФ – Центральный Архив Федеральной Службы Безопасности Российской Федерации
ГПУ – Государственное Политическое Управление (1922-1934)
УК РСФСР – Уголовный Кодекс Российской Советской Федеративной Социалистической Республики
спр. – справа
пос. – посилання
ст. – стаття
с. – сторінка
арк. – аркуш
ф. – фонд
оп. – опис
ТР – “Tygodnik Powszechny”
л. – лист
об. – оборотная сторона листа
НКВД – Народны Комиссариат Внутренних Дел (июнь 1934 – 1946)
Сл. Б. – Слуга Божий
ЕК – Еncyklopedia Katolicka, Lublin 1973.
[1] Пор. Z. Licharewa, Egzarcha Leonidas Fiodorow, Oriens 3 (1935) 67; Диакон Василий, Леонид Федоров. Жизнь и деятельность, Рим 1966, с. 30-32.
[2] Лист Леоніда Федорова до митр. Андрея Шептицького про своє покликання до монашого життя та служіння в Церкві, ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4б, спр. 1678, арк. 1.
[3] Там само, с. 5; пор. Z. Licharewa, op. cit., c. 67.
[4] ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4б, спр. 1678, арк. 1-9.
[5] Диакон Василий, op. cit. , c. 51.
[6] Z. Licharewa, op. cit., c. 68; Диакон Василий, op. cit., c. 52-53.
[7] ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4б, спр. 1678, арк. 1-9.
[8] Z. Licharewa, op. cit., c. 68.
[9] Пор. Диакон Василий, op. cit., c. 57.
[10] Пор. Диакон Василий, op. cit., c. 60-68.
[11] Там само, с. 143-175, 181-201.
[12] Z. Licharewa, op. cit., c. 69.
[13] Диакон Василий, op. cit., c. 175.
[14] Там само, с. 248-249.
[15] Диакон Василий, op. cit., c. 247.
[16] ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4б, спр. 1577, арк. 160.
[17] Всі документи і листи, підписані о. Федоровим, мають йогохресте ім’я Леонід. Для вірних Російської Церкви він надалі залишався о. Леонідом. Тому в життєписі вживаємо не монаше ім’я Леонтій, а хресне – Леонід.
[18] Диакон Василий, op. cit., c. 250.
[19] Вірна Російської греко-католицької Церкви, сестра тодішнього міністра внутрішніх справ і голови Ради Міністрів П. А. Столипіна.
[20] Там само, с. 281-284.
[21] Рішення цього Синоду опубліковані в журналі “Богословія” 9(1931) 283-297.
[22] ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т., спр. 104, арк. 2.
[23] R. Dzwonkowski, Kościόł katolicki w ZSSR 1917-1939. Zarys historii, Lublin 1997, c. 161-241.
[24] ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т., спр. 115, арк. 100.
[25] Цит. за: Z. Licharewa, op. cit., c. 105.
[26] ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т., спр. 115, арк. 82.
[27] ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т., спр. 115, арк. 14; пор. Fiodorow L. I., в: ЕК, t. 5, Lublin 1989, kol. 293. Рукописів знайти не вдалося.
[28] ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т., спр. 115, арк. 100.
[29] F. Mc Cullagh, The bolshevic persecution of Christianity, Лондон 1924, див. також переклад на польську мову Prześladowanie chrześcijaństwa przez bolszewizm rosyjski, Kraków 1924. Francis Mc Cullagh був присутній в залі засідань суду в справі архієп. Цепляка і 13 священиків як кореспондент “New York Herald. Весь процес він описав у своїй книзі.
[30] Защитительная речь экзарха русской католической Церкви Л. Фёдорова, ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т., спр. 115, арк. 107-111; F. Mc Cullagh, op. cit., c. 248-249; пор. Z. Licharewa, op. cit., c. 517-531; пор. И.И. Осипова, “В язвах своих сокрой меня…” Гонения на Католическую Церковь в СССР. По материалам следственных и лагерных дел, Москва 1996, с. 12-13. Переклад на італійську: I. Osipova, “Se il mondo di odia…” Martiri per la fede nel regime sovietico, traduzione e redazione a cura di Delfina Boero, Mara Dell’ Asta, Anna Vicini, R.C. Edicioni La Casa di Matriona 1997.
[31] Пор. Следственное дело А.И.Абрикосовой 1924, ЦА ФСБ РФ; R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, c. 233; він же, Kościόł katolicki, op. cit., c.173.
[32] ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т., спр. 115, арк. 103.
[33] В ЦДІАЛ зберігаються три листи о. Леоніда до митр. Андрея з Сокольницької в’язниці: від 25.04.1923 р. – ф. 358, оп. 3т., спр. 115, арк. 103-106; від 16.05.1923р. – там само, арк. 112-118; від 1.07.1923 р. – там само, арк. 126-143; див. також: АІР, syg. A. 12. P.5/22.
