Предтеча

о. Олександр Мень, Історія релігії, VІ,6,33
Переклад (зі скороченням): ієрм. Онуфрій (Олег Кіндратишин)
Газета «Вісник», 15, стор. 2-4. Афіни, 18.01.2004

Юдея, 26-27 р.

У чотирнадцятий рік правління Тиберія прокуратор Валерій Грат був відкликаний з Палестини і кесарійский гарнізон готувався до зустрічі нового намісника – Понтія Пилата.

Коли корабель наближався до гавані, з палуби римлянам відкрилася картина, яка швидко нагадала їм про рідні краї: це дві гігантські статуї Августа і Юнони, білі колонади портових будинків і храмів. Зійшовши на берег, новоприбулі переконувалися, що провінція добре засвоїла порядки, стиль і смаки Риму. Однак самого намісника цей парадний фасад обдурити не міг. Йому було відомо, що в глибині країни тече інше, незрозуміле для Заходу життя, яке нелегко буде тримати під контролем.

Пилат із презирством відносився до звичаїв країни, у якій повинен був тепер представляти владу імператора.

Про людину, яка через кілька років винесе смертний вирок “Царю Юдейському”, відомо небагато. Однак ми знаємо, що він аж ніяк не відрізнявся чуйною совістю. Філон, сучасник Пилата, відзивається про нього досить різко. Казали, що прокуратор “твердий від природи й у своїй жорстокості ні перед чим не зупинявся”. У ставці Пилата панувала корупція. “Країна була розграбована, пригноблена і розорялася всіма способами. Людей постійно страчували без суду”. Повідомлення Філона підтверджує і Флавій, який народився незабаром після відставки Пилата.

Дії Пилата йшли врозріз із вказівками самого цезаря Тиберія, який хотів зберегти спокій біля парфянскої границі. Тиберій любив повторювати, що досвідчений пастух стриже овець, а не здирає з них шкіру; тим часом жадібність Пилата не знала меж. Дарма йому говорили, що він порушує волю імператора, він залишався глухим до всіх застережень, уособлюючи найгірші сторони римського панування.

Конфлікти почалися відразу. На другий ранок після вступу військ намісника в Єрусалим люди, прокинувшись, побачили на стінах портрети Тиберія. Величезна юрба єрусалимлян негайно вирушила в Кесарію з проханням забрати зображення. Пилат, сподіваючись зломити завзятість народу, протягом цілого тижня відмовлявся уступити. Протестуючі продовжували кричати, що краще загинуть, чим допустять порушення Закону в стінах святого міста. Розсердженому прокураторові довелося нарешті здатися, але з тих пір він запекло мстив непокірливому народові. За десять років його правління не раз відбувалися криваві сутички, спровоковані Пилатом. Тиберій змістив його лише в 36 році.

Можна тільки дивуватися, що повстання євреїв проти Риму не спалахнуло ще при Пилаті, що перетворив Юдею в “гарячий район”. Психологічно воно дозріло саме тоді, тим більше що в інших провінціях почалися антиримські виступи.

Бували епохи, коли симптоми змін ставали дуже відчутними, але тоді, у 26-27 рр., близькість якихось незвичайних подій переживалася з винятковою гостротою. У Юдеї зелоти знову почали таємно озброюватися і збирати добровольців.

Апокаліптичні книги плекали надію на скинення римського ярма. Оживали грізні видіння Даниїла й Еноха. Думка про боротьбу за незалежність зливалася в народі з представленнями про кінець світу. Чекали, що от-от гримнуть труби архангелів і на обрії покажуться раті Сина Чоловічого, який іде скинути царство Звіра. У перемогах цезаря бачили останні судороги сатани; уповали на чудесне вторгнення Бога в хід історії, що виявить перед усіма силу Його Правди…

Паралельно з мріями про відплату і волю поглиблювалося містичне сприйняття таємниці зла. Зло перестали вважати тільки вадою, воно виявляло свою страшну активність, спрямовану проти Творця і Його волі. Затвердився погляд на Всесвіт як на арену битви поміж Темрявою і Світлом, битви, що з кожним днем розпалюється все з більшою люттю. Силам зла протиставляється могутність Божа. Але в якому виді вона проявиться? Тут думки розходилися. Якщо Книга Ісаї сповіщала про Агнця, який прийде без зовнішніх знаків панування, перемагаючи лише силою Свого Духа, то символіка інших пророцтв давала привід чекати, що будуть потрясені небо і земля. В одному, однак, усі були згодні: Сам Господь, “Владика Сильний”, винищить зло і відновить вічну гармонію з творінням.

