Вірування стародавніх арійців

к. 2000-1700 рр. до н. е.

о. Олександр Мень, Історія релігії, ІІ,3,8
Переклад (зі скороченням): ієрм. Онуфрій (Олег Кіндратишин)
Газета «Вісник», 17, стор. 4. Афіни, 22.02.2004
Газета «Вісник», 18, стор. 6-8. Афіни, 7.03.2004

  На зорі другого тисячоріччя до н.е. увесь цивілізований світ прийшов у сум’яття. Орди пастушачих народів з’явилися на границях держав старої культури. Здавалося, якісь загадкові сили вдихнули в мільйони людей непереборну пристрасть до пересувань і завоювань. Народи і племена, які протягом століть не залишали насиджених місць, піднялися і величезними лавинами, тіснячи один одного, потягнулися через степи і пустелі, ріки і гірські хребти. Майже усюди відбувалося щось подібне до Великого переселення народів Європи або наступові арабів, зрушених проповіддю Магомета.

  З Аравійських пустель ринули кочівники-аморити, які наводнили Дворіччя; у Малій Азії з’являються хети; ахейці вторгаються з півночі на Балканський півострів; на порозі Індії показуються скотарські племена аріїв.

  Ця епідемія нашесть не могла пройти безслідно для людства. Вона глибоко потрясла старі цивілізації та старий лад мислення. Перед тим замкнуті у вузькому світі звичних уявлень, народи, які раніше існували в ізоляції, раптово виявилися поставленими один перед одним; зіткнулися різні культури, різні душевні уклади, різні звичаї, традиції, вірування. Чим більше різнилися між собою народи, що зустрілися, тим сильнішим було потрясіння від цього зіткнення. Якщо аморити знайшли у Дворіччі вже багатьох одноплемінників-семітів і легко прийняли місцеву релігію, змішавшись з корінними жителями, то зовсім іншу картину ми знаходимо в Індії. Тут завойовники – арії – були настільки далекими місцевим індійцям, що спочатку не тільки не змішувалися з ними, але і надовго зберегли за ними назву “дасио” – вороги.

  Писемність древніх індійців дотепер ще не розшифрована, але розкопки свідчать про те, що цивілізація, яка виникла на півночі Індостану, по своїх зовнішніх досягненнях не уступала цивілізаціям Шумеру та Єгипту того часу. По знайдених зображеннях ми можемо догадатися, що мешканці Хараппи і Мохенджо-Даро у своєму житті і поступках керувалися приблизно тими ж поняттями і віруваннями, які були властиві іншим людям древнього Сходу. Звіроподібні боги, фігурки богині-матері – усі ці предмети, знайдені археологами, красномовно свідчать про характер світогляду доарійської Індії. Очевидно, влада магії та язичеських обрядів визнавалася тут не менше, ніж у Фівах чи Уруці. У древньоіндійських містах були створені спеціальні басейни для ритуальних обмивань.

  Зовсім в інший світ попадаємо ми, коли поглянемо на пришельців-аріїв. Вони не жили у великих містах, не будували палаців і храмів, не носили вишуканий одяг. У них не було ні ідолів, ні жреців. Дим вогнищ і гавкіт собак, похідні хатини і рик стад – таким було звичайне тло їх простого, майже первісного укладу життя.

  Слово “арія” означає “шляхетний”, хоча можливо, що в далекій давнині воно мало інший зміст. Так, деякі виводять його від слова “ар” – орати. Може бути, що на своїй первісній батьківщині арії дійсно були хліборобами, але, у всякому разі до 2000 року, перед вторгненням у Індостан, вони вже не одне сторіччя вели привільне життя скотарів.

  Первісна батьківщина аріїв невідома. Одні вчені поміщають її в Азії, у районі Гіндукушу, інші – у Європі, в українсько-російських степах. Однак усі ці гіпотези мають досить сумнівну обґрунтованість. Так само неясний племінний склад цієї групи народів. Установлено тільки, що в аріїв яскраво виражена мовна спільність із предками персів, еллінів, хетів, а також із рядом північноєвропейських народів. Ці мови прийнято називати індоєвропейськими або арійськими.