[34] Z. Licharewa, op. cit., c. 107.
[35] R. Dzwonkowski, Losy, c. 234; див. Лист о. Леоніда Федорова з Калуги до митр. Андрея від 23.05.1926: ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 115, арк. 144-146.
[36] ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 114, л. 63-63об.
[37] Диакон Василий, op. cit., c. 609-610.
[38] Лист о. Леоніда Федорова в “Комитет помощи политическим заключённым” від 11.10.1932 р., ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 720, л. 26.
[39] R. Dzwonkowski, op. cit., c. 545.
[40] J. Danzas, Bague rouge. Souvenirs d’une prisonière au pays des Soviets, Juvissy 1935, c. 44; пор. також: H. Owsiany, Echą sołowieckie, в: Literatura rosyjska XX wieku. Nowe czasy, nowe problemy, Warszawa 1992; A. Bujak, Sołówki, TP, 1990, nr 37; J.N. Danzas, Au pays des Sans-Dieu, Etudes, 1934, nr 5; R. Dzwonkowski, Kościół katolicki, c. 220-225.
[41] D. Nowicki, Moje wspomnienia. Część II. O odprawianiu nabożeństw przez duchowieństwo katolickie, więzione na Wyspach Sołowieckich (lata 1925-1932), mps, AAG AP, III/28, k. 181-216.
[42] Диакон Василий, op. cit., c. 642-645.
[43] W. Ilgin, Wspomnienia kapłana z Sołόwek (машинопис), Z. Licharewa, op. cit., c. 136-137; пор. Диакон Василий, op. cit., c. 645.
[44] ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 720, л. 26; пор. також F. Olechowicz, 7 lat w szponach GPU, Warszawa 1990, c. 114; R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa, с. 224; A. Wenger, Rome et Moscou 1900-1950, Paris 1987, c. 289.
[45] W. Ilgin, op. cit.
[46] В. Слосканс, Воспоминания об Экзархе Федорове, АМЦРИ, ф. 6, с. 4.
[47] ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 359, л. 95об., 109об.
[48] Z. Licharewa, op. cit., c. 137-138.
[49] L’ Osservatore Romano, 9.02.1930.
[50] Там само, с. 138.
[51] ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 720, л. 26об.
[52] Диакон Василий, op. cit., c. 676.
[53] ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 720, л. 26-26об.
[54] 49 ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 720, л. 31-31об.
[55] Йому, як екзарху Російської греко-католицької Церкви, було заборонено мешкати в 12 великих містах Радянського Союзу.
[56] Власноручне свідчення В. А. Бузанової, 20.09.2000 р., м. Кіров, Росія.
*Торгсин – державний пункт обміну іноземної валюти на рублі.
[57] Аудіозапис свідчення В. А. Калініна від 21.09.2000 р., м. Кіров, Росія; пор. також: ГАРФ, ф. 8409, оп. 2, дело 4914, л. 31об., 34, 42, 42об., 45.
[58] Жодних друкованих матеріалів екзарха Леоніда не знайдено. Відомо, що він друкував свої богословські статті в журналі “Слово Истины” (Петербург).
[59] Там само.
[60] Там само.
[61] Диакон Василий, op. cit., c. 518-530; пор. F. McCullagh, op. cit., c.238-242; A. Judin, Leonid Fёdorov, Milano 1999, c. 135-140.
[62] Z. Licharewa, op. cit., c. 137-138.
[63] ГАРФб ф. 8409, оп. 1, дело 720, л. 31-31об.
[64] Власноручне свідчення В.А. Бузанової.
[65] Аудіозапис свідчення В.А. Калініна.
[66] Спогади А. Калініна про перебування і смерть о. Леоніда Федорова – ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т, спр. 114, арк. 5-8.
[67] ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4б, спр. 1577, арк. 140.
[68] ГАРФ, ф. 8406, оп. 2, дело 4914, л. 7, 9, 24, 27, 28.
[69] Там само, л. 23.
[70] Там само, л. 23, 29.
[71] Там само, л. 34, 40.
[72] ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4б, спр. 1577, арк. 4.
[73] Там само, ф. 358, оп. 3т, спр. 115, арк. 13; пор. Д. Кузьмин-Караваев, Воспоминания об Экзархе, АМЦРИ, ф. 6, с. 2, П.М. Волконский, Экзарх Леонид Фёдоров, АМЦРИ, ф. 6, с. 9; A. Wenger, op. cit., c. 61-62.
[74] Там само, ф. 201, оп. 4б, спр. 2861, арк. 99.
[75] Там само, ф. 201, оп. 4б, спр. 1577, арк. 5.