“Народ перебував, завмерши в чеканні” – ці слова євангелиста Луки коротко і точно передають стан умів у перші роки правління Пилата. Ізраїль, дійсно, був подібний натягнутій струні. От чому, коли на берегах Йордану з’явився пустинник Йоан син Захарії, який говорив, що Царство Боже вже при дверях, до нього негайно потекли юрби людей.

У Євангельській історії ця людина відома під ім’ям Йоана Христителя.

Новий месіянський рух стривожив Ірода Антипу. Західна сторона ріки, де оселився проповідник, входила у його володіння. За словами історика Флавія, він став побоюватися, “як би величезний вплив Йоана на народ не привів до якого-небудь збурення”. Ірод послав на Йордан солдатів, і закованого в ланцюги Христителя кинули до в’язниці. У намір тетрарха не входило стратити пророка. “Страх перед народом, – пояснює євангелист, – зупинив його”. Ірод обмежився тим, що поклав кінець діяльності Йоана, залишивши його в почесному ув’язненні.

Але Антипа спізнився. “Людина, послана від Бога”, уже виконала свою історичну місію – сповістила людям про настання нової ери.

Правитель мав усі підстави дивуватися блискавичному успіхові Йоана. За кілька місяців він зумів викликати покаянну хвилю по всій країні. До нього йшли не тільки з Йорданського округу, але також з Юдеї і Галилеї. Йшли представники самих різних професій і станів: від книжників і солдатів до митарів.

Народ шанобливо називав Йоана “учитель”, але він не був подібним на звичайних учителів. Усі почували, що для Ізраїля посланий нарешті справжній пророк, немов би сам Ілля з’явився з глибини віків. Навіть зовнішній вигляд Христителя був незвичайним. Пустельник мав довге волосся і був зодягнений у волосяницю з верблюжої шерсті зі шкіряною пов’язкою навколо стегон. Він не пив вина і не їв хліба. Його кормила убога природа пустелі, де він знаходив мед і їстивну сарану.

Усе це, звичайно, могло впливати на уяву людей, однак аскети тоді вже перестали бути рідкістю в Палестині; тому розгадку величезного впливу Йоана варто шукати в чомусь іншому. У чому ж? Христитель не робив чудес, його не підтримував авторитет равінських академій; фарисеї називали його біснуватим, хоча і не наважувалися боротися з ним відкрито. Будучи священником по народженню, пророк не зв’язав свою долю з єрусалимським Храмом і не примкнув до садукеїв. Він узагалі не був послідовником якої-небудь школи або секти. Йоан був молодим і проповідував лише короткий час.

Важко також пояснити популярність Христителя лише тим, що його проповідь виявилася співзвучна кризовому моментові, бо були й інші пророки. Флавій із презирством говорить про більшість релігійних вождів тих років, проте Йоана називає праведником. Навіть Ірод, і той мимоволі підпав під вплив Христителя. За словами євангелиста, тетрарх “слухаючи його, непокоївся дуже, однак слухав його охоче”. Пізніше, обезглавивши Йоана, Ірод мучився страхом і каяттями совісті. Коли до нього дійшов слух про Ісуса, він вирішив, що це воскрес убитий ним пророк.

Почитателі готові були бачити в Йоані самого Месію, хоча ні він сам, ні його діла не вказували на це. Одним словом, у самій особистості Христителя була закладена та нескорима духовна сила, яка скоряла людей і притягувала їх до нього.

Дорогоцінним і вирішальним свідченням про Йоана є слова Ісуса: „Кажу вам: Між народженими від жінок нема більшого понад Йоана”. Слова “між народженими від жінок” не відносяться до Богоматері, оскільки в промові Христа вжито чоловічий рід.

Вийшовши з пустелі з її похмурими скелями, Йоан пішов до зелених берегів Йордану. Священна ріка здавна вважалася мовби рубежем “землі Авраама”. Коли Ісус Навин досяг Йордану, річка розступилась, щоб відкрити шлях Ковчегові Завіту. Йорданські води стали з тих пір символом передодня, який очищає від скверни. Підготовкою до месіянського Царства Йоан зробив тевілу, занурення в ріку, що по-грецьки ваптісма, по-українськи хрищення. Звідси ймення надане пророку народом: Ха-Матбіл, “той, хто омиває”, Христитель.

В цю епоху ритуальні обмивання були широко відомі як в Юдеї, так і поза нею. Очисний обряд знаменував визволення душі від гріхів. Існував старозавітний звичай, що коли іновірець навертався до юдаїзму і приймав тевілу, він вважався мовби народженим заново і одержував прощення гріхів. Мабуть „хрищення” прозеліта послужило прообразом для Йоанового хрищення. Уділяючи його, пророк давав зрозуміти, що не тільки язичники, але і юдеї мають потребу в духовному відродженні.