  Частина аріїв осіла в Ірані, і саме від них ця країна одержала свою назву, а інші продовжували проводити свої дні під відкритим небом, слідуючи верхи на конях за чередами довгорогих корів. Корова була для них усім; на їхній мові війна звучала як “добича корів”, пан – як “власник корів”. Арії оточували цих повільних, спокійних тварин з лагідними, розумними очима зворушливою любов’ю, яка граничила з благоговінням.

  Арії були різноплемінним народом і за зовнішнім виглядом найменше нагадували міфічних “арійців”, яких вигадали в XIX і XX ст. Серед них було багато прибульців з півночі, світловолосих людей високого зросту. Однак переважав у них вигляд, близький до семітського. Їхні родичі, що заселяли Грецію, Італію, Персію, Індію, відрізнялися яскраво вираженими рисами тієї раси, яку прийнято називати індо-середземноморською.

  Темні хвилясті волосся, густі бороди, крупні риси обличчя з видатними носами – усе це були ознаки, властиві як еллінам і індійцям, так і євреям і ассирійцям.

  Утім, по характері арії трохи відрізнялися від своїх семітських побратимів, на духовному лику яких завжди лежала печать суворої пустелі – їхньої батьківщини. Серед безводних рівнин семіт почував себе наодинці з невідомим Божеством, відчував себе життям протипоставленим смерті; в пустелі людина була розумом, який стоїть вище мертвої природи.

  Зовсім інше світовідчування виробилося в аріїв серед квітучих долин їхньої благодатної землі. Так, у них надзвичайно загострилася чуйність до краси природи. Бог був в аріїв не над світом, як у семітів, а серед світу, усередині нього, як всепроникаюча і животворяща сила. Вони мали тягу до мрійливості, до улесливих мрій, до споглядання. Вони навчилися занурюватися у фантастичні світи, створені уявою. Схильні до оп’яняючих екстазів, живо відчуваючи свою містичну єдність зі світом, нащадки аріїв виробили одну з найцікавіших філософій, яку тільки знав древній світ.

  Розвиток світогляду аріїв проходив по складному і заплутаному шляху, і в лоні їхньої культури протягом століть йшла безперервна боротьба язичеського магізму з єдинобожжям. Подібно багатьом первісним народам, предки аріїв спочатку зберігали древню віру в єдиного Творця Всесвіту. Вони називали його Дьяушпітар – Світлозарний Отець.

  У ведичну епоху релігія Небесного Отця вже була переможена політеїзмом, і від неї дійшли лише відзвуки. Імовірно, розквіт її відноситься до тих доісторичних часів, коли предки аріїв і споріднених з ними племен становили щось єдине. Зевс – патер греків, Юпітер – римлян, Тіу – германців – усі вони, ймовірно, не що інше, як трансформовані образи найдавнішого загально-арійського Бога Неба. Це була чиста, безпосередня віра, ще не засмічена бур’яном обрядовір’я. Молитви Дьяушпітару підносилися прямо під відкритим небом; жертва йому була лише природним вираженням благоговіння; образ його довший час був позбавлений яких-небудь антропоморфічних рис, і лише в епоху, коли арії залишили свою первісну батьківщину, по древньо-арійській релігії був нанесений перший удар.

  Близько 2000 р. до н. е. під час загального пересування народів, арії спустилися з Іранського плоскогір’я і рушили на південь у пошуках нових земель для своїх стад. Вони знали, що за темними хребтами і сліпучими піками Гімалаїв знаходиться чудесна країна, схожа на чарівний сад. Для того щоб досягти її границь, потрібно було перебороти важкий шлях через ущелини і гірські перевали. Просуваючись до заповітної мети зі своїми стадами, візками і конями, арії опинилися в серці найвищих у світі гімалайських твердинь, у царстві вічних снігів, обвалів і хмар.

  Ці нерухомі хмари в лазурі, схожі на засніжені вершини, ці повітряні піки, схожі на хмари, ця прозора атмосфера, що чудово розсовує обрій, і, нарешті, почуття відірваності від усього земного створюють у горах відчуття, що знаходишся десь на границі в інші, невідомі смертним світи.

  Багато молитов чули Гімалаї, і однією з них була молитва аріїв, що пролунала чотири тисячі років тому, перед їх вступом у нову землю.