Свій обряд Христитель назвав “покаянною тевілою”, оскільки першим кроком людей, що зустрічають Господа, повинно бути усвідомлення минулих гріхів. Йоан не вважав хрищення дією, яка автоматично зціляє совість людини. Воно одержувало силу лише після того, як “душі встигали очиститися вже заздалегідь”. Перш ніж ввійти у воду, ті що приходили до Йоана “сповідали гріхи свої”. Наставник жадав від них переоцінки всього життя, повного внутрішнього перевороту. Таке буквальне значення його заклику: Шуву!- опам’ятайтеся, наверніться, покайтеся!

Проте є замало усвідомити себе недостойним, потрібно змінити сам напрямок життя. Хто не зробить цього, говорив пророк, уподібниться неплідному дереву. “Чиніть плоди, достойні покаяння”. „Ба вже і сокира прикладена до кореня дерев: кожне бо дерево, що не приносить доброго плоду, буде зрубане та вкинуте в вогонь”.

Завдання Йоана – напередодні приходу Судді “представити Йому народ приготовлений”. А вогонь Духа спалить зло і перетворить вірних…

З Євангелій ми знаємо двох учнів Христителя: рибалок Андрея та Йоана. Андрей став першим апостолом Христовим, а Йоан – “улюбленим учнем Господнім”.

 Для більшості юдеїв Судний День означав крах язичеської імперії і загибель гнобителів. Народ вірив, що Бог з’явиться, щоб допомогти тим, кого Сам обрав. Багато хто тлумав вибраність у дусі грубого націоналізму. Йоан же Христитель рішуче відкинув цю розповсюджену і небезпечну спокусу. Він застерігав: “Не беріться говорити собі: Маємо за батька Авраама. Кажу бо вам, що Бог з цього каміння може підняти дітей для Авраама”. Звертаючи серце Ізраїля до Бога, Йоан водночас розширював і границі вибраного народу Господнього.

Вражає також інша особливість проповіді Йоана. Пустельник, відрікшись від усього земного, проте не бажав виводити людей зі світу. Екзальтовані фанатики були звичайним явищем у цю епоху. Маси вимагали чудес і готові були бігти за будь-яким безумцем. “Народ, – зауважує історик Флавій, – діяв під їхнім впливом, як одержимий, і йшов за ними в пустелю, думаючи, що Господь удостоїть їх бачити знамення волі”. Один з таких людей, по імені Тевда, зібрав юрби біля Йордану, обіцяючи, що ріка розступиться перед ним, як у стародавності перед Ісусом Навином. Інший повів самарян на гору, щоб знайти там священні сосуди, нібито заховані Мойсеєм. Якийсь лжемесія-єгиптянин укріпився на Єлеоні з тридцятитисячним військом, поки його не розвіяли римляни.

На тлі загального шаленства тверезість Христителя мимоволі здається разючою. За словами Флавія, Йоан учив юдеїв “вести чистий спосіб життя, бути справедливими один до одного і побожними у відношенні до Предвічного”. З Євангелій ми довідуємося, що поради пророка були на диво прості. Тим, хто запитував його: “Що нам робити?”, він відповідав: “Хто має дві одежі, нехай дасть тому, хто не має. А хто має харч, нехай так само зробить”. Вслід за древніми пророками Йоан не відокремлював віри від милосердя, яке перед Богом “більше всепалення і жертв”. Учитель не жадав від солдатів, щоб вони кидали свою службу. “Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь вашою платнею” – говорив він їм. Навіть митарям, яких зневажали, він не забороняв займатися збором податків, аби лиш вони остерігалися “стягувати більше, ніж їм призначено”.

Екстремістам такі слова, ймовірно, були не по душі. Але Йоан очікував від людей не гучних героїчних подвигів, а подвигу непомітного, повсякденного і тому важкого.

Що ж у такому випадку могло викликати невдоволення влади? Євангелія вказують на особисті мотиви Ірода. Христитель відкрито засуджував його незаконне співжиття із братовою жінкою. Але це, швидше за все, був привід, а не причина арешту. Скупчення людей біля Йордану саме по собі здавалося тривожним симптомом. Тетрарх міг боятися, що проповідь Христителя прийме політичний напрямок. Тим більше що проповідник, за прикладом інших пророків, не коливаючись говорив правду про сильних світу цього.

Коли чутка про проповідника дійшла до ревнителів Закону, вони з’явилися біля ріки, змішавшись з юрбою прочан. У більшості фарисеїв Йоан не викликав довіри, але деякі все-таки побажали христитися. Ймовірно, на їхню думку, зайвий благочестивий обряд не міг зашкодити, і вони були готові прийняти тевілу “про всяк випадок”.