  Нам майже нічого не відомо про те, як відбувався цей вступ. Правда, розкопки свідчать, що древньо-індійські міста чули військові оклики і стогони вмираючих, але ми не знаємо, чи пов’язано це з навалою аріїв. Одне лише можна стверджувати з вірогідністю: арії укріпилися в Кашмірі, потім просунулися на південь, у Пенджаб, і нарешті, після багаторічної жорстокої боротьби, стали повновладними господарями Північної Індії, поневоливши корінних жителів, частково ж винищивши їх або відтіснивши на південь.

  Але якщо ми не маємо ніяких пам’ятників, якщо від древніх аріїв до нас не дійшло жодного зображення або напису, то чи можемо ми говорити що-небудь про їхню культуру, світогляд, про еволюцію їхніх ідей, про їхнє духовне життя взагалі?

  На щастя, незважаючи на мовчання археології, ми не втратили слідів культури аріїв. Про неї свідчить древній збірник гімнів, називаний Ріг-Веда.

  Арії були народом музичним і любили спів. У кожнім роді або племені співаки і оповідачі казок користувалися великою любов’ю і популярністю. Ці народні поети – ріші – складали релігійні гімни, билини, повчання. Правда, нічого достовірного ми не знаємо про цих мудреців стародавності. Представлення про них більш пізніх поколінь були поплутаними і неправдоподібними, часто їх змішували з богами, міфічними героями і духами. Може бути, що імена деяких ріші, що дійшли до нас у Ріг-Веді, дійсно носили колись історичні особи, але це, мабуть, найбільше, що можна про них сказати.

  Ріші були не простими поетами. Вони усвідомлювали себе пророками і ясновидцями, серцям яких відкривається вище знання (“веда” – відання, знання).

  Гімни Ріг-Веди різнорідні і навіть суперечливі. Несподівані духовні злети, чаруючої краси образи, полум’яні пориви до Бога і правди чергуються тут з варварським антропоморфізмом, примітивним чародійством, грубою чуттєвістю і яскраво вираженим багатобожжям. Але зовсім незбагненним на перший погляд здається причудливе переплетення єдинобожжя і язичества в тих самих гімнах. У Ріг-Веді згадується більше трьох тисяч богів, і багатьом з них приписуються властивості Верховного Начала. Кожний з богів по черзі як би стає Богом.

  Це дивне змішання двох релігійних сприйнять пояснюється тим, що ведичні гімни були записані в епоху розкладання й упадку єдинобожжя. Їх можна порівняти з прекрасним храмом, перетвореним рукою осквернителя в житловий будинок. То тут, то там ми наштовхуємося на сліди колишньої пишноти, на витончені капітелі, на залишки ліплення, на уцілілі колони. Усе це лише частини храму, самого його вже немає. Точно так само в Ріг-Веді ми виявляємо залишки первісної віри в Єдиного Бога, елементи якої уплетені в будівлю політеїзму.

  Торжеству язичества в арійській релігії, мабуть, чимало сприяло переселення в Індостан.

  Коли арії, минувши пустельні області Гімалаїв, вступили на індійську землю, вона відразу ж повинна була вразити їх своїми незвичайними ландшафтами, своєю буйною рослинністю, строкатістю фарб, незвичними звуками й ароматами. Після безмовності гір ця тропічна країна могла показатися причудливим вимислом. Індія і справді відзначена якоюсь особливою печаттю. Її дерева з повітряними коренями і бамбукові джунглі можуть зрівнятися тільки з лісовими хащами Африки й Амазонки. Тут живуть найотруйніші змії, найкрасивіші птахи, найвеличніші із сухопутних тварини – слони. Індія і прилеглі до неї області – це унікальний куточок земної кулі, де збереглися білі носороги, тигри, людиноподібні мавпи. Відгороджена Гімалаями від усього світу, вона готувала незрівнянні сюрпризи всім, хто насмілився перетнути її гірську границу.

  Як ми говорили, арійські прибульці були дуже чуйні до краси природи, і відкриття нової країни повинно було вплинути на їхній світогляд. Тому зрозуміло, чому у ведичних гімнах звучить непідробне замилування і захоплення багатоликою світобудовою, і, читаючи ці гімни, ми можемо легко уявити собі всю гаму переживань, які охопили душу прибульців при вступі в Кашмір і Пенджаб.

  Однак природа на певному етапі духовної історії людства була не тільки джерелом богопізнання, але і джерелом великих спокус. З ослабленням почуття Бога її щораз більше персоніфікували, надавали їй риси богині, божественної матері всього сущого. Саме вона, ця богиня-мати, була, як ми бачили, першим сюжетом для образотворчого мистецтва, що зароджувалося. Її статуї теж виявлені й у найдавніших центрах доарійської цивілізації Індії.

  Арії, так само як і інші народи, почали бачити поруч з Божеством обожнену природу, вічну жіночність, пасивну світову прародительку, матір, яка годує землю. Вони називали її Адіті, тобто вільна або безпочаткова, вічна. Вона стала мислитися як загальний корінь буття, як якась прамати і нарешті поступово заслонила образ Дьяушпітара. “Адіті, – говориться в Ріг-Веді, – це небо, Адіті – це проміжна область, Адіті – це батько, і мати, і син, Адіті – усі боги і п’ять племен, Адіті – це усе, що коли-небудь, буде породжене”.

  Отже, божественна мати народжує світ, народжує людство, народжує богів. Її культ – це шлях від єдинобожжя до багатобожжя. Замість незримого Світлозарного Отця в Ріг-Веді фігурують уже “сини вічності”, діти Адіті, боги (“адітья”) і духи (деви).

  Але монотеїстичний інстинкт ще не втрачений аріями. У колосальній, багатоликій, текучій масі духовних істот, які то зливаються воєдино, то дробляться на тисячі прекрасних і потворних ликів, вони продовжують якийсь час смутно шанувати Вище єдине Начало. “Єдине мудреці називають по-різному”.

  Обоживши душу творіння, Адіті, арії обожують тепер її дітей, які проявляють себе у всьому різноманітті стихійного життя світу: у білосніжних хмарах, у сліпучому сонці, у тихому плескоті священних вод, у таємничому сутінку джунглів. Але понад усе арії шанували Небо.

  Небо! Що може виразніше оповісти нам про безкінечність, про велич, про вічний спокій? Що може служити кращим символом Бога, як не бездонний океан небозводу? Він – всеосяжний, він – заманливий, він розкинувся і панує безтурботно. Його фасета не схожа на красу землі. У ньому порожнеча, але в ній включено все. Небо чисте, у ньому не можна укритися. Його блакитна безодня безмежна, безмірна, вона викликає мимовільний трепет благоговіння. Нічне небо заворожує своєю таємничістю, своєю череватістю, великими жахами і немислимими велетенськими видіннями. Масштаби неба – надлюдські, божественні масштаби. Саме там, за цим блискучим небозводом, по якому проносяться, неначе живі істоти, хмари, з якого світить сонце, на якому мерехтять міріади зірок, саме за цією грандіозною космічною завісою здається прихованим найвеличніше, найсвятіше, прихована таємниця світу. І арія підносить благання цьому Богові. Він забуває, що Небо, Варуна – лише “адітья”, син мовчазної Нескінченності, він звертається до небесного Варуни з такими словами, які його предки підносили Світлозарному Отцеві Дьяушпітару: „Могутній Владика Всевишній дивиться здалеку на наші діяння, немовби вони відбуваються близько. Нестримне творче могуття Варуни. Він простирає над світом безмежний покрів небес. Він прокладає шлях сонцю, направляє течії рік. Він послав прохолодні вітри через ліси, уклав жвавість у коня, молоко в корів, мудрість у серця…”.

  У небесне царство Варуны спрямовується “непороджена частина” людини, її душа. Там вона буде віддаватися вічній радості, прославляючи свого Владику в солодкому блаженстві. У ранніх гімнах проблема смерті не носить трагічного характеру. Люди ще не втратили живого відчуття безсмертя, не ворушився сумнів у їхніх серцях. Вони впевнені, знають, що після поховання тіла (на той час в аріїв ще не з’явився звичай спалювати трупи) усі ті, які догодили Варуні, хранителі його закону перейдуть у горні блискаючі світи.

  У гімнах Варуна виступає вже не як “адітья”, а як сам вічний Творець і Вседержитель. Він керує космосом відповідно до непорушного загального закону, який ведійські ріші називають Ріта. Цей закон дещо аналогічний шумерському Me, – основа природного порядку речей. Відповідно до нього відбувається усе в світобудові. “Законом земля стоїть твердо, небеса і сонце тримаються, і сини вічності”. Навіть боги підлеглі цій загальній універсальній закономірності. Ріта здійснює у Вселенній принцип єдності: „Єдиний Вогонь, багатоманітно запалюваний, Єдине Сонце всепроникаюче, Єдина Зоря що всевисвітлює, і єдине те, що стало всім цим”.