Однак учитель, ледь побачивши їх на березі, немов прочитав їхні думки: “Гадюче поріддя! – викликнув він. – Хто вас навчив тікати від наступаючого гніву? Принесіть же плід, гідний покаяння”.

З Єрусалиму до Йоана прийшла ціла делегація, вислана Синедріоном. Йому прямо було задано запитання: „Хто ти такий? Чи месія?” – „Я не Месія” – відповів він. „Що ж, Ілля ти?” – „Я не Ілля”. – „Пророк?” – „Ні”. – „То хто ж ти такий – щоб відповісти тим, які нас вислали, що сам про себе кажеш?” – „Я – голос вопіющого в пустині: Вирівняйте путь Господню, – як ото пророк Ісая сказав”.

Посольству цього було достатньо: потомствений священик, який забув Храм і відволікає народ порожніми словами, не може бути людиною Божою. Ніхто зі знаючих Тору не прийме цього самозванця.

„Чого ж бо христиш, – уїдливо запитали Йоана, – якщо ти не Месія, і не Ілля, і не пророк?” Їм усе-таки хотілося уточнити, як він розуміє своє покликання. І тоді Христитель об’явив посланим найголовніше: „Я хрищу водою. Той же стоїть серед вас, якого ви не знаєте; він наступить після мене, а я йому негідний розв’язати й ремінця сандалі. Він вас христитиме Духом Святим і вогнем. Лопата вже в руці в нього, і він очистить тік свій та збере свою пшеницю до засіків, а полову спалить вогнем незгасним”.

Усі зрозуміли, що Йоан говорить про себе як про Предтечу Месії, тоді як Помазаник, невпізнаний, знаходиться десь поруч. Він гряде розтрощити царство диявола і сповнити всі обітниці…

Йоан Христитель був вільним від спокуси гордині. Він не щадив лицемірів і, говорячи з ними, не вибирав виразів, але його шляхетна душа зберігала при цьому справжню смиренність. Нічого не шукав пророк для себе, задовольняючись скромною роллю “придверника” у Царстві Божому. Саме таку людину Христос поставив вище всіх мужів Старого Завіту: „На що ви вийшли дивитися в пустиню? … На пророка? Так, кажу вам, і навіть більше, ніж пророка. Це той, про кого написано: Ось я посилаю посланця мого перед твоїм обличчям, що приготує путь твою перед тобою”.

Востаннє кинемо тепер погляд на Йордан. По глинястому схилі спустимося вниз, до самої води, що відбиває хмари і живу стіну чагарника. Пагорби сусідньої пустелі вже не видно звідси. Юрба, що розмістилася на березі, оточила людину в поруділій волосяниці. Його худе обличчя обпалене сонцем. Він говорить гаряче, жагуче, начебто квапиться висловити усе, що лежить у нього на серце. Ехо вторує йому з другої сторони ріки. Чи догадуються люди, як мало, як недовго прийдеться їм чути голос пророка?..

А світ тим часом йде своїми шляхами. Далеко на Капрі володар народів у перервах між п’яними оргіями диктує укази, які мають розійтись по всій імперії. У Кесарії Пилат вислуховує звіти, а його солдати обходять вечірнім дозором вулиці.

В Олександрії справляють свято Ісіди, а Філон пише трактати, які поєднують Слово Боже з любомудрієм Еллади. У Римі молодий Сенека б’ється над загадкою життя і смерті. У незліченних храмах звучать гімни на славу богів Сходу і Заходу.

Людина роздумує і буйствує, страждає і томиться. Як знайти останню Істину? Як угамувати вічну спрагу духа? Чи бігти в печери і ліси, чи зачинитися в царстві чистої думки, чи чекати Суду над грішною землею?

Поки що ніхто не знає, що Істина непомітно уже ввійшла у світ, що незабаром вона відкриє Себе так, як ніколи не відкривалася людям. Лише душа юдейського пустинника охоплена чудовим передчуттям, і його впевненість заражає учнів. Не потрібно більше вдивлятися в невловиму далечінь: обітування збувається нині. „Я не знаю Його, – говорить Йоан, – але Він тут, поруч з вами…”

Коли Христитель замовкає, запановує тиша, як перед грозою. Завмерли небо, дерева, ріка. І чуються кроки. Вони наближаються. По юрбі проходить рух і шепіт. Кроки зупинилися. Йоан підводить очі. Ісус Назарянин стоїть перед ним…

„Оце Агнець Божий, який бере на себе гріх світу!”