  Але Ріта, за представленням ріші, править не тільки устроєм фізичного космосу, але містить у собі й універсальну етичну закономірність. Під словом “Ріта” ріші розуміли вічну об’єктивну реальність моральної світовпорядкованості. Всесвітній устрій, відповідно до їх навчання, сплітається з двох закономірностей: матеріальної і духовно-моральної.

  Неможливо не дивуватися, коли зустрічаєш такі глибокі думки в народу, який зробив лише перші кроки на шляху до цивілізації. Які тільки гіпотези не вигадували, щоб пояснити цей факт! Скорше всього, однак, перед нами не світогляд, досягнутий у процесі довгих і болісних шукань, а чудом збережена спадщина далекого первісного минулого. У Ріг-Веді більшість самих піднесених ідей восходить до доісторичних часів, до тих часів, коли в людстві ще жила первісна віра в Єдиного. Молячись Варуні, арійський ріші емоційно сприймав його як істинного Бога, але раціонально він осмислював Варуну лише як адітью – сина Вічності, підлеглого Ріті.

  А звідкіля взявся сам закон Ріта? Слово “Ріта” означає “відповідність”. Відповідність чому? І тут мислителі Ріг-Веди вже коливаються з відповіддю. Чия вища воля створила Закон?

  Дарма вдивляється ріші в мрячну глибину. Його народ і він сам уже занадто далеко відійшли від Джерела вищого знання. Світлозарний Отець, Дьяушпітар, став для них блідою тінню, абстрактним поняттям, розчинився, зник, закритий велетенським тілом матері-природи і полчищами породжених нею адітій…

  Але хоча Бог усе більше і більше вислизає зі свідомості людини ведичної релігії, це не означає вгасання в ній живого релігійного почуття; вона починає переносити на богів властивості Вседержителя. Вступаючи в протиріччя з собою, вона об’являє Варуну носієм Ріти і творцем світу.

  Єгипетські жреці ототожнювали богів з Єдиним. В індійських ріші ми бачимо щось подібне до релігійних пошуків Месопотамії. Ріші, говорить Макс Мюллер, “звертається до Індри, чи до Агні, чи до Варуни як до єдиного бога, на певний час зовсім забуваючи про інших богів…”

  Ведичні гімни містять вказівку на поглиблену свідомість гріховності людини, яка відчуває, що сама є причиною віддалення від Бога, що її вади і вчинки споруджують стіну між нею і Богом. Тому таким гарячим і щирим почуттям перейняті гімни Ріг-Веди, які можна порівняти лише з кращими здобутками світової релігійної поезії: „Хоча часто, о Варуно, порушуємо ми закон твій. Боже, як діти людські день за днем, не віддавай нас у жертву смерті, у жертву ударам і дикому гнівові… Коли умилостивимо ми його, далеко дивлячого подавця благ Варуну, він, який знає шляхи птахів у чистому повітрі і кораблів у морі, знаючий дванадцять місяців з їхніми плодами… Так благословить він щоденне життя наше і помножує число днів наших… Якщо ми згрішили проти людини, яка любить нас, заподіяли зло другові або товаришеві, нанесли зло сусідові, що живе з нами, або навіть незнайомому подорожанинові, о Господи, відпусти нам ці гріхи”.

  З почуттям зворушливої довіри звертається ріші до Бога і сокрушено кається за пристрасть до вина, до азартних ігор, кається за схильність до насильства і розбещеності. Він просить Варуну звільнити його від тягару гріхів і простити за слабовілля і малодушність. У гімнах Варуна нерідко називається Другом і звучать гіркі нарікання на те, що ця дружба з Небесами порушується провинами і гріхами.

  Як багато, здавалося б, обіцяють ці пориви! Радісне передчуття охоплює нас. Чи не тут ми можемо почати мандрівку по тій дорозі, яка поведе нас через терни до зірок? Але тріумфувати ще рано. Ось попереду маячать дивні тіні. Дорогу перепиняють, киваючи і гримасуючи, вигадливі фігури духів. Як зачарована дивиться на них людина… В очах у неї сутеніє. Вона не знаходить у собі енергії, щоб рішуче відіпхнути ці манливі, заворожливі лики: вони оточують її… Вона у тенетах… Вона збилася зі шляху.